Крадіжка — це не «ф інт », не «вибрик», не «роз іграш ». 9 страница

 

 

КРАДІЖКА — ЦЕ НЕ «Ф ІНТ», НЕ «ВИБРИК», НЕ «РОЗ ІГРАШ»!

ДРІБНА МАГАЗИННА КРАДІЖКА — ЦЕ СПРАВЖНІЙ ЗЛОЧИН,

ЗА ЯКИЙ БУДЕ ПОКАРАНО!

НОРБЕРТ КІН

ХАЗЯЇН & МЕНЕДЖЕР

 

А худий чоловік в окулярах і білому халаті, котрий дивився на мене, майже напевне й був цим самим містером Кіном. Вираз його обличчя не закликав: «Заходь, незнайомцю, роздивися та купи що-небудь, а то й випий крем-соди». Ті його жорсткі очі й губи з опущеними донизу кутами говорили: «Забирайся геть, тут н ічого нема для таких, як ти». Почасти я гадав, що сам собі вигадав це; в цілому ж був певен, що ні. Заради експерименту я здійняв руку у привітальному жесті.

Чоловік у білому халаті мені у відповідь і пальцем не поворухнув.

Я усвідомив, що канал, який я бачив, мусить текти точно під цим так оригінально утопленим в низині середмістям, і я зараз стою прямо над ним. Я відчував, як в мене під підошвами жебонить прихована під хідником вода. Відчуття було доволі неприємним, здавалося, ніби цей невеличкий шматочок світу всуціль охляв.

У вітрині крамниці «Деррійський Одяг & Аксесуари» стояв чоловічий манекен у смокінгу. В одному з його очей стирчав монокль, а в одній з пластмасових рук він тримав шкільний вимпел. На вимпелі був напис: ТИГРИ ДЕРРІ ЗАМОРДУЮТЬ БЕНГОРСЬКИХ БАРАНІВ! Хоча я вважав себе шанувальником шкільного духу патріотизму, це гасло мені здалося трохи занадто «бездаховим». Нехай би побили «Бенгорських Баранів» — але замордувати?

«Просто образний висл ів», — проказав я собі і ввійшов досередини.

До мене підплив продавець з вимірювальною стрічкою на шиї. Костюм на ньому був набагато гарніший за мій, але тьмяні лампи над головою надавали жовтизни його обличчю. Я відчув абсурдне бажання спитати в нього: «Ви можете продати мен і гарний літній солом’яний капелюх, чи мені уйобувати на хер?»  Але тут він посміхнувся, спитав, чим може мені допомогти, і все стало майже нормальним. У крамниці була потрібна мені річ, і я заволодів нею всього лиш за три долари й сімдесят центів.

— Це просто ганьба, що у вас залишилося так мало часу на його носіння, до того як погода поверне на холоди, — зауважив продавець.

Я нацупив капелюх і проти дзеркала над прилавком улагодив його в себе на голові.

— Можливо, нам ще випаде добрий період бабиного літа.

Делікатно і якось навіть вибачливо він поправив на мені капелюх на інший манер. Здвигнув його усього лиш на пару чи й менше дюймів, але тепер я мав вигляд не сільського тюхтія, що завітав до великого міста, а… найелегантнішого на весь Центральний Мейн мандрівника в часі. Я йому подякував.

— Нема за що, містере…

— Емберсон, — назвався я і простягнув руку. Потиск в нього виявився коротким, м’яким і порошнистим від чогось, либонь, на кшталт талькової присипки. Звільнивши руку, я ледь вгамував гостре бажання витерти долоню собі об піджак.

— В Деррі у справах?

— Так. А ви самі звідси?

— Все життя живу тут, — відповів він з ледь не мученицьким зітханням. Засновуючись на моїх перших враженнях, я подумав, що життя тут дійсно може бути стражданням. — Що у вас за бізнес, містере Емберсон, якщо ви не проти мого запитання?

— Нерухомість. Але поки я тут, я ще збирався побачитися зі старим армійським приятелем. Його прізвище Даннінг. От тільки не можу пригадати його імені, ми зазвичай називали його просто Скіп.

