З чого все почалося – або як виявилось, що я люблю стельові вентилятори

Переклад: Круглік Інна

Сім смертельних гріхів

Корі Тейлор

МОЇМ ДІТЯМ

Яких, надіюсь, надихаю…

 

МОЇЙ ДРУЖИНІ

Яку, надіюсь, переконаю себе покохати…

 

 

І МОЇЙ БАБУСІ

Яка привила мені жагу до успіху.

 

Я не можу пригадати жодного випадку, коли вів себе непоштиво, окрім тих моментів, які стали священними для інших людей.

- МАРК ТВЕН

 

 

Зло краще за Пасивне Добро.

- Вільям Блейк

 

 

Пошли все нахуй і чорт забирай – ні за чим не жалій…

- З “DAMAGE INC.,” METALLICA

 

Розділ 1

З чого все почалося – або як виявилось, що я люблю стельові вентилятори

 

Я завжди вірив, що напишу книжку.

 

Я знав, що одного дня засяду і зв’яжу слова в добротну розповідь – накручуючи нитки, сіті та історії з давно минулих днів, гнітючих буднів розбавлених солодкавими митями насолоди. Зігнусь над папером, утворюючи сплетіння з тих вигадок, надіючись стати наступним Хантером Томпсоном... або принаймні таким, як Анонім. Я також присягнув собі, що постараюсь написати не просто щось достойне, а таке, що ніколи до того не писав. Я хотів неймовірного: показати світу новий підтекст, геть новий жанр. Хотів зробити революцію загорнуту в картонну палітурку. Хотів, щоб у кожному реченні відчувалася смерть. Хотів відкрити світ по-новому.

 

Ясно що це мало статися не відразу і на якомусь мазохістичному рівні я сприймав це спокійно. Я й досі боровся зі своїми внутрішніми демонами, тягнучись за лезом тоді, коли заливав всі надії на Порятунок. Ті, кому не сподобалась остання метафора, можуть, як то кажуть, почухати потилицю і піти геть чистими. А ті, хто зустрічався зі стриптизерками або жив з придурками, наперед знають весь сценарій. І дуже ймовірно, що ми зустрічалися на якихось зібраннях анонімних суїцидників.

 

Все одно, починаючи Тоні Роббінсом і діанетикою, я справді не знаю, що за фігня коїться зараз в літературному світі. Підставних людей, що розбагатіли на грошових махінаціях, викривають на вечірніх ток-шоу, як неплатників податків і тих, що живуть з коштів уряду. А ті, хто хоче стати ‘знаменитістю’, відсмоктують пару раз даїшнику і тоді всі проблеми з видавництвом книги вкладають, як ту рибку прямо в пащі дельфінам у «Морському світі». Коли вже Періс Хілтон може очолити найвищі позиції списків бестселлерів, то ми на ще один крок наближаємося до Армагедону. Хотів би я щоб це звучало як жарт, але все цілком серйозно. Ніхто не буде через це слати листи з погрозами. Принаймні не на мій поштовий індекс.

 

Я сподівався, що мене застрелять за непошану. Надіявся, що за серйозну відплату мене поранять в руку. Натомість, лише сподіваюсь не стати кастратом на глобальному книжковому ринку. Я маю на увазі, облиште. Що я можу такого сказати, чого раніше не казали? Між Кеннеді і Королівською родиною, про що я насправді можу розповісти, чого до мене ніхто не розповідав? Принаймні я роблю план своєї розповіді, так що тут не може бути жодних нісенітниць. Востаннє, коли я перевіряв, слова почали писати ще ті кельтські хіппі, що калякали каряві символи на будь-якій пласкій поверхні і називали це «Беовульф». Отож, тут знаходиться моя головоломка: як і Ціалій, що я робитиму коли настане час?

***

Багато років тому, в моторошній і проклятій країні, також відомої як Лос Анжелес, в екзотичному кварталі за дерев’яним столом обставленим тарілками зі стравою, яку називають «суші» я сів пообідати разом із загадковим ученим. Ми були у японській забігайлівці, де я обливався потом над книжкою, що ви тримаєте зараз у руках і дійшов до тієї межі звідки немає вороття, коли цей чолов’яга порадив мені продовжувати писати «Сім смертельних гріхів». Тепер я зрозумів що можу справитися з цим завданням лише одним способом, який витіснив на останній план і майже не користувався, - у своїй власній злобній манері. Він порадив, якщо я хочу так написати, то повинен почати з самого початку.

На мить я замислився. Якщо я так зроблю, то зайду ще далі, ніж дозволяв собі раніше. Тож я запитав:

- З самого початку?

- Ей, це мої гострі ролли з тунцем, - гримнув він.

- Ой, вибач. Я думав це мої. – вибачився я.

- Невже вони схожі на ті твої ролли? – запитав він.

- Ну, якщо примружитися і подивитися на них збоку…

- Що ти мелеш?

- Стоп, а що ти питав?

