Чудове мистецтво Великого Обманщика

 

 

ранці Страшило пішов до Гудвіна по мозок.

– Друзі мої! – вигукнув він. – Коли я повернусь, то буду схожий на всіх людей!

– Я люблю тебе й такого, – щиро мовила дівчинка.

– Це дуже добре. Але побачиш, яким буду я, коли глибокі думки снуватимуть у моєму мозку!

Чарівник зустрів Страшила привітно.

– Ви не розгніваєтесь, мій друже, якщо я зніму з вас голову? – запитав він. – Мені ж треба напхати її мозком.

– О, будь ласка, не соромтеся! – весело відповів Страшило. – Знімайте її і тримайте в себе, скільки бажаєте. Я не відчуватиму від цього ніякої незручності.

Гудвін зняв голову Страшила й замінив солому на вузлик з висівками, змішаними з голками та шпильками. Потім прикріпив голову до тулуба Страшила й поздоровив його з мозком.

– Тепер ви розумна людина, – у вас новий мозок найвищого гатунку.

Страшило гаряче подякував Гудвіна й поспішив до друзів. Еллі дивилась на нього з цікавістю. Голова Страшила роздулась, з неї стирчали голки та шпильки.

– Як ти себе почуваєш? – турботливо спитала Еллі.

– Я відчуваю себе мудрим! – гордо відповів Страшило. – Мені б лише навчитися користуватися моїм новим мозком, і я стану славнозвісною людиною!

– А чому із твого мозку стирчать голки? – спитав Залізний Дроворуб.

– Це доказ гостроти його розуму, – здогадався Полохливий Лев.

Побачивши Страшила таким щасливим, Залізний Дроворуб з надією подався до Гудвіна.

– Мені доведеться прорізати у ваших грудях дірку, щоб установити серце, – попередив Гудвін.

– Я до ваших послуг, – відповів Залізний Дроворуб. – Ріжте, де хочете.

Гудвін пробив у грудях Дроворуба невеличкий отвір і показав йому красиве шовкове серце, напхане тирсою.

– Подобається вам?

– Воно чудове! А чи це красиве серце ласкаве, чи зможе воно любити?

– О, не турбуйтесь! – відповів Гудвін. – З таким серцем ви будете найчутливішою людиною на землі!

Серце було встановлено, отвір запаяно, і Залізний Дроворуб, радісний, повернувся до друзів.

– О, який я щасливий, любі мої друзі! – голосно вигукнув Дроворуб. – Серце б'ється у моїх грудях, як і раніше. Навіть дужче. При кожному кроці я відчуваю, як воно стукає у моїх грудях! І знаєте що? Воно значно ніжніше від того серця, яке було у мене раніше! Мене переповнює любов і ніжність!

До тронної зали увійшов Лев.

– Я прийшов по сміливість, – нерішуче мовив він, переступаючи з лапи на лапу.

– Хвилинку! – сказав Гудвін. Він дістав із шафи пляшку і вилив з неї якусь суміш у золотий таріль. – Ви повинні оце випити!

То був шипучий квас з домішкою валеріани. Запах не зовсім сподобався Левові.

– Що це? – недовірливо запитав він.

– Це сміливість. Її місце – тільки в нутрі, і вам треба її проковтнути.

Лев скривився, але випив рідину і навіть вилизав таріль.

– О, я вже роблюся дужим! Хоробрість заструмувала по моїх жилах і переповнює серце! – заревів він у захваті. – Вдячний вам, о, який я вам вдячний, Великий Чарівнику! – І Лев помчав до друзів…

Для Еллі потяглися сумні дні чекання. Побачивши, що три заповітних бажання її друзів здійснились, вона ще гарячіше прагнула повернутися до Канзасу. Цілісінькі дні маленька компанія проводила у розмовах.

Страшило запевняв, що у нього в голові ворушаться чудові думки; на жаль, він не може їх висловити, бо вони зрозумілі лише йому.

Залізний Дроворуб розповідав, як йому приємно відчувати биття серця під час ходи. Він почувався щасливим.

А Лев гордо заявив, що він ладний битися хоч з десятком шаблезубих тигрів, – такий він став сміливий! Залізний Дроворуб навіть побоювався, чи не надмірну порцію сміливості видав Левові Чарівник і чи не зробив він його безрозсудним: адже безрозсудність веде до загибелі.