Кличка Скіп була чистою вигадкою, але я й справді не знав імені батька Гаррі Даннінга. Гаррі в своєму творі згадував імена своїх братів і сестри, але чоловік з молотком завжди залишався «моїм батьком» або «моїм татом».

— Боюся, тут я вам не в змозі допомогти, сер.

Голос його тепер звучав відчужено. Бізнес було зроблено, і, хоча крамниця залишалася вільною від інших клієнтів, йому хотілося, щоб я вже пішов.

— Ну, можливо, ви зможете дати мені пораду стосовно дечого іншого. Який найкращий готель в місті?

— Радше за все, це «Деррі Таун Хаус». Просто поверніться на Кендаскіґ-авеню, поверніть праворуч, а далі вгору Горбатим пагорбом на Мейн-стрит. Видивляйтеся фасад із каретними ліхтарями.

— Горбатий пагорб?

— Так, це ми тут його так називаємо. Якщо у вас більше нема питань, я ще мушу зробити тут деякі перестановки.

Коли я вийшов на вулицю, з неба вже почало спливати світло. Єдине, що я живо пам’ятаю про час, прожитий мною в Деррі у вересні-жовтні 1958 року, це те, як там завжди здавалося, що вечір настав надто рано.

Через одну вітрину від «Одягу & Аксесуарів» містилася крамниця спорттоварів Мехена, де відбувався «ОСІННІЙ РОЗПРОДАЖ ЗБРОЇ». Всередині я побачив, як двоє чоловіків прицінюються до рушниць, а на них схвально дивиться літній клерк з краваткою-шнурком (і з шиєю, мов шнурок, як на те пішло). На протилежному боці Каналу тягнувся ряд дешевих барів того типу, де ти можеш отримати кухоль пива й порцію віскі за п’ятдесят центів, а вся музика в їхньому джукбоксі «Рок-Ола» виявиться в стилі кантрі-енд-вестерн. Назви вони мали «Затишний куточок», «Джерело благовоління» (що його завсідники, як я про це потім дізнався, називали «Відром крові»), «Два брати», «Золота шпиця» та «Тьмяний срібний долар».

Перед останнім стояв квартет джентльменів пролетарського вигляду, котрі дихали вечірнім повітрям й роздивлялись на мій кабріолет. Всі були екіпіровані кухлями з пивом і сигаретами. Лиця їхні ховалися в тіні пласких твідових і бавовняних кашкетів. Ноги їхні були взуті у великі, безбарвні робочі берці того типу, що їх мої учні 2011 року називали гівнодавами. Троє з чотирьох мали на собі підтяжки. На мене вони дивилися абсолютно безвиразно. На мить мені пригадався той собака, що гнався за моєю машиною, оскаженіло кусаючи колеса, а тоді я перетнув вулицю.

— Джентльмени, — звернувся я, — що тут подають?

Якусь хвилину всі мовчали. Коли я вже вирішив, що відповіді не дочекаюсь, той, що без підтяжок, врешті промовив:

— Бад та Мік, що ж іще? Ти здалеку?

— З Вісконсину.

— Добре тобі, — буркнув один з них.

— Щось ніби пізненько, як на туриста, — зауважив інший.

— Я в бізнесових справах, але подумав, поки я тут, чи не розшукати мені старого знайомого по службі у війську. — Жодної реакції, якщо не вважати відповіддю те, що один з них кинув свій недопалок на тротуар, а потім плюнув, погасивши його в калюжі харкотиння, розміром як середня мушля. А проте я не здавався. — Скіп Даннінг його ім’я. Чи хтось з вас, хлопці, знає такого Даннінга?

— Смішніше було б хіба якусь льоху поцілувати, — кинув Безпідтяжко.

— Перепрошую?

Він підкотив очі під лоба й опустив кутики губ у виразі, що його демонструє той, хто втратив усяке терпіння перед тупаком, котрий не має жодної перспективи коли-небудь порозумнішати.

— У Деррі повно Даннінгів. Зазирни к чорту до телефонної книги, — кинув він і вирушив назад до бару. І його почет слідом. Безпідтяжко прочинив для них двері, а потім знов обернувся до мене.

— Що там всередині («все’дн і»), у тому «Форді»? Восьмициліндровий?