Я знаю що ви зараз думаєте. Питаєте себе, до чого тут ця розмова. Ну а я скажу, що ключ до всієї цієї маячні лежить у цьому тет-а-теті. На перше були таки його гострі ролли з тунцем і, бляха, не забувайте про це. Але що важливіше, вони стали моєю стартовою площадкою, умовним мисом Канавералом, з якого я запустив углиб світу свій малий супутник, що міг бути не готовим до цього Величезного Роту.

З самого початку, та? Зробіть глибокий, драматичний вдих… і почали.

 

***

Для мене усе почалося однієї холодної галімої ночі 1995-го року.

Мені було 22, з постійним стояком, нестерпним/нікудишнім/жалюгідним і постійним дефектом… занадто сильним, щоб шкварити і занадто мало хвилин у годині, щоб я міг це задовольнити. 1995 був роком, де 365 днів були наповнені буханням, трахом, брехнями, люттю та експериментами. Це був час такої фігні, коли нічого не цікавило крім самого себе: самозвеличення, самозакоханості, потуранню власним бажанням і себелюбством. Я був єдиною особою у цілій галактиці і я хотів отримати те що я, блядь, хотів, раніше, ніж пізніше. Дар життя був хєрньою; я хотів все і зараз. Часом, коли я прокидаюсь, я й досі нутром відчуваю той рік. Найдивніше – те, що якби я зміг повторити все це, я б зробив би все так само, та цього разу зайшов би ще далі.

 

Я був бомжом: без гальм, грошей і турбот. Спав, де тіло впаде, інколи через виснаження, а часом і через те що люди, з якими я ходив на «вечірки», кидали мене невідь-де. Тобі треба запам’ятати, що «невідь де» (nowhere) означає «зараз» і «тут». Я знаю, що граматично це неправильно, але якщо ти не прожив у Країні Тут-і-зараз, то, блядь, не знаєш про що мова.

 

Якщо застрягаєш у нерозв’язній ситуації, такі речі, як – гріх і пекло не попадають під промені твого внутрішнього радару чи збільшують тиск морального барометру. Тобі наплювати на наслідки доки не відключишся, при чому на довго. Ясно, що ти бачиш образ, та поки не з’являється сам Святий Дух і не наставляє 38-ми мм пушку прямо тобі в лоба і не заставляє розкаятися, у пеклі вірять, що ти покоришся. Це ті психози, які ятрять тебе, коли здається що світ – суцільний вакуум. Нехай вже буде забуття, лише не перемикайте цей грьобаний канал.

 

У 1995 я був тотальним психом: двічі підхопив гонорею, «стрибав у зал» із даху вантажівок і на перехожих на паркінгу, ліз у бійки з покидьками розмахуючи при цьому пушками, підпалював себе на вечірках. Розумієте, це не був клуб гри у бридж, а безбашена розв’язність. Це був Mad Max і Gummo в одній особі. Нашим девізом було: «Зроби це, доки не потонув у річці лайна». І мені було пофіг: занадто багато моїх друзів вмирали або сідали за ґрати. Дуже скоро не залишилось нікого, хто б міг закатати вечірку. Так що роби, що душа бажає, але слухай серця. Але якщо я збирався підпалитися, то таки це робив.

 

Тієї ночі 1995 року я був на вечірці. Знаю, що казати це зайве, бо тоді я завжди тусувався на якійсь вечірці. Але ця була особлива. У диму дурі відчувалась доля, а за кутком ховалась легенда. І чомусь я завжди був посеред цього дійства. Я й досі не зможу найти той будинок з допомогою GPS навігатора, навіть якщо приставиш мені пушку до лоба. Я не пригадаю ім’я власника, навіть якщо заплатиш мені. Але я знаю як будинок виглядає зсередини так, ніби це було вчора. А почалося все з гаража.

***

Щось я трохи забіг на перед. Давайте усе поясню.

 

Кожну неділю уся наволоч спускалася до маленької кнайпи, що звалась Billy Joe’s Pitcher Show, у Західному Де Мойні. У тому дешевому малому приміщенні було караоке, столова зала, чотири туалети і найкращий кінотеатр на цілому білому світі. Не було таких стадіонів, як зараз – лише 70 столів, до них приставлені 70 стільців і 70 попільниць, не більше. Посеред тижня робили маленьке свято: за долар показували фільм, реліз якого вже давно відбувся, а за два долари давали сто грам для тих мажорів, що потім вищали мов недорізані коти кавери на Хью Льюіса. Але по вихідним там був повний атас. Це була наша територія, бо на кожен вікенд там показували «Шоу жахів Роккі Хоррора».

[ «Шоу ужасов Рокки Хоррора» (англ. The Rocky Horror Picture Show) — фильм режиссёра Джима Шармэна. Экранизация популярного английского мюзикла. Представляет собой пародию на основные каноны научной фантастики и фильмов ужасов. Сценарий был написан Ричардом О`Брайеном совместно с Джимом Шарманом. Входит в число классических культовых фильмов.]

