Крадіжка — це не «ф інт », не «вибрик», не «роз іграш ». 10 страница

— Минулого року у нас були жахливі зливи, — пояснила вона. — Лило цілий тиждень. Канал вийшов з берегів, і все в Нижньому місті — так старожили в нас називають середмістя, містере Емберсон, — все в Нижньому місті затопило. Наш підвал майже місяць залишався схожим на Гранд-Канал у Венеції. Місіс Старрет мала рацію, ті папери не можна було сюди передавати, і ніхто, здається, тепер не знає, навіщо і хто саме наказав це зробити. Мені страшенно жаль.

Неможливо було не відчути те, що був відчував Ел, коли намагався врятувати Каролін Пулен: ніби я перебуваю всередині якоїсь в’язниці з еластичними стінами. Невже мені тільки й залишилося, що вештатися по місцевих школах, сподіваючись помітити хлопчика, схожого на шістдесяти-з-чимось-річного прибиральника, котрий нещодавно став пенсіонером? Шукати семирічну дівчинку, котра змушує реготати до колік своїх однокласників? Прислухатись, чи не почую десь, як хтось з дітей гукає: «Агов, Тугго, зачекай»?

Правильно. Чужак, що тиняється біля шкіл у місті, де першим, що впадає в очі у міській раді, є плакат, який застерігає батьків щодо небезпечних незнайомців. Якщо існує такий спосіб дій, як летіти прямо на радар, це саме той випадок.

Єдине було ясно — я мушу вибиратися з готелю «Таун Хаус». За цінами 1958 року я легко міг дозволити собі жити там ще багато тижнів, але таке породжує балачки. Я вирішив проглянути приватні оголошення й підшукати собі кімнату в оренду на місяць. Я розвернувся, щоб уже повертатись до центру міста, але враз застиг.

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам …

А таки дійсно Ґлен Міллер. «У настро ї», мелодія, яку в мене малися причини добре знати. Мені стало цікаво, і я пішов на звуки музики.

 

7

 

У кінці хирлявої огорожки, що відділяла хідник Канзас-стрит від крутосхилу Пустовища, знайшлася невеличка галявина для пікніків. На ній містилися кам’яний мангал та два столики з іржавим баком для сміття між ними. На одному з цих пікнікових столів стояв портативний програвач. Крутилася велика чорна платівка з тих, що 78 об/хв.

Там, на траві, танцювали цибатий хлопець у підмотаних ізоляційною стрічкою окулярах та абсолютно розкішна рудоволоса дівчина. Молодших старшокласників ми називали в ЛСШ «твінейджерами», і саме такими були ці двійко підлітків. Але рухалися вони з грацією дорослих. Не просто смикалися, а танцювали свінгово. Мене вони причарували, але також… що? Мені стало лячно? Авжеж, але хіба що трішки. Мені було лячно майже весь той час, який я відбув у Деррі. А втім, зараз вчувалося й дещо інше, щось більше. Щось на кшталт благоговійного трепету, ніби я вхопився за вінця якогось безкрайого порозуміння. Або зазирнув (крізь тьмяне скло, відомо) всередину годинникового механізму всесвіту.

Бо вам варто знати, що я зустрів Кристі на курсах свінгу в Люїстоні, і саме під цю мелодію ми з нею навчалися танцювати. Пізніше — у наш найкращий рік: це шість місяців до шлюбу й шість місяців після одруження — ми брали участь у танцювальних конкурсах і одного разу на Чемпіонаті Нової Англії зі свінгу вибороли четверте місце (Кристі тоді сказала — «чемпіонський приз для невдах»). Ми виступали під «Бугі-черевички», трохи сповільнену мікс-версію старого хіта «КейСі & Оркестру Сонячного Сяйва».

«Це не випадков ість», — думав я, дивлячись на них. Хлопець був у синіх джинсах і майці з викотом «човником»; на дівчині була біла блузка, поли якої звисали на вицвілі червоні бриджі. Те її прекрасне волосся було стягнуте на потилиці в такий же нахабно-грайливий кінський хвіст, який завжди собі зав’язувала Кристі, коли ми виступали в змаганнях. Це так пасувало до її білих шкарпеток і вінтажної пудельної спідниці.

