Конституційна модель розподілу влади в Україні

Змістовий модуль 6. Система органів державної влади в Україні: конституційні основи їх функціонування, роль в управлінні (2 години).

 

1. Історичний досвід державного управління в Україні.

2. Конституційна модель розподілу влади в Україні.

3. Верховна Рада та державне управління. Інститут

4. Президент та державне управління.

 

Історичний досвід державного управління в Україні.

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ //

Глава 1.1. ДЕРЖАВА І УПРАВЛІННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ 1811

Глава 1.2. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ФОРМИ її УПРАВЛІННЯ 1787

Глава 1.3. УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ 1980

Глава 1.4. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД І УПРАВЛІННЯ В ЧАСИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1648-1654) 1944

Глава 1.5. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В ПЕРІОД РУЇНИ 1647

Глава 1.6. УПРАВЛІННЯ І ДЕРЖАВНИЙ ЛАД В УКРАЇНІ XIX - поч. XX ст. 1042

1.6.1. Державне управління в Російській імперії 1409

1.6.2. Державне управління та самоврядування в Австрійській імперії 1011

1.6.3. Державний лад Російської імперії (поч. XX ст.-1917 р.) 1052

Глава 1.7. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У ПЕРІОД ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917-1920 років // 1.7.1. Українська республіка в часи Центральної Ради 1420

1.7.2. Українська гетьманська держава 1271

1.7.3. Директорія Української Народної Республіки 1429

1.7.4. Західноукраїнська Народна Республіка 1041

Глава 1.8. УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ (1920-1991) // 1.8.1- Становлення радянської влади в Україні у 20-ті роки 856

1.8.2. Радянська модернізація України у 30-ті роки 1639

1.8.3. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945) 3477

1.8.4. Післявоєнна відбудова України (1945-1956) 2638

1.8.5. Україна в період десталінізації (1956-1964) 2045

1.8.6. Україна в часи застою та загострення кризи радянської системи (1965-1985) 1465

1.8.7. Україна у період перебудови і розпаду Радянського Союзу (1985-1991) 1528

Глава 1.9. ОРГАНІЗАЦІЯ ВЛАДИ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ // 1.9.1. Система державного управління на початковому етапі Незалежності (1991-1994) 1012

1.9.2. Управління державою у перехідний період (1994-1996)

Малиновський В. Я. // Державне управління: Навчальний посібник.- Вид. 2-ге, доп. та перероб.- К.: Атіка, 2003.- 576 с

Конституційна модель розподілу влади в Україні.

 

Провідною світовою тенденцією початку XXI ст. є пріоритет моделі правової держави і панування теорії природного права.

Сучасна держава має досить складну структуру, важливим елементом якої є система державних органів влади. Первинним компонентом державного механізму є окремий державний орган, через який держава здійснює свою політику, свої завдання і функції.

Спеціалісти з державного управління, конституційного права дають таке визначення державного органу: "Державний орган влади — це відносно самостійна і відокремлена частина єдиної системи органів державної влади, державного механізму, яка створена відповідно до конституції й чинного законодавства, офіційно виступає та діє від імені держави у межах своїх повноважень і встановленого законом порядку, має свій державно-правовий статус, виконує відповідні завдання, функції та політику держави у різних сферах державного та суспільного життя".

Державні органи в правовій демократичній державі, якою є і Україна (згідно зі ст. 1 Конституції України), утворюють у сукупності систему органів державної влади. Система органів державної влади України має відповідні ознаки:

• система юридично оформлених державних органів, тобто таких, що наділені компетенцією (повноваженнями, предметом відання, юридичною відповідальністю) і займаються управлінням суспільством на професійній основі як носії влади;

• система державних органів, що становить собою налагоджену структурну організацію, засновану на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави;

• система державних органів являє собою організаційну єдність, оскільки органи обираються або створюються іншими; одні керують іншими; одні підзвітні й підконтрольні іншим;

• усі державні органи в Україні діють на основі Конституції та законів України. Акти, прийняті вищими за належністю органами, є обов'язковими для нижчих. Так, Акти Кабінету Міністрів України є обов'язковими для виконання міністерствами, місцевими держадміністраціями тощо. Таким чином, між державними органами існує організаційно-правовий зв'язок;

• система органів, кожний із яких має матеріально-технічні засоби для здійснення цих функцій. Але у рамках системи державних органів діяльність державних службовців суворо відмежована від "власності", яка належить їм як суб'єктам;

• система органів влади не є незмінною. Вона модифікується під впливом політичних, історичних, економічних, соціальних та інших факторів. Ця система змінюється разом із розвитком держави. Приміром, конституційна реформа в сучасній Україні привела до зміни повноважень владних органів.

