Легенди про міста, села, визначні місця

ЛЕГЕНДИ ЧЕРКАСЬКОГО КРАЮ

Колодязь Тараса був у Черкасах біля Дніпра

Т.Г.Шевченко під час третього приїзду в Україну був у Черкасах кілька днів – з 18 по 22 липня 1859 р. Кожна подія, факт, пов’язані з присутністю Шевченка, з часом обростали легендами.

Ось одна з них.

Бабуся Олена Якимівна Слюсариха проживала недалеко від Дніпра. Якось, готуючись до Різдва, вона дуже втомилась і прилягла на лаві і міцно заснула. І приснився їй сон: начебто приходить до неї Тарас Шевченко і каже: “Я приніс тобі відро води” і зник. А у відрі була чиста і прозора вода.

Ранком усі Слюсарі в сімейному колі обговорили сон і вирішили: Шевченко показує на те місце, де повинна бути вода. Андрій та Василь – сини Олени, відразу взялися копати колодязь на тому місці де стояло відро з водою. Пройшло три дні, і пішла вода кришталево чиста. Андрій оголосив, що цей колодязь – колодязь Тараса. І так пішло поміж людей. Хтось помітив, що тут вода цілюща, і в це люди швидко повірили не тільки в Черкасах. Стали привозити хворих до Тарасового колодязя. Бабу Олену та її сусідок турбувало те, що колодязь не освячений. Почали збирати гроші і продукти, щоб обов’язково при освяченні було приготовлено “мирський обід” і панахида за Тараса Шевченка. Все місто про це знало. Колодязь урочисто освятили на другий день після Стретіння. Брали участь у ньому три священники, два дякони і хор.

Чи справді вода в колодязі була цілющою, про це ніхто не міг остаточно стверджувати. Але люди вірили в лікувальні властивості води з Тарасової криниці. Це вселяло в душу кожного хто сюди приходив, надію на виздоровлення.

Минув не один десяток років. Те місце, де стояла хата Слюсарів, біля якої був “колодязь Тараса”, залито водою Кременчуцького водосховища, але й тепер старожили пам’ятають про колодязь Шевченка в Черкасах з цілющою свяченою водою біля Дніпра.

 

Звідки пішло прізвище й ім’я Богдана Хмельницького

Батьків Богдана Хмельницького не знав і не бачив ніхто. А на горі, де зараз церква, жив собі дід з бабою. Біля них ріс густий-густий хміль. У діда й баби не було дітей, і вони цьому журилися.

Якось ранком вийшов дід з хати, почув ніби дитячий голос. Дід почав пробирати руками хміль і пішов туди, звідки чув голос. У густому-прегустому хмелю він знайшов хлопчика. Дитина лежала перед ним, а в голові в неї сяяло сонце. Дід перехрестився, взяв дитину і поніс до хати, а сонце теж пішло за ним.

Тільки дід увійшов у хату, як побачив, що стіни розступилися, і на місці старої хати виросли палати, і в усіх палатах ясно-ясно стало.

Дід і баба назвали цю дитину Богданом Хмельницьким. Це тому, що вони думали, що сам бог послав їм дитину, а Хмельницький тому, що знайшли хлопчика в хмелю.

Ріс Богдан не по днях, а по часах… Скоро виріс і до нього з усіх усюдин сходились козаки, а він що скаже, то так ті козаки і слухають його.

Богдан з своїми козаками побудував церкву неподалік від своїх палат, а під церквою викопав льохи, якими водив своїх свої коні до Тясмину напувати, а чк напали на нього вороги, то він уходив з козаками у ті льохи, а потім зненацька виходив звідти і перемагав ворогів.

Сильна людина була Богдан Хмельницький.

Про Б. Хмельницького

В селі Суботові люди розповідають, що там колись жили одинокі дід і баба. Дітей у них не було. Одного разу чують вони, що в них коло ганку плаче дитина. Вони вибігли швиденько і побачили немовля, загорнене в ряднину. Лежить під хмелем, що оповив ганок.

Дід і каже:

- Візьмемо собі цю дитину.

А баба собі:

- Візьмемо, це нам її бог дав.

Пораділи дід з бабою і забрали дитину в хату.

- Як же ми його назвемо? – питається дід.