Тільки Еллі мовчала і з тугою згадувала Канзас.

Нарешті Гудвін викликав і її:

– Ну, дитя моє, я зметикував, як нам потрапити до Канзасу.

– І ви вирушите туди зі мною? – здивувалась Еллі.

– Обов'язково, – підтвердив колишній чарівник. – Мені, зізнатися, набридла самотність і постійний страх бути викритим. Краще я повернуся до Канзасу і працюватиму в цирку.

– Ох, я така щаслива! – вигукнула Еллі і заплескала в долоні. – Коли ж ми вирушаємо?

– Не так швидко, дитя моє! Я переконався, що із цієї країни можна вибратися лише повітряним шляхом. Адже нас занесено сюди буревієм – мене на аеростаті, тебе – у будиночку. Мій балон цілий – я зберігав його усі ці роки. На нього, щоправда, де‑не‑де доведеться наліпити латки. А легкий газ водень, котрим наповнюють кулі аеростатів, я зможу відшукати.

Ремонт повітряної кулі тривав кілька днів. Еллі попередила друзів про швидку розлуку, й усі троє – Страшило, Дроворуб і Лев – дуже засмутилися.

Нарешті настав призначений день. Гудвін оголосив своїм підлеглим, що летить провідати свого давнього приятеля – Великого Чарівника Сонце, з котрим не бачився багато років. На площі біля палацу зібрався натовп. Гудвін включив водневий апарат, і куля почала швидко збільшуватися. Коли балон наповнився, Гудвін, викликаючи жах і захоплення юрби, забрався в кошик і звернувся до людей:

– До побачення, друзі мої!

Залунали вигуки «ура», й догори полетіли зелені шапки.

– Ми багато років жили в мирі та злагоді, і мені тяжко розлучатися з вами… – Гудвін витер сльози, і у натовпі почулися зітхання. – Та мій друг Сонце настійливо кличе мене, і я корюся: адже Сонце – могутніший Чарівник, ніж я! Згадуйте про мене, але не дуже сумуйте: смуток шкодить травленню. Додержуйтесь моїх законів! Не знімайте окулярів: це принесе вам велику біду! Замість себе я призначаю вашим правителем вельмишановного добродія Страшила Мудрого.

Здивований Страшило вийшов наперед, спираючись на свою чудову ковіньку, і статечно зняв капелюха. Мелодійний передзвін дзвіночків викликав у натовпі захоплення: у Смарагдовому місті не було звичаю підв'язувати дзвіночки до капелюхів. Юрба бурхливо вітала Страшила й тут же присягнулася на вірність новому правителю. Мовчало лише кілька заздрісників, які самі прагнули стати правителями. Вони затаїлися й мовчали.

Гудвін покликав Еллі, яка саме ніжно прощалася з друзями.

– Швидше в кошик! Куля готова до польоту!

Еллі востаннє поцілувала у морду великого грізного Лева. Лев був дуже розчулений: з очей його капали сльози, і він забував їх витирати китичкою хвоста.

Потім Страшило і Залізний Дроворуб ніжно потисли руку Еллі, а Тотошко попрощався з Левом, запевняючи, – що він ніколи не забуде свого великого друга й вітатиме від нього усіх Левів, яких йому трапиться зустріти у Канзасі.

Несподівано налетів вихор.

– Швидше! Швидше! – заволав стурбований Чарівник. Він помітив, що куля ось‑ось зірветься у небо, і міцно натягнув мотузку.

І раптом – лусь! – мотузка урвалася й аеростат шугонув угору.

– Поверніться! Поверніться! – у розпачі заламувала руки Еллі. – Візьміть мене до Канзасу!

Та дарма: аеростат не міг спуститися, ураган підхопив його і помчав зі страшенною силою.

– Прощавай, дитя моє! – долинув до дівчинки слабкий голос Гудвіна з висоти, і аеростат зник поміж хмар.

Мешканці Смарагдового міста довго дивились у небо, а потім розійшлися по домівках.

Наступного дня трапилося сонячне затемнення. Жителі Смарагдового міста вирішили, що це Гудвін затемнив Сонце, опускаючись на нього.

