Принципи консгитуційно-правового статусу особи

 

Одним із важливих елементів конституційно-правового статусу особи в Україні є його принципи, тобто засади, на основі яких здійснюються права, свободи та обов'язки особи і визначається місце особи в державі та суспільстві.

Такими принципами є: 1) належність людині основних прав і свобод від народження і їх невідчужуваність; 2) відповідність правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які на сьогодні склалися в міжнародному співтоваристві; 3) поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства; 4) загальність конституційних прав, свобод і обов'язків; 5) юридична рівність громадян України, їх рівноправність; 6) гарантованість конституційного статусу особи; 7) заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян України; 8) принцип єдності прав і обов'язків; 9) гуманістична спрямованість основ правового статусу особи; 10) загальнодоступність основних прав і свобод людини і громадянина.

Принцип належності людині основних прав і свобод від народження і їх невідчужуваність знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужувани-ми та непорушними». Конституція України визначає, що основні права і свободи є невідчужуваними, і, відповідно, належать кожному від народження і визнаються основними для людини і громадянина.

Визнання природного характеру прав людини є важливим ціннісним орієнтиром для законодавця, який у позитивному праві покликаний закріпити природні права особи. Характеризуючи основні права людини як невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість позбавлення людини цих прав і свобод. Цьому слугує і положення частини другої ст. 22 Конституції про те, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Більш того, у частині першій ст. 22 Конституції підкреслюється, що права і свободи людини і громадянина, які закріплені Конституцією, не є вичерпними.

Принцип відповідності правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які склалися в міжнародному співтоваристві, проявляється в тому, що в нормах Конституції України втілені моделі, апробовані світовою практикою конституціоналізму. Крім того, в ст. 9 Конституції встановлюється, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В ст. 55 Конституції закріплено, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.

Визнаючи міжнародні норми з прав людини, Українська держава бере на себе зобов'язання не тільки перед міжнародним співтовариством, а й перед усіма, хто перебуває під її юрисдикцією. Кожний індивід має право вимагати від держави виконання взятих нею на себе міжнародних зобов'язань, і з цією метою особа може використовувати як національні механізми захисту, в тому числі можливості Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, так і звертатись до міжнародних судових й несудових органів.

Принцип поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства є одним з визначальних принципів основ конституційного статусу особи в Україні. Він досить чітко закріплений у ст. 23 Конституції: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Конституція виходить з необхідності дбайливого ставлення до прав і свобод людини і громадянина, неприпустимості звуження або скасування прав і свобод. «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ст. 64 Конституції).

Принцип поєднання індивідуальних інтересів з інтересами інших суб'єктів правовідносин покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і кожної людини. Права і свободи людини і громадянина виражають багатоманітність інтересів особи в різних сферах життя. Вони надають людині свободу вибору і самовизначення і водночас встановлюють межі такої свободи. Суспільство з розвинутими демократичними традиціями, визнаючи значущість індивідуалізму як чинника суспільного розвитку, не може допустити, щоб індивідуалізм переростав у егоїзм, неповагу до інтересів суспільства, інших людей. Ніяке суспільство не може надати людині безмежної свободи, оскільки це породжує анархію, свавілля, конфлікти індивідуальних інтересів.

Тому система конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні формується таким чином, щоб забезпечити законні інтереси людей і запобігати можливим порушенням їх прав і свобод у результаті зловживання ними з боку інших осіб. Цьому слугує насамперед конституційний принцип рівності, тобто рівності всіх перед законом, який означає відсутність у будь-якої особи привілеїв перед іншими людьми у правовій сфері. Усі рівні в користуванні правами й свободами. У разі, коли права і законні інтереси людини порушуються в результаті зловживання з боку інших осіб, держава надає людині можливість захищати свої права засобами, не забороненими законом. Поряд з цим особа має право використовувати державні засоби захисту своїх прав і свобод, які гарантуються Конституцією і законодавством України.

Принцип загальності конституційних прав, свобод і обов'язків означає, що закріплені в Конституції України права і обов'язки стосуються не окремих осіб, а всіх без винятку громадян Української держави. Не допускається ніяка дискримінація. Норми Конституції поширюються на всіх фізичних осіб, які перебувають на території України. Визнаючи те чи інше право основним, держава виходить з можливості реалізації його всіма. Цим зумовлюється і процес розширення основних прав і свобод у міру створення відповідних соціально-економічних передумов. Так, Конституція України встановлює, що права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними. Обов'язки також несуть не окремі члени суспільства, а всі.

