Умебльовані кімнати едни прайс 5 страница

— В житті не бачив твоєї машини, — промовив він і підморгнув. — Ох, курва, як же воно болить.

Я приклав пальці до його неголеного, колючого горла і помацав пульс. Той був швидким і дико рваним. Вдалині я почув завивання сирен.

— Ви правильно все зробили.

Очі його підкотилися.

— Ледве встиг. Не знаю, про що я думав. Либонь, здурів. Слухай-но, друже. Якщо тебе схоплять, не кажи їм, що я… ну, ти розумієш, що я…

— Ніколи. Ви його зупинили, Теркотте. Він був скаженим псом, і ви поклали йому край. Ваша сестра пишалась би вами.

Він усміхнувся й заплющив очі.

 

14

 

Я пішов до ванної кімнати, вхопив рушник, намочив його в тазу і витер своє скривавлене обличчя. Кинув брудний рушник до ванни, вхопив ще два і вийшов у кухню.

Хлопчик, котрий мене й привів сюди, стояв на витертому лінолеумі біля пічки й дивився на мене. Хоча вже минуло не менше шести років, як він останній раз смоктав собі великого пальця, зараз він це знову робив. Широко розплющені, серйозні очі його спливали сльозами. Бризки крові заляпали йому щоки і лоб. Переді мною був хлопчик, котрий щойно пережив таке, що залишить в ньому глибоку травму, але він же був і хлопчиком, котрий виросте, ніколи не ставши тим, кого кличуть Гаррі-Шкряком. І не напише учнівського твору, який змусить мене плакати.

— Хто ви, містере? — запитав він.

— Ніхто, — пройшов я повз нього до дверей. Утім, він заслуговував на більше. Сирени вже звучали зблизька, але я обернувся. — Твій добрий янгол, — сказав я. А тоді прослизнув крізь задні двері, у Гелловін 1958 року.

 

15

 

Дорогою по Ваймор-лейн у бік Вітчем, я побачив спалахи синіх мигавок, що мчали на Кошут-стрит, і продовжив іти. За два квартали житлового району я повернув на Джерард-авеню. На хідниках стояли люди, дивилися в той бік, де вили сирени.

— Містере, ви не знаєте часом, що там трапилося? — запитав у мене якийсь чоловік. За руку він тримав Білосніжку в кросівках.

— Я чув, що діти підривали петарди, — кинув я. — Можливо, це спричинилося до пожежі. — І я пішов далі, намагаючись приховати ліву половину обличчя, бо поряд стояв вуличний ліхтар, а мій скальп все ще сочився кров’ю.

За чотири квартали звідти я повернув на Вітчем-стрит. На цій далекій від Кошут-стрит вулиці було темно й тихо. Всі наявні поліцейські машини зараз певне перебували на місці пригоди. Добре. Я вже майже досяг рогу Бульвару й Вітчем-стрит, коли коліна в мене зробилися ватяними. Я озирнувся довкола, не побачив жодного колядника і сів на бордюр. Я не мав права зупинятися, але мусив. Все, що було у мене в шлунку, я виригав, хоч і нічого не їв цілий день, окрім одного мізерного батончика (не міг навіть пригадати, чи встиг я його з’їсти весь, до того, як на мене напав Теркотт), і щойно я перебув жорстоку інтермедію, в якій мене було поранено — наскільки серйозно, я дотепер не знав. Вибір був простий: або зупинитися зараз і дозволити своєму тілу перегрупуватися, або зомліти на ходу. Я опустив голову собі між колін і зробив серію глибоких, повільних вдихів, як колись був навчився на курсах Червоного Хреста, які відвідував ще в коледжі, щоби здобути сертифікат рятувальника. Спершу я побачив голову Тугги Даннінга, як вона вибухає під дією руйнівної низобіжної сили важкої кувалди, й від цього млість моя ще більше погіршала. Потім я подумав про Гаррі, забризканого братовою кров’ю, проте ніяк інакше не постраждалого. І про Еллен, котра не запала в кому, з якої їй ніколи не виборсатися. І про Троя. І про Доріс. Її жахливо зламана рука може боліти всю решту її життя, але ж принаймні вона матиме це життя.