По всій країні поширилася чутка, що колишній правитель Смарагдового міста живе на Сонці. Народ довго пам'ятав Гудвіна, та не дуже тужив за ним: адже у них був новий правитель – Страшило Мудрий, настільки мудрий, що розум не вміщувався у його голові й випирав назовні у вигляді голок та шпильок.

Мешканці Смарагдового міста страшенно пишалися:

– Немає у світі іншого такого міста, де правитель був би напханий соломою!

Бідолашна Еллі залишилася у країні Гудвіна. Ридаючи, вона повернулася до палацу.

Їй здавалося, що тепер у неї вже немає надії на повернення до Канзасу.

 

 

ЗНОВУ В ДОРОГУ

 

 

ллі невтішно плакала, затуливши долонями обличчя. В кімнаті почулася важка хода Залізного Дроворуба.

– Я потурбував тебе? – зніяковіло запитав Дроворуб. – Розумію, тобі не до мене, але, бач, мені хочеться поплакати за Гудвіном, а нікому витирати мої сльози: Лев сам плаче на задньому дворі, а Страшило – правитель, незручно турбувати його дрібницями…

– Бідолаха!..

Еллі підвелася і, доки Дроворуб плакав, старанно витирала сльози рушником. Коли ж він наплакався, то дуже ретельно намастився із дорогоцінної маслянки, подарованої йому Мигунами, – він завжди носив її біля пояса.

Вночі Еллі приснилося, що великий птах несе її високо над канзаським степом, і вдалині видніється рідна домівка. Дівчинка радісно закричала. Вона прокинулася від власного крику і вже не могла більше заснути від розчарування.

Вранці компанія зібралася у тронній залі порадитися про майбутнє. Новий правитель Смарагдового міста урочисто сидів на мармуровому троні; решта поштиво стояла перед ним.

Коли Страшило став правителем, він одразу здійснив свої давні мрії: справив собі зелений оксамитовий костюм і новий капелюх, до крис якого наказав пришити срібні дзвіночки від старого; на ногах у нього яскраво блищали начищені зелені чоботи із найкращої шкіри.

– Ми розкішно заживемо, – заявив новий правитель. – Нам належить палац і ціле Смарагдове місто. Тільки‑но згадаю, як ще зовсім недавно я страхав вороння у полі, а нині став правителем Смарагдового міста, то, щиро кажучи, мені нічого нарікати на долю.

Тотошко негайно осадив зарозумілого Страшила:

– А кому ти повинен дякувати за все оце твоє благополуччя?

– Еллі, звичайно! – зніяковів Страшило. – Без неї я й досі стирчав би на кілку.

– Якби тебе не розтріпали буревії та не розклювало вороння, – додав Дроворуб. – Я й сам іржавів би у дрімучому лісі… Багато добра зробила для нас Еллі. Адже я теж отримав серце, а це моя заповітна мрія.

– Про мене й говорити нічого, – мовив Лев, – я тепер найхоробріший серед усіх звірів на світі. Хотілося б мені, аби на палац напали людожери чи шаблезубі тигри, – я б з ними розправився!

– Якби Еллі залишилася у палаці, – промовив Страшило, – ми жили б щасливо!

– Це неможливо, – заперечила дівчинка. – Я хочу повернутись у Канзас до тата й мами…

– Як же це здійснити? – запитав Залізний Дроворуб. – Страшило, любий друже, ти розумніший за нас усіх, будь ласка, скористайся своїм новим мозком!

Страшило почав так ретельно думати, що голки й шпильки полізли із його голови.

– Треба викликати Летючих Мавп! – нарешті вирішив він. – Нехай вони перенесуть тебе на батьківщину!

– Браво, браво! – загукала Еллі. – Я зовсім про них забула…

Вона принесла Золоту Шапку, наділа її і промовила чарівні слова. Крізь відчинені вікна до зали увірвалась зграя Летючих Мавп.

– Чого бажаєте, володарко Золотої Шапки? – спитав вожак.

– Перенесіть нас з Тотошком через гори й доставте до Канзасу.

Уорра похитав головою:

– Канзас за межами країни Гудвіна. Ми не можемо летіти туди. Шкода, адже ти марно витратила друге чаклунство Золотої Шапки.

