Легенди про ріки, скелі, печери, гори

Таємниці Жашківських печер

У одній з найдавніших легенд, що переходить із вуст в уста вже сотні років, говориться про рукотворні печери під Жашковим. Це німі свідки трагічної долі нашого багатостраждального народу, одна із чорних сторінок минувшини. Тисячолітня історія українського народу була сповнена жорстокими війнами і збройними конфліктами із іноземними завойовниками, що сунули з усіх боків, мов чорні хмари. На захист своїх земель і самого життя не вистачало природних перешкод, а тому наші предки змушені були освоювати високе мистецтво оборонного будівництва. Це були, насамперед, фортеці і муровані замки, спостережні вежі та інші фортикаційні споруди або й просто печери схованки. Існує гіпотеза, що підземні ходи-печери Жашкова мають логічний зв’язок із ча-сом Дрижипільської битви. (1655р.) Це була одна із найграндіозніших битв у світовій історії воєн, де було задіяно військ більше, ніж в Куликівській чи Полтавській.

В одній з легенд говориться, що наявні в Жашкові підземні ходи є складовою частиною оборонно-фортифікаційних споруд, створених за часів Володимира Великого і які захищали Київську Русь від нападів кочових орд, зокрема, половців із півдня.

Заселив Володимир Великий ці землі доброзичливими берендеями. Свідком тих часів є урочище при виїзді із Жашкова на Бузівку і яке місцеві жителі називали Троянами, тобто місце старовинних валів.

Є також свідчення (поки що науково не підтверджені), що були підземні ходи від Жашкова до Сорокотяги, Конели і навіть до Умані. Подібні ходи згідно легенд зв’язували також Жашків із Ставищами (колишнє велике місто Любомир).

Річка Погибна

Через Звенигородку тече невеличка річка Погибна. Та й увесь байрак зоветься Погибна. Колись там були великі лози. От татарва як набігла, то кілька чоловік сховалось та й сидять у тих лозах. Коли ж дивляться, аж татарюга піймав чоловіка,та й веде через місток. То вони й кажуть: “От погибне чоловік”… А один каже: “Побіжу я його обороню, у мене ціп є. Та з ціпом до того татарина вискочив і вбив його, і чоловіка визволив. То вже тії люди тоді і кажуть: “Отже, як мав чоловік погибнути, то нехай краще річка зоветься Погибною, щоб тут уже ніколи люди не погибали”.

А ще тут у Гудзівці могила Звенигород. Кажуть, що Звенигород був колись козачим містом.

Джерела Тікича

(Легенда Жашківського району)

Синьоокий, вродливий, дужий Гірський Тікич!

… Колись давним-давно тут жило велике плем’я. Люди займалися мисливством, рибалили, сіяли хліб. Коли нападав ворог, шикували серця у лави і йшли на захист рідної землі, вмившись водою Тікича. І руки тоді наливалися силою хвиль весняних, стійкістю берегів.

Але сталося нещастя: Гірський Тікич почав міліти. Липнева спека випивала воду з його грудей, рвані острівки піднімалися над різкими хвилями.

А тут із степового краю уповз ворог. Вогнем палив небо, гнав у рабство жінок і дівчат. Коли люди прийшли до свого Тікича, він був нерухомий.

- Біда! Біда! – загукали стривожені голоси. – Тікич гине. А землю нашу, яка породила його, ворог толочить.

- Погана прикмета, - хитали головами сивочолі діди. Молоді, сильні хлопці зімкнулись у гранітні брили, розправили плечі:

- Ми врятуємо нашого брата.

Три дні і три ночі розкопували вони дно, відкриваючи джерела, але не допомогло. Тоді все плем’я пішло до старого Любомира.

- Скажи нам, наймудріший, як врятувати Тікича. Якщо він загине, то й нам щастя не відати. – заклекотіло людське море.

Любомир підвівся – старий, як світ. Довго дивився в далеч, а потім, замислений, пішов у свою мазанку. Цілу ніч старого чекали, а коли півні склювали зорі на сході і вогнем своїх гребенів запалали досвіток, він став перед людьми. Тиша запала між небом і землею. Було навіть чутно, як важко, мов хвора дитина, дихає Тікич. Любомир стояв, як обпалений блискавкою дуб.

- Люди! Важкий нині час. Ворог зміїниться вже на порозі, рабство несе на наші вільні серця. А Тікич гине, наша краса і сила.

- Скажи нам, мудрий Любомире, - і ми виконаємо таоє слово.