— Верхньоклапанний, — сподіваючись, що прозвучало це так, ніби я сам розумію, що воно означає.

— Путньо бігає?

— Непогано.

— То, може, ти сядеш та й поїдеш собі он туди, на пагорб. Там є порядні корчми. Ці бари для фабричних. — Безпідтяжко окинув мене холодним поглядом, що вже не був новиною для мене в Деррі, але до якого я так ніколи й не звик. — На тебе й так люди ґавляться. А буде їх іше більш, коли друга зміна вироїться з фабрик Страяра та Бутільєра.

— Дякую. Вельми люб’язно з вашого боку.

Холодний погляд не потеплішав.

— А ти ніц не маракуєш, авжеж? — кинув він і зник всередині.

Я рушив до свого кабріолета. Тимчасом як день сточувався у вечір, з тієї сірої вулиці, де пах індустріальних димів висів у повітрі, середмістя Деррі здавалося — і то щонайменшою мірою — лише трішечки привабливішим за мертву шльондру на церковній лаві. Я сів до машини, натиснув педаль зчеплення, ввімкнув двигун і відчув нестримне бажання просто зараз же поїхати звідси геть. Поїхати назад до Лізбон-Фолза, зійти по сходинках в кролячу нору й сказати Елові Темплтону, щоб пошукав собі якогось іншого молодика. От тільки він не в змозі шукати, хіба не так? Позбавлений сили й майже без запасу часу. Я був, як то каже новоанглійська примовка, останнім набоєм звіролова.

Я виїхав на Мейн-стрит, побачив каретні ліхтарі (вони ввімкнулися саме в ту мить, коли я їх помітив) і зупинився на стоянці перед готелем «Деррі Таун Хаус». Через п’ять хвилин я вже мав кімнату. Почалось моє життя в Деррі.

 

3

 

На той час, коли мої нові придбання були розпаковані (частина грошей перебралася до портмоне, а решта в підшивку моєї нової валізи), я вже почувався добре, й до того ж голодним, але перш ніж спуститися повечеряти, я перевірив телефонний довідник. Від побаченого в мені стиснулось серце. Нехай містер Безпідтяжко й не виявив зайвої люб’язності, проте щодо Даннінгів він мав рацію, їх було, як бліх, що в Деррі, що у чотирьох-п’яти сусідніх поселеннях, які теж містилися в довіднику. Майже ціла сторінка самих лише Даннінгів. Не те щоб це для мене виявилося завеликим сюрпризом, бо в маленьких містах деякі прізвища, схоже, розростаються, мов ті кульбаби в червні на лузі. За останні п’ять років мого викладання у ЛСШ, серед моїх учнів було, либонь, зо дві дюжини Старбердів і Лемке, деякі з них рідні, а більшість дво-, три-й чотириюрідні брати та сестри. Вони одружувалися між собою й плодили нових.

Перед тим, як вирушати в минуле, я мусив би знайти хвилинку, щоб зателефонувати Гаррі Даннінгу та спитати, як звали його батька — це ж було так просто. Напевне я б так і зробив, аби не був цілком і повністю приголомшений тим, що показав мені Ел, і тим, що він мене попрохав зробити. «Проте, — подумав я, — чи аж так це вже важко?» Не потрібно бути Шерлоком Голмсом, щоб відшукати родину, де є діти з іменами Трой, Артур (на прізвисько Тугга), Еллен та Гаррі.

Збадьорений цією думкою, я спустився до готельного ресторану, де замовив собі рибну вечерю, до якої мені подали устриць і лобстера завбільшки ледь не з підвісний двигун. Від десерту я відмовився на користь пива в місцевому барі. У детективних романах, які я читав, бармени часто є чудовими джерелами інформації. Звісно, якщо той, що стоїть за шинквасом «Таун Хауса», такий же, як решта людей, котрих я встиг зустріти у цьому зловісному містечку, далеко з ним я зайти не встигну.

Він виявився не таким. Той, що відірвався від свого заняття з полірування склянок заради того, щоб обслужити мене, був молодим, присадкуватим чоловіком з привітним, повновидим обличчям під плескатою стрижкою.

— Що я можу для вас зробити, приятелю?

