Ці легенди є свідками того, що з рослинами цими пов’язаний був цілий цикл народнопоетичних легенд. Корисні трави, хлібні злаки, городини і квіти насадив за народним віруванням Господь, а “колючки”, бур’ян й усі гіркі й вонючі трави і квіти садив лукавий.
Легенди рідного краю про квіти огорнуті глибоко зворушливими, високопоетичними переказами.
Невісточка
Цю легенду розповіла мені давно колись бабуся. Була я тоді ще малою, і разом з бабусею ми частенько ходили гуляти на вигін. Десь трохи далі мирно паслася череда, і бабуся раз по разу поглядала, чи не забрела яка корова в чужий город.
На вигоні росли білі, майже непомітні квіти з тонкими, попелястими стебельцями і дрібненькими листочками. Коли я хотіла зірвати квітку, бабуся сердилась:
- Не смій, то ж невісточка…
- Яка невісточка, бабусю? Це ж ромашка!
- Невісточка, - твердила бабуся. – Вона була невісточкою.. Ось послухай. Колись у нашому краю, а може, навіть і в нашому селі, хтозна, жила селянська сім’я: мати, батько й син Василько. Кохалися старі в синові бозна-як. Тож не дивно, що ніяк йому нареченої вибрати не могли. Та не дуже багата, а та не дуже чорнобрива. Батьки журилися, а син хоч би тобі що. А якось привів до двору сусідську наймичку та й каже:
- Оце я вам, мамо і тату, невістку привів.
Вони аж руками сплеснули. Та що було робити? Прийняли невістку в хату, тільки не дуже прихильні до неї були. То докорять драною свитиною, а то невмінням попрікнуть. Але хіба їй звикати? В наймах чула ще й не таке. Тож і терпіла.
Одного дня примчав у село гінець з лихою звісткою. Почалася війна, і всі чоловіки у військо подалися. Сів на коня й Василько. Поїхав захищати землю свою та й залишився в ній навіки.
А в ночі на село напали татари. Страх, що робили нелюди. Палили, руйнували хати, знущалися над старими, а молодих в полон забирали. Прийшла біда й до Василевої хати. Увірвався у двір гурт татарви. Як там було, ніхто не знає, тільки достеменно відомо, що невістка свекра і свекруху від смерті й наруги врятувала, а саму її за те вороги закатували. Прийняла вона смерть спокійно і, нібито, вмираючи сказала: “Живіть, мамо й тату. А мені без Василька, яке життя?
І ще кажуть: з того часу в старому дворищі ромашка почала цвісти. І що найдивніше, вночі, поки згорьовані старі сплять, хтось їм всі хатні справи поробить, сорочки попре і їсти наварить. Прокидалися старі вранці, дивувалися.
А одного разу вислідили таки. Як тільки погасне день і землю вкутувала рядном ніч, ромашка, що під вікном росла, на дівчину перетворювалася.
Тихесенько в хату зайшла, попорала все, води з криниці принесла, постояла під кленом, де часто з Васильком гуляла, зітхнула і знову в ромашку перекинулась. Пізнали старі дівчину: була то їхня невістка. І, господи, як вони журилися, що за життя не завжди любі з нею та привітні були.
Ото з тих пір і називають люди ромашку любовно так – невісточкою. І не завадило б це пам’ятати всім невісткам і всім свекрухам, що між собою не мирять.
Так кінчила казку бабуся. І ще довго-довго сиділа мовчки, дивилася кудись далеко, забуваючи і про мене, і про неслухняну череду. Може, вона згадувала своє нелегке невісткування, а може, перебирала в пам’яті свої ж таки вже свекрушині вчинки…
Проліски
Шумлять віковічні сосни, стромляють у небо верхівки, шматуючи захололі хмари. Під деревами ще сніг лежить, скутий тонкою кригою і припорошений пилом, а з галявинами уже привіталося сонце, і назустріч йому піднімаються перші квіти.
Проліски. Кволі і тендітні, де ж взяли силу пробитися крізь сніг і замерзлу землю, щоб першими зустрітися з сонцем? Чому дерева простягають над ними гілля, і навіть холодний, байдужий сніг, торкнувшись проліскового стебельця, стікає з нього краплинами?
Погляньте у сині очі проліска, прислухайтесь, про що шепочуться старі дерева, і ви почуєте прекрасну легенду. Її вам розповість сам ліс.
У час, про який ітиме мова, землі наші належали одному багатієві. Не було на Вкраїні багатшого-пана, не було й лютішого. Людей він змушував працювати на себе по сім діб на тиждень і ще й придумав. Під поглядом його хижих безколірних очей ціпеніли навіть злі собаки. Старі люди казали, що доля панова упилася на хрестинах і наділила його такою жахливою вродою, що пан велів у всіх палацах всі люстри затягнути полотном. Кажуть, від того й лютував.
Жила в одному з сіл, що належали панові, красуня-дівчина. Мала вона такі довгі коси, що ними можна було простелити шлях від хати до саду. І були у неї сині очі. Та такі сині, що навіть озера перед ними тьмяніли.