А баба й каже:

- Він нам богом даний, то й назвімо його Богданом, а ще знайшли його хмелем, то хай ще зветься і Хмелем або Хмельниченком.

Так і виріс у них Богдан Хмельницький і став бравим козаком, а згодом і гетьманом України.

(Батьків Б. Хмельницького не знає і не бачив ніхто).

Легенди про міста, села, визначні місця

Споконвіку люди не були байдужі до назв своїх поселень. Про це свідчать не лише літописи, в яких часто пояснюються причини (здебільшого легендарні) появи назв міста, а й значно давнішні писемні й усні перекази багатьох народів.

Серед назв міст і сіл є багато непрозорих, незрозумілих нам сьогодні, - просто звичних та й годі. Їх, ці назви, намагалися і намагаються нині пояснити, витлумачити для себе – так з’являються легенди й перекази, які йдуть не від історичних подій що слова –назви, а навпаки – від сучасної назви до історії, вигаданої звичайно.

Ось приклади.

Легенди про дівчинку, на честь якої місто назвали Смілою

М. С м і л а

Колись Сміла була в руках у польських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали вони Смілянський замок, і щоразу поляки відбирали його назад.

Козаки почали вже занепадати духом. Так ось до них у табір прийшла незнайома жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжувати боротьбу з поневолювачами краю.

- Хіба ви лицарі, якщо не можете витурити якихось зайд, котрі вдерлися на землю, политу кров’ю і потом, засіяну кістками наших славних предків. Нехай ганьба впаде на голову малодушних! Смерть загарбникам!

І полум’яна українка кинулася на приступ фортеці. Козаки всі як один – за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон – знищений.

З тих пір і почали називати містечко Сміла на честь сміливої козачки, ім’я якої так і залишилося невідомим.

__________

Дівчина взялася перевести татаро-монгольське військо через Ірдинське болото, й завела його в таку твань, що всі втопилися. Разом з ними загинула й дівчина.

В іншій легенді йшлося про те, як безіменна смілива дівчина проводила козаків у стан ворога через довжелезну печеру, яка починалася на Юровій горі або така легенда… Молода козачка сміливо кинулася на приступ фортеці, козаки – за нею. Битва була жорстокою. Польський гарнізон було знищено. Але й дівчина загинула. На її честь місто почали називати Смілою.

В образі дівчини Сміли В.Симоненко побачив українську Жанну д’Арк. Цю тему він розвинув у своїй легенді “Русалка”

… татари погнали в неволю багатьох мешканців.

Якась дівчина провела козаків через важкопрохідне Ірдинське болото у тил ворога. “Воїни, - свідчить легенда, - здолали тьму-тьмущу татарви у січі кривавій, тільки дівчини не вберегли…” Поховали воїни героїню над тясмином і назвали її Смілою, а містечко Тясмине на її честь перейменували на Смілу.

М. Монастирище

Монастирище здавна жартома називають Монте-Карло. І не випадково: затишне, привабливе за своїми кліматичними умовами, воно аж ніяк не поступається заморському курортному центру. Хіба що має значно багатішу історію. Адже у 200 році йому виповнилося 950 років.

Назва міста за легендою походить від місця поселення наших пращурів навколо розвалин колишнього монастиря. За свідченням істориків, у середині ХІ століття, за Ярослава Мудрого, на землях Київської Русі було споруджено 300 монастирів, як оплот православ’я, просвітництва й оборони. Один із них і було зведено на рубежі Київської Русі й Дикого поля. За часів монголо-татарської навали посилення було знищене.

Відновилося в другій половині ХVІ століття як козацька залога, про що свідчить карта француза Боплана.

Саме на околиці Монастирища під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відбувся бій між загалом козаків і військом поляків, яке переважало кількістю у 2,5 рази. Козаки під проводом Івана Богуна розгромили супостатів. З часом місто знову було зруйноване шляхтою і знову народилося.

Досить потужнього розвитку місто набрало у другій половині ХІХ століття.

М. Золотоноша

Лежить це невеличке місто на річці Золотоношці, від найменування якої, гадають, і пішла назва міста. Але чому річка дістала таке ім’я?

І тут приходять на допомогу легенди.