Останнє слово припало мені до душі, і я завзято посміхнувся йому у відповідь.

— «Міллер Лайт».

Він подивився збентежено.

— Ніколи про таке не чув, але маю «Хай Лайф».

Авжеж, він і не міг чути про світле «Міллер»; його ж поки ще не винайшли.

— І це чудово згодиться. Уявляєте, на секунду я зовсім забув, що перебуваю на Східному узбережжі.

— А звідки ви? — він скористався ключем, умить змахнув з пляшки корок і поставив переді мною склянку.

— З Вісконсину, але якийсь час поживу тут, — мовив я притишеним голосом, хоча біля нас не було нікого. Мені гадалося, це надасть конфіденційності. — Нерухомість і все таке. Хочу трохи роздивитися навкруги.

Він з повагою кивнув і налив мені пива раніш, ніж я сам встиг це зробити.

— Щасти вам. Бачить Бог, нерухомості повно на продаж у цих місцях, і більшість її йде дешево. А сам я збираюся поїхати звідси. Наприкінці місяця. Попрямую до якогось іншого міста, де бодай хоч трохи менш упослідження, ніж тут.

— Воно й мені не  здалося надто привітним, — мовив я, — але я гадав, що це просто такі манери янкі. Ми у нас у Вісконсині дружелюбніші, і щоби вам це зараз же довести, я куплю вам пива.

— Ніколи не вживаю алкоголю на роботі, проте я радо випив би кока-коли.

— То пригощайтеся.

— Щиро вам дякую. Вельми приємно зустріти джентльмена в такий млявий вечір.

Я дивився, як він робить собі колу, накачуючи в склянку сироп, додаючи туди содової, а потім мішаючи. Він зробив ковток й поплямкав губами.

— Полюбляю солодке. — Мене це не здивувало, з огляду на вже набуте ним черевце. — Оте про янкі, що ми буцімто недоброзичливі, повне лайно, до речі, — сказав він. — Я виріс у Форк Кенті, так це найпривітніше містечко з усіх, які вам тільки заманулося б відвідати. Авжеж, коли туди до нас, на північ, добираються туристи з Бостона чи Мейну, ми вітаємо їх цілунками. Я закінчив там училище барменів, а потім вирушив на південь шукати долі. Це місце здалося гарним для початку, і зарплатня непогана, але… — він озирнувся навкруги, не побачив нікого, але все одно теж притишив голос. — Хочете правду, Джексоне? Це місто смердить.

— Я розумію, про що ви кажете. Усі ці фабрики.

— Ні, тут дещо більше. Озирніться навкруг. Що ви бачите?

Я зробив, як він хотів. У кутку сидів самотній парубок, виглядом схожий на комівояжера, пив віскі з лимонним соком, і більше не було нікого.

— Небагато, — мовив я.

— І отак цілий тиждень. Зарплатня добра, бо чайових тут нема. Пивнички в середмісті роблять успішний бізнес, а в нас трапляється трішки народу тільки ввечері у п’ятницю та в суботу, натомість в інші дні точно так, як зараз. Вся «каретна», тобто заможніша, публіка випиває в себе вдома, я так гадаю. — Далі він заговорив ще тихіше. Так і на шепіт перейде скоро. — Погане в нас тут літо було, приятелю дорогий. Місцеві намагаються тримати це якомога глибше під сподом — навіть преса ніц не обсмоктує, — але творилися тут доволі бридкі справи. Вбивства. Щонайменше півдюжини було замордовано. Дітей. Одного тільки недавно знайшли у Пустовищі. Патрик Гокстеттер його звали. Весь розкладений.

— Пустовище?

— Це отой прогній, що смугою тягнеться просто через центр міста. Ви певне бачили його, коли сюди підлітали.

Я приїхав машиною, але тим не менш зрозумів, про що він говорить. Очі бармена вибалушилися.

— Ви ж насправді не нерухомістю тут цікавитеся, правда?

— Не можу сказати, — відповів я. — Якщо хоч слово десь протече, мені доведеться шукати собі іншу роботу.