Вони проробляли той з варіантів «лінді», що був мені відомий під назвою «пекельні вибрики». Цей танок мав би виконуватися швидко — блискавично швидко, — якщо танцюристи мають фізичну витривалість і терплячість довести його до фіналу… але ці діти танцювали його повільно, бо поки що розучували свої рухи. Кожен з них я знав наперед. Я знав їх усі, хоча жодного разу не танцював вже років з п’ять, а може, й довше. Сходяться, плескаються долонями. Він трішки хилиться вперед і брикає лівою ступнею, вона робить те саме, обоє крутять таліями так, що здається, ніби вони рухаються у протилежних напрямках. Розходяться, долоні все ще зімкнуті, і тут вона вертиться, спершу вліво, потім управо…

От лишень вони схибили у зворотному крутінні під час розходження і вона розпласталася на моріжку.

— Господи, Річі, ти все ніяк не можеш цього правильно зробити! Хух, ти безнадійний! — А втім, насправді вона сміялася. Перекинулася на спину й задивилася в небо.

— Мені так жаль, міз Скавлеть! — заскиглив хлопець верескливим голосом малого негритосика; у політкоректному двадцять першому столітті це прозвучало б ідіотським афронтом. — Моя усього лишь клишавий сільський хльопчик, але я учить ваш цей танок, поки він моя не докінчить!

— Скоріше я сама тебе докінчу, — гримнула вона. — Заводь платівку знову, поки я не втратила терпі… — і тут вони разом помітили мене.

То була дивна мить. Деррі ховався за якоюсь завісою — я вже отримав такий досвід з цією завісою, що ледь не в очі її бачив. Місцеві перебували по один її бік, приїжджі (такі як Фред Тумі, такі як я) по інший. Подеколи тутешні люди визирали з-поза неї, як та ж місіс Старрет, коли вона висловила роздратування щодо забраних з бібліотеки даних перепису населення, але щойно ти починав ставити надто багато запитань — і, звісно, якщо їх полохав, — вони ховалися поза нею знову.

І от, я сполохав цих дітей, а вони не сховались за ту завісу. Замість замкнутися, їхні обличчя залишались навстіж відкритими, сповненими заінтригованої цікавості.

— Пробачте, пробачте, — промовив я. — Я не мав наміру захопити вас зненацька. Просто почув музику, а тоді вже побачив, як ви танцюєте лінді-гоп.

— Намагаємося танцювати лінді-гоп, це ви мали на увазі, — сказав хлопець. Він допоміг дівчині звестись на рівні. А тоді вклонився. — Річі Тозіер до ваших послуг. «Річі-Річі з рівчака», як то люблять мої друзі примовляти, але звідки б їм щось знати?

— Приємно познайомитися, — кивнув я. — Джордж Емберсон, — а наступне з мене само собою вискочило. — Мої друзі примовляють «Джорожі-Джорджі пере одіж в Норджі», але вони теж нічого достеменно не знають.

Дівчина, гигочучи, гепнулась на пікнікову лаву при столику. Хлопець скинув руки вгору, ніби грає на горні, й протрубив:

— Дивний дорослий утнув забавний жарт! Вака-вака-вака! Диво -вижно! Еде Мак-Мехон, що ми маємо для цього чудового парубка? Ну, Джонні, сьогоднішній приз у програмі «Кому ти дов іряєш» це багатотомний комплект Британської енциклопедії плюс пилосмок «Електоролюкс», щоби усі ті томи разом усмо…

— Біп-біп, Річі, — перебила його дівчина. Попри те, вона витирала собі кутики очей.

І цим спровокувала до відродження той злощасний вереск малого негритосика:

— Мені так жаль, міз Скавлеть, не шмагай моя! В моя іще не зажило після останній раз!

— Хто ви, міс? — запитав я.

— Беві-Беві, що живе на греблі, — відповіла вона, знову заходячись сміхом. — Вибачте, наш Річі дурник, але ж я не маю виправдання. Беверлі Марш. Ви ж нетутешній, правда?

Це якимсь чином усі тут впізнавали в мені моментально.

— Атож, але ви двоє також не скидаєтеся на тутешніх. Ви перші деррійці з усіх, яких я зустрічав, котрі не виглядають… понурими.