В одній розповідається, що на дні річки лежать татарські човни, повні золота, яке часом виблискує в погожу сонячну днину або - ще краще – місячної ночі. В іншій легенді розповідається, що Золотоноша була місцем, куди зносилися податки польському магнатові Вишневецькому, а що брав він ці податки лише золотом, то от вам і “золото-ноша”. А найвірогідніше річку так назвали за дно, вкрите піщаними наносами, в яких окремі піщинки виблискують, мов щире золото. Як усе просто і прозаїчно: річка дістала назву за властивостями дна, місто – за назвою річки.

Мотронин монастир

У чотирьох кілометрах на захід від села Мельників у Холодноярському лісі, що в Чигиринському районі, розташований Мотронинський Троїцький монастир. Стоїть він на високій горі серед дрімучих лісів, з усіх боків його оточують глибочезні, порослі столітніми дубами та кленами, яри. Старезні дуби-велетні шумлять розлогими вітами, ніби оповідають таємничі легенди.

Холодний Яр – це не лише чарівний ліс з столітніми і старими розкішними садами, що простяглися на десятки кілометрів по ярах Холодному, Гайдамацькому, Січі, Поташиному, Кириківському. Цей край має цікаву і героїчну історію, зберігає безліч нерозгаданих таємниць.

Народні легенди і перекази зберегли до наших днів таємничі і дивні історії, пов’язані з монастирем. Стіни давнього городища чули тупіт баских коней воєвод одного з найвеличніших князів Київської Русі – Ярослава Мудрого. Він уподобав це місце, а згодом подарував його своєму кращому воєводі – Мирославу. Глянув він з високих круч на хвилі Дніпра, що як твердять перекази, вирували біля валів холодноярських городищ, скинув свій шолом і звелів закласти на найбільшому городищі нову фортецю. Обніс її високим земляним валом, створив різноманітні укріплення у відрогах ярів, побудував печери. Було 2 підземні церкви і підземна в’язниця.

Народні перекази – що калатання велетенського дзвону. Раз у нього вдарили, а він гуде через тисячоліття так само лунко, могутньо. 1036 рік. І ми чуємо брязкіт зброї Мирославого війська, бачимо як вітри синього Дніпра напинають вітрила його кораблів і женуть по гребенях хвиль до матері городів руських, до стольного Києва, на допомогу Київському князю. Народна пам’ять зберегла багато легенд і переказів про походження назви монастиря.

Одна з легенд розповідає, що дружина Мирослава, княжна Мотрона, в часи, що передували нашестю Батия, не діждавшись свого чоловіка з далекого походу, зібрала нові дружини і вирушила на його пошук По дорозі зустріли якесь військо. І, можливо, через те, що була ніч, чи від того, що одне військо було в одязі, відібраному у ворогів, не впізнали одне одного, вони зійшлися в жорстокій бітві. Княжна билася нарівні зі своїми дружинами і заколола не одного воїна, у тому числі й їхнього воєводу. Аж під ранок з’ясувалося, що “неприятельське” військо було дружиною Мирослава. Невтішна вдова, поховавши вбитого чоловіка, у відчаї постриглася у черниці й заснувала монастир.

За другою легендою було так:

Вирушаючи на битву з печенігами, звелів Мирослав своїй дружині і слугам берегти фортецю від можливих наскоків численних ворогів.

На валах фортеці мов мурашок – так того люду. Майорять прапори. Біля головного з них – дружина воєводи – Мотрона. Лице світле, що вода з криниці, очі ясні, що зорі вранці.

Вертало військо Мирослава з перемогою, з багатою здобиччю. Хміль успіху розбурхав серце воєводи.

Вирішив воєвода перевірити:

- Чи не спить фортеця, чи пильно стережеться Дикого поля моя вірна дружина Мотрона? Звелів воєвода шикуватися бойовим строєм, переднім воїнам вороже вбрання одягти, ворожі прапори догори здіймати а ще звелів по ворожому на приступ сурмити.

