Тип: семінар, що має основною метою поглиблене вивчення теми та ознайомлення з основними поняттями філософської теорії пізнання.
Форма проведення: комплексне семінарське заняття.
Види діяльності: розгорнутабесіда, опитування, доповіді, дискусія.
Ключові терміни теми: пізнання, суб’єкт і об’єкт пізнання, гносеологія, епістемологія, агностицизм,сенсуалізм, раціоналізм,догматизм, релятивізм, чуттєве і раціональне пізнання, гіпотеза, теорія, метод, методологія, інтуїція, евристика.
Ключові терміни: пізнання,об’єкт,суб’єкт пізнання, гносеологія, епістемологія, агностицизм,сенсуалізм, раціоналізм,догматизм, релятивізм, метод пізнання, методологія, методика, гіпотеза, істина.
План
1. Гносеологія як філософська теорія пізнання та коло її основних питань.
2. Суб’єкт й об’єкт пізнання.
3. Структура пізнання: чуттєве, раціональне, інтуїтивне.
4. Проблема істини і пізнанні: істина і правда.
Контрольні запитання для самоперевірки
1. Що вивчає гносеологія, як формулюється її основне питання?
2. Що таке пізнання? ким є характер взаємовідносин між об’єктом і суб’єктом пізнання?
3. Які основні принципи сучасної наукової гносеології?
4. На які рівні поділяється пізнання?
5. Яку роль грає у пізнанні інтуїція?
6. Що таке істина? Дайте характеристику критеріїв істини.
7. Які характерні риси наукового пізнання?
8. Які основні форми і рівні наукового пізнання і чим вони відрізняються між собою?
9. Які загальнонаукові методи застосовуються на емпіричному, емпіричному і теоретичному і на теоретичному рівнях наукового пізнання?
10. Що таке методологія наукового пізнання, її предмет та функції?
11. Які види поза наукового знання Вам відомі?
12. У чому полягає специфіка філософського пізнання?
Теми рефератів і доповідей:
1. Пізнання як вид духовно-практичної діяльності.
2. Пізнання як предмет філософського аналізу.
3. Гносеологія як структурний розділ філософського знання.
4. Гіпотеза, теорія і концепція як пов’язані з пізнанням форми мислення.
5. Співвідношення чуттєвого і раціонального в процесі пізнання.
6. Місце і роль інтуїції в пізнавальному процесі.
Рекомендована основна література:
[ 1, с.152-164; 4, с. 126-138; 5, с. 300-328; 6, с. 304-330; 7, с. 378-474]
Гносеологія як філософська теорія пізнання та коло її основних питань.
Проблеми пізнання досліджує філософська наука під назвою "гносеологія" (давньогрец. "гносис" — пізнання; "логос" — учення, наука).
У коло найважливіших проблем загальної теорії пізнання входять проблеми визначення природи пізнання, меж пізнання, вивчення стадій, видів, рівнів, форм пізнання, відносин між об'єктом і суб'єктом пізнання, проблема істини, проблеми співвідношення пізнання і практики.
Що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? Як людина пізнає світ? Яке співвідношення істини і помилок? Що може бути критерієм істинності знання? Як підтвердити вірність наших уявлень?
Пізнання — це:
1.Процес здобуття, переробки, передавання та використання знань про навколишній світ, створення образів, моделей теорій реальності ( інформативний аспект пізнання)
2.Прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини ( активістський або вольовий аспект пізнання,)
3. Бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості ( смисловий аспект пізнання,)
У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції, а також образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які вибудовуються у свідомості і дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальними, ефективними.
Проблема меж пізнання – це пошук відповіді на питання: наскільки можливо пізнати світ, тобто що з реальних предметів і процесів дійсності можна пізнати достовірно. Можливості пізнання обмежуються особливостями людини і її сприйняття. Світ зовсім не такий, яким він сприймається людиною, бо складно пояснити причини того чи іншого відчуття. Залежно від відповіді на питання про пізнаванненняість світу всі філософські течії можна розділити на два основних напрямки: гностицизм і агностицизм.
Агностики (від грец .а – негативний префікс та gnosis – знання)- це філософи (І. Кант, Д. Юм), якіповністю або частково заперечують пізнаваність світу, принципову можливість для людини мати виправдані достовірні знання. Агностицизм називають також гносеологічним песимізмом.
Іммануїл Кант ввів спеціальні поняття для позначення предмета: як він є сам по собі - "річ в собі" і як цей предмет уявляється людині - "явище". Наприклад, людина сприймає листя дерев в зеленому кольорі ("явище"), а насправді їй притаманно лише відображати промені тієї довжини, яка при дії на людське око дає відчуття зелені. Кант вважав, що людина пізнає тільки "явища, в той час як ”речі в собі “непізнавані.
Гностики (від грец.gnosis – знання) –це філософи, які стверджували, що світ можна пізнати об’єктивно, вичерпно і безумовно, таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю. Людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання, спроможне допомогти людині вирішувати основні питання свого життя. Позиція гностицизму властива як об'єктивному ідеалізму, так і матеріалізму. Прихильники матеріалістичної позиції вважають, що немає непереборної відмінності між явищем і річчю в собі. У процесі розвитку пізнання і практичної діяльності людина здатна все ширше і ширше пізнати навколишній світ.
Скептицизм – висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності.
Отже, пізнання не можна розглядати однобічно. У реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що рухається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від туманного, затьмареного - до проясненого. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу.
При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику. Адже пізнання не входить до сфери безпосередніх життєвих потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору простого збереження життя.
Виникає питання, якою мірою пізнання необхідне людині. Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт. Коли людина, народившись, включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності пізнавальні здібності набуваються майже автоматично. Інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. Такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.
Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні особистого розвитку людина повинна робити свідомі зусилля задля їх придбання.
Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій
стихійної, яка є досить консервативною, належним чином неусвідомленою,
активно - дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.
Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання. Але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням.
Але якою може бути найвища мета пізнання? — Через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання, серед яких перш за все фігурують такі:
життєво-досвідне пізнання, безпосереднє, прямо вписане у життєво-досвідні процеси повсякденної людської життєдіяльності; дуже різноманітне за проявами, але нерозчленоване ні за змістом, ні за формами існування. Тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;
мистецьке окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно та життєво, ніж наука;
наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знань. Воно є спеціалізованим та спеціально організованим, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання,
релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей, божественне об'явлення, особливе просвітлення. Хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах;
екстрасенсивне пізнання – це отримування інформації з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки ще незрозуміла.
♦ Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення
2. Суб’єкт й об’єкт пізнання
Пізнання як процес, спрямований на отримання знань, включає в себе ряд компонентів: суб'єкт і об'єкт пізнання; рівні та ступені пізнання; істину як мету пізнання.
♦ Суб'єкт пізнання — це той, хто пізнає. У ролі суб'єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому.