— Еле, я це зробив, — прошепотів я.

Але що я наробив у 2011 році? Що я зробив нашому 2011 року? То були питання, на які ще треба було отримати відповіді. Якщо через ефект метелика трапилося щось жахливе, я завжди зможу повернутись назад і все стерти… хіба що, змінюючи напрямок життя родини Даннінгів, я якимсь чином змінив заразом і напрямок життя Ела Темплтона. Припустімо, що харчевні більше нема на тому місці, де я її залишив? Припустімо, виявиться, що Ел ніколи її туди не перевозив з Оберна. Або взагалі ніколи не відкривав ніякої харчевні? В таке мало вірилося… але ж от, я сиджу тут, на бордюрі 1958 року, і кров сочиться з подряпини на моїй голові, підстриженій у 1958 році, в таке мені віриться?

Я підвівся на рівні, похитнувся і вирушив далі. Праворуч, далі по Вітчем-стрит, я бачив спалахи й вертіння вогнів синіх блимавок. На перехресті з Кошут-стрит зібрався невеличкий натовп, але всі там стояли спинами до мене. Церква, де я залишив свою машину, містилася просто через дорогу. «Санлайнер» тепер стояв самотній на парковці, але на вигляд був у повнім порядку; ніякі гелловінські штукарі не поспускали на ньому шини. А тоді я помітив жовтий квадратик під двірником на лобовому склі. Думкою я стрибнув до Жовтої Картки, і нутро в мені захололо. Я вихопив той аркушик і, читаючи на ньому написане, полегшено віддихнув: ПРИЄДНУЙТЕСЬ ДО СВОЇХ ДРУЗІВ І СУСІДІВ НА СЛУЖБІ ЦІЄЇ НЕДІЛІ О 9 РАНКУ. НОВАЧКИ ЗАВЖДИ ВІТАЮТЬСЯ! «ЖИТТЯ — ПИТАННЯ. ІСУС — ВІДПОВІДЬ».

— Я гадав, що відповідь — це важкі наркотики, і саме зараз я б чогось із того вжив, — промурмотів я, відмикаючи водійські дверцята. Згадав про ту паперову торбу, яку я залишив під гаражем на подвір’ї дому по Ваймор-лейн. Копи, котрі обстежуватимуть довколишню територію, на неї напевне натраплять. Всередині неї вони знайдуть кілька батончиків і майже порожню пляшку каопектату… ну, й ще солідну пачку того, що готувалося стати дорослими памперсами.

Я зачудувався, що вони з цього приводу подумають.

Але ненадовго.

 

16

 

Коли я врешті дістався шосе, голова в мене боліла уже скажено, проте, навіть якби це відбувалося до настання ери цілодобових супермаркетів, я не певен, що наважився б зупинитися; сорочка на мені зліва задубіла від крові. Принаймні я не забув заправити бак.

Раз я спробував пучками пальців помацати рану на голові і був винагороджений таким спалахом болю, що зарікся пробувати вдруге.

Я таки зупинився на відпочинковому майданчику поза Агастою. Тоді вже перейшло за десяту вечора і там було порожньо. Я ввімкнув верхнє світло в кабіні і перевірив свої зіниці у люстерку заднього огляду. На вигляд вони мали однаковий розмір, що мене втішило. Біля чоловічого туалету там стояв торгівельний автомат із перекускою, який взамін за десять центів видав мені шоколадне тістечко із кремовою начинкою. Я поглинав його, кермуючи машиною, і мій головний біль потроху слабшав.

Було вже за північ, коли я опинився у Лізбон-Фолзі. Мейн-стрит лежала порожньою, але обидві фабрики — Ворумбо й Американський вапняк — гуркотіли повним ходом, пихкали і чвакали, викидаючи свій сморід прямо у повітря і сточуючи свої ядучі відходи просто в річку. Грона яскравих вогнів робили їх схожими на космічні кораблі. Я поставив «Санлайнер» біля «Кеннебекської фруктової», де він стоятиме, допоки хтось не зазирне досередини, де побачить плями крові на сидінні, водійських дверцятах і кермі. Аж тоді вже викличуть поліцію. Я припускав, що мій «Форд» обстежуватимуть на відбитки пальців. Існувала ймовірність, що вони будуть ідентичними тим, що мав на собі один «поліцейський спеціальний» револьвер 38-го калібру, знайдений на місці вбивства у Деррі. У Деррі може виринути ім’я Джордж Емберсон, а потім і тут, у Лізбон-Фолзі. Але якщо кроляча нора все ще є там, де я з неї вийшов, після Джорджа не залишиться ніяких слідів, вартих слідства, а відбитки пальців належатимуть людині, котра не буде народжена ще упродовж наступних вісімнадцяти років.