— Йо-йо, це таки понуре-в-гузні місто, — погодився Річі, знімаючи з платівки тонарм. Той уже якийсь час знову й знов затинався на останній канавці.

— Я розумію, тутешній люд небезпідставно хвилюється за дітей, — промовив я. — Завважте, я тримаюсь від вас на відстані. Ви, дітки, на галявині, а я на хіднику.

— Щось не дуже вони хвилювалися, коли тут відбувалися вбивства, — буркнув Річі. — Ви знаєте про ті вбивства?

Я кивнув.

— Я зупинився в «Таун Хаусі». Один із тамтешніх працівників мені розповідав.

— Йо, тепер, коли все позаду, всі страшенно почали перейматися дітьми. — Він сів поряд з Беві, що живе на греблі. — А коли все те тривало, ніхто й сракою не ворухнув.

— Річі, — закинула дівчина. — Біп-біп.

Цього разу хлопець спробував на нас жахливу імітацію Хамфрі Богарта:

— Але ж це правда, кралечко. Та ти й сама знаєш, що це правда.

— Все вже минулося, — обернулась до мене Беві. З лицем серйозним, як в очільника Торгівельної палати. — Вони про це просто ще не знають.

— Вони означає всіх мешканців міста чи тільки дорослих?

Вона знизала плечима, немов кажучи «яка р ізниця».

— Натомість ви знаєте.

— Фактично так і є, — підтвердив Річі. Він дивився на мене виклично, проте в його очах поза підремонтованими окулярами так і сяяв той самий маніакальний гумор. На мій здогад, цей вираз ці очі ніколи не полишав.

Я ступив на галявину. Діти не кинулися з криками врозтіч. Навпаки, Беві посунулася на лаві (штовхнувши ліктем Річі, щоб і той подався), звільнивши місце для мене. Вони були або вельми хоробрими, або недоумкуватими, а втім, на дурних вони не скидалися.

А тоді дівчина промовила дещо таке, від чого мене ніби громом вдарило.

— А я вас звідкись знаю? Ми вас знаємо?

Раніше ніж я встиг щось сказати, вклинився Річі:

— Ні, це не те. Це… ну, мені не знати. Ви чогось хочете, містере Емберсон? Маєте до нас якусь справу?

— Наразі так. Бажаю деякої інформації. Але як ви здогадалися? І звідки ви знаєте, що я безпечний?

Вони перезирнулися, і щось промайнуло між ними. Неможливо було зрозуміти, що саме, проте я мав певність щодо двох речей: вони відчувають мою інакшість, котра сягає набагато далі, аніж просто те, що я є чужинцем в їхньому місті… але, на відміну від містера Жовта Картка, їх вона не лякає. Зовсім навпаки: вони нею причаровані. Я подумав, що ці двоє привітних, безстрашних дітей могли б і самі мені розповісти дещо незвичайне, якби їм схотілося. Я назавжди залишився заінтригованим, що ж то могли бути за історії.

— Просто ви не небезпечний, — сказав Річі й поглянув на дівчину, на що вона схвально кивнула.

— І ви впевнені, що… погані часи… минулися?

— В основному, — сказала Беві, — я не думаю, щоб у Деррі бодай коли-небудь погані часи зовсім минулися, містере Емберсон, у багатьох сенсах це жорстоке місце. Але згодом все покращиться.

— Припустімо, я скажу вам — суто гіпотетично, — що на обрії маячить ще одна погана подія? Щось подібне до того, що приключилося з малюком на ім’я Дорсі Коркоран.

Вони скривились, ніби я вщипнув їх обох разом за такі місця, де нерви виходять ледь не на самісіньку поверхню. Беверлі обернулась до Річі й щось прошепотіла йому в вухо. Я не певен, що саме вона йому сказала, мовлено було швидко й тихо, але це могли бути слова «Клоун до того не мав стосунку». А тоді вона знову повернулася в мій бік.

— Яка погана подія? Як тоді, коли батько Дорсі…

— Не переймайтеся. Вам до того нема діла. — Настав час спитати руба. Ці двоє знають. Сам не знаючи, звідки в мене така певність, я не мав сумнівів.