Уорра вклонився, і зграя з шумом щезла.

Еллі була у відчаї. Страшило знову став думати, і голова його роздулася від напруження. Еллі навіть злякалася за нього.

– Покличте Солдата! – наказав Страшило.

Дін Гіор з острахом увійшов до тронної зали, де ніколи не бував за часів Гудвіна. У нього запитали поради.

– Лише Гудвін знав, як перебратися через гори, – відповів Солдат. – Але, гадаю, Еллі допоможе добра чарівниця Стелла із Рожевої країни. Вона наймогутніша серед чарівниць цієї країни: лише їй відома таємниця вічної юності. Хоча дорога в її країну нелегка, я раджу все ж таки звернутися до Стелли.

Солдат поштиво вклонився правителю і вийшов.

– Еллі доведеться вирушити у Рожеву країну. Бо якщо вона залишиться тут, то вже ніколи не потрапить до Канзасу. Смарагдове місто – це не Канзас, а Канзас – не Смарагдове місто, – заявив Страшило.

Решта мовчала, приголомшена мудрістю його слів.

– Я піду разом з Еллі, – раптом сказав Лев. – Мені набридло місто. Я дикий звір і нудьгую за лісами. До того ж і Еллі треба захистити під час подорожі.

– Золоті слова! – вигукнув Залізний Дроворуб. – Піду гострити свою сокиру: вона, здається, затупилася.

Еллі радісно кинулася до Дроворуба.

– Виступаємо завтра вранці! – сказав Страшило.

– Що? І ти йдеш?! – вигукнули всі вражено. – А Смарагдове місто?

– Почекає на моє повернення! – спокійно мовив Страшило. – Без Еллі я й досі стирчав би на кілку у пшеничному полі й лякав би вороння. Без Еллі я не одержав би свого чудового мозку. Без Еллі я не став би правителем Смарагдового міста. І якщо після цього я кинув би Еллі у біді, то ви, друзі мої, могли б назвати Страшила невдячним і мали б рацію!

Новий мозок зробив Страшила красномовним. Еллі щиро подякувала друзям.

– Завтра, завтра у похід! – весело оголосила вона.

– Ей‑гей‑гей‑го! Завтра, завтра у похід! – заспівав Страшило і, боязко озирнувшись, затулив собі рота: він був правителем Смарагдового міста, і йому не гоже було втрачати свою гідність.

Правити містом до свого повернення Страшило призначив Солдата. Дін Гіор негайно всівся на троні й запевнив Страшила, що під час його відсутності справи у місті йтимуть якнайкраще, бо він, Солдат, «є полишить свого поста ні на хвилину, навіть їсти й спати буде на троні. Таким чином нікому не вдасться захопити владу, доки правитель мандруватиме.

Рано‑вранці Еллі та її друзі підійшли до міських воріт. Фарамант здивувався, що вони знову вирушають у далеку та небезпечну подорож.

– Ви наш правитель, – сказав він Страшилові, – і маєте повернутися якнайшвидше.

– Мені треба відправити Еллі до Канзасу, – поважно відповів Страшило. – Передайте вітання моїм підданим, і нехай не турбуються: мене неможливо поранити, я повернусь неушкодженим.

Еллі тепло попрощалася з Вартовим Брами, який зняв з усіх «окуляри, й подорожні рушили на південь. Погода була чудова, навколо простягалася прекрасна країна, і всі були у гарному настрої.

Еллі сподівалася, що Стелла поверне її до Канзасу; Тотошко вголос мріяв про те, як він розправиться з хвальком Гектором; Страшило й Дроворуб раділи, що допомагають Еллі; Лев втішався усвідомленням своєї сміливості і з нетерпінням чекав зустрічі зі звірами, аби довести, що він – їхній цар.

Відійшовши на далеку відстань, подорожні востаннє озирнулися на башти Смарагдового міста.

– А Гудвін був не таким уже й поганим чарівником, – сказав Залізний Дроворуб.

– Ще б пак! – погодився Страшило. – Зумів же він дати мені мозок! Та ще й який гострий мозок!

– Якби він випив трохи сміливості, яку приготував для мене, то став би людиною хоч куди! – сказав Лев.