— Розумію, розумію, — він лигнув половину склянки своєї коли і придушив тильним боком долоні відрижку. — Але сподіваюся, що ви той, про кого я думаю. Вони б мусили замостити ту прокляту місцину. Що воно таке, смердюча вода та москіти, й більш нічого. Ви могли б цьому місту зробити послугу. Присолодити його бодай трішечки.

— Інших дітей теж там було знайдено? — спитав я. Існування тут серійного вбивці могло б великою мірою пояснити ту пригніченість, котру я відчував з того моменту, як перетнув межу цього міста.

— Не те, щоб я так знав, але люди кажуть, що кілька зниклих потрапили саме туди, бо саме там містяться великі насосні станції. Я чув, як люди говорили, що під Деррі так багато каналізаційних колекторів — більшість з них споруджені в часи Великої Депресії, — що ніхто не знає, де саме котрий з них міститься. А ви ж знаєте, що таке діти.

— Шукачі пригод.

Він схвально кивнув:

— Точно, як евершарпом писане. Є люди, котрі кажуть, що то був якийсь волоцюга, котрий відтоді кудись звідси помандрував. Інші кажуть, що то був місцевий, котрий, щоб його не впізнали, виряджався, як клоун. Першу з жертв — то було минулого року, ще до мого приїзду, — так його знайшли на перехресті Вітчем й Джексон-стрит з начисто відірваною рукою. Денбро було його прізвище, Джордж Денбро. Бідний малюк. — Він кинув на мене значливий погляд. — І знайдено його було безпосередньо поряд з одним з тих стічних каналів. З отих, що скидають стоки у Пустовище.

— Господи.

— Йо.

— Я чую, ви це формулюєте в минулому доконаному часі.

Я вже збирався пояснити, що маю на увазі, але вочевидь цей хлопець відвідував не тільки училище барменів, але й уважно був прослухав курс англійської мови.

— Здається, що все нарешті припинилося, постукаємо по дереву, — поцюкав він кісточками пальців по шинквасу. — Можливо, той, хто це робив, спакувався та й забрався геть. Або, може, той сучий син убив себе, подеколи вони так роблять. Добре було б, аби так. Але натомість ніякий не маніяк в клоунській машкарі замордував малого Коркорана. Клоуном, котрий сотворив це вбивство, був рідний батько хлопця, якщо ви здатні в таке повірити.

Це вже було так близько до того, заради чого я тут опинився, що я сприйняв цей факт радше сигналом долі, аніж випадковістю. Я зробив делікатний ковток пива.

— Що ви кажете?

— Не сумнівайтесь. Дорсі Коркоран, таке повне ім’я хлопчика. Йому було усього чотири рочки, і знаєте, що сотворив його батько? Забив його на смерть рихтувальним молотком.

«Молоток. В ін зробив це молотком». Я зберігав на обличчі вираз ввічливої цікавості — принаймні сподівався, що зберігаю, — але сам відчув, як мурашки побігли вгору мені по руках.

— Це жахливо.

— Йо, і це не найгі… — він себе обірвав, дивлячись мені за спину. — Зробити вам ще, сер?

Це було до того бізнесмена.

— Тільки не мені, — відповів той і вручив бармену доларову банкноту. — Я забираюсь до ліжка, а завтра й геть з цього ломбарду. Маю надію, у Вотервілі й Агасті ще не забули, як робляться замовлення на обладнання, бо тут на це абсолютно не здатні. Решти не треба, купиш собі Де-Сото. — І він, похиливши голову, важко вирушив до виходу.

— Бачите? Це ідеальний приклад того, що ми маємо в цій оазі, — бармен печально дивився вслід своєму втраченому клієнту. — Одна порція випивки, зразу до ліжка, а завтра «прощавай-будь, алігаторе, до спіткання, крокодиле». Якщо так і далі йтиме, це містечко скоро перетвориться на місто-привид. — Він став, випростався і спробував розправити плечі — неможливий трюк, бо вони в нього були округлі, як і вся решта його тіла. — Та кого це хвилює? Щойно настане перше жовтня, й мене тут не буде. Подамся в путь. Щасливих шляхів і вам, може, стрінемося десь знову.

— Батько того хлопчика, Дорсі… він більше нікого не вбив?