Я відкрив багажник, дістав портфель, а решту вирішив залишити на місці. Наскільки я здогадувався, все це опиниться на продажу в «Безжурному білому слоні», сховищі секонд-хенду неподалік від Тайтесового «Шеврону». Я перетнув вулицю в напрямку драконячого дихання фабрики, того шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, що безперервно триватиме цілодобово аж до Рейгана з його епохою вільної торгівлі, яка зробила дорогий американський текстиль неконкурентоспроможним.

Сушарню освітлювало біле флуоресцентне сяйво, що ринуло з брудних вікон фарбувального цеху. Я помітив ланцюг, що відгороджував сушарню від решти подвір’я. Було надто темно, щоб прочитати напис на табличці, яка на нім висіла, до того ж минуло майже два місяці відтоді, як я його бачив, але я запам’ятав: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу. Жовтої Картки — чи то пак Помаранчевої Картки, якщо той чоловік тепер був такого звання — ніде не спостерігалося.

Двір затопило світлом фар, я зробився видимим, мов комаха на тарілці. Переді мною відстрибнула і простяглась далеко моя кістлява тінь. Я заціпенів, коли до мене підкотив великий ваговоз. Я очікував, що водій зупиниться, висунеться з кабіни й запитає мене, що я тут к чорту роблю. Він стишив хід, але не зупинився. Підняв руку у вітанні. Я теж махнув йому навзаєм, і він проїхав далі, в бік вантажних дебаркадерів, з дюжиною порожніх бочок, що вибрязкували у нього в кузові. Я попрямував до ланцюга, швидко роззирнувся навсібіч і підпірнув під нього.

Я йшов повз сушарню, серце важко колотилося у моїх грудях. У такт йому стугоніла рана в мене на голові. Цього разу там не було уламка цементу, котрий відзначав би місце. «Тихше, — наказав я собі. — Повільно. Сходинка ось  тут».

От тільки її там не було. Нічого не було, окрім бетону, під моєю підошвою, що шукала навпомацки.

Я пройшов трішки далі, але й там нічого. Було доволі прохолодно, отож я міг бачити легеньку пару у своєму віддиху, але руки і шия мої взялися тонким шаром липкого поту. Я пройшов ще трохи далі, але тепер вже був майже певен, що зайшов надто далеко. Кроляча нора або зникла, або її тут взагалі ніколи не було, а це означало, що все моє життя як Джейка Еппінга — все, від мого, нагородженого премією МФА садочка в початковій школі до мого покинутого недописаним роману в коледжі й шлюбу із засадничо ласкавою жінкою, котра майже втопила мою любов до неї в алкоголі, — було божевільною галюцинацією. Я весь час був Джорджем Емберсоном.

Я пройшов трішки далі, потім зупинився, важко дихаючи. Десь — можливо, у фарбувальні, може, в одному з ткацьких цехів — хтось крикнув «Йоб тебе розтуди!» Я здригнувся, потім знову здригнувся, коли слідом за цим викриком диким реготом вибухнули чиїсь голоси.

Не тут.

Пропала.

Або ніколи не існувала.

А чи відчував я розпач? Жах? Безроздільну паніку? Нічого з того, фактично. Що я насправді відчував, так це поки ще неясно усвідомлюване полегшення. Вповзали думки: «Я м іг би жити тут. І то доволі легко. Щасливо навіть».

Чи й правда так? Так. Так.