Старий незрушно стояв на пригірку і крізь пекучі сльози дивився на річку. Лише біля зграйки верб, які схилили віти зелені, ще плескались хвилі.

- Якщо знайдеться між вами десять юнаків і дівчат, які не пошкодують свого життя, свого кохання, віддадуть себе хвилям, - Тікич буде жити. Молоді серця стануть джерелами, що напоять його русло.

Вмовк старий Любомир.

- Я віддаю своє життя, дідусю. Кохання своє візьму з собою, - підійшла до нього красуня Земляна.

А потім вийшли дівчата і хлопці, найкрасивіші душею і вродою. Заплуталось сонце у дівочих косах, що впали аж до п’ят і розсипались шовком. Хлопці немов обрій розвели і підняли у високість небо.

- Наші серця будуть вічно джерелити життям. І вічно житиме на цих берегах пам’ять про велику людську любов. Прощавайте, рідні, - низько вклонилась Земляна і, тримаючи руку красеня Зірчана, майнула з високого урвища.

Грізно зашумів Тікич, наливаючи яруги хвилями. Люди підходили до нього, черпали в долоні воду і йшли на захист рідної землі. Заклично дзвенів вітер вербами і хвилі гнав суворі, розбиваючи їх на краплі. Безсмертний Тікич звав на бій. Він жив, тік, котив плескіт бурунистий через віки.

… Обмережаний перевеслами сонячних променів, усміхається глубооко Тікич. А коли буря розгулює краєм, він летить, як темногривий кінь, випущений на волю.

Сила хлопців дужих і врода дівчат веснозорих схована у його глибинах.

Поміж зарідливих хлібів, серед мальовничих берегів плине непримітна, здається, річка – Гірський Тікич, несе плескіт у море, а бува, й нуртується у кам’яницях, долаючи собі шлях. Про що він шумить? Про що його пісня?

Там, де Ятрань

На п’ятнадцятому кілометрі від Умані є невеликий острівець із заростей рогозу, осоки і очерету. Прямо до стежки, що огинає острівець, тягнуться рядки цукрових буряків.

Розсуньте рогіз – б’є вода… Холодна, прозора. Саме тут пульсує, немов серце, могутнє джерельце.

Колись тут був степ, безводний, сухий. Навесні, коли йшли дощі, яри і долини сповнювалися гомоном талих вод, вибухали червоним полум’ям тюльпани, тяглись до неба жовтаві голівки грициків… Та наставало літо – і висихала, тріскалася земля, і відчай охоплював людей.

Якось у дуже посушливе літо, коли всьому роду загрожувала смерть, зібралася рада старійшин. Як бути? Що робити? Кинути насиджені місця і податися у пошуках щастя в чужі краї?

Та почувся голос дівочий:

- Не буває так, щоб під землею не бігла вода. Тече вона так, як тече кров у живому тілі.

Глянули – стоїть Ятрань, сирітка.

- Як ти сміла на нашу раду з’явитися? – гримнув один з старійшин. – Геть звідси бо ти біду накличеш…

- Я вам раду даю, люди добрі! – несміливо заговорила дівчина.

- Стривайте, - озвався сільський коваль. – А якщо й справді вона може добру раду дати?

Зупинилися старійшини. Знали – сільський коваль був закоханий у Ятрань.

- Щоб побачити воду на поверхні, треба викопати криницю, - продовжувала Ятрань.

- Що ти дівко вигадуєш, - озвалися старійшини. Якби під землею вода була, сама б знайшла вихід…

- Не все так робиться, як вам хочеться, - не здавалася Ятрань, - треба копати.

І заходилася громада копати. День, другий копали. Глибшала криниця, але земля була суха, гаряча.

- Краще було б виїхати до великих морів-річок, - почали нарікати люди. – Послухали дівку. У неї коса довга, та розум короткий.

- Прошу копати ще, - умовляла їх Ятрань. – Я вірю: вода під землею є. Я чую її. Вода буде, - намагалася переконати розлючений натовп дівчина. І сама полізла в криницю.

- Вранці, як сонце блиснуло першим промінням, побачив весь рід: криниця була вщерть наповнена водою – І через вінце жебонів струмок.

- Вода! – вигукували люди.

- Вода! – щебетало птаство.

- Вода! – шепотіло листя на деревах.

А вода бігла

- А де ж Ятрань? – занепокоївся Коваль. Дістали дна криниці, але і там Ятрані не було.