У правовій демократичній державі єдина система органів державної влади побудована за так званим "принципом поділу влади". В реальній політико-правовій практиці має місце не поділ влади, а структурне відокремлення й функціональна спеціалізація окремих ланок державного механізму. Державна влада є цілісна, суверенна й неподільна. Тобто йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, а й про взаємодію даних функцій. Тому принцип поділу функцій влади доцільно тлумачити як визнання того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів.

Принцип поділу влади передбачає структурну диференціацію трьох рівно значущих основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової.

Поділ функцій влади відображає: з одного боку, виділення основних функціональних видів діяльності держави (законотворення, правозастосування і правосуддя), а з іншого — організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів: законодавчих, виконавчих і судових (як основних) із властивою їм компетенцією (сукупністю державно-владних повноважень).

Згідно із ст. 6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожний з цих видів є підсистемою єдиної системи державних органів України.

 

 

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді) державна влада, що має виключне право приймати закони.

Відповідно до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України".

Коло функцій законодавчої влади широке й охоплює найважливіші питання державного життя. Зокрема, правові акти парламенту визначають всю систему поділу функцій влади та взаємодії владних інститутів. Верховна Рада є єдиним законодавчим органом, який дістає свої повноваження безпосередньо від народу й виражає його суверенну волю, а тому має право визначати компетенцію Президента України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, як й інших вищих органів державної влади.

Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об'єктами державно-владного впливу. За об'єктами впливу — політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну, а за формами діяльності вирізняють законодавчу, установчу й контрольну функції парламенту.

1) законодавча функція. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії;

2) установча (державотворча, організаційна). Пріоритетними напрямами діяльності парламенту у здійсненні цієї функції є формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формування власних, парламентських структур та інші;

3) функція парламентського контролю. Контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист, бюджетно-фінансовий контроль та інші.

Всі з цих функцій і відповідних повноважень Верховної Ради мають нормативно-правове закріплення, насамперед конституційне.

Виконавча влада — це система органів, які спеціально створюються державою для виконання функцій управління й забезпечення нормального функціонування державної влади та суспільства шляхом реалізації нормативно-правових актів.

Головним напрямом урядової діяльності є функція державного управління, що охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення рішень, прийнятих органами законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада, як гілка державної влади, організує, планує, координує, спрямовує й контролює зовнішню і внутрішню політику держави, в межах і на підставі законів здійснює управління соціальними та економічними процесами, справляючи системний вплив держави на всі сторони суспільної життєдіяльності людей.

Структура органів виконавчої влади. Очолює систему виконавчої влади в Україні Кабінет Міністрів — вищий орган виконавчої влади. Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети, а місцевими — обласні та районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їх управління.

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

 

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

Функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

Недосконалість Основного Закону створює суттєві перешкоди для здійснення необхідних реформ, адаптації країни до викликів посткризового світу, підриває довіру громадян до державних ін­ституцій та нівелює цінність державного суверенітету.

Тому Президент як гарант дотримання Конституції України підтримав ініціативу щодо створення Конституційної Асамблеї, завданням якої є вироблення узгоджених пропозицій до зміни Основного Закону нашої держави.

Конституційна Асамблея має стати мозковим центром, що об'єднає незалежних експертів, визнаних фахівців з конституцій­ного права, досвідчених політиків, представників вітчизняних, іноземних та міжнародних правозахисних організацій. Робота Асамблеї будуватиметься на принципах конструктивного діалогу, свободи дебатів і компромісного ухвалення рішень. Конституційна Асамблея має бути відкритою та відповідальною перед громадя­нами України.

Пропозиції Конституційної Асамблеї обговорюватимуться та схвалюватимуться Верховною Радою з подальшим можливим ви­несенням їх на всеукраїнський референдум. Запропонований ал­горитм прийняття Конституції дозволить подолати вади попере­днього конституційного транзиту, зокрема монополію політиків на конституційні зміни, сформує у громадян відчуття причетнос­ті до творення нової країни, закладе підвалини нових демократич­них традицій в Україні, сприятиме підвищенню довіри до влади та консолідації суспільства.

