Стелла, вічно юна чарівниця Рожевої країни

 

 

ешту дороги через ліс пройшли без пригод. Коли мандрівники вийшли з лісу, перед ними постала висока кругла скеля. Її неможливо було обійти – обабіч дороги були глибокі провалля.

– Важкенько дертися на оцю гору! – сказав Страшило. – Але гора – це ж не рівнина, і коли вона стоїть перед нами, то, виходить, через неї треба перейти!

І він поліз нагору, щільно притискаючись до скелі й чіпляючись за кожен її виступ. Решта подорожніх рушила за Страшилом. Вони вже піднялись досить високо, як зненацька грубий голос гримнув із‑за скелі:

– Назад!

– Хто там? – запитав Страшило.

З‑за скелі висунулась чиясь дивовижна голова.

– Це наша гора, і нікому не дозволено на неї‑ступати.

– Але ж нам треба її перейти, – ввічливо заперечив Страшило. – Ми йдемо в країну Стелли, а іншої дороги тут немає.

– Ми, Маррани, нікого не пропускаємо через свої володіння!

На скелю з реготом вискочив маленький кремезний чоловічок з великою головою на короткій шиї. Його товсті руки були стиснуті в здоровенні кулаки, якими він погрожував подорожнім. Чоловічок не здавався грізним, і Страшило сміливо поліз далі.

Але тут сталося дивовижне. Чудернацький чоловічок, пружно відштовхнувшись од землі, підстрибнув у повітря, немов гумовий м'яч, і з розгону вдарив Страшила у груди головою та дужими кулаками. Страшило сторчака полетів до підніжжя гори, а чоловічок, хвацько ставши на ноги, зареготав і крикнув:

– Ой‑ля‑ля! Отак діють у нас, Марранів. – І ніби за сигналом із‑за скель і пагорбів повискакували сотні Стрибунів: так називали їх сусідні народи.

– Ой‑ля‑ля! Ой‑ля‑ля! Спробуйте пройти! – загув різноголосий хор.

Розлютований Лев кинувся в атаку, грізно рвучи і хльоскаючи себе хвостом по боках. Але кілька Стрибунів, підбігши, сильно тицьнули його в груди своїми плескуватими головами й міцними кулаками, що Лев теж покотився вниз, перевертаючись і нявкаючи від болю, мов звичайнісінький кіт. Він устав присоромлений і, шкутильгаючи, відійшов од підніжжя гори.

Залізний Дроворуб змахнув сокирою, спробував гнучкість своїх суглобів і рішуче поліз вгору.

– Вернися, вернися! – загукала Еллі й, плачучи, схопила його за руку. – Ти розіб'єшся об скелі! Як ми тоді складемо тебе у цій дикій країні?

Сльози Еллі примусили Дроворуба повернутись.

– Покличмо Летючих Мавп, – запропонував Страшило. – Без них тут не обійтись, пікапу, трикапу!

Еллі зітхнула:

– Може, Стелла зустріне нас непривітно, тоді ми станемо зовсім беззахисні…

І тут раптом заговорив Тотошко:

– Соромно зізнаватися розумному псові, але правду не сховаєш: ми з тобою, Еллі, великі дурні.

– Чому? – здивувалась Еллі.

– А тому! Коли нас із тобою ніс вожак Летючих Мавп, він розповів нам історію Золотої Шапки… Адже Шапку можна передавати!

– То й що? – все ще не розуміла Еллі.

– Коли витратиш останній чар Золотої Шапки, передай її Страшилові, і в нього знову буде в запасі три чари.

– Ура! Ура! – закричали всі. – Тотошенько! Ти наш рятівник!

– Шкода, звичайно, – скромно мовив песик, – що ця геніальна ідея не спала мені на думку раніше. Ми б тоді не постраждали від повені.

– Нічого не вдієш, – сказала Еллі. – Що минуло, те не повернеш…

– Дозвольте, дозвольте, – втрутився Страшило. – Це що ж виходить… Три, та три, та три… – Він довго рахував на пальцях. – Отже, я, та Дроворуб, та Лев, ми зможемо наказувати Летючим Мавпам цілих дев'ять разів!

