Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Однак, вбачається, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридичні наслідки. Римляни визнавали дієздатність в області приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридичну правоздатність чи ні. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю або не мали її взагалі, наприклад, підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договір було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.
Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку; статі; хвороби; негідної поведінки особи тощо.
Дієздатність людини наступала не з народження, а з моменту досягнення нею певного віку.
За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних ( infates - діти до 7 років); обмежено дієздатних (impuberes – хлопці у віці від 7 до 14 років та дівчата - від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки у віці з 14, а жінки - з 12 років).
Impuberes мали право самостійно здійснювати такі правочини, які призводили лише до набуття ними певних благ без жодних витрат чи встановлення обов’язків. Для здійснення інших дій, необхідно отримати дозвіл опікуна у момент вчинення право чину.
Набуття повної дієздатності пов’язувалося у римському праві з досягненням особою віку статевої зрілості. У юстиніанівський період було закріплено правило, що статевозрілими (puberes), а отже й дієздатними є чоловіки з 14 років, а жінки – з 12 років. Ці особи мали право самостійно здійснювати будь-які правочини, вчиняти інші юридичні дії та нести відповідальність. У останні роки республіки претор на прохання цих осіб надавав їм можливість відмовитися від укладеного правочину, якщо він був явно невигідний для них. При цьому як правовий наслідок застосовувалася реституція (restitutio), тобто сторони поверталися у первісний майновий стан. З II ст. н.е. особи, які не досягли 25 років могли просити призначити собі куратора (піклувальника).
У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою. Жінка визнавалася як частково недієздатна та підпадала під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, по причині свого природного «легкодумства» (G. 1.144). Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані.
Хвороба людини або фізичні недоліки також могли впливати на обсяг її дієздатності. За загальним правилом фізичні недоліки людини ні як не позначалися на її здатності вступати в приватні правовідносини. Однак, глухі, німі, глухонімі особи не могли вчиняти правочини шляхом стимуляції (stihulatio), тобто в усній формі. Значно більший вплив на обсяг дієздатності мала психічна хвороба. Так, душевнохворі (furiosi, dementes) та слабоумні (mente capti. fatui) визнавалися недієздатними. Вони не могли вчиняти будь-які правочини під час хвороби. Їм призначався піклувальник. Однак, ні якого юридичного акта стосовно визнання їх абсолютно недієздатними не видавалося. У момент просвітлення ці особи вважалися дієздатними.
У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотратники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна. Своєю негідною поведінкою ці особи створюють загрозу повного розорення і позбавлення своєї сім’ї і нащадків засобів до існування.
Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відображалося на правоздатності та дієздатності.
Існували наступні види приниження честі: infamia та turpitudo.
Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушення, що вважалися негідною, непорядною поведінкою. Могло також бути наслідком присудження за позовом із фідуціарного правочину (договори поруки, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). Особи, які визнавалися безчесними, не могли представляти у процесі інших осіб, вступати у законний римський шлюб, були обмежені у праві на одержання спадщини тощо.
Turpitudo мало місце у разі визнання суспільною думкою особи безчесною за загальним характером її поведінки, наприклад, у разі вступу в шлюб до закінчення 1 року з моменту смерті чоловіка, у разі зайняття ганебними професіями тощо. Найбільш суттєві обмеження у цьому випадку стосувалися прав у сфері спадкування.
Опіка (tutela) та піклування (cura). У разі, коли особа не може самостійно здійснювати свої права, їй призначали опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями.
Опікун, як правило, призначався над малолітніми і жінками, а піклувальник – над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми.
До опікунів і піклувальників ставилися досить суворі вимоги. Вони повинні бути забезпечені майном, викликати впевненість в своїй чесності, порядності, безкорисливості, турботі та користуватися повагою у суспільстві.
Головним їх обов’язком було піклування про майнові інтереси своїх підопічних, тобто про схоронність, прирощення і розумне використання майна. Опікуни та піклувальники турбувалися також про особу підопічного, його здоров’я, розвиток, виховання. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося непорядним вчинком і призводило до безчестя.