Юридична рівність громадян України, їх рівність як принцип основ конституційного статусу людини і громадянина в Україні є одним з основоположних. Ст. 24 Конституції встановлює, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом», а частина перша ст. 21: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». У ст. 24 Конституції виділені два основні аспекти цього принципу: а) рівність громадян перед законом; б) рівність жінки і чоловіка.

Рівність усіх перед законом означає, що закон, його приписи рівною мірою є обов'язковими для всіх його адресатів, що суд однаково є доступним для усіх, і суд у своїй діяльності по розгляду спорів повинен керуватися тільки законом, а не якимись іншими підставами. У частині другій ст. 24 Конституції підкреслюється, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Таким чином, Конституція фіксує широкий, але не закритий перелік таких підстав.

Рівноправність жінки і чоловіка чітко визначена в частині третій ст. 24 Конституції України, яка встановлює, що рівність жінки і чоловіка забезпечується: а) наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; б) правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. Ці конституційні положення досить важливі, оскільки до цього часу в Україні реально не забезпечуються для жінок рівні можливості реалізації прав. Жінок мало на керівних посадах, серед народних депутатів України, підприємців, міністрів. В умовах зростання безробіття «кандидатами» на звільнення, як правило, є жінки. Тому ця конституційна норма спрямована на забезпечення правового захисту прав жінок від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі. Поточне законодавство України передбачає розгорнуту систему заходів щодо реалізації конституційного принципу рівноправності жінок і чоловіків.

Гарантованість конституційного статусу особи як принцип правового статусу людини і громадянина насамперед проявляється в положенні частини другої ст. З Конституції України, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком. Кабінет Міністрів України «вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» (п. 2 ст. 116 Конституції). Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують «законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян» (п. 2 ст. 119 Конституції). На прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян у суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції).

Суб'єктом, який насамперед гарантує права і свободи особи, є держава, її роль як гаранта випливає з перелічених та інших конституційних норм, особливо положень ст. З Конституції. Держава забезпечує захист прав і свобод через діяльність усієї системи державних органів. Так, Президент України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (частина друга ст. 102 Конституції). Парламент України приймає закони, які спрямовані на забезпечення прав людини і громадянина, приймає на посаду і звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Завдання по створенню умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина виконують не тільки державні, а й недержавні інституції: органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, насамперед профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації.

Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян України як один із принципів основ конституційного статусу особи випливає з гуманістичної сутності і призначення Конституції України, демократичних засад конституційного ладу. У загальному вигляді він закріплений у частині третій ст. 22 Конституції: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Це положення доповнюється нормою Конституції про те, що «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними» (частина третя ст. 57 Конституції).

Заборона на обмеження прав і свобод не є абсолютною. Людина живе у суспільстві і її інтереси перехрещуються з інтересами інших осіб. Тому ст. 23 Конституції встановлює, що людина не повинна порушувати права і свободи інших людей. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можливі, але ж підстави для цього чітко визначені в Конституції України. Так, ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Водночас і в цих умовах не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях Конституції України, що закріплюють конкретні права і свободи людини і громадянина. Так, у частині третій ст. 13 Конституції закріплюється: «Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству»; в ст. 41 Основного Закону підкреслюється непорушність приватної власності. Разом з цим встановлюється можливість примусового відчуження об'єктів права приватної власності. Але це може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частина третя ст. 13 Конституції України деталізується в частині восьмій ст. 41 Основного Закону, в якій закріплюється: «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі».

Гуманістична спрямованість основ правового статусу особи найбільш чітко відбивається в конституційному положенні про те, що людина є найвищою соціальною цінністю. Історія виникнення і розвитку прав і свобод людини свідчить, що джерелом рівноправності і гуманізму є природна сутність людини. Історичний зміст гуманізму полягає в боротьбі за справедливе, засноване на рівноправності суспільство. Соціальна справедливість — головна риса гуманізму. Гуманізм як основоположний принцип державного і суспільного ладу лежить в основі конституційно-правового статусу людини і громадянина. Положення ст. З Конституції України визначають гуманістичну спрямованість конституційного регулювання суспільних відносин, демократичний вектор розвитку національної правової системи. Ідеї гуманізму мають юридичне вираження в чинній Конституції України, в поточному законодавстві.

У Конституції України другий розділ починається не з соціально-економічних, як було раніше, а з громадянських (особистих) прав і свобод, тобто з прав і свобод, які утверджують гідність людини, її честь та репутацію. Численні статті Конституції, що регламентують процедуру захисту таких цінностей, спрямовані на обстоювання процедур захисту цінностей, гідності людини, навіть якщо вона винна в скоєнні правопорушення.