 

Банди покидьків зі всієї Айови пакувались туди. Розумієте, нам було пофіг, який показували фільм. Просто більше не було куди йти. Треба мати 21 рік щоб пропустили у бар, а то була ера якраз попередня тій, коли відродилися шоу всіх часів і народів. Не було жодних дитячих колоній (ну, таких, куди б хотілося попасти, а деякі були досить небезпечними), а ще незаконним було збиратися в парках у комендантський час, цього я ніколи не забував. Як тут не процитувати Генрі Робінсона: «На вибір було нічого». Ми були найбільшими ублюдками нашого часу і нам не було що робити. Біллі Джо став самим крутим. Біллі Джо став натхненником. І ми захищали його ідеї до крові. Якби ви когось із нас обізвали б козлом, ми б розкисли, а якби лузером, то ви б зубів недорахували. Тільки те, що ви не розуміли нас, не означало, що ми були не праві. Ми були афігєнні, бо хотіли такими бути, тому пішли нахуй, якщо ви нас не доганяли. Ми почувались так, ніби були останніми найбільшими іконоборцями, і нам було пофіг, чи світ взагалі знає наші імена. Світу було заборонено вступити у наш клуб.

 

Патюха, як завжди, починалася в театрі. Ми могли пустити шапку по колу і накупити море галімого бухла, а потім завалити до когось на хату з декількома спальнями, якимось радіо і купою застрахованого стафу. Тієї ночі, у провінційному пеклі, також відомому як Західний Де Мойн, ми змогли знайти притулок від грози у двохповерховому пряниковому будинку з трьома спальнями і двома ванними кімнатами. Отут, як то кажуть, все і почалося. Фактично, люди ще й досі згадують ті події, як Та Нічка.

 

Я погано пам’ятаю декілька перших годин: джагнув пару стопок, проблювався, попригав на проїзджі машини, ще трохи джагнув, покурив на дивані, коли всередині навіть не збирався це робити, випив ще пару стопок... Завжди є такі ночі, що їх толком не пам’ятаєш, але які стають історіями, котрі ніколи не забудеш. Коли я перестав ржати в п’яному угарі, то трохи перевів подих.

 

Я опинився в гаражі, посеред пустої бетонної кімнати, курячи при цьому сигарету і відморожуючи собі сраку на складному металевому стільці, який я ніколи не забуду. Коли знову протверезів, то в мене як то кажуть, вікрилося друге дихання, що траплялось тоді, коли я переставав конкретно бушувати. Лікер поступався місцем дурацьким ідеям, та я дійшов до тієї кондиції, коли достатньо тверезий, щоб це визнати, та достатньо п’яний щоб не звертати увагу. Пізніше я усвідомив, що треба жити моментом, а не задля моменту. Якщо перестараєшся, то вони просто розірвуть тебе, а якщо заб’єш на них, то жалітимеш за кожен втрачений подих. Я думав над цим але не вдавався в деталі. Я тільки набирав обертів.

 

Як виявилось, в той самий момент, стартова пушка відчинила двері гаража. Назвемо її «Бет»: з вогником в очах і чорним, як вороне крило, волоссям розпусниця пускала мені бісики своїми довжелезними віями. Від неї несло феромонами і вони просто волали «хіть». Ми вже з місяць як фліртували.

 

Бет повільно увійшла всередину і зупинилась на верхній сходинці що вела до гаража. Коли я підняв погляд, то побачив що вона говорить щось повільним і звабливим тоном. Так як я був не зовсім в адектваті, то ляпнув:

- Га?

- Я запитала: «Шо робиш»? – в очах у неї читалося щось середнє між пустощами та інноваціями. Вона щось задумала і, боже, поможи, я хотів дізнатися що саме.

 

Бет підійшла, сіла мені на коліно і повільно поцілувала. Саме тоді вона розкрила свій план: я був тим щасливчиком, що виграв груповуху з нею та ще однією чарівною дівчиною, яку ми назвемо «Келлі», з іншого боку секстрикутника. Як по команді, в гараж зайшла Келлі та сіла мені на друге коліно. Мушу зізнатися, коли тебе, як коня, осідлали дві дівчини і при тому пестять, то думаєш не головою, а промежиною. Хіть - це та таблетка, якою я насолоджувався ще декілька днів. Але ми повернемось до цього раніше, ніж пізніше.

 

Отже, давайте підсумуємо: наш герой щойно видудлив нехілий літраж алкоголю, проблювався і йому пропонують груповуху дві прикольні бейби. Краще й бути не може, правда? Проте, скільки я вже разів доказував, - доля ненавидить нас усіх.

 

Ми усамітнилися в одній з кімнат - батьків друга, скоріш за все: схожа на спартанську келію розцяцьковану крикливим декором. Але нам було всеодно як вона виглядала – скоро ми вимкнули світло і здерли непотрібний одяг. Роти знайшли плоть – ті «липкі мацаки», що їх з таким задоволенням описував Ганнібал Лектор – і скоро ми троє стали схожі на китайську головоломку без розв’язання, смачний трикутник з жару і дикості. Дівчата хихотіли і стогнали. Я радів, що вони робили одна з одною що хотіли, бо сам був зайнятий не менше.