— Нє, там у нього алібі. Я оце подумав, здається, він не рідний йому, а вітчим. Дікі Маклін на ім’я. Джонні Кісон на рецепції — либонь, і вас він реєстрував — мені розповідав, що він інколи приходив сюди, випивав, поки його не перестали пускати, бо намагався підчепити котрусь покоївку і почав брудно лаятись, коли вона йому сказала, щоб ішов десь інде та сторгував там собі шльондру. Відтоді, я гадаю, він напивається у «Відрі» або в «Шпиці». У тих пивницях приймають будь-кого.

Він нахилився вперед, наблизившись до мене так, що я почув запах «Аква Вельва» на його щоках.

— Хочете взнати найгірше?

Я-то не хотів, але подумав, що мушу. Отже, кивнув.

— У тій довбаній родині був ще й старший брат. Едді. Він зник у минулому червні. Без сліду. Пропав, нікого ні про що не повідомивши, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Дехто каже, що він утік, аби лиш подалі від Макліна, але будь-яка притомна людина розуміє, що він мусив би потім з’явитися в Портленді або нехай в Касл-Року — неможливо, щоби десятирічна дитина не впала до ока нікому так довго. Можете мені повірити, Едді Коркоран загинув від молотка, як і його менший братик. Просто Маклін в цьому не зізнався. — Він раптом усміхнувся, та так сонячно, що від цього його місяцеподібне обличчя стало майже вродливим. — Ну то що, я вже відговорив вас від придбання нерухомості в Деррі, містере?

— То не для мене, — відповів я. На той час я вже летів на автопілоті. Хіба не читав я або десь колись чув про серію вбивств дітей в цій частині Мейну? Чи, може, бачив по телевізору з лиш четвертиною мозку ввімкнутою, тоді як решта його очікувала почути, як моя проблемна дружина йде — чи радше чалапає — до хати після чергових «дівочих» посиденьок? Либонь, так, але єдине, що я пам’ятав напевне про Деррі, це те, що в середині вісімдесятих тут мусить статися потоп, який зруйнує півміста.

— Ні?

— Ні, я лише посередник.

— Що ж, тим краще для вас. У місті зараз не так паскудно, як було — от у липні люди були дійсно туго напружені, як пояс цнотливості в Доріс Дей, — але до нормального стану тут все одно ще ой як далеко. Я сам привітна людина, і мені подобаються привітні люди. Тому-то я звідси й звалюю.

— Щасливих і вам шляхів — промовив я, кладучи на шинквас два долари.

— Ого, сер, це занадто багато!

— Я завжди плачу зверху за добру розмову.

Наразі надбавка була за добре обличчя. Розмова була тривожною.

— Вельми дякую! — розквітнув він і простягнув мені свою руку. — Я забув відрекомендуватись. Фред Тумі.

— Приємно познайомитися, Фреде. А я Джордж Емберсон.

Рукостискання він мав теж добре. Без усякого тальку.

— Бажаєте невеличку пораду?

— Звісно.

— Поки перебуватимете в цьому місті, обережніше щодо розмов з дітьми. Після цього літа незнайомець, що говорить з дітьми, приречений на візит поліції, тобто, якщо хтось це побачить. Або його поб’ють. Це теж цілком імовірний варіант.

— Навіть якщо на ньому не буде клоунської машкари?

— Ну, з костюмами все не так просто, хіба ні? — Посмішка зникла з його обличчя. Воно посірішало, спохмурніло. Іншими словами, він став таким, як і решта людей в Деррі. — Коли ви одягаєтеся в костюм клоуна й чіпляєте собі гумовий ніс, ніхто не має поняття, на що ви насправді схожі всередині себе.

 

4

 

Я думав про це, поки старомодний ліфт з рипінням повз нагору, на третій поверх. А якщо й решта з того, про що мені розповів Фред Тумі, теж правда, чи здивується тут хтось, якщо й інший батько попрацює молотком над своєю родиною? Мені подумалось, що ні. Я подумав, люди казатимуть: це просто черговий доказ того, що Деррі є Деррі. І, либонь, будуть праві.

Вже сховавшись у своєму номері, я був вражений новою, достоту жахливою думкою: припустімо, впродовж наступних семи тижнів я зміню хід подій так, що батько Гаррі зможе замордувати свого сина на смерть, замість залишити його калікою й з почасти притлумленим розумом?