І здогадалися люди, що дівчина, так і не докопавшись до води, заради них, заради життя, сама перетворилася у джерело, яке наповнило криницю, потекло струмочком, утворюючи річку. І звуть відтоді ту річку іменем дівчини – Ятрань.

- Візьми ж мене, моя доле, моє кохання, - скрикнув Коваль і кинувся стрімголов у річку. І диво – дивне: береги річки враз спалахнули червоними польовими маками.

І нині у Ятрань заглядають з берегів пламенисті маки. Горять, як молоде, палке кохання.

Дівича гора

Над одним з високих пагорбів, що здійнялися над Россю, навіть тихого дня чується шепіт легенького вітерця. Ніби він повідує легенду.

… Тисячоліття тому над убогими хижами і землянками невеликого поселення біля Росі бовваніла висока круча, яка була вкрита лісом, що дарував далеким пращурам будівельну деревину, паливо для обожнюваних вогнищ, їжу.

В одне літо, коли зацвіло зелене жито на невеликих нивах, відвойованих від лісу, котрійсь з жінок, що збирались стати матір’ю, нестерпно забажалося грибів, які у бриликах тяглися до сонця після рясних теплих дощів. Пішла вона в ліс і там у неї з’явилося на світ дитя…

Оскільки хлопчик народився на горі, то й найменували його – Горяй.

З плином років з Горяя-немовляти виріс пастушок, а з пастушка вигнався парубійко-ратай, для котрого після одного з свят Купала на Росі настала пора кохання.

І покохав Горяй дівчину Милану, котрій, аби вийти заміж, потрібно було ще трохи підрости, як у тій пісні мовиться: “Рости, рости, дівчинонько, на другую весну…” А другу весну літа 968 на Россю, як і по всій Русі, пронеслася звістка: “Великий князь Святослав рушає в похід на Дунай”. І тоді одна частина п’ятидесятитисячної дружини пішо і кінно попрямувала до Болгарії через землі угличів і тиверців, а двадцять тисяч воїнів на чолі з Святославом на лодіях, які хмарою укрили Дніпро, пливли до Понту-Евксінського – до Чорного моря. В той час воїни Нижнього Поросся, а з ними і Горяй, мали заздалегідь прибути до міста-фортеці Родень і там, біля Княжої гори, влитися до раті Святослава.

Тяжким було розставання Горяя з Россю, родиною, з коханою дівчиною. На прощання, уникаючи стороннього ока, закохані піднялись на пагорб, з якого Горяй колись оповістив про свою появу на білий світ, по якому шлях на цей раз слався до незвіданого Дунаю. І просила Милана Перуна, Дажбога, Стрибога дарувати Горяю життя на брані та повернути милого до рідного дому, а Горяй благав Купала,Ладу, Роженицю, як покровителів жінок, берегти його Миланку. Тут же поклялися, що вони будуть вірними один одному до кінця життя…

А потім для Милани тяглися довгі дні, місяці, роки чекання коханого. І часто зажурена дівчина виходила на пагорб виливати тугу і просити богів повернути до неї Горяя. Так настало і четверте літо, у яке від Дунаю до Києва попливли лодії з мечем, щитом і знаменем загиблого біля берегів Дніпра князя Святослава, та нечисленними воїнами, серед яких Горяя не було…

Проте не вірилося Милані, що боги не встерегли її нареченого і сподівалася вона, що настане час і милий прилине до неї на кручу… Але одного разу замість Горяя на пагорб з боку Межиріча до Милани на крилах пісні долинули слова:

Гей у полі, полі, гостинець темніє,

Гостинець темніє, могила чорніє,

Могила чорніє, а кості біліють.

Гей, та гей, та гей!

І ті слова дівчина прийняла як звістку, що Горяй загинув. І Милана тужно заспівала:

- Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?

- Ой, як мені, Дунаю, не смутному течи.

На мені, Дунаю, три дружини стали:

Одна – руси, другая – болгари, а третя – ромеї…

А як скінчила пісню, на горі з’явилися воїни. То були гридні великого князя Володимира – славного сина Святослава. З невеликою дружиною Володимир робив поїздку вздовж східних і південних кордонів Київської Русі і давав розпорядження, як краще укріпити проти ворогів руську землю валами, городищами, містами-фортецями.

Високий лісистий пагорб, біля якого зупинилася князівська дружина, ще здаля привернув увагу великого Святославича. І забажалося йому, щоб перед ним постала та, пісня якої чулася з кручі. Коли гридні привели Милану до князя, він запитав:

- Чего смутну піеш?