Конституційна модель організації влади та державного управління (1996-2002)

Новітній етап еволюції державного механізму пов'язаний з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. Вона стала об'єктивним, закономірним результатом становлення та розвитку державності України, логічним продовженням української політико-правової думки від «Руськоїправди» Ярослава Мудрого, юридичного кодексу «Правда Ярославичів», Конституції Пилипа Орлика, Конституції УНР і Декларації про державний суверенітет. Конституція заклала засади державного устрою України, утвердження реальної демократії, багатоукладності, ідейного плюралізму, піднесла міжнародний авторитет нашої держави. З прийняттям Основного Закону і реалізацією його норм державне будівництво перейшло в якісно нову фазу - від оформлення засад національної державності та утвердження її зовнішніх атрибутів до поглиблення структурної та функціональної реформи державного управління [56].

 

Правда, до суттєвого недоліку можна віднести процедуру прийняття Конституції. Адже загальноприйнятою демократичною практикою є всенародне обговорення проектів конституцій та їх затвердження спеціально обраними конституційними зборами або референдумом. Всенародне прийняття Основного Закону означало б надання українському народу реальної можливості обрати свій шлях посередництвом усвідомленого вибору того суспільного устрою, який влаштовує більшість [13]. Саме такий шлях прийняття Конституції і був запропонований Президентом Л. Кучмою, який оголосив свій намір призначити Всеукраїнський референдум з питання затвердження Основного Закону України на 25 вересня 1996 р. Відповідний Указ главою держави був підписаний 26 червня. Саме він змусив Верховну Раду шукати компроміс і прискорив конституційний процес. Після двох діб напруженої безперервної роботи, в тому числі бурхливої ночі без сну, під ранок 28 червня 1996 р. парламент нарешті прийняв Конституцію України Основний Закон суверенної держави.

Згідно зі ст. 102 Конституції Президент України є главою держави й виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності держави, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Але на відміну від Конституційного До­говору він не є главою виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ст.113). Його роботою керує Прем'єр-міністр, який спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої парламентом. Уряд відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Кабінет Міністрів за новою Конституцією отримав значно більше функцій та повноважень. Вони пов'язані із забезпеченням державного суверенітету та економічної самостійності України, здійсненням внутрішньої та зовнішньої політики держави, формуванням та виконанням державного бюджету, забезпеченням рівних умов розвитку всіх форм власності, здійсненням управління об'єктами державної власності, забезпеченням обороноздатності, національної безпеки та громадського порядку в державі.

Відповідно до Основного Закону виконавчу владу в областях і районах здійснюють місцеві державні адміністрації (ст. 118), тобто, виконавча вертикаль залишилася незмінною, натомість, представницькі органи - обласні, районні ради віднесено до органів місцевого самоврядування (ст. 140). їх голови обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради. Тобто, знову відбувалося розмежування влад на місцевому рівні. Суттєвою відмінністю нинішніх рад від радянських була відсутність у них виконавчих органів. Здійснення виконавчо-розпорядчих функцій на місцевому рівні покладається на місцеві державні адміністрації (районні, обласні).

На жаль, Конституція не позбавлена окремих недоліків, що стали наслідком процедури її прийняття. Політичні компроміси, що відкрили шлях до ухвалення Конституції, та поспіх спричинили низку серйозних суперечностей і помилок, які вплинули на недосконалість деяких положень Основного Закону та заклали передумови потенційного конфлікту між головними суб'єктами політичної влади України. Зазначені вади взаємодії інститутів державної влади негативно впливали й на економічні показники.

Протягом 1995-1996 pp. спостерігалося стабільне падіння виробництва та рівня життя населення. Так, на початок 1996 р. валовий внутрішній продукт склав усього близько 43 відсотків рівня 1990 р. Все це змусило Президента піти на рішучі кадрові зміни. 27 травня 1996 р. Є. Марчук був звільнений з посади Прем'єр-міністра України. Наступного дня новим Прем'єром став Павло Лазаренко, який до цього займав посаду Першого віце-прем'єр-міністра України.