«Цього не трапиться, — запевнив я себе. — Я не дозволю такому трапитись. Як заявила у 2008 Г ілларі Клінтон: я тут, щоб перемогти».

От лишень, звісно, вона тоді програла.

 

5

 

Наступного ранку я снідав у готельному ресторані «Риверв’ю», де, окрім мене й учорашнього торговця обладнанням, було порожньо. Той сидів, занурений у місцеву газету. Коли він пішов, залишивши газету на столику, її взяв я. Мене не цікавила перша шпальта, присвячена черговим військовим заворушенням на Філіппінах (хоч я й загадався на мить, чи не десь там поблизу зараз перебуває Лі Освальд). Насправді я хотів продивитися місцеві шпальти. У 2011 я був читачем люїстонської газети «Сан Джорнел», так там остання шпальта розділу «B» називалася «Шкільні справи». На ній горді батьки могли знайти надрукованими імена своїх дітей, якщо ті виграли якусь нагороду, поїхали в класну екскурсію або беруть участь в якомусь проекті, скажімо, з дотримання чистоти на території громади. Якщо така сторінка є також у «Дерр і Ньюз», тоді нема нічого неймовірного в припущенні, що я зможу знайти на ній ім’я котрогось з дітей Даннінгів.

Утім, на останній шпальті «Ньюз» містилися тільки некрологи.

Я спробував пошукати на спортивних сторінках і прочитав про призначену на вікенд велику футбольну гру юнацької ліги: «Тигри Деррі» проти «Бенгорських Баранів». Трою Даннінгу було п’ятнадцять років, згідно з твором прибиральника. П’ятнадцятирічний хлопець легко міг належати до членів команди, хоча навряд чи був стартером.

Його імені я там не знайшов і, хоча уважно, слово по слову, прочитав і коротшу статтю про футбольну команду малечі (клуб «Тигрів»), не знайшов також і Артура «Туггу» Даннінга.

Я заплатив за сніданок і повернувся до свого номера з підібраною газетою під пахвою, з думкою про себе, як про хрінового детектива. Порахувавши Даннінгів у телефонному довіднику (дев’яносто шість), я отримав осяяння: мене пригальмувало, либонь, навіть зробило калікою безмежно залежне від інтернету суспільство, на можливості якого я цілком покладався, які сприймав самі собою гарантованими. Наскільки важко було б локалізувати родину Даннінгів у 2011 році? Всього лиш надрукувати Тугга Даннінг  та Деррі в моїй улюбленій пошуковій машині, і, скоріш за все, цього б вистачило; далі треба тільки натиснути клавішу enter і дозволити «Гуглу», цьому Великому Брату 21-го століття, подбати про решту.

У Деррі 1958 року більшість сучасних йому комп’ютерів були завбільшки з невеличкий квартал під житлову забудову, а місцева газета виявилася безпомічною. Що мені залишалося? Я згадав свого професора соціології з коледжу — такий саркастичний старий сучий син, — котрий любив повторювати: «Коли н іщо інше не дає ради, вставайте і йдіть до бібліотеки».

Туди я й пішов.

 

6

 

Пізніше того ж дня, з розбитими надіями (принаймні на той час) я ішов угору Горбатим пагорбом, лише трохи затримавшись на перехресті Джексон і Вітчем-стрит, поглянути на стічний канал, де маленький хлопчик на ім’я Джордж Денбро втратив руку і своє життя (принаймні, якщо вірити Фреду Тумі). Коли я нарешті дістався верхівки пагорба, в мене бухкало серце, я захекався. Справа була не у втраті фізичної форми; то все той фабричний сморід.

Я підупав духом і був трохи наляканий. Це правда, що я мав достатньо часу на те, щоб розшукати правильну родину Даннінгів, і я був упевнений, що зможу це зробити — якщо для цього знадобиться подзвонити кожному Даннінгу з телефонного довідника, я й це зроблю, нехай навіть ризикуючи змінити налаштування часової бомби в особі батька Гаррі, — але ж я почав відчувати те, що був відчував Ел: щось діє проти мене.

