Викриття Великого і Жахливого

 

 

найомими вулицями подорожні прямували до палацу Гудвіна. Дорогою Фарам ант не стримався і повідомив декого із мешканців про загибель страшної Бастінди. Новина швидко рознеслася по місту й незабаром за Еллі та її супутниками до самого палацу йшла велика юрба шанувальників.

Зеленобородий Солдат був на посту і. як завше, дивився в люстерко й розчісував свою пишну бороду. Цього разу натовп зібрався такий великий і так галасував, що це привернуло його увагу вже через десять хвилин. Дін Гіор дуже зрадів, що мандрівники повернулися з небезпечного походу викликав Фліту і та відвела їх до тих самих кімнат.

– Повідомте, будь ласка, Великого Гудвіна про наше повернення, – сказала Еллі Солдату. – І передайте, що ми просимо нас прийняти…

За кілька хвилин Дін Гіор повернувся і сказав.

– Я голосно доповів про ваше прохання біля дверей тронної зали, та не одержав від Великого Гудвіна ніякої відповіді…

Солдат щодня підходив до дверей тронної зали і доповідав про бажання мандрівників поговорити з Гудвіном, і щоразу їм відповідала могильна тиша.

Минув тиждень. Чекання ставало нестерпним. Мандрівники сподівалися на гарячий прийом з боку Гудвіна. Байдужість чарівника лякала й дратувала їх.

– Чи не помер він бува? – задумливо казала Еллі.

– Ні, ні! Він просто не хоче виконувати своїх обіцянок і ховається від нас! – обурювався Страшило. – Звичайно ж, йому шкода мозку, серця і сміливості – адже все це коштовні речі. Але не треба було посилати нас до злої чарівниці Бастінди, яку ми так хоробро знищили.

Розгніваний Страшило заявив Солдату:

– Передайте Гудвіну: якщо він нас не прийме, ми викличемо Летючих Мавп. Скажіть Гудвіну, що ми – їхні повелителі, бо володіємо Золотою Шапкою, – пікапу, трикапу, – і коли сюди з'являться Летючі Мавпи, ми з ним побалакаємо.

Дін Гіор пішов і дуже швидко повернувся.

– Гудвін Жахливий прийме вас завтра рівно о десятій ранку в тронній залі. Просив не запізнюватись. І знаєте що, – тихенько прошепотів він на вушко Еллі, – він, здається, злякався. Бо мав справу з Летючими Мавпами і знає, що то за звірі.

Мандрівники провели тривожну ніч і вранці у призначений час зібралися перед дверима тронної зали.

Двері прочинилися, й вони ступили до зали. Кожен сподівався побачити Гудвіна у тому вигляді, у якому той показувався їм першого разу. Та вони були дуже здивовані, побачивши, що у тронній залі немає нікого. Там панувала урочиста і моторошна тиша, і мандрівники перелякалися: що готує для них Гудвін цього разу?

Вони здригнулися, немов від несподіваного удару грому, коли раптом посеред порожньої кімнати залунав голос:

– Я – Гудвін, Великий і Жахливий! Чого ви знов турбуєте мене?

Еллі та її друзі озирнулися – ніде нікого.

– Де ви? – запитала Еллі.

– Я – всюди! – урочисто мовив голос. – Я можу перевтілюватись у будь‑який образ і стаю невидимим, коли захочу. Підійдіть до трону, я буду розмовляти з вами!

Мандрівники ступили кілька кроків уперед. Всі, окрім Залізного Дроворуба і Тотошка, аж тремтіли з жаху. Залізний Дроворуб не мав серця а Тотошко не розумів, як можна боятися голосів.

– Кажіть! – почувся голос.

– Великий Гудвіне, ми прийшли просити вас виконати свої обіцянки!

– Які обіцянки? – спитав голос.

– Ви обіцяли повернути мене в Канзас, до тата й мами, якщо Мигуни будуть визволені з‑під влади Бастінди.

– А мені ви обіцяли дати мозок!

– А мені серце!

– А мені сміливість!

– А хіба Мигуни дійсно стали вільними? – запитав голос, і Еллі здалося, що він затремтів.

– Так! – відповіла дівчинка. – Я обілляла злу Бастінду водою, і вона розтанула.

– Докази, докази! – наполягав голос.

– Пікапу, трикапу! – вигукнув Страшило. – Хіба ви, той. що є всюди, не бачите на голові в Еллі Золотої Шапки? Чи ви хочете, щоб ми для доказів викликали Летючих Мавп?!

– О, ні‑ні, я вам вірю! – відповів голос. – Однак це так несподівано!.. Добре, приходьте післязавтра, я подумаю про ваші прохання.