До позитивів того непростого періоду слід віднести певні успіхи у сфері фінансів. Протягом 1995-1996 pp. завдяки енергійним зусиллям Національного банку України, очолюваного В. Ющенком, удалося зупинити постійне падіння купоно-карбованця, що було необхідною передумовою для здійснення грошової реформи. У вересні 1996 р. було запроваджено національну грошову одиницю гривню, що стала важливим атрибутом державності та кроком до оздоровлення і стабілізації фінансової системи держави. Створилися передумови виходу з економічної кризи, хоча ці позитивні тенденції Кабінет Міністрів так і не зумів закріпити та розвинути, допустивши в своїй роботі суттєві прорахунки. Саме це констатував глава держави при оголошенні свого щорічного Послання Верховній Раді в березні 1997 р.

Врешті, під впливом зазначених процесів та прямих звинувачень Прем'єр-міністра П. Назаренка в корупційних діях Президент своїм Указом від 2 липня 1997 р. звільняє його із займаної посади. Новим Прем'єр-міністром 16 липня цього ж року призначається Валерій Пустовойтенко. Надзвичайно серйозним випробуванням для нового уряду стала світова фінансова криза 1997-1998 pp., яка за оцінками фахівців набула ознак глобальної катастрофи. Спільними зусиллями Президента, Кабінету Міністрів, Національно банку Україні вдалося вийти з неї із значно меншими втратами, ніж Росії, Білорусі та іншим країнам СНД.

Спроби зміцнення виконавчої влади і пристосування діючої управлінської системи до потреб суспільних трансформацій у перехідний період вітчизняної історії, що виявилися невдалими, викликали потребу в радикальній зміні неефективної системи державного управління через проведення широкомасштабної адміністративної реформи. У 1997 р. Указом Президента України була створена Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи, яку очолив Л. Кравчук. Комісія підготувала Концепцію адміністративної реформи, яка була схвалена в березні 1998 р. Головною метою даної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, яка б відповідала стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Вона має бути прозорою для суспільства, науково обґрунтованою і адек­ватною за витратами фінансово-економічному стану держави.

Із прийняттям Основного Закону конституційний статус отримало місцеве самоврядування, яке стало однією із засад конституційного ладу України. У розвиток конституційних положень 21 травня 1997 р. був прийнятий Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», який визначив систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Зважаючи на специфіку Києва як столиці України та з метою визначення його спеціального статусу, особливостей здійснення у місті виконавчої влади та місцевого самоврядування, 15 січня 1999 р. був прийнятий Закон України «Про столицю України - місто-герой Київ». Особливістю здійснення виконавчої влади у місті Києві є те, що міська та районні державні адміністрації паралельно виконують функції державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування. При цьому голови цих держадміністрацій призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України. Особливим правовим статусом наділений Київський міський голова, який обирається шляхом прямих виборів відповідно до Закону «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», і займає посаду голови Київської міської державної адміністрації - органу державної виконавчої влади.

14 січня 1998 р. вступив у силу Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». Уперше у виборчій практиці України була прийнята нова виборча система виборів депутатів районної та обласної ради - мажоритарна система відносної більшості по багатомандатних виборчих округах.

29 березня 1998 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та до місцевих рад, міських, селищних і сільських голів. Відповідно до нового Закону «Про вибори народних депутатів України» вперше в сучасній історії нашої держави парламентські вибори проходили за принципово новою змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це дозволило громадянам України обирати не тільки між окремими кандидатами в депутати, а й між політичними партіями та їх блоками. З 450 депутатів парламенту 225 було обрано в одномандатних виборчих округах, а 225 - за списками від політичних партій та виборчих партійних блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вперше було застосоване так зване «позитивне» голосування та правило відносної більшості. Таким чином, новий виборчий закон став сут­тєвим кроком у напрямку політичного структурування українського суспільства і становлення багатопартійної системи - важливих чинників демократизації політичної системи та розвитку громадянського суспільства. Хоча, об'єктивно, повної структуризації парламенту після проведення перших на нових засадах виборів не могло статися. Обрання Верховної Ради на основі змішаної системи було лише першим кроком на цьому шляху та заклало основу для розвитку зазначених політичних процесів.