І вона відповіла, що сумує за суженим, котрий не повернувся з походу на Дунай з князем Святославом…

- Аки звать гору? – поцікавився князь.

І почувши, що гора безіменна, Володимир наказав: за вірність Милани волею великого Святослава кручу називати Дівичою горою, укріпити її і збудувати на ній терем посадника. Першим посадником на Дівичій був Сахно і село, що біля гори, дістало назву Сахнівка…

А ось іще одна легенда.

Дівочі гори

Недалеко від Сахнівки, є таке село під Корсунем-Шевченківським, над самою Россю здіймаються ввись гори. Одну з них в народі зовуть Дівочою, другу Пастушкою.

Колись, ще в сиву давнину, на одній із гір було городище. Люди займались рибальством, полюванням. І жила серед них дівчина-сирота – красуня небачена. Громада пастушкою її влаштувала. Одноплемінці поважали її, любили.

Якось через село проїжджали купці. Запримітили вони дівчину, і слава про неї полинула в далекі краї. Почув про те хан. Вирішив взяти дівчину за дружину.

Прийшли гонці. Принесли в село золото, срібло.

- Наш хан хоче мати Пастушку за дружину, - сказали.

- А ви запитували: чи вона воліє? – відповіли їм.

- У нас дівчат не запитують.

- А у нас такий звичай – дівчина іде до свого лади тільки з любові.

Згодились гінці. Мовляв запитайте її: яка дівчина встоїть перед златом-сріблом.

- Чи хочеш ти стати царівною, дружиною хана?

- Ми кохаємось з сільським ковалем. Мені золото, срібло не потрібно.

Повернулись гінці ні з чим. Розлютився хан. І вирішив силою взяти Пастушку собі за дружину. Військо хана стало під городищем.

Зібрала старійшина раду. Вирішили битися. Але де взяти зброю?

Сільські ковалі клепали коси, серпи, рала, а не мечі.

- Я перекую серпи на мечі, - сказав тоді коваль.

Сили були нерівні.

І тут до старійшин увійшла Пастушка. Вислухала все і тихо промовила:

- А чи в силі ми протистояти ханському війську? Нас жменька, а їх тисячі…

Мовчали воїни. Мовчали старійшини. Всі знали – не вистояти їм проти ханської сили. Всі поляжуть кістьми.

- Хан хоче лише одного: мати мене за дружину… І він піде геть, коли виконаємо його умову…

- Але ж у нас повелося: до лади іти тільки з коханням…

- А якщо всім загрожує смерть?

Мовчали люди, всі знали – так воно і буде.

- Піду до нього, - сказала Пастушка. Прощай, ладо. Не згадуйте лихом, люди…

І пішла, мов зіронька покотилася по небосхилу.

Вийшов до неї хан у золоті, самоцвітах.

- Ось я прийшла, - гордо мовила дівчина, - я виконала твою умову. Виконай свою – не руйнуй селище, не проливай кров.

- Зроблю, як накажеш…

- Присягнись богом, що підеш звідси, не причинивши зла. Накажи своїм воїнам збиратися назад.

Той присягнувся і наказав…

- А тепер слухай: я не люблю тебе.

Хан умовляв її, обіцяв золото, срібло… Вона стояла горда.

Розлютився хан і вигукнув:

- Ти станеш моєю дружиною зараз же.

Ступив до неї. Відсахнулася дівчина – і кинулася в урвище.

Вдарив грім, розкололась гора навпіл, поглинувши і ханське шатро, дорогі килими, золото-срібло.

Відтоді одну з гір називають Дівочою, а другу Пастушкою..

У серпневі ночі часто можна бачити дівчину. Вона спалахує зорею край неба і кидається униз, а слідом за нею котиться-лине передзвін ковальських молотів. То коваль кує зброю, щоб ніколи не забирали наречених…

Джерело

Над рідним степом, над самим Тясмином здійснялася в небо висока кам’яна гора. По-різному називають її. Одні – Замковою (тут у сиву давнину була Чигиринська фортеця), інші Богдановою (під горою розміщувався палац – резиденція Б. Хмельницького), а треті – просто Кам’яною горою.