Смерділо поблизу фабрик і в публічних закладах, де геть усі курили безперервно, як скажені, але в більшості інших місць повітря було неймовірно солодким. Неймовірно новітнім. Їжа смакувала добре; молоко доставляли прямо тобі під двері. Після періоду доволі довгого відлучення від комп’ютера я отримав перспективне бачення, що дало мені можливість усвідомити, яким присадженим на цю курв’ячу машинку я став, витрачаючи години на читання ідіотських посилань з електронних листів та відвідування веб-сайтів з тієї ж причини, що змушує альпіністів лізти на Еверест: бо воно просто існує. Мобільний телефон у мене не дзвонив, бо ніякого мобільного я не мав, а яке ж то було полегшення. Поза великими містами більшість народу ще перебувала на спарених телефонних лініях, а чи замикала більшість із них двері своїх помешкань на ніч? Їх непокоїла можлива ядерна війна, але я перебував у безпеці мого знання про те, що люди 1958 року постарішають і помруть, ніколи не почувши про те, що десь вибухнула атомна бомба, хіба що на випробувальному полігоні. Нікого не хвилювало глобальне потепління або терористи-смертники, що спрямовують захоплені ними авіалайнери на хмародери.

І якщо моє життя у 2011 році не було галюцинацією (в душі я про це знав), я все ще міг зупинити Освальда. Я просто не міг би дізнатися про загальні наслідки цього. Я гадав, що без такого знання я міг би прожити.

Гаразд. Перше, що треба зробити, це повернутися до «Санлайнера» і забиратися з Лізбон-Фолза. Я поїду на Люїстон, знайду там автобусну станцію і куплю квиток до Нью-Йорка. Звідти сяду на потяг до Далласа… або, чорт забирай, чому б мені туди не полетіти? У мене ще повно готівки, а жоден зі службовців авіаліній не попросить мене показати посвідчення з фотокарткою. Все, що я маю зробити, це викласти гроші за квиток, і «Транс-Ворлд Ерлайнз» радо запросить мене на борт.

Полегшення від такого рішення було настільки всеохопним, що ноги піді мною знову зробилися ватяними. Слабкість була не такою сильною, як нещодавно в Деррі, коли мені довелося сісти, але, щоб утриматися на ногах, я прихилився до стіни сушарні. Мій лікоть стукнувся об неї з неголосним звуком «бонг». І чийсь голос заговорив до мене просто з порожнечі. Хрипло. Ледь не гарчачи. Голос майбутнього, так би мовити.

— Джейку? Це ти? — за цими словами прозвучав залп сухого, гавкаючого кашлю.

Я ледь не змовчав. Я міг би промовчати. Але тоді я подумав про те, як багато свого життя Ел вклав у цей проект, і про те, що я залишився єдиним, на кого він покладав свої надії.

Я обернувся в напрямку звуків того кашлю і тихим голосом заговорив:

— Еле? Говори до мене. Рахуй, — я міг би додати «або просто й дал і кашляй».

Він почав рахувати. І я вирушив на звук цифр, намацуючи перед собою ногою. За десять кроків — набагато далі того місця, де я був здався, — носок мого черевика почав рух вперед і одночасно стукнувся об щось, що зупинило його рух. Я ще раз роззирнувся довкола. Ще раз вдихнув просмерділе хімією повітря. А потім заплющив очі й почав підніматися сходинками, яких бачити не міг. На четвертій зимне нічне повітря змінилося густим теплом і запахами кави і спецій. Принаймні для верхньої частини мене. Нижче пояса я все ще відчував ніч.

Так я простояв там, либонь, секунди зо три, наполовину в теперішньому, наполовину в минулому. І лише після того розплющив очі, побачив Елове змарніле, виснажене, страшенно схудле обличчя і вступив у 2011 рік.

 

 

Частина 3

Життя в минулому

 

 

Розділ 9

 

 

1

 

Сказати б, що на той час я вже втратив здатність чомусь дивуватися, проте побачене ліворуч від Ела змусило відпасти мою щелепу: тліюча сигарета у попільничці. Сягнувши повз нього рукою, я загасив той недопалок.

— Ти хочеш вихаркати ті рештки легенів, які поки ще працюють?

Ел на це не зреагував. Я навіть не певен, що він мене почув. Просто дивився на мене широко розплющеними очима.