Відповідно до Конституції України 21 жовтня 1998 р. Верховною Радою Автономної Республіки Крим була прийнята Конституція Автономної Республіки Крим, затверджена парламентом України 23 грудня того ж року, яка юридично закріпила статус і повноваження автономії - невід'ємної складової частини України. Представницьким органом АРК визначена Верховна Paда АРК, а виконавчим - Рада міністрів АРК. З метою сприяння виконанню в АРК повноважень, покладених на Президента України, відповідно до Закону України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» функціонує державний орган Представництво Президента України в цій республіці. Представництво створюється главою держави і безпосередньо йому підпорядковується.

У розвиток конституційних положень 9 квітня 1999 р. був прийнятий Закон України «Про місцеві державні адміністрації», який остаточно розмежував повноваження між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування на місцевому рівні. Після прийняття цього законодавчого акта організація влади на місцевому рівні отримала остаточне оформлення. Так, голови місцевих держадміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю.

Отже, можна зробити висновок, що в Україні закладені конституційні основи територіальної організації влади на місцевому рівні та законодавчо закріплено функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, хоча, безумовно, пошук оптимальної форми організації влади ще триватиме. Адміністративна реформа покликана остаточно врегулювати питання територіальної організації влади.

Важливою подією політичного життя держави стали вибори Президента України в жовтні 1999 р. Перший тур, у якому брали участь тринадцять кандидатів (О. Базилюк, Н. Вітренко, М. Габер, Ю. Кармазін, В. Кононов, Ю. Костенко, Л. Кучма, Є. Марчук, О. Мороз, В. Онопенко, О. Ржавський, П. Симоненко, Г. Удовенко), не виявив переможця. 14 листопада 1999 р. у результаті повторного голосування Президентом України на повторний строк обрано Леоніда Кучму, який, одержавши 15 870 722 голоси виборців, що взяли участь у голосуванні, переміг кандидата від КПУ П. Симоненка.

Після того як Верховна Рада відхилила кандидатуру В. Пустовойтенка на посаду Прем'єр-міністра України, 22 грудня 1999 р. новим Прем'єром став Віктор Ющенко. У грудні цього ж року були прийняті важливі рішення, спрямовані на запровадження нової концепції державного управління, створення більш ефективної системи виконавчої влади, підвищення керованості суспільно важливих процесів, реформування державної служби, зменшення чисельності управлінського апарату. Початок 2000 року був ознаменований неординарною політичною подією - парламентською «оксамитовою революцією», яка завершилася зміною керівництва Верховної Ради України та створенням нової правоцентристської парламентської більшості. Ліві сили вперше за всі роки української Незалежності стали у Верховній Раді меншістю. Представників усіх лівих фракцій було відсторонено від керівних парламентських посад, а їх місця зайняли народні депутати, які підтримували курс на поглиблення ринкових реформ. Така політична трансформація політичних сил усередині українського парламенту відразу дала суттєві позитивні результати. Найперше, налагодилася конструктивна співпраця Верховної Ради із Кабінетом Міністрів. Це дало змогу без зволікань і політичної конфронтації, що було неодмінним атрибутом процесу проходження майже всіх законопроектів під час по­переднього лівого керівництва парламенту, прийняти цілий ряд законів, необхідних для реформування соціально-економічних відносин.

Як результат, у 2000 p., вперше за останнє дисятиліття в Україні спостерігався економічний прогрес. Відбулося реальне зростання валового внутрішнього продукту, що зріс на 5,8 відсотка. Такі успіхи, що набули системного характеру, пов'язані з роботою уряду, очолюваного Прем'єр-міністром України В. Ющенком з грудня 1999 р. по травень 2001 р. Зазначимо, що за роки економічної кризи (1991-1999) ВВП України скоротився в 2,5 рази; обсяги промислової продукції - майже в 1,9; сільського господарства - у 2,1; грошові доходи населення впали в 3,7; інвестиції в основний капітал-4,5 раза [21].

