Система конституційних прав та свобод людини і громадянина

 

Конституційні права, свободи і обов'язки, закріплені в Основному Законі України, являють собою цілісну систему, яка забезпечує гідний конституційно-правовий статус особи. Відповідно є необхідність і можливість провести їх класифікацію на основі різних критеріїв. Класифікація — один із суттєвих прийомів аналітичного способу вивчення державно-правових явищ. Можливість проведення класифікації прав особи зумовлюється насамперед самим текстом Конституції, оскільки така можливість є тільки тоді, коли в ній містяться різні за змістом і в порівняно значній кількості права і свободи. Так, тільки другий розділ Конституції України містить 48 статей, тобто майже третину її тексту.

Класифікація прав і свобод людини і громадянина можлива на основі відповідних критеріїв: 1) залежно від суб'єктів вони поділяються на права і свободи людини і права і свободи громадянина. Обсяг прав у громадян більший, аніж у не громадян; 2) залежно від виду суб'єкта вони поділяються на індивідуальні і колективні; 3) за генезисом — на природні (природжені) і похідні (сформульовані в законах, в міжнародних пактах); 4) за характером утворення — на основні (конституційні) і доповнюючі (конкретизуючі); 5) за черговістю їх включення до конституцій - - на права першого, другого та третього поколінь; 6) за ступенем їх абсолютизації поділяються на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають обмеженню; 7) за змістом — на громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні і культурні.

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їх зміст. Тому за основу аналізу конституційних прав ми беремо останню класифікацію прав, тобто їх поділ за змістом.

 

Особисті права і свободи

 

Особисті (громадянські) права і свободи є основою правового статусу особи і до них належать права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; на вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віросповідання (ст. 27— 35 Конституції України).

Право на життя є найголовнішим, невід'ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Уперше в нашій державі це право закріплене у ст. 27 Конституції України 1996 p., яка передбачає, що кожна людина має право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. На державу покладений обов'язок захищати права особи від протиправних посягань. Водночас частина третя ст. 27 Конституції встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Після вступу України до Ради Європи в нашій державі був накладений мораторій на застосування смертної кари, згодом вона була скасована. Новий Кримінальний кодекс України, який вступив у дію 1 серпня 2001 р. не передбачає такого виду покарання, як смертна кара.

Право на повагу до гідності людини є невід'ємною ознакою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У ст. 21 Конституції України закріплюється, що «усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах». Ст. 28 Основного Закону, встановлюючи повагу до людської гідності, закріплює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ця конституційна норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання, прийнятої 1948 p., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є правовим обов'язком посадових осіб, усіх працівників державних структур. Але, як свідчить життя, ця конституційна норма часто порушується. Слід зазначити, що конституції багатьох країн світу закріплюють принцип гідності людини в тісному зв'язку з народним суверенітетом і основними обов'язками держави (наприклад, у Німеччині, Греції). Положення частини третьої ст. 28 Конституції України про неможливість піддавання жодної особи без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина велике значення має право на свободу та особисту недоторканність. Це право послідовно проголошується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5). Згідно з цим правом ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Згідно з вимогами Конституції тримання під вартою може мати місце або як міра кримінального покарання, або як запобіжний захід на період досудового провадження, судового розгляду та набрання вироком законної сили. У цих випадках необхідне вмотивоване судове рішення або обвинувальний вирок. Згідно з частиною третьою ст. 29 Конституції України тримання під вартою у разі нагальної необхідності може застосовуватися без попереднього вмотивованого рішення в суді. Але його обґрунтованість протягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі незгоди суду із застосуванням тримання під вартою особа підлягає негайному звільненню. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами. Особа або орган, які застосували такий захід, зобов'язані ознайомити заарештованого чи затриманого з мотивами арешту або затримання, а також з його відповідними правами.

Право людини на недоторканність житла. Приватне життя складають і ті сторони особистого життя, у які людина не бажає втручання інших. Це як би своєрідний суверенітет особи. Тому значне місце в системі особистих прав посідає право людини на недоторканність житла.

Гарантія недоторканності житла означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів'я «Мій дім - - моя фортеця» чітко відображає сутність цього конституційного права; людина може робити в своєму домі те, що забажає.

У невідкладних випадках, пов'язаних із урятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом за законодавством визнається і місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

У Конституції України вперше встановлюється право людини на захист своєї гідності і доброго імені. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Ці обмеження цілком відповідають міжнародно-правовим стандартам прав людини. Кожному громадянину України надається право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Суттєве значення має те, що конституційне гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Це має принципове значення для забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Уперше в Конституції України 1996 р. закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне законодавство встановлює обмеження в свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, в яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного лиха тощо).