— Господи-Ісусе, Джейку… хто тебе скальпував?

— Ніхто. Ходімо звідси, поки я не вдушився від твого секонд-хендового диму.

Втім, то було пусте нарікання. За тижні, прожиті в Деррі, я призвичаївся до запаху тліючих сигарет. Невдовзі я й сам підхоплю цю звичку, якщо не остерігатимуся.

— Ти ж справді скальпований, — не вгавав він. — Просто сам про це не знаєш. Он, за вухом, звисає шматок волосся і… до речі, скільки з тебе витекло крові? Кварта буде? Та хто ж тобі це зробив?

— Відповідь перша: менше кварти. Відповідь друга: Френк Даннінг. Якщо твої питання задоволено, я тепер хотів би поставити власне. Ти казав, що молитимешся. Чому ти натомість закурив?

— Тому що нервувався. Ну й ще, тому що зараз це не має жодного значення. Кульгавого коня марно кувати.

На це мені нічим було заперечити.

 

2

 

Ел повільно забрів за шинквас, де, відчинивши одну з шафок, дістав звідти пластикову коробочку з намальованим на ній червоним хрестом. Я сів на барний стілець і поглянув на годинник на стіні. Коли Ел відімкнув двері і ми увійшли до харчевні, той показував за чверть восьму. Скинути, скажімо, хвилин п’ять на мій спуск сходинками і крок до Країни Чудес 1958 року. Ел казав, що кожна мандрівка туди забирає рівно дві хвилини, і схоже на те, що годинник це підтверджує. Я прожив у 1958-му п’ятдесят два дні, а тут було лише 7:59 ранку.

Ел дістав бинт, пластир, дезінфектант.

— Нахилися сюди, щоб мені було видніше, — попросив він. — Поклади підборіддя просто на шинквас.

— Можеш пропустити перекис водню. Це трапилося чотири години тому, все вже засохло, бачиш?

— Береженого Бог береже, — промовив він, завдаючи пекельного жару моїй голові.

— Оххх!

— Пече, авжеж? Бо там все ще відкрите. Ти хочеш, аби якісь костоправи у п’ятдесят восьмому курували тобі інфекцію на голові, перш ніж ти зможеш вирушити на південь до Великого Д? Повір мені, друже, тобі б це не сподобалося. Тихо сиди. Мені треба зістригти трохи волосся, бо інакше пластир не пристане. Слава Богу, воно в тебе коротке.

Чик-чик-чик. А потім він ще додав болю — сипонув солі на рану, як то кажуть, — притиснувши до продряпаного місця клейкий пластир.

— За пару днів пластир зможеш зняти, але до того тобі варто носити капелюха. Якийсь час верхівка в тебе виглядатиме дещо паршивенько, але якщо волосся там зовсім знову не відросте, ти завжди зможеш його зачісувати на те місце. Аспірину дати?

— Так. І чашку кави. Сам звагранити зможеш? — хоча кава допоможе ненадовго. Чого я насправді потребував — це виспатись.

— Зможу, — він клацнув вмикачем на «Бан-О-Матику», а тоді знову почав ритися у своїй аптечці. — Ти на вигляд нібито схуд.

«Хто б оце казав», — подумав я.

— Я там трішки був захворів. Підчепив 24-годинний вірус… — і раптом я затнувся.

— Джейку, щось не так?

Я дивився на обрамлені світлини на стіні. Коли я вирушав звідси крізь кролячу нору, там висіло фото мене з Гаррі Даннінгом. Ми усміхалися, разом тримаючи перед об’єктивом ЗОР-атестат Гаррі.

Тепер цього знімка не було.

 

3

 

— Джейку? Друже? Що трапилося?

Я взяв покладений ним на шинквас аспірин і поклав собі до рота, проковтнувши пігулку всуху. Потім підвівся й повільно підійшов до Стіни знаменитостей. Почувався я, ніби зі скла зробленим. Там, де останні два роки висів наш із Гаррі портрет, тепер було фото, на якому Ел ручкався з Майком Міш’ю, членом Палати представників від другого округу Мейну. Мабуть, Міш’ю йшов на переобрання, бо Ел мав причеплені до фартуху два значки-ґудзі. На одному був напис: МАЙКА В КОНГРЕС. На іншому: ЛІЗБОН ♥ МІШ’Ю. Високоповажний конгресмен красувався перед камерою в яскраво-помаранчевій сорочині Моксі, тримаючи в руках фетбургер, з якого скрапував жир.