Слід також відзначити позитивні тенденції, характерні для першого етапу адміністративної реформи (1997-2001). За цей період було структурно реорганізовано та оптимізовано систему центральних органів виконавчої влади, змінено субординацію, впорядковано функції та повноваження її органів. Кабінет Міністрів приступив до виконання лише йому властивих функцій: виробляти та організовувати реалізацію державної політики. Від­повідно до цього було реформовано його склад, реорганізовано апарат, запроваджено нові форми, процедури та стандарти роботи. Важливим кроком щодо оптимізації діяльності Кабінету Міністрів стало створення урядових комітетів. Запровадження цих робочих органів підвищило ефективність роботи уряду, якість проектів законодавчих актів, прийнятих урядових рішень, сприяло політичній узгодженості рішень, поліпшило координацію зусиль центральних органів виконавчої влади у формуванні та здійсненні державної політики. Посилилася провідна роль міністерств як головних суб'єктів вироблення і реалізації державної політики у відповідних галузях і сферах діяльності та міністрів - у формуванні державної політики, вони набули статусу політичних діячів. Інші центральні органи виконавчої влади зосередили свою роботу на аналізі, плануванні та організації соціально-економічного розвитку у сферах, що входять до їхньої компетенції. Запровадження інституту державних секретарів заклало основи для чіткого розмежування політичних та адміністративних функцій найвищих посадових осіб держави.

Важливим чинником забезпечення верховенства Основного Закону у всіх сферах життєдіяльності держави стало прийняття 16 жовтня 1996 р. Закону «Про Конституційний Суд України». Відповідно до нього Конституційний Суд України розпочав свою діяльність 1 січня 1997 р. До повноважень цього єдиного в державі органу конституційної юрисдикції належить вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції (конституційність) та офіційне тлумачення Основного Закону та законів України. Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів, яких у пропорційній кількості (по шість) призначають Президент, Верховна Рада та з'їзд суддів України. Рішення, ухвалені Конституційним Судом, є обов'язковими до виконання, остаточними f не можуть бути оскаржені.

Суттєві кроки були здійснені у проведенні широкомасштабної судової реформи. Прийняті у 2001 р. відповідно до Конституції нові Кримінальний, Земельний, Цивільний кодекси України стали основою реформування всієї судової системи і судочинства. При цьому, розширення повноважень судів здійснюється, в першу чергу, щодо забезпечення охорони прав і свобод громадян. У лютому 2002 р. Верховна Рада України здійснила вирішальні кроки на складному шляху судово-правової реформи, прийнявши довгоочікуваний Закон «Про судоустрій України». З прийняттям цього закону вирішено цілу низку питань щодо організації судової влади як самостійної гілки державної влади, забезпечення діяльності судів, здійснення суддівського самоврядування, як однієї з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів [33]. В Україні створено єдину судову систему судів загальної юрисдикції у складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України. Визначено дволанкову систему касаційних судів шляхом утворення Касаційного суду України і залишено право на звернення з повторною касацією до Верховного суду України.

Передбачається створення ще однієї ланки спеціалізованих судів - адміністративних судів на чолі з Вищим адміністративним судом. Вони мають забезпечити розгляд претензій громадян щодо діяльності (бездіяльності) державних органів влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Важливим завданням, яке стоїть перед судовою системою нашої держави з точки зору інтересів суспільства, є реальне втілення в судочинство основних засад, визначених ст. 129 Конституції України, його реформування шляхом законодавчого забезпечення принципу рівності всіх учасників процесу перед законом і суспільством [8].

Щодо кадрової політики, то слід зауважити, що її загальна незбалансованість у роки Незалежності була чи не головним чинником соціально-економічної кризи в державі. Так за останні одинадцять років Віктор Янукович став десятим Прем'єр-міністром України. Протягом 1991-2001 pp. змінилося 15 перших віце-прем'єрів, 47 віце-прем'єрів, по 6-8 разів змінювалися керівники багатьох міністерств і відомств [56].

Звичайно, конституційний процес в Україні з прийняттям нової Конституції не завершився. Адже, хоча Основний Закон й закріпив нову модель організації державної влади, засновану на класичних засадах її поділу на три гілки, все ж за межами конституційного вирішення ще залишилося багато питань організації діяльності органів державної влади щодо здійснення ними державних функцій.