— Ви знаєте когось з дітей на прізвище Даннінг? — Я перерахував по пальцях. — Трой, Артур, Гаррі й Еллен. Тільки Артура також називають…

— Тугга, — мимовіль вставила Беві, — так, ми його знаємо, він ходить до нашої школи. Ми розучували лінді, щоб станцювати на шкільному конкурсі талантів, він відбудеться перед самим Днем подяки…

— Міз Скавлеть, вона такий, вона уважати, що рано  вправи починати добре, — пропищав Річі.

Беверлі Марш не звернула уваги.

— Тугга також записався на виступ. Він збирається «заспівати» під фонограму «Хлюсь-плюсь», — і вона пустила очі собі під лоба. Виходило в неї це просто чудово.

— Де він живе? Ви знаєте?

Вони знали, авжеж, але адреси не сказали. І не скажуть, якщо я не поділюся з ними додатковою інформацією. Я зрозумів це по їх очах.

— Припустімо, я скажу вам, що Тугга має значний шанс ніколи не з’явитися на шкільному конкурсі, якщо хтось про нього не подбає? І про його братів і сестру також. Ви повірите в таке?

Діти подивились одне на одного, говорили лише їхні очі. Це тривало доволі довго — секунд десять, либонь. То був того типу довгий погляд, до якого поринають коханці, але ж ці твінейджери не могли бути коханцями. Хоча, звісно, вони були друзями. Близькими друзями, котрі разом через щось пройшли.

— Тугга і його родина живуть на Коссут-стрит, — нарешті сказав Річі. Принаймні так це прозвучало.

— Коссут?

— Просто тамтешні люди саме так промовляють цю назву, — пояснила мені Беверлі. — Коссут, замість КОШУТ.

— Зрозумів.

Тепер залишилось одне, чи розпатякуватимуть ці діти про нашу химерну розмову окрай Пустовища.

Беверлі дивилася на мене серйозними, неспокійними очима.

— Але ж, містере Емберсон, я знайома з татом Тугги. Він працює в маркеті «Централ-стрит». Він люб’язний  чоловік. Завжди посміхається. Він…

— Цей люб’язний чоловік більше не живе зі своєю сім’єю, — перебив Річі. — Дружина витурила його геть.

— Це тобі Туг розказав? — вирячилася вона на Річі.

— Та ні. Бен Генском. А йому сам Туг.

— І все одно він люб’язний, — промовила Беверлі зніченим тоном. — Завжди жартує про те й се, але ніколи не чіпляється, не лапає.

— І клоуни жартують направо й наліво, — сказав я. Обоє здригнулися, немов я знову вщипнув їх за той клубок нервів. — Це аж ніяк не робить їх люб’язними.

— Ми знаємо, — прошепотіла Беверлі. Дивилася вона собі на долоні. А потім звела очі на мене. — Ви знаєте про Черепаху? — Слово Черепаха в неї прозвучало, немов чиєсь ім’я.

Я вже мало не відповів «знаю про п ідлітків-мутантів черепашок-ніндзя», та схаменувся. Ще десятиліття мусили пройти до появи Леонардо, Донателло, Рафаеля й Мікеланджело. Тому я просто похитав головою.

Вона з непевністю поглянула на Річі. Він подивився на мене, потім знову на неї.

— Але ж він добрий. Я цілком певна, що він добрий, — торкнулася вона мого зап’ястка. Пальці в неї були холодними. — Містер Даннінг люб’язний чоловік. І те, що він більше не живе зі своєю сім’єю, не доводить, що це не так.

Точно в ціль. Моя дружина покинула мене, але не тому, що я був нелюб’язним.

— Це я розумію, — підвівся я на рівні. — Я збираюся залишатися в Деррі ще деякий час, і непогано було б не викликати до себе надмірної уваги. Ви зумієте перемовчати про нашу розмову? Я розумію, що прошу забагато, але…

Вони перезирнулися й вибухнули реготом.

Насилу нарешті заговоривши, Беві сказала:

— Ми вміємо тримати таємниці.

Я кивнув:

— Певен, що вмієте. Можу закластися, цього літа вам було про що тримати мовчанку.

На це вони нічого не відповіли.

Я кивнув пальцем на Пустовище:

— Гуляли коли-небудь там?