Еллі мовчала. Гудвін не виконав своєї обіцянки перенести її до Канзасу, але дівчинка не звинувачувала його. Він зробив усе, що зміг, і не його провина, що задум не вдалося здійснити. Адже Гудвін сам визнав, що він не був чарівником.

 

 

ПОВІНЬ

 

 

ілька днів мандрівники прямували на південь. Усе рідше й рідше траплялися ферми і нарешті зовсім зникли. Навкруги до самого обрію пролягав степ. Навіть дичини було мало у цих пустельних місцях, і Левові доводилося ночами довгенько полювати на здобич. Тотошко не міг у таких тривалих прогулянках супроводжувати Лева, але той, повертаючись, завжди приносив приятелю шматок м'яса в зубах.

Подорожніх труднощі не бентежили. Вони йшли тільки вперед та вперед.

Одного разу опівдні їх зупинила широка річка з низенькими берегами та вербами, єдина велика річка у Чарівній країні. Та сама річка, де колись скоїлося лихо зі Страшилом, проте наші герої цього не знали. Вони спантеличено перезирнулися.

– Майструватимемо пліт? – спитав Залізний Дроворуб.

Страшило кисло скривився: він не забув пригоди з жердиною по дорозі до Смарагдового міста.

– Краще б нас перенесли Летючі Мавпи, – пробурчав він. – Якщо я знову захрясну посеред річки, то рятувати мене нікому: тут чорногузів немає.

Та Еллі не погодилась. Вона не бажала втрачати останній чар Золотої Шапки: адже невідомо, які ще труднощі ждуть попереду і як їх зустріне Стелла.

Залізний Дроворуб зробив до вечора пліт, і компанія почала переправлятися через річку. Страшило орудував жердиною обережно, тримаючись якнайдалі від краю. Зате Залізний Дроворуб працював щосили. Річка виявилася мілководною й тихою; подорожні подолали її благополучно і вийшли на плаский похмурий берег.

– Яке нудне місце! – заявив Лев, зморщивши носа.

– Та й переночувати ніде, – мовила Еллі. – Ходімо вперед.

Подорожні не зробили й тисячі кроків, як шлях їм знову перетнула річка. Виявилось, що вони на острові.

– Кепські справи! – сказав Страшило. – Дуже кепські! Доведеться викликати Летючих Мавп, пікапу, трикапу!

Та Еллі, розраховуючи вранці обпливти острів на плоту, вирішила переночувати тут, бо вже було пізно. Назбирали сухої трави й зробили для неї пристойну постіль. Повечерявши, Еллі вклалася спати під надійною охороною друзів. Лев і Тотошко мусили обійтися без вечері, та вони змирилися з цим і поснули.

Страшило і Залізний Дроворуб стояли біля сплячих і дивилися на берег річки. Хоча один мав тепер мозок, а другий серце, все ж таки вони ніколи не стомлювалися і не спали.

Спочатку все було спокійно. Але потім обрій освітила заграва, за нею друга, третя… Залізний Дроворуб стурбовано похитав головою. В країні Гудвіна грози траплялися рідко, але досягали неймовірної сили. Грому ще не було чути. Східний край неба швидко темнів: там нагромаджувалися пасма хмар, усе частіше освітлювані блискавицями. Страшило здивовано дивився на небо.

– Що там таке? – бурмотів він. – Часом це не Гудвін там, угорі, запалює сірники?

Страшило за своє коротке життя ще не бачив грози.

– Буде злива! – сказав Залізний Дроворуб.

– Злива! А що це таке? – стривожено допитувався Страшило.

– Вода, що падає з неба. Дощ шкідливий для нас обох: з тебе змиє фарбу, а я заіржавію.

– Ой‑йой‑йой! – забідкався Страшило. – Давай розбудимо Еллі.

– Зачекаймо трохи, – мовив Залізний Дроворуб. – Мені не хочеться її турбувати: вона так сьогодні стомилася. А гроза, можливо, піде стороною.

Та гроза наближалася. Незабаром хмари заступили півнеба, замигтіли блискавиці, і все чутнішими ставали перекати грому.

– Що там так шумить? – злякано питав Страшило.