– А про мене ти забув? – ображено запитав Тотошко. – Адже я також можу бути володарем Золотої Шапки!

– Я про тебе не забув, – зітхнувши, зізнався Страшило, – та я вмію рахувати тільки до десяти…

– Це великий недолік для правителя, – серйозно зауважив Залізний Дроворуб, – і я займуся тобою у вільний час.

Тепер Еллі могла сміливо витратити своє останнє чародійство. Вона вимовляла чарівні слова, а Страшило повторював їх, пританцьовуючи від радощів і погрожуючи кулаками войовничим Марранам.

У повітрі зашуміло, і зграя Летючих Мавп опустилася на землю.

– Що накажете, володарко Золотої Шапки? – спитав вожак.

– Віднесіть нас до палацу Стелли, – відповіла Еллі.

– Слухаємо!

І мандрівники вмить опинилися у повітрі.

Пролітаючи над горою, Страшило робив потворні гримаси Стрибунам і відчайдушно лаявся. Стрибуни високо підскакували у повітря, та дістати Мавп не могли і шаленіли від люті.

Кільце гір, а з ними й уся країна Марранів швидко лишилися позаду, і зорові мандрівників відкрилась мальовнича родюча країна Балакунів, котрою правила добра чарівниця Стелла.

Балакуни були милі, привітні й працьовиті люди. Вони мали єдиний недолік – страшенно полюбляли базікати. Навіть на самоті могли цілими годинами говорити самі з собою.

Всевладна Стелла ніяк не могла відучити їх від балаканини. Одного разу вона поробила їх німими, та Балакуни швидко знайшли вихід: почали спілкуватися жестами і днями юрмилися на вулицях і майданах, розмахуючи руками. Стелла побачила, що навіть їй не під силу переробити Балакунів, і повернула їм голос.

Улюбленим кольором у країні Балакунів був рожевий, тоді як у Жуванів – блакитний, у Ми‑гунів – фіолетовий, а в Смарагдовому місті – зелений. Будинки й паркани були рожеві, а мешканці вбрані у яскраво‑рожевий одяг.

Перед палацом Стелли Мавпи опустили друзів. Вартували біля палацу три красиві дівчини. Вони з подивом й острахом спостерігали появу Летючих Мавп.

– Прощавай, Еллі! – сумно сказав вожак Мавп Уорра. – Сьогодні ти викликала нас востаннє.

– Прощавайте, прощавайте! – закричала Еллі. – Красно дякую!

І мавпи, зареготавши, з шумом полетіли.

– Не дуже радійте! – гукнув їм навздогін Страшило. – Наступного разу у вас буде новий повелитель, і від нього ви так легко не відкараскаєтеся!

– Чи можна бачити добру чарівницю Стеллу? – з похололим серцем запитала Еллі дівчину з варти.

– Скажіть, хто ви такі і чого сюди прибули, і я доповім про вас, – відповіла найстарша.

Еллі розповіла, і дівчина пішла доповідати, а інші почали розпитувати мандрівників. Та не встигли вони ще нічого дізнатись, як дівчина повернулася:

– Стелла запрошує вас до палацу.

Еллі умилася, Страшило почистився, Залізний Дроворуб змастив суглоби і ретельно надраїв їх ганчірочкою з наждачним порошком, а Лев довго обтрушувався, здіймаючи пилюку. Їх нагодували ситним обідом, а потім провели у розкішно прибрану рожеву залу, де на троні сиділа чарівниця Стелла. Вона видалася Еллі дуже гарною, доброю і надзвичайно юною, хоча уже чимало століть правила країною Балакунів. Стелла лагідно усміхнулась до прибульців, запросила їх сісти у крісла і, звертаючись до Еллі, мовила:

– Розповідай свою історію, дитя моє!

Еллі розповідала довго. Стелла та її помічники слухали з великою цікавістю та співчуттям.

– Чого ж ти від мене хочеш, дитя моє? – запитала Стелла, коли Еллі скінчила.

– Поверніть мене у Канзас, до тата і мами. Як подумаю, що вони побиваються за мною, то серце моє крається від болю й жалю…

– Але ж ти казала, що Канзас – нудний і сірий курний степ. А в нас бач як гарно!