— Бувало, — відповів Річі. — Але більше ні. — Він підвівся й змахував пил собі з джинсів. — Приємно було з вами побалакати, містере Емберсон. Не сприймайте геть усе за чисту монету. — Він завагався. — І будьте обережні в Деррі. Зараз тут покращало, але я не думаю, що тут бодай колись буде, ну, як то кажуть, цілком добре.

— Дякую. Дякую вам обом. Можливо, колись члени сімейства Даннінгів також матимуть підстави бути вам вдячними, проте, якщо все піде так, як я сподіваюся, вони…

— … вони ніколи ні про що не дізнаються, — закінчила за мене Беверлі.

— Точно, — а затим, згадавши фразу, почуту від Фреда Тумі, я додав: — Це точно, як евершарпом писане. І ви двоє, теж бережіть себе.

— Будемо, — відповіла Беверлі, і тут же знову захихотіла. — Не забувайте прати одіж в «Норджі», Джордже.

Я відсалютував їм, торкнувшись краєчку мого новенького літнього бриля з соломки і вирушив геть. Та раптом зовсім інша думка змусила мене знову обернутись до них.

— А цей програвач крутить ті платівки, що на тридцять три й одну третину обертів?

— Оті, довгограючі? — перепитав Річі. — Нє. Вдома у нас є радіола, так на тій можна, але це всього лиш дитяча машинка Беві, працює на батарейках.

— Обережніше з моїм програвачем, Тозіер, — скинулась Беверлі. — Я сама гроші на нього збирала. — А потім до мене. — Він крутить тільки такі диски, що на сімдесят вісім та сорок п’ять обертів. Правда, я загубила ту пластикову штучку, що її треба вставляти в дірки сорокап’яток, тому тепер граю тільки сімдесят восьмі.

— Сорок п’ять обертів згодяться, — кивнув я. — Заведіть платівку знову на цій швидкості.

Засвоювання свінгових танцювальних рухів у сповільненому темпі — це було те, чому ми з Кристі навчилися тоді на курсах.

— Казна-що, дяпчику, — промовив Річі. Він перемкнув регулятор швидкості збоку на програвачі й знову завів платівку. Тепер вона звучала так, ніби всі музиканти в оркестрі Ґлена Міллера наковталися кваалуда.

— Окей, — простягнув я руки до Беверлі. — Річі, а ти дивися.

Вона подала мені свої руки з повною довірою, дивлячись угору на мене широко розплющеними, зачудованими синіми очима. Я загадався, де вона і хто вона у 2011 році. Якщо вона взагалі там ще жива. Якщо припустити, що так, то чи пам’ятає вона того дивного чоловіка, котрий ставив дивні запитання й одного разу, сонячного вересневого дня, танцював з нею під тягучу версію мелодії «У настрої».

Я пояснив:

— Ви, друзі, і так робили це повільно, а зараз робитимете ще повільніше, але все одно будете триматися ритму. Матимете для кожного руху повно часу.

«Час. Повно часу. Заведи плат івку знову, але уповільни її».

Наші долоні зімкнуті, я притягую її до себе. Відпускаю. Ми разом нахиляємось, немов ховаючись під воду, і тут же разом хвицаємо ногами в лівий бік, тимчасом як оркестр Ґлена Міллера тягне: фаааа… баааа… даааа… фаааа… баааа… даааа…діііі… дааааммм. Далі, так само нешвидко, мов та заводна іграшка, в якій майже закінчився накрут, вона вертиться вліво під моїми піднятими руками.

— Стоп! — гукнув я, і вона застигла спиною до мене, наші руки так і залишилися зчепленими. — Тепер потисни мені праву руку, щоб попередити про наступний рух.

Вона потисла, а тоді плавно розкрутилася назад, і далі кругом управо.

— Класно! — сказала вона. — Тепер я мушу пірнути низом, а ви висмикнете мене назад. І я зроблю перекид. Тому-то ми й тренуємося на траві, аби я, якщо впаду, не скрутила собі в’язи.

— Цю частину я залишаю тобі, — сказав я. — Я вже занадто древній, щоб перекидати іще щось, окрім біфштексів.

