Послаблення ідеологічного тиску Москви у роки «відлиги» наприкінці 1950-х – у 1960-х роках дало можливість створити у видавництвах відділи перекладної літератури, які починають видавати переклади не тільки з визнаних світових мов, але й з мов італійської, шведської, датської, грецької, хінді та ін. На основі теоретичних поглядів і практичної діяльності перекладачів старшого покоління утворюється українська школа художнього перекладу. Найвизначнішими представниками цієї школи були Григорій Кочур і Микола Лукаш. Блискучий ерудит, знавець світової літератури і декількох іноземних мов Кочур, який провів 10 років у сталінському концтаборі, звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі», був одним з найбільш плідних перекладачів 60 – 90-х років грецьких та римських ліриків, англійських, американських, французьких, італійських, іспанських, чеських, грузинських, литовських та інших поетів.
Микола Лукаш – поліглот, який перекладав з 14 мов і був глибоким знавцем української мови, відзначався сміливим підходом до розв’язання складних перекладацьких завдань. Йому належить перший повний переклад «Фауста» Гете, переклади «Декамерона» Бокаччо, «Пані Боварі» Флобера поезій Аполлінера, Лорки, Бернса, Верлена, Тувіма. М. Лукаш також зазнав репресій з боку комуністичної влади: протягом тривалого часу його переклади були заборонено публікувати.
У повоєнні часи сформувалися й розквітли таланти таких видатних майстрів перекладу як Дмитро Білоус, автор «Антології болгарської поезії», Михайло Москаленко, автор перекладів з французької, іспанської, слов’янських мов, Володимир Житник, автор перекладів багатьох ліричних поезій з чеської, словацької, польської мов, Ольга Сенюк, перекладачка творів скандинавських літератур – Сельми Лагерлеф, Стріндберга, Ліндгрен, Якобсена, Мар Пінчевський, перекладач багатьох американських авторів: Скотта Фіцджеральда, Фолкнера, Гемінгвея, Евген Попович, перекладач німецької прози ХІХ – ХХ ст., зокрема Томаса Манна, Гессе, Кафки, Юнгера і багато інших визначних творців перекладацтва в Україні.
Отже сьогодні Україна займає не останнє місце в світовій перекладацькій теорії і практиці.
Українська перекладознавча традиція має довгу історію – дослідники вбачають її початок з часів Київською Русі, прослідковують її розвиток у подальших століттях, відстежують розквіт українського перекладу в ХІХ та ХХ століттях. У ході нашого дослідження ми розглянули основні етапи формування українського перекладознавства.
ХІХ ст., ознаменоване розширенням перекладацької діяльності в Україні, було епохою підвищення національної свідомості населення. Більшість тогочасних письменників були перекладами: І. Франко, Л. Українка, П. Куліш, Л. Боровиковський, П. Ніщинський, С. Руданський, М. Старицький, П. Грабовський, В. Самійленко, М. Вовчок, М. Кропивницький. Протягом цього часу буле перекладено шедеври іноземної літератури, а також було здійснено перший в історії повний переклад Старого та Нового Заповітів українською мовою.
До сучасних тенденцій перекладу можна віднести активний процес утворення української термінології, з цим пов’язано складання словників. В умовах незалежного розвитку Україна відчуває особливу потребу у кваліфікованих усних та письмових перекладачах.
Переклад в Україні розвивався протягом довгих століть, і дослідження особливостей його становлення становить значний науковий інтерес серед науковців.
Контрольні питання
1. Як ви думаєте, чому тільки у ХІХ ст. переклад займає чільне місце в літературній діяльності України?
2. Розкажіть про перекладацьку діяльність Т. Шевченка, М. Старицького, Л. Українки.
3. Опишіть перекладацьку діяльність І. Франка і П. Грабовського.
4. Опишіть внесок у перекладацьку діяльність Агатанела Кримського, М. Рильського, М. Бажана, Б. Тена.
5. Розкажіть про діячів «Розстріляного Відродження».
6. Опишіть доробок українських перекладачів у період кінця 1940-х початку 1950-х р. р.
7. Розкажіть про діяльність українських перекладачів у «роки відлиги» 1950 – 60-х р. р.
8. Розкажіть про сучасних українських перекладачів (повоєнні роки і сьогодення).