Гуманістична спрямованість конституційно-правового статусу людини і громадянина проявляється також у наданні пільг окремим категоріям осіб. Виходячи з гуманістичних принципів, Конституція України і поточне законодавство передбачають систему пільг і переваг для тих, хто нужденний, потребує захисту (діти, жінки, хворі, інваліди тощо). «Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону» (частина друга ст. 47 Конституції); «Утримання та виховання дітей-си-ріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей» (частина третя ст. 52). Головна мета надання пільг і переваг окремим категоріям осіб полягає в тому, щоб вирівняти фактичне становище всіх громадян України, створити більш-менш рівні можливості для розвитку нерівних за своїм станом людей, зрівняти поки що не однакові їхні житлові умови, зменшити фактичну нерівність. У цьому досить яскраво проявляється демократичний потенціал Конституції України, конституційного законодавства в цілому.

Принцип єдності прав і обов'язків як принцип основ конституційного статусу особи виражається не тільки в тому, що у кожного є як права, так і обов'язки, а й у тому, що багато прав є водночас і обов'язками. Найбільш чітко цей принцип закріплений у ст. 23 Конституції України, що не буває прав без обов'язків. Так, ст. 13 Конституції проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об'єктами права власності, а п. 8 ст. 41 Основного Закону передбачає, що використання власності не може завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію І природні якості землі, а ст. 66 Конституції встановлює, що «кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі». З установленим у частині першій ст. 50 Конституції правом кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля кореспондується обов'язок оберігати природу (ст. 66 Конституції).

Єдність прав і обов'язків виражається: а) в їх однаковій соціально-політичній однорідності; б) їх однаковій значущості і цінності; в) в їх узгодженості; г) в діалектичній взаємодії як парних категорій; ґ) у рівнозначності прав і обов'язків як міри поведінки суб'єктів (відповідно можливого і необхідного); д) неможливості роздільного (незалежного) функціонування і реалізації; е) в спільності цілей, шляхів і завдань розвитку; є) у гарантованості з боку держави і однаковій зацікавленості в їх здійсненні.

Принцип загальнодоступності основних прав і свобод як принцип конституційного статусу людини і громадянина означає, що конституційні права і свободи належать кожному громадянину України і він може їх у повному обсязі реалізовувати за наявності законних для того підстав. Для володіння правами достатньо їх конституційного закріплення, а для користування — необхідні гарантії держави і активність самих громадян. Кожний громадянин, який досяг встановленого законом віку, за наявності інших вказаних в законі умов, має фактичну можливість користуватися правами і свободами і нести обов'язки.

 

Покоління прав людини

 

Конституційні та інші права і свободи забезпечують різні сфери життя людини: особисту, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну). Відповідно до цього вони струк-туруються за категоріями і найменуванням.

Ці права розрізняються не тільки за сферами життєдіяльності, а й за часом їх виникнення. Звідси й з'явився вислів — «три покоління прав людини».

Перше покоління прав людини сягає витоків конституціоналізму. Воно виходило з традиційних ліберальних цінностей, які були сформульовані у процесі буржуазних революцій, а потім знайшли втілення у практиці законотворчості демократичних держав. Йдеться про громадянські і політичні права — право на свободу думки, совісті і релігії, право кожного громадянина на участь у державних справах, право на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від необґрунтованого арешту, затримання, право на гласний розгляд незалежним і неупередженим судом, з дотриманням усіх вимог справедливого розгляду справи, виборче право, свобода слова, друку та ряд інших. Ці права виражали так звану негативну свободу: вони зобов'язували державу утримуватися від втручання в сферу особистої свободи і створювати умови для участі громадян в усіх сферах життєдіяльності. У Конституції України права людини розташовані відповідно до того, як вони зароджувалися.