На самій маківці гори – джерело б’є з-під скелі. Світле, прозоре. І завжди прохолодна в ньому вода. Звідки взялося воно? Загадка природи. Поруч джерела – старовинний хрест – пам’ятник, напис на якому гласить: “На память о воеводе Иване Ржевском, полковнике Якове Коробке и прочих православных и хрестолюбивых воинах, павших в бою при защите Чигирина в 1678 году от нападения 120 000 турецко-татарской орды”. Неподалік височить бронзова постать Б. Хмельницького.

… У липні 1677 року з усіх боків обложило Чигирин стодвадцятитисячне військо турків і татар. Не хліба колосились на березі Тясмину – то списи турецькі стирчали з ковили-трави.

Іржали коні. Важко гупали гармати. Градом сипались кулі із турецьких рушниць. Ні вдень, ні вночі не втихав герць.

Минув тиждень. Є порох. Є сила. Є харчі. Але немає води.

І тоді козаки вирішили на кам’яній горі довбати криницю.

День, другий б’ють скелю. Іскриться камінь.

Метр, другий, третій…

Нагло над фортецею з’явилась хмара. Метнулася блискавиця – і вдарила в гору. Прокотилося відлуння, немов залпом стріляли тисячі гармат…

І сталося диво… Тріснула, розкололася скеля – і звідти бризнула прохолодна джерельна вода.

Напоїли дітей козаки. Напоїли коней. Напилися і воїни – сили відразу потроїлися.

Кинулися вони на військо Ібрагім-паші. І те змушене було тікати.

Року 1678 турецько-татарське військо знову з’явилося під Чигирином. Два місяці оборонялось місто. І коли загинув останній захисник, чужинці увірвалися у фортецю і дощенту спалили її.

Минають віки, а джерело не висохло, не зміліло. Його в народі називають громобоєм. І хто з нього нап’ється, той сили набереться. А найбільше – любові до рідного краю.

Жебонить джерело. Довгий час над ним стояв дерев’яний зруб. Згодом криницю розширили. І тепер до джерела ведуть широкі гранітні сходи.

Скеля кохання

Було це давно. Пани ще тоді на людей давили. Життя не було, сил не було працювати на них. Та молоді плечі все витримають, все перенесуть, аби лиш коханій добре та любо було.

Любив бідний Степан пані, графа Шувалова племінницю, не за добро та коні, а за сині очі, біляві коси, добре серце. Та й вона його не цуралася. Вибігала після заходу сонця до нього в ліс і щебетала, як та пташечка.

Та не дадуть злі люди добру й коханню зжитися, серцю бідному з багатим з’єднатися. Донесли графу Шувалову в самісінькі вуха: “Кохається ваша пані, та й ще з мужиком”. Розсердився граф, кров’ю очі налилися. Наказав своїм слугам Степана впіймати та й убити за те, що осмілився графського роду доторкнутися. Схватили слуги Степана, привели до маєтку. А пізно ввечері бачили люди, що повели кудись Степана з зав’язаними очима, з руками зв’язаними за спиною. А куди – то і по цей день не знають люди.

Та молода пані, мабуть, знала, що заподіяв злий дядько з її коханням. Розповідали, що вся в сльозах вибігла вона з воріт багатого маєтку та й зникла в лісі. А на ранок знайшли її тіло біля річки, над якою височила горбата скеля; на ній засохли тоненькі цівочки крові. Скеля ніби плакала над розбитим коханням бідного парубка та багатої пані.

А скелю тую з того часу прозвали скелею Кохання, назва якої збереглася і в даний час. Знаходиться вона в Тальнівському лісопарку.

Скеля “Родіонова”

Гранітна скеля висотою до 15 м знаходиться поблизу Буцької ГЕС – названа на честь бандуриста Родіона.

…То не вовки-сіроманці квилять, не орли чорнокрилі клекочуть в небесній блакиті, не хмари чорні облягли береги Тікича – то військо шляхетське зненацька оточило острів. Шляхта обіцяла козакам дарувати життя, якщо здадуться. Та ті полягли, не випускаючи зброї з рук.

Лишився один козак-музика Родіон. Ратище поламане. Піхва без шаблі буланої, у лазівниці жодного набою.

Тоді він схопив косу і відбивав нею усіх, хто хотів його полонити

Захоплений хоробрістю козацькою, король звелів крикнути, що він дарує йому життя, якщо складе зброю. Козак зневажливо відповів, що він уже не дбає про життя, а хоче вмерти, як справжній воїн.