Мовчала фортеця. Вже біля пристані флот, а вали безлюдні. Та як стали днище кораблів пісок на дні доставати, наказала Мотря своїм воїнам вийти з засідки і стріляти з пищал. Полетіли стріли і каміння на воїнів Мирослава. Немало дружинників загинуло, поки була з’ясована помилка, поки на валах схаменулися, що не чуже військо перед ними, а Мирослава. Не стало і хороброго воєводи, лежав з пробитим серцем. Оплакавши коханого, пішла з тієї розпуки Мотря на все життя в черниці. А щоб увіковічити пам’ять про трагічну загибель Мирослава, звеліла збудувати біля пристані чоловічий монастир. І звався він з тих часів Мотрониним.

За іншою версією, Мирослав хотів перевірити не надійність варти, а надійність своєї дружини Мотрони – чи не віддається вона любощам з кимсь іншим за його відсутність? Темної ночі він хтів тишком-нижком зненацька ввійти в городище. Але сторожа була пильною і, на жаль, не впізнала свого князя…

Як воно було насправді, цього ми, за давністю літ не знаємо. Але історія документально свідчить, що монастир будувався протягом 1037-1059 рр.

* * *

В XVII-XVIII ст. Мотронин монастир став одним із центрів антиуніатського руху на Правобережній Україні.

В Мотрониному монастирі вінчався Б. Хмельницький, а коли став гетьманом, щедро обдарував його. В Мотронин монастир із Жаботинського перейшов 28-річний М. Залізняк.

В 1791 р. інспектуючи Таврічеський корпус, Мотронин монастир відвідав генерал-аншир О.В. Суворов.

В Мотрониному монастирі після поразки виступу майже 6 місяців проживав поручик Чернігівського полку – І.І. Сухінов.

Скарб Красної гірки

200 років тому працьовиті руки золотоніських майстрів здійняли в блакить дивний витвір людського духу – Преображенську церкву Красногорського дівочого монастиря. На північно-східній околиці Золотоноші природа створила чарівний куточок. Тут вона нагромадила кручі, простелила оксамитові килими у широкій заплаві, розкидала ліси, гаї та переліски. А посередині проклала річку Золотоношку, яка схожа на блакитну стрічку, котра ніби щойно впала з дівочих кіс.

Посеред заплави річкові води налили острівець Красну гору. За давнини гірка була зодягнена у смарагдовий корсет з лісу й чагарів. А кущі рокити, бризнувши у дні квітування мільйонами ніжних квіточок, заливали острів яскравими барвами. Через таку красу невимовну люд і назвав її Красною. А щоб була ще привабливішою, люди спорудили тут монастир – дивовижний спалах свого генію.

У середині XVIIIст. козак Слюзка подарував острів скитникам. Переяслівський полковник Думитрашко-Райга і Золотоніський сотник Вуйця Сербин забудували його. 1688 року гетьман Іван Самойлович віддав Слюжчину на утримання монастиря.

Красногорський монастир був популярним серед запорожців. Неодноразово сивовусі казарлюги, провівши бурхливу молодість у походах і боях, знаходили притулок на Красній горі – коротали у спогадах свої осінні дні.

Проте, широко відомим Красногорський монастир став лише тоді, коли на замовлення запоріжського козака Якова Щербини було споруджено Преображенську церкву – перлину архітектури. Колишній Ігумен Красногородського монастиря єпископ Іркутський і Керчинський Софроній Кришталевський оголосив себе “Ктитором і фундаментатором” монастиря.

А було це так:

… Святий чоловік Софроній проходив колись цими місцями. Втома вже сповила ноги і час було подумати про ночліг. Озирнувся Софроній навколо і завмер від подиву: над лісом височіла гора, уся червона від весняного квіту. То розквітав дикий персик. Довго стояв зачудований Софроній, а тоді рушив до гори, щоб вдихнути аромат дивних квітів. Припало йому до серця незвичайне це місце і вирішив він, що це видіння було віщим і має він тут заснувати святу обитель.

Залишився на Красній Горі Софроній і задум свій виконав. Невдовзі слава про чоловічий монастир пішла по навколишніх селах, містах, дійшла до столиць. А згодом настав день, коли святі отці призвали Софронія до великої служби і став він єпископом у далекому Іркутську. Служив справно, але ніколи не забував про чарівну гірку під Золотоношею, линув до неї серцем. Вибравши нагоду, зробив Софроній рідному монастирю князівський подарунок: звелів спорудити тут собор небачений. Столичні архітектори внесли у його образ риси незвичні. А живописець, коли малював святителя Софронія, розмістив обабіч нього вимріяний ним собор. Його і зараз можна побачити у трапезній церкві жіночого монастиря.