Та Залізному Дроворубові ніколи було пояснювати.

– Кепські справи! – кинув він і розбудив Еллі.

– Що таке? Що трапилося? – запитала дівчинка.

– Наближається жахлива гроза! – закричав Залізний Дроворуб.

Лев теж прокинувся. Він ураз відчув небезпеку.

– Негайно викликай Летючих Мавп, інакше нам кінець! – заревів він на все горло.

Налякана Еллі, нетвердо тримаючись на ногах, почала промовляти чарівні слова:

– Бамбара, чуфара…

– У‑ар‑ра!.. – шалено вереснув вихор і зірвав Золоту Шапку з голови Еллі.

Шапка злетіла, білою зірочкою зблиснула у мороці і щезла.

Еллі заридала, та удар грому над головами подорожніх заглушив її ридання.

– Не плач, Еллі! – заревів їй на вухо Лев. – Пам'ятай, що я тепер найхоробріший з усіх звірів на світі!

– Пам'ятай, що в голові у мене чудовий мозок, повний надзвичайних ідей! – прокричав Страшило.

– Пам'ятай про моє серце, яке не потерпить, якщо хто образить тебе. Троє друзів оточили Еллі, мужньо готуючись зустріти натиск буревію.

І буря вдарила! Налетів вітер. Скісний дощ боляче стьобав великими краплями Лева та Еллі. Лев затулив спиною вітер, розчепіривши лапи і весь вигнувшись. Під ним утворився затишний курінь, куди заховалася Еллі з Тотошком від зливи.

Залізний Дроворуб схопився був за маслянку, але потім махнув рукою: від такої зливи йому можна було врятуватись лише у діжці з маслом.

Страшило, змоклий як хлющ й одразу обважнілий, мав жалюгідний вигляд. Своїми пухкими, неслухняними руками він захищав від дощу фарбу на обличчі.

– Ось що таке дощ! – бурчав Страшило. – Коли порядні люди хочуть купатися, вони лізуть у воду, їм немає потреби щоб хтось невидимий поливав їх зверху. Тільки‑но повернуся до Смарагдового міста, видам закон про заборону дощів!..

Гроза не вщухала до ранку. На світанку з першим же промінням сонця друзі з жахом побачили, як бурхливі хвилі Великої річки заливають острів.

– Ми потопимося! – закричав Страшило, прикриваючи рукою напівзмиті очі.

– Тримайся міцніше! – відповів Залізний Дроворуб, намагаючись перекричати шум бурі й плескіт хвиль. – Тримайся за мене!

Він розставив ноги, зануривши їх у пісок, і міцно обіперся на сокиру. В такому положенні він був непохитний, мов скеля.

Страшило, Еллі і Лев вчепилися за Дроворуба і завмерли у чеканні.

Й ось, вируючи, налетів перший бурун і накрив подорожніх з головою. Коли він схлинув, посеред води стояв Дроворуб, а решта подорожніх з відчайдушною мужністю чіплялися за нього. Залізний Дроворуб заіржавів, і тепер ніяка буря не зрушила б його з місця. Та решті доводилося погано. Легкий Страшило увесь був на поверхні води, і хвилі кидали його у різні боки. Лев стояв на задніх лапах, відпльовуючись від води. Еллі, охоплена жахом, борсалась серед хвиль.

Лев побачив, що дівчинка тоне.

– Сідай на мене, – пропихтів він, – попливемо на той бік. – І він опустився перед Еллі на всі чотири лапи.

Зібравши останні сили, дівчинка видерлася на спину Лева й судорожно вчепилася у мокру кошлату гриву. Тотошка вона міцно тримала лівою рукою.

– Прощавайте, друзі! – проревів Лев і, відштовхнувшись від Залізного Дроворуба, запрацював лапами, щосили розтинаючи хвилі.

– … щавай! – ледь чутно долинув голос Страшила, і Залізний Дроворуб зник за завісою дощу.

Лев плив довго й вперто. Сили полишали його, та сміливість наповнювала серце, і, гордий собою, він грізно заревів. Цим урочистим ревом Лев хотів засвідчити, що він ладен загинути, але жодна краплина боягузтва не закрадеться у його сміливе серце. Але що за диво?