Річі вкотре склав собі біля рота дудку з долонь:

— Вака-вака-вака! Дивний дорослий утнув черговий …

— Бі-біп, Річі, — перебив я. Це змусило його розсміятися. — Тепер ти спробуй. І домовтесь між собою про сигнали пальцями для кожного наступного руху, який перевищує складністю той двоходовий джіттербаг, що його танцюють у місцевих закладах «води-морозиво». Відтак, якщо ви навіть не переможете в тому конкурсі, ваш танок все одно красиво глядітиметься.

Річі взяв Беверлі за руки, і вони почали. Туди-сюди, з боку в бік, кругом уліво, кругом управо. Перфектно. Вона сковзнула вперед ступнями між розставлених ніг Річі, гнучка, мов рибка, і він висмикнув її назад. Закінчила вона зразковим перекидом, завдяки котрому знову опинилась на ногах. Річі знову взявся за її руки, і вони повторили всю серію. Цього разу вийшло ще краще.

— Ми випадаємо з ритму, коли оте підпірнання-витягання, — пожалівся Річі.

— Все буде гаразд, коли платівка гратиме на нормальній швидкості. Повір мені.

— Мені подобається, — сказала Беверлі. — Це схоже, ніби роздивляєшся на щось крізь лінзу. — Вона злегка крутнулася на носках кросівок. — Я почуваюся Лореттою Янг на початку власного шоу, коли вона входить у хвилястій сукні.

— Мене кличуть Артур Мюрі, особисто я з Міз-СУУУ-рі, — заволав Річі. Він теж сяяв задоволенням.

— Зараз поставлю платівку на нормальній швидкості, — попередив їх я. — Не забувайте про сигнали. І тримайтеся ритму. Ритмічність — це головне.

Ґлен Міллер грав ту солодку старовинну тему, а діти танцювали. На галявині, де їхні тіні танцювали поряд з ними. Окремо… нахил… хвиць… верть вліво… верть вправо… підпірнула… випірнула… і оберт. У них не вийшло перфектно цього разу, і вони напартачать ще багато разів, перш ніж викарбують усі рухи (якщо взагалі зможуть), але загалом станцювали вони непогано.

Ох, до біса з цим. Вони й так гарні. Уперше з того моменту, як я виїхав по шосе № 7 на узгірок і побачив місто Деррі, що скупчилося на західному березі річки Кендаскіґ, я почувався щасливим. Чудове відчуття, варте того, щоб його затримати на довше, і тому я пішов звідти, даючи попутно собі класичну пораду: не озирайся, ніколи не озирайся назад. Як часто люди кажуть собі це після надзвичайно гарного (або надзвичайно поганого) переживання? Дуже часто, я гадаю. Але порада ця зазвичай залишається непочутою. Люди створені так, щоб озиратись назад; саме для цього ми маємо той спеціальний шарнір у карку.

Я пройшов півкварталу, а тоді обернувся, гадаючи, що вони будуть дивитись на мене. Та вони не дивилися. Вони все ще танцювали. І це було добре.

 

8

 

За пару кварталів звідти по Канзас-стрит містилася автозаправка «Сітіз сервіс», і я зайшов туди розпитати, як пройти на Кошут-стрит, завбачливо промовивши назву вулиці як «коссут». З ремонтного боксу чулося завивання компресора і жерстяні звуки поп-музики, але в офісі було порожньо. Нехай, воно й на краще, я ж бо помітив дещо корисне біля касового апарата: дротяну стійку з мапами. У верхньому кошику лежала єдина мапа міста, на вигляд брудна, нікому непотрібна. На обкладинці містилося фото винятково потворної, зробленої з пластику статуї Пола Баньяна. Закинувши сокиру собі на плече, Пол щирився вгору до літнього сонця. «Т ільки в Деррі, — подумалось мені, — можуть сприймати пам’ятником міфічному лісорубу його пластмасову статую».

Одразу за бензоколонками стояв кошик із пресою. Щоб компенсувати крадіжку, я витяг звідти номер «Дерр і Ньюз» і поклав нікель на пачку газет, де той приєднався до вже накиданих іншими туди монет. Я не знав, чи були люди чеснішими у 1958 році, але довірливішими вони збіса таки були.