– І все ж таки я люблю Канзас більше ніж вашу чудову країну! – палко відповіла Еллі. – Канзас – моя батьківщина.

– Твоє бажання здійсниться. Але ти повинна віддати мені Золоту Шапку.

– Ой, з задоволенням, добродійко! Щоправда, я хотіла передати її Страшилові, але певна, що ви розпорядитесь нею краще за нього.

– Я зроблю так, щоб чари Золотої Шапки пішли на користь твоїм друзям, – мовила Стелла і звернулася до Страшила; – Що ви думаєте робити, коли Еллі покине нас?

– Я волів би повернутися до Смарагдового міста, – статечно відповів Страшило. – Гудвін призначив мене його правителем, а правитель мусить жити у тому місті, яким він править. Бо я не можу керувати Смарагдовим містом, коли залишусь у Рожевій країні! Але мене тривожить зворотний шлях через країну Марранів і Велику річку, де я тонув.

– Одержавши Золоту Шапку, я викличу Летючих Мавп, і вони віднесуть вас у Смарагдове місто. Не можна позбавляти народ такого чудового правителя.

– То це правда, що я чудовий? – просяявши, запитав Страшило.

– Більше того: ви єдиний! І я хочу, щоб ви стали моїм другом.

Страшило вдячно вклонився добрій феї.

– А ви що хочете? – звернулась Стелла до Залізного Дроворуба.

– Коли Еллі покине цю країну, – сумно почав той, – я дуже нудьгуватиму. Але я хотів би потрапити до країни Мигунів, які обрали мене своїм правителем. Я намагатимусь добре керувати Мигунами, котрих дуже люблю.

– Другий чар Золотої Шапки примусить Летючих Мавп перенести вас у країну Мигунів. У вас немає такого чудового мозку, як у вашого товариша Страшила Мудрого, зате ви маєте любляче серце, у вас такий блискучий вигляд, і я певна, ви будете чудовим правителем для Мигунів. Дозвольте і вас вважати своїм другом.

Залізний Дроворуб поволі схилився у поклоні перед Стеллою.

Потім чарівниця звернулася до Лева:

– Тепер ви розкажіть про ваші бажання.

– За країною Марранів є чудовий дрімучий ліс. Звірі того лісу визнали мене своїм царем. Тому я дуже хотів би повернутися туди і там доживати віку.

– Третій чар Золотої Шапки перенесе Сміливого Лева до його звірів, котрі, звичайно, будуть щасливі, маючи такого царя. І я теж розраховую на вашу дружбу.

Лев поважно подав Стеллі велику міцну лапу, і чарівниця дружньо потисла її.

– Потім, – сказала Стелла, – коли здійсняться три останні чари Золотої Шапки, Я поверну її Летючим Мавпам, щоб ніхто і ніколи більше не зміг турбувати їх виконанням своїх бажань, часто безглуздих і жорстоких.

Усі погодилися з нею, що краще розпорядитися Золотою Шапкою неможливо, й прославили доброту і мудрість Стелли.

– Але як же ви повернете мене до Канзасу, добродійко? – нагадала дівчинка.

– Срібні черевички перенесуть тебе через ліси і гори, – відповіла чарівниця. – Коли б ти знала їхню чудодійну силу, то повернулася б додому того ж таки дня, коли твій будиночок розчавив злу Гінгему.

– Але в такому разі я не одержав би свій чудовий мозок! – вигукнув Страшило. – Я й досі лякав би вороння на фермерському полі.

– А я не одержав би своє любляче серце, – сказав Залізний Дроворуб. – Я стояв би у лісі, іржавів, аж доки розсипався б на порох!

– А я й досі лишався б боягузом, – проревів Лев, – і, звичайно, не зробився б царем звірів!

– Ваша правда, – відповіла Еллі, – і я аніскілечки не шкодую, що мені так довго довелось прожити у Країні Гудвіна. Я всього лиш слабка маленька дівчинка, але я любила вас і намагалася допомогти вам, любі мої друзі! Тепер, коли здійснились ваші заповітні бажання, я мушу повернутися додому, – так записано у чарівній книзі Вілліни.