Я зняв світлину з цвяшка.

— Скільки це вже тут висить?

Ел подивився на знімок і задумався.

— Зроду ніколи не бачив цього фото. Знає Бог, я підтримував Міш’ю в обох останніх кампаніях — чорт забирай, я завше підтримував усякого демократа, котрого ще не застукали за трахом з його помічницями, — і бачив його на мітингу у дві тисячі восьмому, але то було в Касл-Року. А в цій харчевні його ноги ніколи не ступало.

— Очевидно, він все-таки тут був. Це ж твій шинквас, хіба ні?

Ел взявся за фото пальцями, схожими радше на кігті — такі вони в нього вже стали кістляві, — й підніс собі ближче до обличчя.

— Гм-м, — гмукнув він. — Авжеж, мій.

— От ми й отримали ефект метелика. І ця світлина тому доказ.

Він дивився на знімок, не відводячи очей, злегка усміхаючись. З подивуванням, я гадаю. А може, з трепетом. А потім знову віддав його мені, пішовши за шинквас наливати каву.

— Еле? Ти ж іще пам’ятаєш Гаррі, правда? Гаррі Даннінга?

— Звісно, що так. Хіба ти не заради нього поїхав у Деррі, де тобі ледь голову не відбили?

— Заради нього і решти його родини, так.

— Ну, то ти їх урятував?

— Всіх, окрім одного. Їхній батько дістав Туггу раніше, аніж ми встигли його зупинити.

— Хто це, ми?

— Я все тобі розповім, але спершу мені треба додому, до ліжка.

— Друже, ми не маємо аж так багато часу.

— Це мені відомо, — відповів я, подумавши при тім: «Еле, мен і для цього достатньо лишень на тебе поглянути». — Але я помираю, так спати хочу. Для мене зараз пів на другу ранку, а я мав… — рот мій широко розверзся у позіханні, — ще ту нічку.

— Гаразд. — Він приніс каву, повну чашку чорної мені й собі півчашки, щедро присмаченої вершками. — Розкажи мені, що встигнеш, поки питимеш.

— Спершу ти мені поясни, як ти можеш пам’ятати Гаррі, якщо він тепер не був прибиральником у ЛСШ і ніколи в житті не замовляв у тебе біфштекса? По-друге, поясни мені, чому ти не пам’ятаєш візиту до твоєї харчевні Майка Міш’ю, коли цей його портрет доводить, що він тут таки був?

— На ділі, ти ще не знаєш, чи не живе й зараз у нашому місті Гаррі Даннінг, — почав Ел. — Фактично, ти не знаєш напевне, чи не працює він і тепер прибиральником у Лізбонській школі.

— Якщо так, це було б результатом збіса неймовірного збігу обставин. Еле, я круто змінив минуле… за допомоги парубка на ім’я Білл Теркотт. Гаррі не мусить переїжджати жити у Гейвен до своїх тітки з дядьком, бо його мати не загинула. Живими залишилися також його брат Трой і сестра Еллен. І Даннінг з тим молотком навіть не наблизився до Гаррі. Якщо Гаррі після таких змін все одно живе тепер у Фолзі, я безмежно здивуюсь.

— Це просто перевірити, — сказав Ел. — Маю комп’ютер, лептоп, у себе в офісі. Ходімо. — Він пішов попереду, кашляючи, тримаючись за меблі. Чашку з кавою я поніс з собою; він свою залишив.

Офіс — занадто гучна назва для комірки розміром з шафу збоку від кухні. Там ледь вистачало місця для нас обох. По стінах висіли правила, дозволи і директиви санітарних адміністрацій як штату, так і федеральних. Якби всі ті люди, котрі поширювали плітки та брехні про знаменитий кицьбургер Ела, побачили всі ці офіційні папери — включно з «Сертифікатом чистоти першого розряду», виданим після останньої інспекції, проведеної Ресторанною комісією штату Мейн, — їм довелося б переглянути свою упередженість.