Я йшов по Канзас-стрит, так глибоко занурений у свої думки, що спочатку навіть не усвідомив, що праворуч від мене більше нема будинків. Там тепер зяяло круте урвище, що переходило в мочаристий ґрунт, де буяли зелені хащі, які Тумі називав Пустовищем. Хідник від цього провалля відділяла лише хирлява біла оградка. Я вперся в неї долонями, вдивляючись у дику рослинність внизу. Побачив тьмяні відблиски застояної води, смуги очерету такого високого, що він здавався доісторичним, і хвилясті кудла ожини. Дерева, які прагнуть світла, там мусять бути пригніченими, бо там його брак. Там може рости отруйний плющ, можуть бути завали сміття і, цілком імовірно, тимчасовий табір якихось волоцюг. Там також мусять бути стежки, про котрі знають тільки місцеві дітлахи. Шукачі пригод.

Так я стояв там, дивився й не бачив, чув, але ледь усвідомлював неголосні звуки ритмічної музики — щось таке з мідними трубами. Я думав про те, як мало я досяг цього ранку. «Ти можеш зм інити минуле, — казав мені Ел, — але це не так легко, як тобі може здатися».

Що ж це за музика? Щось бадьористе, з невеличким внутрішнім прискоренням. Від неї мої думки навернулися до Кристі, туди, в раніші наші дні, коли я був нестямно захоплений нею. Коли ми перебували в захопленні одне від одного. Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам … Часом, не Ґлен Міллер?

Я ходив до бібліотеки з надією переглянути статистичні дані. Останній національний перепис відбувся вісім років тому, отже, в ньому мусили зафіксувати трьох з чотирьох дітей Даннінгів: Троя, Артура й Гарольда. Тільки Еллен, котрій на момент убивства виповнилося сім, не врахована в переписі 1950 року. Там також мала знайтися і їхня адреса. Звісно, за ці вісім років родина могла й переїхати деінде, проте, якщо навіть так, хтось із сусідів міг би мені підказати, куди вони поділися. Це ж маленьке місто.

От тільки не знайшлося там даних перепису. Бібліотекарка, приємна жінка на ім’я місіс Старрет, повідала мені, що, на її думку, ті папери дійсно були зберігалися в бібліотеці, але міська рада невідомо з якої причини вирішила, що вони мусять зберігатися в муніципалітеті. Туди їх і передали у 1954 році, сказала вона.

— Не вельми обнадійливо, — усміхнувся я до неї. — Знаєте, як ото кажуть: з міськрадою марно боротися.

Місіс Старрет не відповіла на мою посмішку своєю. Поводилась вона послужливо, навіть люб’язно, але мала в собі той самий запас настороженості, що й усі, з ким я зустрічався в цьому підозріливому місті — Фред Тумі залишався тим винятком, котрий підтверджує правило.

— Не кажіть дурниць, містере Емберсон. Нема нічого секретного в даних перепису Сполучених Штатів. Ідіть прямо туди і скажіть міській секретарці, що вас прислала Реджина Старрет. Її звуть Марша Ґей. Вона вам допоможе. Хоча, можливо, вони поклали ті папери до підвалу, де їм аж ніяк не місце. Там сиро, і я не здивуюся, якщо там живуть миші. Якщо у вас виникнуть труднощі — будь-які труднощі — приходьте, звертайтесь знову до мене.

Отже, я пішов до міської ради, у фойє якої побачив плакат: БАТЬКИ, НЕ ЗАБУВАЙТЕ НАГАДУВАТИ СВОЇМ ДІТЯМ, ЩОБ НЕ БАЛАКАЛИ З НЕЗНАЙОМЦЯМИ І ГУЛЯЛИ ТІЛЬКИ ЗІ СВОЇМИ ДРУЗЯМИ. У чергах до різних віконець стояло кілька людей. Більшість з них курили. Аякже. Марша Ґей привітала мене вимученою усмішкою. Місіс Старрет уже встигла попередити її телефоном про мій візит і відповідно вжахнулася, коли міс Ґей сказала їй те, що зараз сказала й мені: дані перепису 1950 року пропали разом з іншими документами, які зберігалися в підвалі міської ради.