 

І поки ми цим займалися, внизу назрівала змова. Нам світила жопа, що означає «велика група людей вривається у місце, куди їх не запрошували або занадто мале, щоб їх усіх вмістити». Сорок людей перешіптувались і хихотіли, пориваючись влізти до нас на ліжко у найнепідходящий для цього момент. Від факту, що мій ліпший друг Денні був Командиром Коброю у цьому диявольському плані, легше не ставало, а мало, тому що його назначили бути на стрьомі.

 

Отже, коли наші три тіла умудрились займати той самий простір (і саме тоді, коли ставало дуже, дуже добре), двері розчахнулись, нас залило світло і какофонія з вигуків та глузування поставила крапку на нашому милому побаченні. Немає сенсу казати, що я був розлючений але так як по їхніх мінах було видно, що це просто прикол, мене попустило. Я виліз із ліжка в чому мати народила і швирнув свого невикористаного гандона в найближчого роззяву.

 

Поки я одягався, а натовп біля підніжжя ліжка ставав ще більшим, мені в голову стрельнула цікава ідея. Може через те, що алкоголь ще не вивітрився, може через те, що очі не звикли до світла, яке врубали без попередження, а може я просто хотів відплатити цим ублюдкам їхньою ж монетою. Я надумав план і ніхто не завадить мені його здійснити. Він був доста простим: я хотів «пригнути в зал» з ліжка на тих зівак, щоб вони знесли мене вниз по сходах до бару на кухні, де я пропустив би стаканчик.

 

План межував з геніальністю. З якого дива він би не спрацював? Вже тоді я був Той самий Корі Тейлор. Натягуючи штани (я, принаймні, був настільки ввічливий) запригнув на ліжко, підскочив до стелі… і втаранився у вентилятор. Або я забув, що він висів якраз над ліжком, або я просто не бачив його, бо ще не протверезів. Я не жартую і не хочу здаватись слабаком, але клянусь, це напевно найсильніший стельовий вентилятор відомий людству. Народ, я маю на увазі промислову потужність. За дві секунди він влупив мене три рази: раз у лоб, другий - прямо межи очі, а третій – зафігачив мені синяк на носі. Він замантулив так, що на голові відкрилась рана, а під очима вилізли два синяки. Однієї миті я був найкрутішим меном на концерті, а наступної – валявся на спині роздупляючись що за хуйня тільки що трапилася. Все сталося настільки швидко, що я навіть не зрозумів, доки хтось, як в тумані, допомагає мені підвестися. Бог точно любить моїх друзів, бо вони не казали в який фарш перетворилося моє обличчя, тож я тинявся між ними, схожий на Роккі Бальбоа (прим. Американський боксер), доки через годину не глянув у дзеркало у ванній. Залишилось тільки причепити табличку «Сфоткайся з зомбі-тусовщіком».

 

Я розказую вам цю історію не для того щоб похвалитися чи створити помилковий образ себе. Це просто дуже важлива збірка ідей та провокацій, аби ви правильно зрозуміли, що я маю на увазі коли кажу «гріх»,- я усвідомлюю про що говорю. Ви вже давно знаєте: скільки років пройшло, а я ще й досі не позбувся цього. Подумайте: за одну ніч пережив пекло, за 5 годин – кожен із так званих семи гріхів. Я був як той божевільний на півзахисник, що біжав крізь моральний спектр обжерливості, жадібності, хтивості, ліні, гніву, заздрості та марнославства. І до цього дня я згадую цей змішаний ланцюг подій з ніжністю та розуміючою посмішкою.

 

 

***

Я наблизився до причини, що криється за цією книгою. Причини, яку я прикрасив, як літній роман. Я очистив свій графік так само як і горло аби привернути всю вашу увагу до незначного факту, який ніхто не хоче помічати, бо ви настільки зав’язли у звичку та примарне відчуття провини. Знаю, що ви витримаєте правду. Знаю, що виживете після пострілу в голову. Я вірю у вас, тож повірте і в мене, коли я вам говорю:

 

Сім смертельних гріхів – це маячня.

 

Усі й досі тут? Може хтось подався у саєнтологію, бо я дозволив собі висказати цю крихту реальності? Ні? Тоді можемо продовжувати.

 

Століттями ця так звана «зброя проти моральності» майоріла перед очима мільйонів, як величезний жахливий прапор. Їх пачками використовували у якості кулака справедливості «праведників з бригади святих» аби тримати маси нормальних вільнодумних, незалежних духом людей під купкою заколотників. Коли їм здається, що світ занадто високо стрибає і радіє, ненависники веселощів видають свої «золоті правила контролю» щоб витурити нас з «вагону легковажності». Ніколи не зрозумію чому більшість любить втручатися не у свої справи, але знаю одне: гріх – це спірне питання, у дев’яти випадках із десяти. Я вважаю, що гріх – це коли ти причиняєш біль іншим людям. Тому якщо ти нікого не раниш, то де ж той триклятий гріх?