Із вологої імли у відповідь почулося лев'яче ревіння.

– Там земля! Туди! Туди!

З подесятеренною силою Лев рвонувся вперед, де забовванів невідомий високий берег. Йому відповідав не лев, а відлуння!

Лев вибрався на берег, поклав на землю закляклу Еллі, обняв її передніми лапами і почав відігрівати своїм гарячим диханням.

Страшило чіплявся за Залізного Дроворуба, доки змоклі руки ще слугували йому. Потім хвилі відірвали його від Дроворуба й понесли, похитуючи, немов тріску. Розумна голова Страшила з дорогоцінним мозком виявилася важчою від тулуба. Мудрий правитель Смарагдового міста плив униз головою, і вода змивала залишки фарби з його рота, очей та вух.

Залізний Дроворуб ще виднівся поміж хвиль, та вода підступала й затоплювала його. Над водою стриміла лише лійка, а потім не стало і її. Без страшний добродушний Залізний Дроворуб зник у хвилях розбурханої річки.

 

 

* * *

Еллі, Лев і Тотошко три дні чекали на березі доки спаде повінь Погода була чудова, яскраво світило сонце, і вода у Великій річці спадала швидко. Четвертого дня Лев поплив на острів Еллі з Тотошком на руках сиділа на його спині.

Ступивши на острів, Еллі побачила що річка вкрила його мулом і баговинням. Лев і дівчинка пішли у різні боки навмання. Незабаром попереду забовваніла безформна фігура обліплена мулом та обплутана водоростями. У цій фігурі неважко було впізнати Залізного Дроворуба. На поклик Еллі примчав Лев й розкидав засохлу грязюку водорості.

Непереможний Залізний Дроворуб знаходився у тому ж положенні, в якому його накрили хвилі. Еллі жмутком трави старанно відтерла заіржавілі його деталі, відв'язала від пояса маслянку й змастила йому щелепи…

– Дякую, люба Еллі, – мовив він, – ти знову повертаєш мене до життя. Здрастуй, Леве, давній друже! Який я радий бачити тебе!

Лев відвернувся» він плакав од радощів й спішив витерти сльози кінчиком хвоста.

Незабаром усі суглоби Залізного Дроворуба стали діяти, і він весело закрокував поруч з Еллі, Тотошком та Левом. Вони шукали пліт. Дорогою Тотошко кинувся до купи водоростей, принюхався і почав розривати її лапами.

– Водяний щур? – спитала Еллі.

– Стану я турбуватися через таку погань, – зневажливо відказав Тотошко. – Ні, тут дещо краще.

Під водоростями щось раптом зблиснуло, і, на превелику радість Еллі, з'явилася Золота Шапка. Дівчинка ніжно пригорнула песика й поцілувала його в замурзану мулом мордочку, а Шапку заховала до кошика.

Подорожні знайшли плота, міцно прив'язаного до жердин, забитих у землю. Обчистивши плота від мулу й багна, вони попливли вниз за течією річки з наміром обігнути острів, на якому зазнали лиха. Поминувши довгу піщану косу, мандрівники потрапили у головне русло Великої річки. На правому березі виднівся_чагарник. Еллі попрохала Залізного Дроворуба кермувати туди: вона побачила на кущі капелюх Страшила.

– Ура! – закричали всі четверо.

Швидко знайшли й самого Страшила, який висів на кущі у чудернацькій позі. Мокрий і розшарпаний, він не відповідав на запитання товаришів: вода зовсім змила з нього рота, вуха й очі. Не вдалося лише віднайти чудовий ціпок Страшила – подарунок Мигунів: напевне, його десь занесла вода.

Друзі витягли Страшила на піщаний берег, витрусили і розстелили на сонечку солому, повісили сушитись каптан і капелюх. Голова сушилася разом з висівками; витрушувати дорогоцінний мозок дівчинка не наважилася.

Підсохлою соломою знову напхали Страшила, поставили на місце голову, і Еллі витягла з‑за пояса фарби й пензлик, що зберігалися у непромокальній жерстяній коробці, якими вона запаслася ще у Смарагдовому місті.