Порядок в'їзду в Україну і виїзду за її межі регламентується окремим законом.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом. Підставами для цього є: а) інтереси національної безпеки, територіальна цілісність України; б) забезпечення громадського порядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема нормам Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст. 18— 19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження. У цьому аспекті суттєве значення має ст. 15 Конституції України, яка закріплює, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності.

Право на свободу світогляду і віросповідання закріплене у ст. 35 Конституції України, яке включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Право на свободу світогляду і віросповідання в Україні регламентується Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. Згідно з частиною четвертою ст. 35 Конституції ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

 

Політичні права і свободи

 

Політичні права і свободи — це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави.

Ці права і свободи пов'язані з участю в суспільному житті, в управлінні державою. В Україні політичні права належать переважно громадянам, хоча деякими з них (наприклад, свобода об'єднуватися в неполітичні організації, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення) можуть користуватись також іноземці і особи без громадянства. Громадяни, що асоційовані як народ, реалізовують владу, а громадянин як індивід бере участь у реалізації державної влади. Щодо політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років. Політичні права можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивідуально, так і колективно. Наприклад, тільки колективним є право на збори, мітинги, об'єднання у політичні партії та громадські організації, яке одноособове здійснити неможливо. Закріплені в Конституції України політичні права і свободи відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, які передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. і Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та інших міжнародно-правових актах. Регламентація політичних прав і свобод здійснюється у відповідних законодавчих актах, насамперед в законах про вибори, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про політичні партії в Україні.

До політичних прав і свобод належать: право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи І демонстрації; право направляти Індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст. 36—40 Конституції України).

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Суверенітет українського народу — це найважливіша основа конституційного ладу України. Практичну реалізацію він отримує через реалізацію кожним громадянином своєї волі в політичному житті країни. Найбільш узагальненим, інтегруючим усі інші політичні права і свободи є право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування. Право кожного громадянина брати участь в управлінні справами держави — важлива ознака демократизму держави. Навіть у конституціях тоталітарних держав це право проголошується, хоча і має формальний характер. Поточне законодавство України про вибори, про всеукраїнський та місцеві референдуми детально регламентує ці права громадян.

Важливим правом, яке безпосередньо стосується участі громадян в управлінні справами держави, є закріплене право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Громадські організації сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності громадян. Прийняття або вступ до таких організацій відбувається на добровільних засадах, і ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій. Причому всі об'єднання громадян рівні перед законом. За радянських часів об'єднання громадян значною мірою були одержавлені і діяли під керівництвом КПРС без відповідної правової основи.

Конституція України (ст. 37) встановлює заборону щодо утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету І територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Політичним партіям та громадським організаціям забороняється мати воєнізовані формування. Ці вимоги цілком відповідають світовим конституційним стандартам взаємовідносин держави і політичних угруповань. Заборона діяльності об'єднань громадян може відбуватися в судовому порядку.

За своїм змістом і характером право на об'єднання передбачає можливість створення двох видів недержавних об'єднань: політичних партій і громадських організацій. Вимоги щодо права громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації та порядок їх створення передбачені ст. 36 і ст. 37 Конституції України, Законом «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. та Законом «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації закріплене у ст. 39 Конституції України. Воно дає можливість громадянам України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Про їх проведення мають завчасно бути повідомлені органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування. В цій статті йдеться про публічні збори та інші публічні заходи з суспільне значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам. Воно відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, зокрема нормам Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (ст. 11).

Обмеження реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Особи, які порушили встановлений порядок організації і проведення публічних заходів, несуть відповідальність згідно з адміністративним законодавством.

Конституційні норми мають загальний характер. Тому є необхідність у прийнятті закону, який би детально врегульовував питання щодо права на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації.

Право на звернення встановлене у ст. 40 Конституції України, і воно є правом кожного направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін. Закріплення цього права є вираженням демократичності нашої держави і відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам. У Законі України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. детально регламентуються питання практичної реалізації конституційного права людини на звернення, під яким розуміються викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви або скарги. Звернення мають розглядатись і вирішуватись у місячний термін від дня їх надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання (ст. 20 закону). За порушення передбаченого законом порядку розгляду звернень, а також за переслідування громадян, що подали звернення, законодавством України передбачається юридична відповідальність.