А сам собор зараз дуже хворий. Біда прийшла до нього у роки, коли люди руйнували собори, храми ламали, коли забули у своєму осліпленні, що народ завжди доручав зводити собори найкращим зодчим, що в них він вкладав усе найпрекрасніше, мрію і надію. Тому що релігія була для знедолених, насамперед, вірою у визволення.

Прийшов до собору чоловік, якому доручили скинути з нього купол. Поліз нагору, узяв у руки сокиру, поглянув навкруги і завмер, як завмер колись святитель Софроній. Збагнув чоловік, що не зможе побачити цей краєвид, коли зруйнує собор, стало йому соромно свого наміру, спустився він з купола і підійшов до людей, які зібрались на прощання з собором, впав на коліна: “Простіть, люди добрі!” Вийшов з натовпу один чолов’яга, узяв сокиру, вилаявся негарним словом і пішов до собору. Помітили люди, що він був нетверезим, але нічого не сказали, не зупинили. Піднявся чоловік нагору, замахнувся сокирою… І полетів з купола.

Хтось зойкнув, заридав, хтось перехрестився з острахом, а інші рушили з того місця до своїх домівок.

Стара монашка, сестра Ганна сказала, що стоїть цей собор з часів цариці Єлизавети – доньки Петра І. Отже, собору більше 200?

1874 року при монастирі було відкрито парафіяльну школу. Не один десяток молодих учительок вийшов звідти і пішов у люд сіяти “вічне, добре, прекрасне”.

Монастирський архів зберігав цікаві документи з історії України: універсал Б. Хмельницького, грамоту Олексія Михайловича, грамоти й універсали Петра І, Івана Самойловича, Івана Скоропадського і т.д.

Свідок далеких віків

Тут давніші хіба що кручі, яруги та Дніпро, гора Московка, що знала ранні слов’янські поселення, на якій сидів і занепадав княжий двір. Хмілянський Яр – унікальний витвір природи, один з найбільших в Європі. Від приплави аж до зеленого верху – грандіозний земляний п’єдестал Тарасові. Ось, так би мовити, живі символи предвічної пам’яті Канева, якоюсь мірою збережені до наших днів, наперекір дикій і свідомій грі часу, природи, людей. І німий свідок цієї гри, за всіх обставин не зрушений з місця – собор.

Успенський (Георгіївський) собор – пам’ятник архітектури 1144-1810 рр. Він міцно ввійшов в історію Канева – одного з найдавніших міст Черкащини. З історією унікальної споруди зв’язано літочислення Канева. Першу звістку про храм святого Георгія, про Успенський собор, як ми тепер його називаємо доносить нам Іпатіївський літопис. “1144 год. В то же лето заложена быст церквы Каневская святого Георгия, Всеволодом князем месяцы июня в 9 ден”.

То був час коли великий Всеволод Ольгович, оволодівши в 1140 році Києвом, докладав усіх зусиль, щоб зміцнити свою владу. Прагнучи скористатись впливом церкви в своїх класових Інтересах, він застосовує кілька “вотчих” патрональних монастирів і церков: Кирилівський монастир в Києві, церкву Апостолів у Белгороді та церкву у Каневі.

Успенський собор – типовий пам’ятник часів феодальної роздрібненості Київської Русі. Можновладний Всеволод Ольгович збудував церкву у Каневі не випадково: тоді це місто мало важливе стратегічне і комунікаційне значення в Київській Русі. Саме в ті часи, як свідчать літописи, проводяться великі походи Київських князів “через Канів на половців”. Канів стає в центрі боротьби проти степовиків і боротьба набуває всенародного характеру.

Від 1239 року Успенський собор роз’їдатиме сіль сліз і сіль звичайної солі…

Січову козаччину започаткували Канівський курінь.