Схопив ворону шаблю – і блискавицею змигнула вона в його руці, летіли іскри в надвечір’я від схрещеної криці…

Струмувала кров козацька з ран глибоких. Німіли руки. Застеляв очі туман. І не угледів, як ззаду підкрався ворог і метнув у спину спис.

Впав козак. І кинулись до нього вороги. Вирвали з грудей серце звитяжця і кинули у ріку.

- Кінець цій землі і цьому бунтівному роду-племені, - сказав ватажок завойовників.

Та на ранок люди побачили, що на тому місці, куди було кинуто серце запорожця, щось вогнисто засяяло на високій хвилі. Коли війнув вітер, немов струни чиїсь зачепив – і вони смутненько, жалібнесенько почали грати. Війнув сильніший вітер – і воно озвалось сильніше. Вчувалася і гроза, і дзвін криці, і туга, повів козацького степу. То промовляло серце козаче.

Ішов старий запорізький козак. Вчув ту чарівну музику. На полі ратнім зібрав понівечену козацьку зброю – і склав нехитрий інструмент. А струнами його стало козацьке серце.

… Відтоді козаків у їх затяжних походах супроводжували бандуристи. Мужність, хоробрість, людську незламність і любов до рідної землі прославляли вони.

Богданова гора

Високу Чигиринську гору люди назвали Богдановою горою. Вона стоїть посередині Чигирина, ніби великий насипаний курган.

Це чудодійне творіння природи виникло, ніби по замислу людини, на догоду оборонцям рідної землі. З цієї гори хороше видно віддалені села, гори і низи Тясмина, далекі Придніпровські рівнини і ліси. В старовину на горі була неприступна фортеця. Багато непроханих гостей-чужоземців поламали свої списи і ребра об цю гору-фортецю. Тут була розгромлена Наливайком стотисячна турецько-татарська орда; тут Б. Хмельницький розтрощив військо польського короля. Столітні діди й прадіди розповідали, що всім оборонцям Чигирина і землі рідної завжди допомагали громити ворогів не тільки козаки і селяни, а й сама природа. Народна правда завжди мусить перемогти всяке зло й неправду, тому й природа рідної землі не може бути байдужою до всього, що відбувається на нашій землі.

Одного разу Б. Хмельницький був обложений стотисячним ворожим військом на Чигиринській горі. Козаки хоробро боронилися, але не стало води і життя людей поставлено під загрозу.

Ворог вирішив узяти військо Хмельницького взмором. На високій горі в козаків Богдана були великі запаси їжі, а води не було. Спершу почала гинути без води худоба, а потім і люди… І ось тут-то і прийшла на допомогу своїм синам рідна земля-матінка. Раптом на горі між кам’яними скалами забурлила свіжа джерельна вода нестримним потоком. Старі люди догадувалися, що нібито вода пішла на гору з Тясмина тими підземними ходами, якими колись Хмельницький водив коні напувати до річки.

Це джерело врятувало козаків від смерті. Набравшись нових сил, Б.Хмельницький розгромив вороже військо. Козаки боронили свою землю, свій рідний дім, тому, їм, як кажуть, і стіни допомагали.

З того часу це джерело продовжує існувати і невпинно, зимою і літом, тихо дзвенить непомітним срібним струмочком.

Софіїна гора

Як відомо з історичних джерел перед реформою 1861 року власником мошногірського маєтку стала Балашова – дочка графа Воронцова. Дуже любила графиня увічнювати пам’ятниками свої трагічні випадки з щасливим кінцем. Щорічно вона приїздила з столиці у Мошногір’я на відпочинок, і кожної неділі їздила каретою до церкви.

Одного разу під час поїздки до Мошногір’я перед мостом через річку Вільшанку коні кинулись з переляку вскач, що загрожувало катастрофою для самої графині. Біля мосту в цей час проходив селянин, який, ризикуючи собою, кинувся назустріч кареті, і схопивши коней за вуздечку, зумів зупинити їх.

На честь цього випадку графиня спорудила біля мосту гранітний обеліск висотою п’ять метрів з бронзовим барельєфом. Цей пам’ятник було знесено в 20-х роках.

Подібний же обеліск стоїть і на “Софіїній горі” біля села Будище. Софія, дочка графів Балашових, дуже любила хвацьку їзду на скаковому коні, якого виростили і дресирували спеціально для неї.

Та одного разу під час скачки по крутих перевалах гірської вершини кінь раптово став на дибки і скинув з сідла свою наїзницю. Софія Балашова відбулася легким ударом, але дуже злякалась.