Його «МакБук» стояв на столику, схожому на парту, за якою я сидів у третьому класі. На стілець того ж дитячого розміру Ел опустився, застогнавши від болю й разом від полегшення.

— Школа має власний веб-сайт, еге ж?

— Звичайно.

Чекаючи, поки завантажиться комп, я загадався, скільки ж це електронних листів накопичилося за п’ятдесят два дні моєї відсутності. Потім пригадав, що фактично мене тут не було лише дві хвилини. От дурник.

— Здається, я трохи ніби причмелений, Еле.

— Знайоме відчуття. Попустися, друже, просто… чекай-но, ось воно. Ану, подивимося. Факультети… літній розклад… склад викладачів… адміністрація… технічне забезпечення…

— Клацни тут, — сказав я.

Він погладив сенсорну панель, мурмотнув щось, кивнув, клікнув на чомусь і втупився в комп’ютерний екран, немов якийсь свамі у магічний кристал.

— Ну? Не змушуй мене чекати.

Він повернув лептоп так, щоб я міг бачити. ТЕХНІЧНІ ПРАЦІВНИКИ ЛСШ — було написано там — НАЙКРАЩІ В МЕЙНІ! І фотографія двох чоловіків і жінки, вони стояли посеред спортивного залу. Всі троє усміхнені. Всі в светрах «Лізбонських хортів». Серед них не було Гаррі Даннінга.

 

4

 

— Ти пам’ятаєш його прибиральником і своїм учнем, бо ти ходив крізь нашу кролячу нору, — промовив Ел. Ми з ним знову сиділи в залі, за одним зі столиків. — Я його теж пам’ятаю, бо також ходив крізь кролячу нору або просто тому, що перебуваю біля неї. — Він поміркував. — Ймовірно, так. Свого роду радіація. Той п’яниця, містер Жовта Картка, також поблизу неї, тільки по інший бік, і він її теж відчуває. Ти бачив його, отже, сам знаєш.

— Він тепер Помаранчева Картка.

— Що це ти таке говориш?

Я знову позіхнув.

— Якщо я намагатимуся тобі зараз все розповісти, вийде повна нісенітниця. Давай, я підвезу тебе додому, а потім поїду до себе. Мені ще б чогось поїсти, бо я голодний, як той ведмідь…

— Я зроблю тобі омлет, — запропонував він. Почав було підводитись, але осів назад на стілець, зайшовшись у кашлі. Кожен вдих супроводжувався поривчастим гарчанням, від якого стрясалося все його тіло. Щось деренчало у нього в горлі, немов та гральна карта в шпицях велосипедного колеса.

Я поклав долоню йому на руку.

— Все, що тобі зараз треба, це поїхати додому, прийняти свої ліки й відпочити. Заснути, якщо зможеш. Сам-то я зможу, я знаю. На вісім годин. Заведу будильник.

Він перестав кашляти, але все ще чулося деренчання тієї карти в його горлі.

— Виспатись. Гарна річ. Я пам’ятаю, як воно. Заздрю тобі, друже.

— Я приїду до тебе сьогодні ввечері о сьомій. Ні, давай о восьмій. Так матиму можливість дещо перевірити в інтернеті.

— І якщо все буде джейк? — він слабенько усміхнувся своєму жарту… який я, звісно, чув уже не менш як тисячу разів.

— Тоді я знову повернуся туди завтра вранці, готовий робити діло.

— Ні, — заперечив він. — Ти підеш, щоб скасувати те діло. — Він стиснув мою долоню. Пальці в нього були тоненькі, але сила все ще вчувалася в його потиску. — Заради цього все й затіяно. Знайти Освальда, скасувати скоєну ним херню і стерти ту самовдоволену усмішечку з його лиця.

 

5

 

Щойно ввімкнувся двигун моєї машини, перше, що я зробив — це, намацуючи лівою ногою педаль зчеплення, потягнувся до оцупкуватого фордівського важеля трансмісії при колонці керма. Пальці мої зімкнулись на порожнечі, а ступня вперлася лише в підлоговий мат, і я розсміявся. Просто несила було втриматися.