Друге покоління прав людини сформувалося у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного життя, підвищення культурного статусу. Це так звані позитивні права, для реалізації яких необхідна організуюча, плануюча та інші форми діяльності держави по забезпеченню цих прав. Перша чверть і особливо середина XX ст. характеризуються широким включенням до конституцій соціально-економічних прав і свобод, що гарантують насамперед інтереси тих, хто працює за наймом, - - право на працю і пов'язаних з ним гарантій, включаючи соціальне забезпечення трудящих. До конституцій включалися права і свободи соціально-культурного характеру (право на освіту, на доступ до досягнень науки, культури). Права другого покоління були спрямовані на пом'якшення протистояння багатих і бідних. Так, Веймарська Конституція 1919 р. закріпила можливість заробляти собі на життя працею, право на соціальне страхування по старості, у зв'язку з хворобою. У ст. 151 Конституції встановлювалося, що лад господарської діяльності має відповідати засадам справедливості і цілям забезпечення для всіх існування, гідного людини. Так були закладені засади другого покоління прав людини. Досить широкий набір соціально-економічних прав був закріплений у Конституції СРСР 1936 p., хоча деякі з них як

програмні були заявлені ще у Конституції РСФСР 1918 р. І хоча соціальна захищеність у СРСР була незначною, проте вона була і вплинула на світову суспільну думку, на ідею формування прав людини другого покоління. Суттєве значення мало й побоювання соціальних збурень і заворушень у буржуазних державах, які могли виникнути під впливом внутрішнього кризового стану суспільства, а також на основі досвіду СРСР1.

Нормативне вираження в Загальній декларації прав людини 1948 р., у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. соціальних, економічних і культурних прав, насамперед права на працю і на вільний вибір роботи, права на соціальне забезпечення, на відпочинок, на освіту, на захист материнства і дитинства, на участь у культурному житті суспільства, стало суттєвим кроком уперед у розвитку прав людини, в розширенні каталогу цих прав, їх забезпеченні.

Права першого покоління за своєю природою суттєво відрізняються від прав другого покоління. Це пов'язано з позицією держави щодо них. Права першого покоління в буржуазній політико-правовій думці кваліфікуються як негативні, тобто як право на захист від будь-якого втручання, в тому числі і державного, в реалізацію громадянських та політичних прав. Інша природа — у соціальних прав, для реалізації яких держава не може утриматися від втручання в цю сферу. Завдання полягає в тому, щоб створити соціальні програми і вести організаційну і господарську діяльність для реального забезпечення цих прав. Ряд сучасних буржуазних держав не приєдналися до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, мотивуючи свою позицію тим, що зазначені у цьому Пакті права не є суб'єктивними і не можуть бути захищені через суд. Хоча така позиція має під собою певне підґрунтя і аргументи, але приєднання до Пакту потребує від держави вдосконалювати своє внутрішнє законодавство і узгоджувати згідно з ним свою діяльність. Наприкінці XX — на початку XXI ст. держава не може не намагатися стати соціальною. Це закономірність розвитку сучасних держав, яка знайшла втілення в ряді конституцій зарубіжних держав -

ФРН, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Туреччини. У ст. 1 Конституції України записано, що Україна є державою соціальною. Це означає, що наша держава визнає соціально-економічні і культурні (духовні) права і досить широко їх закріплює у Основному Законі України, але гарантує їх недостатньо.

Третє покоління прав людини зумовлено загостренням у другій половині XX ст. глобальних проблем, серед яких на одне з перших місць виходить екологічна, а також вступ найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси — такі права, як право на безпечне довкілля, право на інформацію. Особливість третього покоління прав полягає в тому, що вони є колективними і можуть реалізовуватися сумісно.

Це так звані солідарні права, тобто право на розвиток, на мир, на безпечне навколишнє середовище, на спадщину людства, а також право на комунікацію, пов'язане з концепцією нового міжнародного інформаційного порядку. Права третього покоління --це колективні права, а не які-небудь «нові» права індивіда. Безумовно, кожна людина бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов'язана не з її особистим статусом, а з її становищем як члена відповідної спільноти. У сучасних теоріях є тенденція відносити до третього покоління прав людини ті з них, які конкретизують права перших двох поколінь (наприклад, на відмінність, тишу, спокій тощо). Такі права не є колективними, і відповідно немає підстав вважати їх правами третього покоління.

У Конституції України закріплені всі категорії і покоління прав людини. З прав третього покоління особливо слід відзначити право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Реалізація цього права в Україні в умовах несприятливих наслідків Чорнобильської катастрофи має велике значення і пов'язана з немалими труднощами1. Це важлива функція держави. У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. записано, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління, що Україна має право на відшкодування збитків, заподіяних екології України органами СРСР.

У цілому основні права і свободи людини розвивалися згідно з такими тенденціями, як соціалізація; демократизація; гуманізація; інтернаціоналізація; широке закріплення на конституційному рівні основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; зближення правового статусу громадянина і правового статусу людини, оскільки більшість держав світу надають іноземцям національний режим перебування на своїй території.