 

Зрозуміло, що сім смертельних гріхів можуть породити біль і злорадство у найкращих із нас. Вони можуть захопити найвеличніші уми та найсміливіші душі. Але у поворотні моменти життя вони можуть надати сил і вплинути на людину зробити неймовірні речі. До слова, уся це смертельна зброя, що перетворює нас у найгірших виродків у цілому світі, повний брєд. Ми всі це пережили. Ми всі боролися задля збереження миру в жорстокому світі. Але інколи настають часи, коли ми дозволяємо собі, як людям, втопитися у «гріхах», як у теплій карибській хвилі. Часом я кажу що ми, як вид, повинні тотально насолоджуватися відчуттям того, що ці «гріхи» лише твердження. Заради бога, ми, блядь, люди: ми не бездоганні. Ми формуємо власні характери та індивідуальності через специфічні особливості. Я особисто не думаю, що зміг би довіряти людині, яка не винесла уроку зі свого минулого. Наша гідність сама накаже нам підвестися з низів; і через це ми однозначно стаємо кращими.

 

Говорять: «Нехай той, хто без гріха, перший кине у нього камінь». Це якраз моя позиція. Не те що ми винні у тому, що є самими собою, перш за все, ми взагалі не були винні. Проблеми починаються тоді, коли ми йдемо на поводу у смертельних забаганок, як той політик, що завжди розхвалював сімейні цінності, а зараз мусить піти у відставку через те, що потрахався з проституткою у туалеті на автостоянці або кінозірка, що ставить себе вище за всіх, лише через те що має виразні вилиці. Ці люди не грішники: вони просто придурки.

 

Я тут не даю індульгенцію, хоча й проповідую стриманість. Деякі з вас, ублюдків, справжні психи. Мене не колише, що я приводжу очевидні факти. І що з того, що ти любиш трахатися? Яка кому різниця, що тобі подобається збирати гроші, чи обожнюєш їсти, чи захоплений пристрастю, чи через заздрісний характер стараєшся досягнути найвищих висот? Кому муляє, що все що ти хочеш зробити у єдиний вихідний - це завалитись і, чорт забирай, виспатись? Або те, що вважаєш себе самим ахуєнним на світі?

 

Кому яка різниця? Це не моє діло, а ваше. Якщо ви спокійно це сприймаєте і не робите шкоди іншим, то я вам аплодую. Принаймні ви не нав’язуєте якусь прокляту секту з прямим маршрутом на небо. Самоконтроль –це єдиний мотив усіх цих уявних гріхів.

 

Уявіть собі: тисячу років тому аристократи дійшли до того, що вирішили ніби володіють Землею, та через те що були членами королівської сім’ї, їх покровителем був сам Бог. На них не розповсюджувалися звинувачення у порочності. Фактично, лише тоді коли вони убили одного зі своїх, то стали трохи обачнішими. Якщо вже вони мали теократичну перепустку лише завдяки праву за народженням, то невже у нашому сучасному світі це щось міняє? Ясно, що з одного боку, така логіка - це відображення середньовічної неосвіченості, а з іншого,- характеризує основний закон Америки: всі ми рівні. Отже, те що одному гріх, іншому – індульгенція.

 

Кожен день люди «голубої крові» з жиру бісяться, бо так того хоче і вимагає верхівка суспільства. Тож якщо хтось із нас із середнім або низьким достатком захоче зробити те саме, чого це ми маємо згоріти, бо так захотів християнський бабай? Чого це ми тижнями маємо замолювати гріхи, які є просто незначною халепою для ешелону багатіїв?

 

Тож я кажу «більше ніколи». Ні зараз, ні ще коли-небудь. Я кажу, живіть хорошим життям кожною клітинкою. Виховуйте у собі настрій, завдяки якому ви почуваєтесь радісним і живим. Відпочивайте у дні, коли вам не треба фінансово тримати сім’ю на плаву. Заробляйте, поки можете, бо завтра це може виявитись незаконним. Відпустіть усі застороги і звільніться від кайданів забобон. Вірте у що хочете але й робіть, що вважаєте за потрібне. Добі страху настав кінець і назад вороття немає.

 

Ця книжка – це переліт з декількома пересадками, жменя вигадки, і купа роздумів про те, що таке свобода душі. Всі ми – глибокі безодні, коли здогадуємося навіщо ми тут. Тож чого ми грузимося попередньо зробленими висновками, якщо й так відчуваємо те саме? Лише тому що ми маємо власну думку,- це не робить її гріхом. Лише тому що ми хочемо щось,- це не робить нас грішниками. Лише тому що ми відчуваємо, - це не робить нас порочними. Якщо ти береш усе що пропонує тобі життя, то це прекрасно. Ти спасеш свою душу, коли житимеш на повну. Окей, все таки, я даю поради з відпущення гріхів.

 

Звичайно, нічого страшного у відмоленні гріхів немає. Але занадто багато людей стають на пядестал, на якому забороняють собі найпростіше. Побережіть свій час, будь ласка: ми живем тільки тут.

 

Можливо завдяки цій книжці ви щось зрозумієте. Але скоріше за все, вона допоможе мені розібратися з серйозними траблами зі свого життя. Я був покидьком але не абсолютним чмом. Ясно що робив таке, від чого сам не в захваті але я не можу назвати їх гріхами – я назву їх помилками. Ви нічого не навчитеся з гріхів, бо вони дошкулятимуть вам до кінця свого життя. Ну, якщо ви не католик. Сповідь – це як деталь умовного контракту і я впевнений, що більшість віруючих вам заздрять.