– Був час думати, скорики, морики! – загорлав розлючений Страшило. – Ми цілий тиждень чекали прийому!

– Не хочемо чекати жодного дня! – енергійно підтримав товариша Залізний Дроворуб, а Лев так заревів, що величезна зала наповнилася гулом, в якому потонув чийсь переляканий крик.

Коли влігся відгомін лев'ячого ревіння, запанувало мовчання. Еллі та її товариші чекали, що ж відповість Гудвін на їхній сміливий виклик. У цей час Тотошко напружено нюхав повітря і раптом кинувся у віддалений куток зали. Мить – і він зник з очей. Здивованій Еллі видалося, що песик проскочив крізь стіну. Але тієї ж миті зі стіни, ні, з‑за зеленої фіранки, що зливалася зі стіною, з лементом вискочив маленький чоловічок:

– Заберіть собаку! Він укусить мене! Хто дозволив приводити у мій палац собак?

Мандрівники спантеличено дивилися на чоловічка. Зростом він був не вищий за Еллі, але вже старий, з великою головою і зморшкуватим обличчям. На ньому були барвистий жилет, смугасті штани і довгий сюртук. У руці він тримав довгий рупор і злякано відмахувався ним від Тотошка, який вискочив із‑за фіранки й намагався вкусити його за ногу.

Залізний Дроворуб рішуче ступив назустріч незнайомцеві.

– Хто ви, такий? – суворо запитав він.

– Я – Гудвін, Великий і Жахливий, – тремтячим голосом відповів чоловічок. – Але, будь ласка, прошу не чіпайте мене! Я зроблю все, що ви від мене вимагаєте!

Подорожні перезирнулись з надзвичайним подивом і розчаруванням.

– Але ж я гадала, що Гудвін – це Жива Голова, – мовила Еллі.

– А я вважав, що Гудвін – Морська Діва, – сказав Страшило.

– А я думав, що Гудвін – Страшний Звір, – сказав Дроворуб.

– А я уявив собі, що Гудвін – Вогненна Куля, – сказав Лев.

– Усе це так, і всі ви помиляєтесь. – лагідно мовив незнайомець. – Це лишень маски.

– Як маски?! – вигукнула Еллі. – Хіба ви не Великий Чарівник?

– Тихіше, дитино моя! – сказав Гудвін. – Про мене склалася думка, що я Великий Чарівник.

– А насправді?

– Насправді… гай‑гай, насправді я звичайна людина, дитино моя!

Сльози покотилися з очей Еллі від розчарування й образи.

Залізний Дроворуб також мало не заплакав, та вчасно згадав, що немає при собі маслянки.

Розгніваний Страшило закричав:

– Я скажу, хто ви такий, якщо ви цього не знаєте! Ви обманщик, пікапу, трикапу!

– Ваша правда, – відповідав чоловічок, лагідно усміхаючись і потираючи руки. – Я – Великий і Жахливий Обманщик!

. – То як же тепер бути? – запитав Залізний Дроворуб. – Від кого ж я одержу серце?

– А я мозок? – додав Страшило.

– А я сміливість? – рикнув Лев.

– Друзі мої! – сказав Гудвін. – Не кажіть про дрібниці. Подумайте, яке жахливе животіння веду я у цьому палаці!

– У вас жахливе існування? – здивувалась Еллі.

– Так, дитя моє! – зітхнув Гудвін. – Зважте, що ніхто‑ніхто у світі не знає, що я – Великий Обманщик, і мені довгі роки доводиться хитрувати, критися і всіляко дурити людей. А ви знаєте, яка‑то нелегка справа – морочити людям голови, І, на лихо, це завжди перестає бути таємницею. Ось ви мене викрили, і, правду кажучи, – він зітхнув, – я радий цьому! Звичайно, я помилився, що впустив вас усіх гуртом та ще й з цим клятим собачам…

– Гей ви, обережніше! – зауважив Тотошко, вишкіривши зуби.

– Прошу вибачення, – вклонився йому Гудвін, – я не хотів вас образити… Так, на чому ж я зупинився? Ага, згадав… Я впустив вас усіх разом, бо дуже злякався Летючих Мавп.

– Але я нічого не розумію! – сказала Еллі. – Як же тоді я вас бачила в образі Живої Голови?

– Це дуже просто! – відповів Гудвін. – Ідіть за мною, і ви зрозумієте.

Він провів їх через потаємні двері у комірчину за тронною залою. Там вони побачили і Живу Голову, і Морську Діву, і звіра, і фантастичних птахів і риб. Усе це було виготовлене з паперу, картону, пап'є‑маше і майстерно розфарбоване.