Росла собі дівчина у батька та неньки, в злиднях, але в любові. Кохалася в квітах і батьківській ласці. А коли прийшла пора, віддала серце хлопцеві кароокому, панському пастухові. Зібралося у них бідняцьке весілля. Та на лихо приїхав у село пан. Відтоді й прийшла біда. Замість весільної хустки, зв’язали нареченому руки ланцюгами та й кинули його у в’язницю. А дівчину потягли до палацу. Надумав пан її своєю коханкою зробити.
Благало пана все село, а мати від туги й померла на порозі палацу. Та не змилостивився пан, не відпустив дівчину. Він ламав мури, ставив усіх на коліна, то хіба ж не скориться йому беззахисна дівчина? Але вона не скорилася. Дивилася на свого ката і горіла в синіх очах така ненависть і зневага, що пан врешті не витримав. Напровесні, як почав танути сніг, повіз дівчину до лісу.
Були в неї руки і ноги зв’язані власними косами, білі плечі кривавились ранами, але очі, як і раніше, синіли з-під чорних, непокірливих брів. Відвіз пан дівчину в дрімучу хащу і хотів тут же вбити. Та лакей-присіпака, що перед паном в три погибелі згинався і людей йому нишком продавав, нараяв спершу дівчині виколоти очі.
Пан так і зробив. Виколов дівчині очі та й жбурнув їх на галявину. Хотів ногами затоптати, але земля розступилася і прикрила їх собою. Тоді пан вихопив пістоля і вистрелив у дівоче серце.
І диво дивне сталося. Такого ще не було у білому світлі. Постріл той почули люди всього краю, яким володів злий пан. Ненавистю обернувся він у людських серцях, а в маєтку панському спалахнув вогнем. Та таким, що палац за одну мить перетворився на купу попелу. Кажуть люди, що доля панова благала врятувати її з вогню. Але люди, навіть не глянувши в її бік, побігли до лісу. Прибігли, дивляться, а на галявині наречений дівчини стоїть. Коли гримнув постріл, впали з рук хлопця кайдани, розчинилися двері в’язниці, і соколом полинув він до лісу. Та навколо не було вже нікогісінько. Тільки обгорілий корч ствобичив та гадюка біля нього звивалась. А на сонячний галявині квіти сині піднімалися.
І зрозуміли тоді люди: є на світі доля не тільки панська, а й доля бідняцька. Ото ж вона і перемогла панську у жорстокому двобої. Пана за велике зло на обгорілий корч перетворила і присудила йому віки стовбичити в хащах. Лакеєві ж, присіпаці, повзати гадюкою біля того корча. А там, де впали очі замученої дівчини, станув сніг і розквітли сині квіти. Люди назвали їх пролісками. І цвітуть вони з тих пір повсюди в наших лісах. Дерева ж з покоління в покоління передають народові легенду про синьооку дівчину, яка не скорилася панові і зберегла в чистоті свої дівочу честь і вірність.
Незабудки
Давно те було… У долині, де сонце справило весілля з землею і вона від родючості розливалася молочними ріками, заростала міцними лісами, плодоносила виноградом та пшеницею, жили щасливі люди. Всі вони були молодими і нісого не знали-не відали про чорну зраду. Хлопці любилися із дівчатами і вже збиралися побратися з ними, як з гір спустилися чужинці – вершники і хмарою налетіли на село. Вони забрали хлопців у полон, щоб повезти їх за сині, круті гори. Дівчата стали перед переможцями на коліна, благаючи повернути їм наречених. Тоді вершники загадали їм зіткати полотно, яким можна було б вистелити шлях з долини через гори аж в їхню загірську країну. Затим і відпустять з полону. Минали дні за днями, місяці наздоганяли місяці, і роки грізно вкарбувались в час. А дівчата без спочину ткали і ткали полотно. І воно досягло вже верхівок гір. Та знесилилась одна ткаля і заснула прямо за верстатом. І приснилося їй, ніби нареченим їхнім дуже нудно стало жити, і почали вони залицятися до жінок-чужинок. А деякі вже немовби й побратися з ними думають.
Розповіла дівчина сон подругам. Жахнулись вони, не знаючи, що вдіяти. Бо, щоб доткати полотно, треба було ще рівно стільки, як уже минуло днів, місяців, і років. І тоді наймолодша з ткаль сказала: “Не журіться, сестри, я знаю, що робити. Перекинусь я в квітку голубу, що росте по луках у нас на долині, а ви просіть птахів перенести мене у країну, де живуть наші милі. Побачать хлопці квітку з рідної землі і осоружними стануть їм чужинки”.
Оглянулись подруги, а дівчини вже нема, тільки квіточка голубіє при дорозі. Попросили вони птаха, і той заніс квіточку в країну, де хлопці були в полоні. А вона рясно заголубіла, і коли прийшли полонені сіно косити, то й натрапить на голубу голівку.
- Хлопці, та це ж квіточка з нашого краю? – зітхне і вже не забуває тієї, що чекає його на батьківщині, і очі його не дивляться більше на чужих жінок.