 

Помилки? Та всі ми, блін, робимо помилки. І що важливіше, всі ми повинні отримати з них урок. Це частина нашої подорожі. Завдяки їм, ми рухаємося від невинності до цілковитої мудрості. Завдяки їм, ми, бляха, до старості залишимось дітьми. Завдяки їм, ми стараємося не обсирати оточуючих і один одного. Штука, яка називається життя - це як той GPS навігатор, що постійно удосконалюється і адаптується.

 

Давайте я наведу приклад. На одній з декількох мирських робіт, де я працював за сумісництвом, перед тим як став «артистом, відомим як той самий Корі Тейлор», у мене був просто неймовірний доступ до усіх ресурсів і багатства, що там були і, використовуючи своє становище та знання їхньої системи безпеки, я не упускав можливості прошерстити казну. Звідти так легко було щось стирити, що навіть менеджери не гребували цим. Тож я також приєднався до них, і не тому що був вродженим клептоманом, а тому що я був, блядь, геть розорений і заробляв якийсь мізер. Хоча за останні роки я ще ні разу не вкрав щось. Я вже переріс період «крадіжок в магазині», коли тринадцятирічним пацаном нормальним явищем було поцупити батончики або журнали «Playboy». Я крав гроші з каси, цупив товари і займався сексом на робочому місці лише задля гострих відчуттів. Іншими словами, я фактично став Калігулою нічної зміни. Я був тотальним покидьком: за одну ніч міг вкрасти більше грошей, ніж заробляв за тиждень. Брав участь в оргіях у підсобках. А пішов звідти з купою мілких товарів. Головна причина чому я це робив – бо видавалась можливість. Вагома причина? Зовсім ні.

 

Мені ще й досі хріново робиться при одній лише згадці – це єдиний період життя за який мені соромно. Не треба було звертати увагу на те, що всі це роблять або на те, що власники магазину заслуговували таке відношення, бо вони були йобані скнари, що в заначках ховали сотні тисячі доларів, а нам платили, як тим кріпакам. Я завжди був категорично проти крадіжок, але там був я, я обкрадав людей і срати хотів на наслідки. Я використовував систему, яку повинен був підтримувати та змарнував її на скупість і жадобу. Коли все скінчилось, я більше ніколи не крав. Я не горджусь цим фактом; я просто знаю свої межі і це одна з тих, яку я поклявся не переходити. Але оглядаючись назад, якби я спочатку не зайшов так далеко, що б я зараз відчував? Якби я не робив такого, обурювався б я через це сьогодні? Тож, неправильні вчинки з минулого привели мене до чеснот сьогодення і, надіюсь, скерують у достойне майбутнє. Але я не вважаю їх «гріхами». Я думаю що це помилки, а демонстрація норову в особі підліткової непокори. Я знайшов свій моральний ліміт і перейшов власні межі які мені геть не сподобалися.

 

Я ні перед ким не зобов’язаний. Це діло моєї власної совісті та душі. Я єдиний можу судити власні вчинки, бо хто краще знає мене самого? Хто розуміє шлях, який я пройшов, якщо він навіть не може знайти його на мапі? Різниця між знанням себе і довірі собі в одній миті, а наслідки – безмежні. Зараз багато віруючих почнуть доводити, що Він знає тебе краще за самого себе. Ага, все це добре, але я ніколи не бачив доводів його існування, окрім нігілістичних вигадок мільйонів послідовників, тому я сам розберуся, красно вам дякую.

 

Усвідомлюєте, яким нудним було би життя без семи маленьких приправ? Ви засуджуєте лінощі, але чого б чоловіки та жінки взагалі вилазили б з ліжка якби не було б похоті? Чого б то були люди, які хочуть створити гурт, якби вони не відчували кайф, який дає на музичній сцені масове захоплення. Хто б хотів бути сердобольним політиком без натяку жадоби у своїх малих ницих душах? Як би крутився світ без декількох правил, які можна було б порушити? Або зробити б пару революцій? Давайте перефразуємо: навіщо б вам хотілося дихнути на повні груди, якщо від вас очікували, що ви, блін, затримаєте подих?

 

Ясно, що зараз я приводжу докази для відповідачів але знову ж, маленькі грішки – це прості відмовки аби трусонути систему і відчути себе живим. Нащо вам свобода волі, якщо не можете нею спочатку скористатися? Це як порівнювати важкий кримінальний злочин і дрібний проступок: кража цукерки і вбивство не одне й те ж, а похіть не завжди означає зґвалтування. Важливо, щоб ви запам’ятали ці розбіжності перед тим як ми рушимо далі. Якщо ні, то ви ніколи не зрозумієте мій гумор і завжди вважатимете, що я виглядаю товстим у цій спідниці. Блядь, з мене знову полізло марнославство.