– Ось форми, в які може перевтілюватися Гудвін, Великий і Жахливий, – сміючись сказав викритий Чарівник. – Як бачите, вибір досить багатий і зробить честь будь‑якому цирку.

– Все це так бридко… тобто, я хотів сказати дивно, – мовив Страшило.

Лев підійшов до Голови і сердито вдарив її лапою. Голова покотилась по підлозі, перекидаючись і люто поводячи очима. Наляканий Лев відскочив, загарчавши.

– Найскладніше, – зітхнув Гудвін, – спрямовувати очі. Я з‑за фіранки смикав за ниточки, але очі дивились не туди, куди треба. Ти, напевне, помітила, дитино моя?

– Мене це вразило, – відповіла Еллі. – але я була так налякана, що не зрозуміла, у чому справа.

– А я на переляк і розраховував, – зізнався Гудвін. – Якщо мої перетворення і не завжди були досконалими, то страх відвідувачів не давав їм помітити це.

– А Вогненна Куля? – вигукнув Лев.

– От вас якраз я боявся найбільше, а тому й зробив кулю із вати, просочив її спиртом й запалив. Добре горіло, чи не так?

Лев з презирством відвернувся від Великого Обманщика.

– І як вам не соромно дурити людей? – запитав Страшило.

– Спочатку було соромно, а потім я звик, – відповів Гудвін. – Ходімо до тронної зали, і я вам розповім усю свою історію.

 

 

ІСТОРІЯ ГУДВІНА

 

 

удвін посадовив гостей у м'які крісла й розпочав:

– Звати мене Джеймс Гудвін. Народився я у Канзасі…

– Як?! – здивувалась Еллі. – І ви з Канзасу?

– Так, дитя моє! – зітхнув Гудвін. – Ми з тобою земляки. Я покинув Канзас багато‑багато років тому. Твоя поява розтривожила й схвилювала мене, але я боявся викриття, тож послав тебе до Бастінди. – Від сорому він похнюпив голову. – Одначе, я сподівався, що срібні черевички захистять тебе, і, як бачиш, не помилився… Але повернімося до моєї історії. Замолоду я був актором, грав царів і героїв. Переконавшись, що маю від цього малий заробіток, я став балоністом.

– Ким? – не зрозуміла Еллі.

– Ба‑ло‑ні‑стом. Я піднімався на балоні, тобто на повітряній кулі, аеростаті, наповненому легким газом. Я це робив, щоб потішити натовп, роз'їжджаючи по ярмарках. Свій балон я завжди прив'язував мотузкою. Одного разу вона обірвалася, мій балон підхопило ураганом, і він помчав невідомо куди. Я летів цілу добу, проминув пустелю і високі гори й опустився у Чарівній країні, яку тепер називають країною Гудвіна. Звідусіль збіглися люди і, побачивши, що я спускаюсь з неба, визнали мене за Великого Чарівника. Я не переконував цих довірливих людей. Навпаки, я згадав ролі царів і героїв й зіграв роль Чарівника досить вдало для першого разу (втім, там не було критиків!). Я оголосив себе правителем країни, і жителі охоче підкорилися мені. Вони сподівались на мій захист від злих чаклунок, які відвідували країну. Насамперед я побудував Смарагдове місто.

– Де ви дістали стільки зеленого мармуру? – запитала Еллі.

– А смарагдів? – докинув Страшило.

– І таку кількість різноманітних зелених речей? – додав Залізний Дроворуб.

– Терпіння, друзі мої! Ви невдовзі довідаєтесь про всі мої таємниці, – мовив Гудвін, усміхаючись. – У моєму місті не більше зеленого кольору, ніж у будь‑якому іншому. Уся справа тут, – він таємниче притишив голос, – у зелених окулярах, котрих ніколи не знімають мої підлеглі.

– Як? – вигукнула Еллі. – Виходить, мармур будинків і вулиць…

– Білий, дитино моя!

– А смарагди? – запитав Страшило.

– Звичайне скло, але доброго гатунку! – гордо додав Гудвін. – Я не шкодував витрат. До того ж смарагди на баштах міста – справжні. Бо ж їх видно здаля.

Еллі та її друзі дивувались все більше й більше. Тепер дівчинка зрозуміла, чому стрічечка на шиї Тотошка стала білою, коли вони покинули Смарагдове місто.

