Джерела правоутворення у Стародавньому Римі.

Тема 2. Джерела римського приватного права.

1. Поняття та види джерел римського права.

2. Джерела правоутворення у Стародавньому Римі.

3. Джерела пізнання римського приватного права.

4. Кодифікація римського приватного права.

 

Поняття джерел римського права.

Закон XII

1. Таблиці I—III — процесуальне право (I — запрошення на процес, II — види позовів та скарг, III — виконавче право).

2. Таблиця IV — сімейне право (признання батьківства, купівля-продаж дітей).

3. Таблиця V — спадкове право (заповіт, спадковість по-закону, визначення законного порядку спадкоємців).

4. Таблиця VI — зобов'язальне право (договір, купівля-продаж, позика, кредит і кредитні ставки, купівля і втрата рухомого та нерухомого майна).

5. Таблиця VII — право сусідське.

6. Таблиці VIII—IX — кримінальне право (чаклунство, що шкодить; умисне тілесне пошкодження, крадіжка, обман клієнтів, зрада).

7. Таблиця Х — сакральне право.

8. Таблиці XI-XII — різне (наприклад, заборона шлюбу між патриціями та плебеями, забезпечення боргу, крадіжка, підробка речей).

В юридичній літературі багатьох країн світу з римського права, що накопичувалася більш ніж дві з половиною тисячі років з моменту заснування римської держави даються різноманітні визначення терміну «джерело права». Це поняття має далеко не однозначний зміст.

В одному розумінні це джерело змісту правових норм, в другому – це спосіб, форма утворення норм права, і в третьому – джерело пізнання права, як явища.

Зміст правових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певній країні. Як відомо, Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду на це, в правових нормах тих часів чітко прослідковується тенденція щодо захисту інтересів пануючого класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці та результати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав на вироблену ним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало і тому, своє панування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавляли рабів всіх прав і, навпаки, захищали різними засобами права панівного класу. Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегти свій стан, забезпечити подальше панування та виробити ефективні механізми пригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний лад Стародавнього Риму. Друге значення терміну «джерело права» дає зрозуміти яким шляхом певне правило поведінки стає правовою нормою.

Такі джерела називаються джерелами правоутворення.

Протягом існування Римської держави джерелами правоутворення були:

а) звичаї (в архаїчний період);

б) закон (в республіканський період – постанови народних зборів; в період принципату – постанови сенату, що виражали волю принцепсів; в епоху абсолютної монархії імператорські конституції). На початку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалися закони XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони XII таблиць «fons omnis publici privatique iuris» джерелом всього публічного та приватного права;

в) едикти магістратів;

г) діяльність юристів (юриспруденція).

Третім значенням поняття «джерела права» є джерела пізнання стародавнього римського права. Тобто, ті джерела, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можна віднести юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твори римських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників, сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі, камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця – бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). В другій половині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Corpus inscriptionum latinarum (Звід латинських написів). Вивченням написів займається наука епіграфіка. Цінним джерелом пізнання є папіруси. З папірусів можна зрозуміти дію норм праві на практиці, оскільки папіруси досить часто містять договори, що складалися між окремими особами та прослідити місцеві особливості права в окремих провінціях Риму.

 

Джерела правоутворення у Стародавньому Римі.

Звичаєве право та закон. В Інституціях Юстиніана наводиться різниця між правом писаним (ius scriptum юс скрипум) та неписаним (ius non scriptum). Писане право – це закон та інші норми, що видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах.

Неписане право – це норми, що складаються на практиці в процесі життя людей та функціонування суспільства.

Якщо останні не визнаються державою та не захищаються нею, вони залишаються звичаями. Звичаєве право являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічує досить велику кількість таких норм. Серед них розрізняються наступні: mores maiorum (звичаї предків) – звичаї, що зберігалися і охоронялися понтифіками, usus (звичаєва практика ), commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, але поступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правових норм. Таким закріпленням стало видання законів.

В республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lex Poetelia (закон Петелія), IV ст. до н.е., що відмінив продаж в рабство та вбивство боржника, який не сплатив борг; lex Aquilia (закон Аквілія), ІІІ ст. до н.е. про відповідальність за пошкодження або знищення чужих речей; lex Falcidia (закон Фальцидія), І ст. до н. е. про обмеження заповідальних відказів та ін.

В період принципату народні збори поступово втрачають своє значення. З огляду на те, що принцепси ще не наважувалися відкрито проголосити кінець республіканського устрою, вони проводили свої рішення через сенат, який завжди приймав їх пропозиції. Закони, що видавалися сенатом називалися сенатусконсультами (senatusconsulta).

За встановлення монархії був проголошений принцип: "все, що бажає імператор має силу закону", а сам імператор "законами не пов’язаний" (D. 1.3.31).

Імператорські закони носили назву «конституцій» та поділялися на 4 види:

едикти – загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення);

рескрипти – розпорядження по окремим справам (відповіді на різноманітні клопотання до імператора);

мандати – інструкції, що імператори давали своїм чиновникам;