З мапи виходило, що Кошут-стрит в тому ж районі міста, що й Канзас-стрит, а далі виявилося, що від заправки туди пролягає п’ятнадцять приємних хвилин прогулянки. Я ішов під в’язами, яких ще довго не торкнеться та хвороба в’янення, яка під сімдесяті роки вразила їх майже всі, тутешні дерева залишались такими ж зеленими, якими вони були в липні. Повз мене шугали діти на велосипедах, інші на своїх під’їзних алеях грали в «джекс». Біля перехресть, на позначених білими смугами на телефонних стовпах автобусних зупинках гуртувалися невеличкими купками дорослі. Місто Деррі займалося своїми справами, а я своїми — просто такий собі парубок у непримітному піджаку й трохи зсунутому на потилицю літньому капелюсі, просто якийсь чоловік зі скрученою газетою в руці. Може, він роздивляється, чи нема десь надвірного або гаражного розпродажу; може, цікавиться, чи нема де вигідної нерухомості. Звісно ж, він має тут вигляд свого.

Це я так сподівався.

По вулиці Кошута тягнулися живоплоти, за котрими стояли притаманні старій Новій Англії доми-скрині. На моріжках крутилися розбризкувачі. Повз мене, перекидаючи один одному футбольний м’яч, пробігли двоє хлопчаків. Жінка з пов’язаною шарфиком головою (і з неуникною сигаретою, приклеєною до нижньої губи) мила сімейний автомобіль і вряди-годи бризкала водою на сімейного собаку, а той, задкуючи, відгавкувався. Усім своїм виглядом Кошут-стрит скидалася на вуличний епізод з якогось давнього, напівзабутого телесеріалу.

Дві дівчинки крутили стрибалку, а третя проворно вскакувала й вискакувала, граючись робила ногами «ножиці» й одночасно римувала: «Леді люблять танцювати! Чарлі Чаплін їх знімати. Чарлі рушив до Парижу! Салют капітану! Принцесі салют і пір’їну! Старий мій водить суб-ма-рину!» Лясь-лясь-ляськала стрибалка по хіднику. Я відчув на собі чийсь погляд. Жінка в шарфику перервала свої труди, в одній руці велика намилена губка, в другій шланг. Вона спостерігала, як я наближаюся до стрибаючих дівчаток. Я обійшов їх по широкій дузі й побачив, що вона повернулася до свого заняття.

«Ти зб іса вельми ризикував, балакаючи з тими дітьми на Канзас-стрит», — сказав я собі подумки. Але сам цьому не повірив. Бодай трішки більше наблизитися до дівчаток зі стрибалкою… оце був би ризик. Натомість Річі й Бев правильні особистості. Я збагнув це майже тієї ж миті, як їх помітив, і вони це зрозуміли. Ми зразу, очима порозумілися.

«Ми вас зв ідкись знаємо?» — спитала дівчина. Беві-Беві, що живе на греблі.

Вулиця Кошута обривалася, впираючись у велику будівлю під назвою РЕКРЕАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ЗАХІДНОГО БЕРЕГА. Будівля стояла порожня, на порослій бур’янами галявині стирчав щит з написом: ВИСТАВЛЕНО НА ПРОДАЖ МІСТОМ. Чудово, цей об’єкт мусить становити інтерес для будь-якого поважного полювача на нерухомість. По правий бік вулиці за два будинки звідси асфальтовою під’їзною алеєю каталася туди-сюди на велосипеді з додатковими тренувальними коліщатками маленька дівчинка з морквяного кольору волоссям й повним обличчям веснянок. При цім вона знову й знову наспівувала одну й ту саму фразу: «Бом-б ім, я побачив люду повний дім, дань-дін, я побачив люду повний дім, чам-чим, я побачив люду повний дім…»

Я підійшов ближче до Рекреаційного центру, ніби для мене в цілому світі не існувало нічого цікавішого, але краєчком ока продовжував спостерігати за Крихіткою Морквяною Голівкою. Вона хиталася на велосипедному сидінні з боку на бік, намагаючись з’ясувати, наскільки далеко зуміє відхилитися, перш ніж перекинеться. Судячи з присохлих подряпин у неї на колінах, це вона не вперше бавилася в таку гру. На їхній поштовій скриньці не було прізвища, лише номер 379.