А Гудвін спокійно розповідав далі:

– Будівництво Смарагдового міста тривало кілька років. Коли його було завершено, ми мали захист від злих чаклунок. Я був тоді ще молодий. Мені спало на думку таке: якщо я буду близький до народу, то в мені швидко розпізнають звичайну людину. І тоді закінчиться моя влада. Тому я замкнувся у тронній залі й прилеглих до неї кімнатах. Я припинив спілкування з усім світом, не виключаючи й своїх прислужників. Я змайстрував пристрої, які ви бачили, і став творити чудеса. Я присвоїв собі урочисте ім'я – Великий і Жахливий. За кілька років народ забув мій справжній образ, і в країні поширювалися про мене всілякі чутки. Саме цього я й прагнув і намагався підтримати славу великого чарівника. Взагалі, мені таланило, але траплялися і помилки. Одна з них – мій похід проти Бастінди. Летючі Мавпи розбили моє військо. А мені пощастило уникнути полону і втекти. Відтоді я страшенно боявся чаклунок. Варто було їм довідатись, хто я насправді, і мені був би кінець: я ж бо не чарівник! Як же я зрадів, дізнавшись, що будиночок Еллі розчавив Гінгему! Я вирішив, що добре було б позбавити влади й другу злу чаклунку. Ось чому я так настійно посилав вас проти Бастінди. Однак тепер, коли Еллі розтопила її, мені соромно зізнатися, що я не можу виконати своїх обіцянок! – зітхнув Гудвін.

– Як на мене, ви погана людина, – мовила Еллі.

– Ой, ні, дитя моє! Я не погана людина, але досить кепський чарівник!

– Виходить, ви не обдаруєте мене мозком? – застогнавши, запитав Страшило.

– Навіщо вам мозок? Судячи з того, що я про вас знаю, ваші міркування не гірші, ніж у будь‑якої людини з мозком, – полестив Страшилові Гудвін.

– Може, й так, – заперечив той, – а все ж таки без мозку я буду нещасніший.

Гудвін уважно подивився на нього.

– А ви знаєте, що таке мозок? – запитав він.

– Ні, – зізнався Страшило, – не маю уявлення, як він виглядає!

– Гаразд! Приходьте до мене завтра, і я наповню вашу голову першосортним мозком. Але ви самі маєте навчитися користуватися ним.

– О, я навчуся! – радісно вигукнув Страшило. – Даю вам слово, що навчусь! Е‑ге‑гей‑го! Незабаром я матиму мозок! – пританцьовуючи, заспівав ощасливлений Страшило.

Гудвін з посмішкою дивився на нього.

– А як щодо сміливості? – боязко затнувся Лев.

– Ви сміливий звір! – відповів Гудвін. Вам лише бракує віри у себе. До того ж кожна жива істота боїться небезпеки, а сміливість у тому, щоб побороти боязкість. Ви свою боязкість вмієте долати.

– А ви дайте мені таку сміливість, – вперто правив Лев, – щоб я нічого не боявся.

– Добре, – лукаво усміхнувшись, сказав Гудвін. – Приходьте завтра, і ви її матимете.

– А вона у вас кипить у горщику під золотою покришкою? – поцікавився Страшило.

– Майже вгадали. Хто вам це сказав? – здивувався Гудвін.

– Фермер по дорозі до Смарагдового міста.

– Він добре розуміється у моїх справах, – коротко зауважив Гудвін.

– А мені ви дасте серце? – запитав Залізний Дроворуб.

– Серце робить багатьох людей безталанними, – мовив Гудвін. – Не така вже й значна перевага – мати серце.

– Про це можна сперечатися, – рішуче заперечив Залізний Дроворуб. – Я всі нещастя зустріну покірно, якщо в мене буде серце.

– Добре. Завтра ви матимете серце. Все ж таки я стільки років був чарівником, що важко було чогось не навчитися.

– А як щодо мого повернення до Канзасу? – запитала Еллі, страшенно хвилюючись.

– Ох, дитя моє! Це дуже складно. Але дай мені кілька днів строку, й, можливо, мені поталанить переправити тебе до Канзасу…

– У вас це вийде, обов'язково вийде! – радісно вигукнула Еллі. – Адже у чарівній книзі Вілліни сказано, що «я повернусь додому, якщо допоможу трьом створінням у здійсненні їхніх найзаповітніших бажань.

– Напевне, так і станеться, – погодився Гудвін і повчально додав. – Чарівним книжкам треба вірити. А тепер, друзі мої, йдіть, і почувайтеся у моєму палаці, як вдома. Ми бачитимемося з вами щодня. Але нікому не розголошуйте ані слова про те, що я – Обманщик.

Друзі залишили тронну залу Гудвіна задоволеними, а Еллі – з надією, що Великий і Жахливий Обманщик поверне її до Канзасу.

 

ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