Тут, поруч з собором, на неприступній Дніпровській горі, в ХІІ столітті точились запеклі бої хоробрих русичів з ордою хана Батия. Прийшов трагічний для Канева і його храму 1678 рік. У місто вдерлися яничари, бо воно не принесло чолобитної вибравши смерть. На смерть стояли канівці в битві з оскаженілими турецько-татарськими поневолювачами. Старі й малі знайшли собі притулок за міцними церковними стінами. Яничари хотіли покінчити з останніми жителями міста: морили їх голодом, через стіни брали на клини. Переконавшись, що міцних дверей не зламати яничари вирішили вогнем і димом задушити тих, хто уцілів у церкві. З навколишніх сіл звезли пеньки та ожереди соломи, обіклали ними стіни собору й запалили. Довго палало страшенне багаття. Нарешті не витримали ворота, не мало стриму і вояцьке скаженство: обложенцям виколювали очі, здирали шкіру. Розпеченим прутом було тавровано канівського єпископа Макарія. Останки батюшки церковники перевезли в Переяслівський собор, створили культ святого Макарія, якого довго популяризували в українських землях.

Довго такою понівеченою, але не знищеною ворожими руками, стояла канівська церква. 1768 року на Черкащині, зокрема в Умані, Каневі, побував художник Мінц. Саме завдяки йому ми маємо можливість уявити первісний вигляд Успенського собору.

В Успенському соборі відбувалась багатолюдна панихида пам’яті Шевченка (20 травня 1861 р.), в якій взяли участь прибулі київські студенти, родичі небіжчика та населення Київщини і Полтавщини.

Майже дві доби труна з прахом геніального Кобзаря знаходилась у соборі. Тут же, біля собору Шевченкові родичі збирались поховати великого Тараса, а потім погодились покласти його на вічний спочинок на Чернечій горі.

Сад Софії в м. Умані

Цей унікальний Уманський парк називають європейською перлиною, а безліч легенд про долю його господині до цього часу хвилює поетів, істориків, мандрівників.

Тринадцятирічну Софію мати-гречанка продала польському послу для короля Станіслава Понятковського. Але дорогою її перекупив за тисячу золотих карбованців син Кам’янець-Подільського коменданта Йосип Вітт, який з нею обвінчався. Молоде подружжя переїхало в Париж, де сімнадцятирічна дружина народила майору двох дітей. Гарна, як богиня, хитра і енергійна жінка вміла вигідно торгувати своєю красою. Вона мала багато відомих залицяльників. Вітте погодився віддати свою дружину за два мільйони графу Феліксу Потоцькому. Але офіційно Софія стала дружиною графа тільки після смерті його дружини Юзефини і “молоді” перебралися жити в Умань. Любов творить чудеса. Вона примушує каміння говорити, дерева – цвісти, птахів – співати. Вона може перетворити життя в екзотичний райський сад.

Саме такий сад понад двісті років тому подарував своїй жінці польський граф Фелікс Потоцький і на честь своєї коханої назвав його Софіївка.

“Софіївка” – видатна пам’ятка садово-паркового мистецтва. 150 га, зайняті парком, являють собою єдиний ансамбль рельєфу, води, рослинності, архітектури й скульптури. Її водоспади і таємничі гроти, дзеркальна гладінь Верхнього і нижнього ставів, холодна краса підземної річки Стіке, величні алеї парку зачаровують всіх відвідувачів.

Річка Кам’янка наповнює Софіївські ставки, шумує на водоспаді, б’є високим фонтаном з чавунної пащі Змії.

В будь-яку пору року Софіївка чарує своєю неповторною красою.

Зрозуміло, що створювався сад не руками магнатів, а тисячами селян навколишніх сіл. Щодня над створенням парку працювало в середньому 800 кріпосних душ, і так і так протягом майже 7 років.

То вони залишили нащадкам Долину гігантів, Терасу муз, Кавказьку гірку, Малу Швейцарію, Англійський парк, Великий каскад і багато інших живих пейзажів. Легенда розповідає, що магнат добре заплатив садівнику Зарембі за його працю, але звелів йому відрубати руку і виколоти очі, щоб він кому-небудь іншому не викохав подібного саду.

Створення парку започатковано в 1796 році, а відкриття відбулось у 1802.

Хоч мав старий Потоцький мільйонні достатки і прибутки, і владу, і славу, і молоду красуню, та жилось йому в останні роки не весело. Бо слава та була недоброю, а дружина невірною.