В пам’ять про це за розпорядженням графа було споруджено на місці падіння дочки обеліск, який зберігся до цього часу, а гору назвали “Софіїною”.

Тарасова криниця

Коли Тарас Григорович був у Смілі, він почув, що в Кам’янці жив Олександр Пушкін. Дуже йому схотілося подивитися на ті місця, котрі сходив Пушкін. От одного дня він вирушив у Кам’янку. Дійшов аж за Михалійвський ліс, коли його перепинили жандарми і наказали назад вертати, бо, мовляв, дозволу такого нема. Повернув Шевченко назад. Жандарми на конях їдуть, а він пішки йде. Біля лісу спинилися, щоб перепочити, а Тарас Григорович заглибився в гущавину. Так і дійшов до джерела, де сиділи селяни, які рубали дерева для панського двору.

Мужики піднесли йому кухоль води, запросили побути з ними, почали розпитувати, хто він та звідки. Отак і розмова зав’язалася. Шевченко не назвав свого ймення, лише вірші читав, розпитував селян про їхнє життя. Тут жандарми підійшли. “Час, Шевченку, в дорогу рушати”, - зло наказав один з них. “Так ви Шевченко?” – здивувався молодий селянин. Тарас Григорович посміхнувся і розвів руками: виходить я. Зачули селяни, тісніше обступили поета, просять ще прочитати що-небудь, бо дізналися з радістю, що то свої вірші читав він. “Не розводити крамоли!” – наказав жандарм і ступив ближче до джерела, аби напитися. Та мужики стали перед ним стіною. Скипів у злості жандарм, а Шевченко посміхнувся і щиро попрощався з чоловіками.

Тарас Григорович попрямував до дороги, що вела на Смілу, і в цей час почув голос: “Хай ця криниця буде Тарасовою, браття. Не дозволимо її нікому замулювати!” З того часу так в народі і називають її – Тарасовою.

Серпяжин шлях

В одному панстві в далекій країні король мав дуже гарну королівну, велику чарівницю, з якою не міг дати собі ради. Вона робила йому тисячі прикростей: заворожувала його радників, військо і весь народ. Нещасливий король пішов до однієї ворожки запитати, що треба робити, щоб його дочка не була такою злою і лукавою. Ворожка йому сказала, що треба видати її заміж, а хоч і тоді вона буде такою ж, то все ж менше докучатиме народові й батькові, бо за них чоловік її відбуватиме покуту. Король повернувся з тією радою додому і, влучивши підходящу хвилину, сказав дочці, що їй пора заміж. На настійне наполягання батька вона зрештою сказала, що піде заміж, але за того лицаря, який би приїхав до неї на коні не вище двох ліктів від землі і підняв серп, який вона замовить навмисне для свого нареченого І справді, веліла зібрати по всьому краю все залізо і скувала з нього такий серп, що треба було сто душ, щоб його зрушити, а вдвічі більше, щоб можна було ним жати.

Заплакав старий король і вислав своїх гінців у всі сторони світу шукати для дочки мужа, якого вона схотіла. Довго ходили посланці по світу даремно. Нарешті заходять до якоїсь корчми, де застали кількох людей. Випивши там і покріпившись беруть кварту горілки і частують присутніх, розпитуючи, чи не чули вони де такого силача, щоб підняв і жав серпом, якого сто душ ледве зрушує з місця. Один з присутніх, без руки, каже: “О, є! Я знаю одного дядька, що має сина. Тепер уже він дорослий козак. А десь тому з двадцять років, коли він іще рачкував, а я вже був добрим підлітком і хотів узяти в нього якусь цяцьку, то він схопив мене за руку і як муху здушив, то так мені й відірвав. Пізніше, виростаючи, виробляв дивовижні речі. Подумайте лиш собі, що то за сила. Раз зайшов до корчми й сказав дати йому горілки. Корчмар запитав його, чи має гроші. А коли силач промовчав і не дістав горілки, він узяв одну бочку горілки під ліву руку, а другу – під праву і пішов з корчми. Коли ж його орендар спинив, він одним рухом ноги так підштовхнув орендаря, що той, ударившись об корчму, завалив її й помер.