А дівчата тим часом все ткали полотно і зрештою доткали його до краю. Злі вершники змушені були відпустити полонених, і по доріжці з полотна наречені спустилися з гір до своїх дівчат. Тільки наймолодшого з них не зустріла мила. Та він її довіку не забув і все ходив на луки милуватися ніжним голубим цвітом. А квітку ту назвали незабудкою.
Любка і Іванко
Давно то було. Ще коли в краю нашому були пани і підпанки, гайдуки і соцькі…
На маківці одної з гір Мошногір’я жила в дідуся красуня сирітка. Любкою звали. А неподалік, через яр, на такій же лисій горі проживав Іванко, син вдови панського лісника. Біднішого за нього не було нікого в окрузі.
Іванко і Любка кохалися. Вже на Купайла дівчата співали про них пісень:
Ой на Івана, на Купайла,
Вийшла Любка, як та пава.
А й на неї хлопці заглядаються,
Та зачіпати стидаються.
А той Іванко не стидався,
Взяв за рученьку – порукався,
Взяв за рученьку – порукався,
Бо він із нею покохався…
Їх вінки плавали разом. Тримаючись за руки, вони перестрибували через вогонь, набиралися сили вогненої, тепла душевного.
Ладналися до весілля. Та стрів якось у лісів Любку панич. Вразила панича її врода, її довгі гарні коси, глибокі карі очі.
- Будь моєю коханкою. Золотом-сріблом осиплю, - прохав панич.
- Ні, я кохаю Іванка.
І тоді панич вирішив силоміць забрати дівчину. Дізнавшись про це вирішили Іванко з Любкою втекти від панських посіпак.
Панські гайдуки дізналися про втечу, кинулися навздогін…
Молодята йшли лісами, горами. Долали річки і струмочки. А позаду вже чується гавкіт панських хортів. Ось уже й Ірдинь-річка. А там луки – і Дніпро. Там вірний друг ладнає човна… Швидше.
Та ось на галявину вискочили пси. За ними – гайдуки.
- Не хочеш добром, підеш силком.
Кинувся боронити свою кохану від панських псів і гайдуків Іванко. Та впав знеможений у борні.
Любка підступила до урвища, шукаючи порятунку. І зібравши останні сили, підвівся Іванко і тілом своїм затулив наречену…
І не стало псів, гайдуків. Чортополохом вросли вони в землю. І там, де Іванко і Любка стояли, виросло дерево дивне – з одного стовбура, а два різних. Піднялися вгору: струнка вільха і дуб кучерявий.
Не вірите? Зупиніться на хвилинку край шляху Черкаси - Мошни неподалік містка через Ірдинь. Тут і побачите вільху й дуб, що проростають з одного стовбура.
Список використаної літератури
- Богданова гора. Село Суботів // Україна. - 1979. - № 31. – с. 11
- Булашев Г. Український народ у своїх легендах… К. – Фірма “Довіра”. – 1992. – 414 с.
- Гончар П. Три криниці (Легенда у віршах) // Молодь Черкащини. – 1991. – 7-13 січня. – с. 6
- Гончаренко В. Легенди Холодного Яру // Зоря комунізму. – 1984. – 11 серпня
- Жиржит Г. Будинок на скелі [ Корсунські історії та легенди ] // Надросся. – 1992. – 11 березня
- Жирний Г. Корсунські історії і легенди: оповідання. – Корсунь-Шевченківський. – 1999. – 122 с.
- Жук П. Джерела // Черкаська правда. – 1990. – 22 липня. – с. 5
- Жук П. Дівочі гори // Село і люди. – 1995. - № 23. – с. 6
- Жук П. Скеля Родіонова // Село і люди. – 1997. – 4 квітня. – с. 8
- Жук П. Тополя [ с. Степанці Канівський р-н ] // Черкаська правда. – 1990. – 22 липня. – с. 5
- Записки о Южной Руси. в 2 т. Издал П. Кулиш. – Репринт. изд. – К.: Дніпро, 1994. – 719 с.
- Кам’янська О. Легенди Смілянщини // Червоний стяг. – 1991. – 29 листопада
- Крамар М., Волчков І. Пам’ять Суботова // Село і люди. – 1991. - № 14. – с. 6
- Легенда про Омана: [ Про походження назви м. Умані ] // Уманська зоря. – 2003. – 5 лютого
- Легенди та перекази. К.: Наукова думка, 1985. – 400 с.
- Павлович П. Дівоча гора // Черкаська правда. - 1981. – 1 березня
- Петренко П. Там, де Ятрань… [ Легенди рідного краю ] // Черкаська правда. – 1985. – 30 листопада
- Сорока Г. Легенди нашого краю: [ Звенигородка ] // Шевченків край. – 1994. – 24 серпня
- Соса П. Колодязь Тараса… // Черкаський край. – 1999. – 21 квітня. – с. 6
- Страшевич В. Легенди Чорного Яру. Черкаси: Б.В. – 2001. – 11 с.
- Чернець грішний Йоаким… // Нова доба