Перш за все Еллі намалювала Страшилові праве око, і воно дружньо і дуже ніжно підморгнуло дівчинці. Потім з'явилось друге око, а за ним в а, Еллі ще не закінчила рота, як веселий Страшило вже співав, заважаючи дівчинці малювати:

– Ей‑гей‑гей‑го! Еллі знову врятувала мене! Ей‑гей‑гей‑го! Я знову, знову, знову разом з Еллі!

Він співав, пританцьовуючи, і вже не лякався, що його побачить хто‑небудь із підданих: адже це була зовсім пустельна країна.

 

 

ЛЕВ СТАЄ ЦАРЕМ ЗВІРІВ

 

 

відпочивши після пережитого, мандрівники рушили далі. За річкою місцевість повеселішала. З'явились тінисті діброви й зелені галявки. Через два дні подорожні увійшли до великого лісу.

– Який чарівний ліс! – захоплено вигукнув Лев. – Я ще не бачив таких пречудових глухих лісів. Мій рідний ліс. набагато гірший.

– Тут похмуро, аж занадто, – зауважив Страшило.

– Анітрішечки! – заперечив Лев. – Погляньте, який м'який килим із сухого листя під ногами! І який густий та зелений мох звисає з дерев! Я хотів би залишитися тут назавжди!

– У цьому лісі, напевне, є дикі звірі, – сказала Еллі.

– Дивно було б, щоб таке чудове місце не було заселене, – відповів Лев.

І, ніби на підтвердження цих слів, із гущавини лісу долинуло глухе ревіння багатьох звірів. Еллі налякалася, та Лев заспокоїв її.

– Під моєю охороною ти у безпеці. Хіба ти забула, що Гудвін дав мені сміливість?

Уторована стежка ввела їх на велику галяву, де зібралися тисячі звірів. Там були ведмеді тигри, вовки, лисиці й чимало інших звірів. Усі з цікавістю розглядали Лева; по всій галяві вже рознеслося про його прибуття.

Шум і ревіння вщухли. Великий тигр виступив наперед і низько вклонився Левові:

– Вітаємо тебе, царю звірів! Ти прибув вчасно, щоб знешкодити нашого ворога і принести мир звірам цього лісу.

– Хто ваш ворог? – спитав Лев.

– У нашому лісі з'явилося страшне звірисько. Схожий на павука, але удесятеро більший за буйвола. Коли він суне лісом, то від нього залишається широкий слід від повалених дерев. Хто б до нього не потрапив, він хапає передніми лапами підносить до рота і висмоктує кров. Ми зібралися порадитися, як нам його позбутися.

– А леви у вашому лісі є? – спитав він.

– На наше нещастя, жодного.

– Коли я знищу вашого ворога, чи визнаєте мене своїм царем і чи будете мені підкорятись?

– О, з задоволенням! З великим задоволенням! – дружно заревіло звіряче збіговище.

– Я йду на бій! – відважно заявив Лев. – Охороняйте моїх друзів, доки не повернуся. Де те чудисько?

– Он там, – показав Тигр. – Іди стежкою, доки дістанешся великих дубів. Там павук перетравлює спійманого вранці бика.

Лев дійшов до лігвища Павука, оточеного поваленими деревами. Павук був значно бридкішим за дванадцятиногого звіра, виготовленого Гудвіном, і Лев розглядав ворога з огидою. До величезного тулуба Павука кріпилися могутні лапи зі страшними пазурами. На вигляд звір був досить могутнім, однак голова його була посаджена на досить тонку шию.

«Ось найслабше місце потвори», – подумав Лев. Він вирішив кинутися на сплячого Павука негайно.

Приловчившись, Лев зробив довгий стрибок і упав прямо на спину звіра. Перш ніж Павук прокинувся, Лев ударом пазуристої лапи перервав його тонку шию і миттю відстрибнув. Голова Павука покотилася геть, а тулуб задряпав пазурами землю і невдовзі затих.

Лев пішов назад. Прийшовши на галяву, де звірі з нетерпінням чекали на його повернення, він гордо заявив:

– Віднині можете спати спокійно: страшне чудовисько знищене!

Звірі захоплено заревіли й урочисто присягнули йому на вірність. Тоді Лев сказав:

– Я повернуся, ось тільки відправлю Еллі до Канзасу, і буду правити вами мудро і милостиво.