 

 

Ой, та кому я це розказую? Я міг просто шукати хоч якісь виправдовування за те, що був розпусником. А це вже не буде так цікаво, правда? Згадайте, як ви були малими дітьми, то хіба не вигадували малоймовірні виправдовування аби тільки не потрапити у халепу? Це якраз підходить сюди. Я не хочу щоб мене врятували; я просто не хочу згоріти. Я маю наувазі, я – цинік але не ідіот. У своїх припущеннях я міг би зайти далеко і сказати, що на небі не існує ані жодних пентхаусів оздоблених перлинами, ані мстивих ангелів, що відшльопають мене своїми ореолами аби вибити з мене рештки непотрібства. А що я знаю? Я знаю таке: якщо в цьому або наступному році в законі з’являться якісь лазівки, то я скористаюся ними по повній програмі, бо життя, блядь, не повинне бути нудним. Ми ходячі, говорячі, дихаючі причини ламати нерівність і я не вірю, що після всього цього ми маємо витратити це чудо на вивчення мистецтва в’язання. Звичайно, за вийнятком того, що ви справді любите в’язати.

 

Я знаю що не треба бути грішником, щоб згрішити. Не треба бути Фомою, щоб почуватися винним. Ми всі зліплені з одного тіста, і у всіх нас бувають приступи божевілля. Але хіба це не просто захопливі забаганки нашої плоті? Я закликаю кожного, від Ганді до Галахера, щоб вони показали мені, чи не піддаються жодним бажанням, будь то шоколадний батончик чи оргія у клубі свінгерів. «Гріх» так закорінився у нашій культурі, що всі ми звинувачені і винні. Наш Всесвіт, коли він не розширюється аби дати нам цікавішу, новішу ідею, процвітає там, де ми не можемо або де нам не варто починати. Тож, якщо ви можете дозволити собі платити готівкою, то чому не можете нею скористатися? Якщо у вас і досі є запас життєвих сил, то чому не можете його досягти?

 

Цілу вічність йдуть бої на смерть між тими, хто має і тими, хто немає. Класова система стала частиною нашого життя з того часу як ми почали прати свої набедренні пов’язки. Хіба це не частина всього? Якщо ти трохи кращий у чомусь, то можеш задерти носа перед масами і сказати, що вони знаходяться там, де є, бо недостатньо стараються, що гріх бідняків – це лінощі та заздрість, бо вони прагнуть того, що маємо ми і не хочуть жертвувати всім заради розкоші, яке їм може дати життя. Якщо ви по іншу сторону барикади, то можете викинути кулаки вгору і сказати, що багатство буржуазії було дано, що вони грішники по всім параметрам – жадоба, зажерливість, хіть, пихатість.

 

Віками мораль і забобони контролювали найкращих з нас. Ще за довго до мого народження вони дозволяли великим умам молитися божествам, які можливо існували, а може й ні, задля успіхів та перемог людей. Тож темна сторона щасливої монети стає скритим розкладом егоцентриків. Звичайно, що з Божою волею ви вилікуєте рак, але якщо хочете стати виродком всіх часів і народів, то справа за вами самими. Чого б не трахатись заради Бога? Чого б не пограбувати буфет у Вегасі заради Єгови? Занадто часто зустрічається подвійний моральний кодекс, але ніхто не приводить аргументи на захист.

 

До речі, хіба добре бути фанатиком? Якщо будете занадто серйозно сприймати, то занадто швидко облажаєтесь. Фанатики будуть першими тикати на вас пальцями і останніми, хто понесе за це відповідальність. Вони першими переженуть з кінця і виживуть спасаючись втечею, щоб заразити іншу групу людей, що не знають нічого кращого. Я хочу роз’яснити: я дупля не ріжу що казатиму далі. Я хочу лише, щоб люди думали, а не сліпо вірили кожному моєму слову. Різниця між філософом і фанатиком неясна, як прибуток у казино – зрозуміло стає лише у кінці дня. Філософ думає вголос, щоб іншим стало краще. Фанатики ж кричать, бо вважають себе кращими за інших.

 

Я просто кажу, що повинен бути вибір. Ми всі знаємо що живемо лише раз. Вам дано цей дар плоті та відчуття думки, а ви хочете закритись у печері на все своє життя? А як щодо пригод? Як щодо збудження? Як щодо переписання книги з правилами, щоб потикати суспільству, що не вірить у казки? І у конституцію час від часу вносяться поправки, щоб відобразити настрої суспільства і їх твердо захищають. Тож чому б не подивитися на факти, а не казки? Сім смертельних гріхів – жадобу, зажерливість, хіть, гординя, гнів, заздрість та лінь – треба змінити на сім дрібних гріхів. Вони відсталі й ледь живі – у цьому десятиріччі майже дотягують до рейтингу PG-13. А як щодо вбивства? Як щодо крадіжок, розкрадання і фінансових пірамід? Не треба красти, щоб бути жадібним, але й нетреба бути жадібним, щоб красти. Це може здатися надмірним але задумайтеся на хвилинку. Це буде занадто жахлива правда, щоб її забути.