Я став перед щитом НА ПРОДАЖ і переписав інформацію звідти собі на газету. Потім розвернувся й попрямував назад, туди, звідки прийшов. Коли я проходив повз будинок № 379 (по протилежному боку Кошут-стрит, і прикидаючись ніби цілком поринув у свою газету), там на ґанку з’явилася жінка. І хлопчик з нею. Він відкушував від чогось, загорнутого в серветку, а у вільній руці тримав іграшкову рушницю «Дейзі», якою незабаром намагатиметься налякати свого оскаженілого батька.

— Еллен! — погукала жінка. — Злізай мерщій з велосипеда, поки не впала! Ходи в дім і візьми собі пиріжок.

Еллен Даннінг злізла з сідла, поклала велосипед на бік посеред алеї й побігла в хату, дудонячи «пий-пим, я побачив люду повний д ім!» на всю силу своїх чималеньких легенів. Її руде (доволі прозаїчнішоговідтінку, ніж у Беверлі Марш) волосся підстрибувало збуреними матрацними пружинками.

І хлопчик, який виросте і напише той мученицький твір, що доведе мене до сліз, побіг за нею вслід. Той хлопчик, якому судиться стати єдиним, хто виживе з цієї родини.

Тобто якщо я нічого не зміню. Й от тепер, коли я їх врешті побачив, справжніх людей, що живуть своїми справжніми життями, виходило так, що ніякого іншого вибору я не маю.

 

Розділ 7

 

 

1

 

Як розповісти вам про мої сім тижнів у Деррі? Як пояснити те, яким чином я дійшов до того, що почав його ненавидіти і боятися?

Це не від того, що місто мало таємниці (хоча воно їх мало), і не від того, що жахливі злочини (деякі з них так і не розкриті) було скоєно в ньому (хоча їх було скоєно). «Все вже минулося», — сказала дівчина на ім’я Беверлі, а хлопець на ім’я Річі з нею погодився, і я їм повірив… Хоча водночас я також вірив, що нависла тінь остаточно ніколи не покине Деррі з його старим притопленим середмістям.

То відчуття наближення невдачі змусило мене його зненавидіти. І відчуття перебування у в’язниці з еластичними стінами. Якби я захотів його полишити, воно б мені дозволило (охоче!), але, якщо я залишуся, воно стискатиме мене дужче. Воно стискатиме мене, аж поки я не зможу дихати. А ще — ось де поганюча деталь — від’їзд для мене варіант поза вибором, бо я вже встиг побачити Гаррі до його кульгавості, до його довірливої, хоча й трішечки конфузливої посмішки. Я побачив його до того, як він став Гаррі-Шкряком, що кульгає по ой-вей-ню.

І сестру його я також побачив. Тепер вона стала чимось більшим, ніж просто ім’ям у старанно написаному творі, де якась безлика дівчинка любила збирати квіти і ставити їх у вази. Іноді я лежав без сну, думаючи про те, як вона чекає свого виходу на «каверзи або ласощі» у костюмі принцеси Літоосінь Зимавесна. Якщо я щось не зроблю, цього ніколи не трапиться. На неї чекає труна, і то вже після того, як вона програє довгу й безплідну битву за своє життя. Труна чекала й на її матір, імені котрої я все ще не знав. І на Троя. І на Артура, знаного як Тугга.

Якщо я дозволю цьому трапитися, я не уявляв, як сам потім зможу жити далі. Тож я й залишився, хоча це було нелегко. І кожного разу, коли я думав про те, що доведеться пройти крізь подібне знову, в Далласі, мій розум ціпенів ледь не до повного блокування. Врешті я переконав себе, що в Далласі не буде так, як у Деррі. Бо нема іншого такого місця на землі, як Деррі.

То як же тоді вам про це розповісти?

У своєму вчительському житті я звик наголошувати на простоті. Хоч у художніх, хоч в документальних творах, важить тільки одне питання й існує лиш одна на нього відповідь. «Що в ідбувалося?» — питає читач. «Ось що в ідбувалося, — відповідає автор. — Таке… й таке… а ще ось таке». Тримайтеся простоти. Це єдиний надійний шлях досягти мети чи потрапити додому.