— Що? — запитав Ел з пасажирського сидіння.

Я вже сумував за своїм шпетним «Санлайнером», авжеж, але з цим все буде гаразд; скоро я куплю його знову. Хоча, порівняно з попереднім разом, фінанси я матиму обмеженіші, принаймні на початку (мій депозит у «Трасті рідного міста» пропаде, зітреться наступного разу), я можу трішки вигідніше поторгуватися з Біллом Тайтесом.

Я гадав, що зможу це зробити.

Я став іншим.

— Джейку? Щось забавне?

— Та ні, нічого.

Я шукав очима зміни вздовж Мейн-стрит, проте всі будівлі були на звичних місцях і в повнім порядку, включно з «Кеннебекською фруктовою компанією», котра мала вигляд — теж звичний — ніби за пару несплачених боргів до фінансового колапсу. Так само стояла в міському парку статуя вождя Ворумбо, і банер у вікні меблевого салону Кабелла так само запевняв: МИ НЕ ПРОДАЄМО НІЧОГО УЦІНЕНОГО.

— Еле, ти ж пам’ятаєш той ланцюг, під яким треба прошмигнути, щоб повернутись до кролячої нори, еге ж?

— Звісно.

— І ту табличку на ньому?

— Де написано про каналізаційну трубу? — він сидів, наче той солдат, котрий очікує, що дорога попереду може бути замінованою, кривлячись кожного разу, коли траплялася вибоїна.

— Коли ти повернувся з Далласа — коли ти зрозумів, що занадто хворий, щоби з цим впоратися, — табличка там так само висіла?

— Йо, — відповів він після хвилинного міркування. — Висіла, як і до того. Забавно, чи не правда? Кому ж це потрібно цілих чотири роки, аби відремонтувати якусь там каналізаційну трубу?

— Нікому. Особливо на фабричному подвір’ї, де і вдень і вночі заїжджають і виїжджають вантажівки. Тоді чому це не привертає нічиєї уваги?

Він помотав головою:

— Без поняття.

— Вона може там висіти саме для того, щоб ніхто випадково не натрапив на кролячу нору. Але якщо так, хто ж тоді її повісив?

— Не знаю. Я навіть не знаю, чи є в твоїх словах якась рація.

Я повернув на його вулицю, сподіваючись, що благополучно заведу його в дім, а потім ще подолаю близько восьми миль до Сабатуса, не заснувши за кермом. Проте ще одна думка роїлася мені в голові, і я таки мусив її висловити. Нехай навіть для того, щоб Ел не завищував рівень своїх сподівань.

— Минуле опирається, Еле. Воно не бажає піддаватись змінам.

— Я це знаю. Я тобі про це казав.

— Так, казав. Але от що я зараз подумав: цей опір є пропорційним тим змінам, що за кожною конкретною дією мусять відбутися в майбутньому.

Він подивився на мене. Кола в нього під очима були темнішими, ніж зазвичай, а самі очі світилися болем.

— А ти можеш повторити мені те ж саме, тільки людською мовою?

— Зміна майбутнього для сімейства Даннінгів була важчою за зміну майбутнього для Каролін Пулен, почасти через те, що там було задіяно більше людей, але передусім тому, що дівчинка Пулен у будь-якому випадку залишалася живою. А Доріс Даннінг з її дітьми мусили померти… і одна дитина таки загинула, хоча я маю намір це виправити.

Привид усмішки торкнувся його губ:

— Браво. Тільки наступного разу не забудь нижче пригнутися. Убезпеч себе якось від досадного шраму на голові, де волосся в тебе може ніколи більше не вирости.

Щодо цього я мав власні ідеї, але не вважав за потрібне їх висловлювати. Я спрямував машину на його під’їзну алею.

— Я хочу сказати, що мені, може, й не вдасться зупинити Освальда. Принаймні з першого разу, — реготнув я. — Та к чортовій матері, перший екзамен з водіння машини я теж був колись провалив.

— І я теж, але нас не змушували чекати п’ять років до нової спроби.

Тут він мав цілковиту рацію.

— Скільки тобі, Джейку, тридцять? Тридцять два?