– Нам боляче і сумно розлучатися з тобою, Еллі, – мовили Страшило, Дроворуб і Лев, – та ми благословляємо ту хвилину, коли буревій закинув тебе до Чарівної країни. Завдяки тобі ми пізнали найдорожче і найкраще, що є на світі – дружбу!..

Стелла усміхнулася до дівчинки. Еллі обняла за шию великого Сміливого Лева і лагідно скуйовдила його густу кошлату гриву. Потім поцілувала Залізного Дроворуба, і той гірко заплакав, забувши про свої щелепи. Відтак погладила пухкого, напханого сбломою Страшила й поцілувала його миле, добродушне, розцяцьковане обличчя…

– Срібні черевички мають багато чарівних властивостей, – сказала Стелла, – та найдивовижніша з них та, що, ступивши три кроки, вони перенесуть тебе хоч на край світу. Варто лише стукнути каблучком об каблучок і назвати місце…

– То нехай же вони зараз перенесуть мене до Канзасу!

Та коли Еллі подумала, що вона назавжди розлучається зі своїми вірними друзями, з котрими їй довелося стільки всього зазнати, котрих вона стільки разів рятувала і котрі, в свою чергу, самовіддано рятували її, серце в неї стислося від болю, і вона голосно заридала.

Стелла зійшла з трону, ніжно обняла Еллі і поцілувала її на прощання.

– Вже час, дитя моє! – лагідно промовила вона. – Розлучатися важко, та час зустрічі солодкий. Згадай, що за хвилину ти будеш удома і обіймеш своїх батьків. Прощавай, не забувай нас!

– Прощавай, прощавай, Еллі! – вигукнули друзі.

Еллі схопила Тотошка, стукнула каблучком об каблучок і гукнула черевичкам:

– Перенесіть мене в Канзас, до тата і мами!

Шалений вихор підхопив Еллі, все попливло перед її очима, сонце заіскрилось на небі вогненною дугою, і, перш ніж вона устигла злякатися, так раптово опустилася на землю, що перевернулась кілька разів і випустила з рук Тотошка…

 

 

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

 

оли Еллі опам'яталася, то побачила неподалік новий будиночок, котрий збудував її тато замість фургона, віднесеного буревієм аж на край світу.

Мама, вкрай здивована, дивилася на неї з ґанку, а від скотарні, відчайдушно розмахуючи руками, біг радісний тато.

Еллі кинулася до них і помітила, що вона в самих лише панчохах: чарівні черевички десь загубилися під час останнього, третього, її кроку. Та Еллі не пошкодувала за ними: адже у Канзасі чудес немає. Вона опинилася в маминих обіймах, і та обсипала її цілунками й плакала від щастя.

– Ти, часом, не з неба повернулася до нас, моя крихітко?

– О, я побувала у Чарівній країні Гудвіна, – просто відповіла дівчинка. – Та я весь час думала про вас… І… чи ти їздив, татусю, на ярмарок?

– Ну, що ти, Еллі, – відповів батько сміючись і плачучи водночас, – хіба нам було до ярмарку? Ми подумали, що ти загинула, і дуже побивалися за тобою!

Кілька днів Еллі безперервно розповідала про дивовижну країну Гудвіна та про вірних друзів – Мудрого Страшила, Доброго Дроворуба, Сміливого Лева.

Тотошко був присутній при цьому. Він не міг підтвердити розповіді Еллі словами, бо, повернувшись до Канзасу, втратив мову, однак його хвостик красномовно підтверджував усе, що казала Еллі.

Зайве говорити, що поєдинок із сусідським Гектором відбувся того ж таки вечора, після повернення Тотошка із Чарівної країни. Поєдинок закінчився внічию, і супротивники сповнилися такою великою повагою один до одного, що стали нерозлучними друзями, й відтоді відбивалися від навколишніх одноплемінців удвох.

Фермер Джон поїхав у сусіднє місто на ярмарок, узяв із собою Еллі й зводив її до цирку. Там вона несподівано зустріла Джеймса Гудвіна, і радості обох не було меж.