Почувши про це, посли вже не щадили грошей, купували горілку, пиво, мед, рибу і все, що було в корчмі, аби дізнатися, де живе той силач. Спершу чоловік без руки тримав свою таємницю, а потім розказав, що батько силача живе в Каневі, а сам силач “на канівськім ринку грається в свинку”. Посли тут же подалися до Канева, спершу пішли до батька і, вручили йому великі дари, попросили його, щоб дав їм свого сина в мужі для їхньої королівни. Батько згодився. Послано було за силачем, аж той сказав, що тієї королівни й знати не хоче. Почали його просити, а найбільше батько. І на його наполягання та загрози силач дав послам свою ковіньку, кажучи, щоб їхали додому, а через три дні і він збереться в дорогу. А якби його довго не було, то нехай підіймуть вгору ту ковіньку: якщо в той же час покажеться сива хмарка в небі, то буде знак, що він уже іде; а якщо з’явиться чорна хмара, то значить, що з дому ще не вибрався, а про причину нехай пришлють довідатися.

Поїхали посли. Минуло три дні, силач і не думав виїжджати, хоч батько й наполягав. За другі три дні прибули посли знову. Силач їм сказав, що до них не поїде, поки йому не привезуть портрет королівни. Коли й це привезли, силач знову не поїхав, а сказав прибулим послам, що не знає, яка вага того серпа і щоб привезли йому подивитись. Коли й це зробили, силач сказав, щоб той серп тягнули з Канева додому по землі, що проклало б йому шлях для його мандрівки. І на це посли погодилися, і з того часу зробивсь на Україні Серпяжин шлях. Його так назвали тому, що його зробив серп’яга, тобто великий серп.

Після цього всього силач мусив вибратись в дорогу. Йшлося тільки про коня. Найсильніший кінь не міг його підняти. Щоб вибрав, йому пригнали цілий табун, і силач взяв найменшого і найбридкішого – він не був вищий двох локтів від землі. І на ньому пустився в дорогу. Після повороту гінці підняли вгору ковіньку і показалась не чорна хмара, а пилова хмарка. В усьому королівстві стала велика радість, почали готуватись до весілля. Нарешті прибув і силач на своєму коні і, взявши той серп, вижав ним лан жита. Але в кінці сказав, що не хоче ні королівство, ні королівни. Сильно просили його король і люди, даремно королівна робила все, щоб його прихилити до себе: не хоче її й не хоче. Тоді розгніваний король велів стяти йому голову, а тіло відіслати до Канева на великий жаль батькові, який мав сина, але той не захотів королівну за жінку і королівства в придане.

Про Дніпро

А ось Дніпро і Десна – це брат і сестра – були колись люди. Як виросли вони, батько і мати поблагословили їх у дорогу. Змовились вони вийти ранком і полягали спати. Десна любила спати і проспала ранок, а Дніпро проснувся на зорі, порозвертав гори, порозчищав гирла і зарив степами. Десна проснулась, аж брата немає. Вона пустила ворона вперед і побігла слідком. Летить ворон і, як тільки нагонить Дніпро, всякий раз крякне, що поверне Десна до Дніпрового гирла, то він убік – і подався далі.

Багато разів Десна підвертала до Дніпра, багато разів повертав він убік (тому він такий кручений). На ворона напав рябець і давай битися. Чи довго бились, чи ні – Дніпро побіг до моря. Як почула Десна від ворона, що Дніпро далеко, прихилилась до брата і злилась з його гирлами.Тепер вона тече лівою стороною, а Дніпро правою. Де є острови і скелі серед річки там розходиться Дніпро з Десною. Як ясний день, то видно, де Дніпро, а де Десна: в Дніпрі синя вода, а в Десні мов жовта. Десна тече тихо, а Дніпро прудко.

Таке розповідають Легенди про рід Дніпровий.

Назва “Дніпро” вперше зустрічається в древніх літературних пам’ятках першої половини IV ст. н.е., до того часу Дніпро мав давньогрецьку назву – Борисфен, що означає “Той, що тече з півночі”, римляни називали – Данапаріс, турки – Узу, а наші предки, древні слов’яни називали його Славутичем – “Син слави”.

Відомості про Дніпро є в Геродота, Птоломея та інших стародавніх письменників та істориків.

По Дніпру і його притоках розповсюджувалась культура Київської Русі, її писемність, архітектура, мистецтво. На його берегах виникли перші міста. Дніпро з’єднав Древню Русь з іншими містами та народами. По ньому “із варяг у греки” пливли човни Аскольда, Олега, Святослава. На його берегах точились бої з ордами Чінгісхана. За його порогами триста років існувала незабутня Січ. Зараз у нашій вільній незалежній Україні відроджуються звичаї, традиції і дух вільного козацтва, січових стрільців.