Ініціатива щодо порушених питань виходила з боку політичних партій та Президента України, на думку якого, державний устрій, затверджений Конституцією, є недосконалим [44, с 119]. Це стосується ідеї запровадження в Україні двопалатного парламенту. На думку глави держави, його функціонування на основі верхньої палати - представників регіонів, обраних від усіх територій за принципом рівного представництва, підвищило б роль регіонів, зменшило кількість непродуманих, популістських рішень, притаманних однопалатному парламенту. На вирішення цього та інших державної ваги питань був спрямований Всеукраїнський референдум за народною ініціативою, що пройшов 16 квітня 2000 року. Прагнучи до рішучих і глибоких змін у суспільстві та сподіваючись на посилення дієздатності державної влади, більшість громадян України підтримала запропо­новані референдумом питання. За його результатами Верховній Раді необхідно було внести зміни до Конституції щодо запровадження двопалатного парламенту. Передбачається, що він складатиметься з двох палат Палати регіонів і Державних зборів, формуватиметься за європейською моделлю: в нижній палаті має бути 300 народних депутатів, обраних на пропорційній основі; у верхній - по три представники від адміністративно-територіальних одиниць (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя). Президент матиме право дострокового припинення повноважень Державних зборів у разі, якщо протягом місяця не сформовано постійно діючу парламентську більшість, до 1 грудня не затверджено підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів у встановлені строки Державний бюджет на наступний календарний рік, протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персо­нальний склад нового КМУ.

імплементація питань, винесених на референдум, стала, по суті, епіцентром нового політичного протистояння у Верховній Раді, лінія якого вже не проходила відповідно до недавно сформованої парламентської більшості та меншості, а визначалася народними депутатами, лідерами політичних партій з точки зору політичних перспектив нової системи стримувань і противаг та дієздатності гілок державної влади. Побоюючись звуження повноважень парламенту та посилення президентської влади, Верховна Рада так і не вирішила питання щодо втілення в життя результатів референдуму.

Узагальнюючи одинадцятилітній період становлення, розвитку, трансформації та функціонування інститутів публічної влади України, можна зробити такі висновки. Здобуття Незалежності радикально змінило їх функції, методи та форми діяльності. В минуле відійшла система радянської влади з домінуванням і всевладдям компартійного апарату. Натомість перед молодою державою постала необхідність: заново формувати переважну більшість державних інститутів, які були просто відсутніми в УРСР як частині тоталітарного імперського утворення; реформувати адміністративно-командну, жорстко планову економіку, керовану з єдиного центру, в багатоукладну ринкову, зорієнтовану на потреби людей. Вказані процеси визначали новітній етап української історії державного управління, що розпочався 24 серпня 1991 року.

Першочерговим і найважливішим серед завдань, що постали перед молодою державою, стало державотворення. Отримавши статус незалежної держави, Україна взялася за творення ефективно діючих законодавчої, виконавчої та судової влади. Перешкодами на цьому шляху були: відсутність у владної верхівки політичної волі до проведення радикальних політичних, економічних та соціальних реформ; несконсолідованість української нації; гострі політичні конфронтації, що стали, на жаль, неодмінним атрибутом політичного життя країни; зволікання консервативною більшістю парламенту прийняття Конституції та інших базових для державотворчих процесів законів. Зрозуміло, що ці фактори вкрай негативно позначилися на соціально-економічному розвитку держави, особливо в роки економічної кризи.

Прийняття Конституції України стало важливою віхою української історії. її прийняття остаточно оформило Україну як суверенну державу - невід'ємну складову європейської спільноти, закріпило демократичний вектор її розвитку. На засадах конституційних положень було сформовано механізм державної влади на основі її поділу на три гілки, закріплено інститут місцевого самоврядування як невід'ємну складову публічної влади і громадянського суспільства, розпочато адміністративну реформу.

Поступово, зберігаючи громадянський мир, уникаючи відкритих соціально-політичних конфліктів, активізується здійснення економічних реформ. Як результат, у 2000 році, вперше у новітній історії України, відбулося реальне зростання валового внутрішнього продукту, а в наступному році Україна за темпами економічного розвитку випередила не тільки всі країни СНД, а й Європи.

Все сказане дає підстави для висновку про те, що найважчий період історії в умовах незалежної Української держави залишився позаду. В найближчі роки за умов консолідованих дій всіх членів суспільства наша Вітчизна має передумови для стрімкого поступу в напрямі побудови міцної, заможної, демократичної держави, де гарантуватиметься незалежність країни, а на її основі гармонійно поєднуватимуться права і суспільні інтереси всіх громадян. Саме про таку державу мріяли українці протягом усієї трагічної історії України.