 

 

Настав час, щоб духовно реорганізуватися, така собі езотерична гра в бінго. Ми можемо створити світ, який базуватиметься на здоровому глузді, але не будемо цього робити. Бо це вже гріх сам по собі: у нас є розум і необхідні засоби щоб побудувати кращу мишоловку, але нам так подобається грати за старими правилами. Коли ви вже звикнете до покарання, вже може бути запізно, щоб переоцінити відданість своїм принципам. Це може закінчитись залежністю Ben Gay’єм, бо ви звикли стояти на колінах.

 

Я живу власним життям. Я краще дивитимусь, як люди насолоджуються власним життям, аніж як декілька контролює натовп. Усі завжди ігнорували статус кво і молилися, щоб все само собою стало на місця. Я краще дивитимусь, як моє покоління усвідомлює власний потенціал, аніж повільно перероблює себе на попереднє. Більшість звичайно підтримає лінію партії, а не вийде за рамки звичайного мислення. Так багато для самодостатніх ідей: задоволення завжди повинне йти за собівартістю, але відплата повинна настати миттєво.

 

Але у мене є надія. І, врешті решт, ось про що ця книга. Надія у те, що люди хоч трохи перестануть себе стримувати і почнуть усвідомлювати потенціал, про який навіть i не мріяли. Надія, що люди перестануть носити цеглу вини та відрази до себе, щоб будувати фундамент власної моралі, а не чиїхось очікувань. Сила минулого завжди сіє зерна майбутнього. У нас всередині великі запаси добра і перш за все я бачу їх. Стародавні регламенти та дурощі викривили розуміння життя, що дало більше сенсу і менше ворогів. Я хочу, щоб ця книжка змусила вас вирішити, чи взагалі варто триматися за власні уявні гріхи, аніж використовувати їх як виправдання, щоб здатися добрим, коли на вас дивиться хтось важливий.

 

Ця книга також про веселощі, які ви можете мати, якщо перестанете себе стримувати. Це погляд на життя, яке могло стати просто жахливим, а зараз, із правильною головою на розмальованих тату плечах, він вибрав правильний шлях до кращого життя – розумієте про що я? Я міг би стати тим, кого зневажають. Натомість я знайшов спосіб бути більшим, ніж очікували, і я зробив це по своєму. Я також пережив багато веселих моментів, бо ніколи не стримував себе. Ніколи. Я живу зі швидкістю власної думки і кохаю із силою власного серця. Я щасливіший, ніж будь-коли. Але це тому що знав, де був.

 

Ви можете посунути межі так далеко, як би вам хотілося, якщо знаєте де накреслений кордон. Часом ми забуваємо, що час на нашому боці – а не блок для інших команд. Я нічого не маю проти Бога, але не тому, що я віруючий. А здебільшого тому, що я ніколи його не зустрічав, і якщо вже говорити про результати його минулої діяльності, мені й не треба.

 

Якщо Бог таки існує, а я не кажу що це правда, але якщо так і є, то він схожий на футбольну команду, що одержала 500 очків. Часом у нього все виходить, а часом він лажає. Мушу зізнатися: навіть міс Клео мала кращі статистичні дані, і до того ж власну рекламу. Перед ти як ви запевните: «Звичайно він існує», я скажу, що грьобаний кришталевий хрест не рахується. Хріново, що ви сунете туди Молитви Господні, як якісь дурнуваті «диспетчери видів»; це повний абзац. Це ж ті самі люди що продають вам переносні бездимні каміни, зроблені амішами. Ага, так ми вже й повірили.

 

 

амиши, аманиты (секта американских меннонитов; основана швейцарцем Якобом Амманом)

 

 

Це перший крок до відхрещення від міфологічних правил і прийняття інших відносин між людьми, Hands Across America–style/взаємопідтримки між американцями, щоб ступити на наступний щабель еволюції. Я кажу, що нам варто залишити своїх маленьких божків із критеріями «їхніх» очікувань. Я кажу, що нам варто викинути на сміття старі сумки і купити нові речі в аеропорту. Я кажу, що нам варто уникати пластикових божеств, нами ж і створених, і шукати нове застосування через метафізичний список. Перестаньте писати в газетах: «Земля тільки усвідомила, що може робити що завгодно». Дозвольте запитати: якби ви були Богом і могли б зробити що завгодно силою думки, то невже б ви прикипіли душею до цієї експериментальної мурашиної ферми, знаючи, що можете створити таку ж саму лише кивком голови? Ми не ляльки на мотузочках. Ми не уривки зі шкільного фільму про Єгову. Ми – раса людей що намагаються знайти відповіді на питання. І для мене релігія схожа на минулорічний підручник: відсталий і з купою виносок на краєчку від колишнього підсвинка, що ним користувався.

 

Може це дійде людям. А може й ні. Так як у нас закладено боротися, так само у нас і закладено йти за тим, хто попереду. Чесно кажучи, це не застереження. Просто ми такі є. Ми люди і ми робимо це добровільно але у наших душах так багато лайна, що нам важко скинути власний багаж мирської суєти і отримати просвітлення. І першими треба скинути сім смертельних гріхів.

 

Тож настройтесь і продовжуйте читати. Пам’ятайте про своє покликання і продовжуйте шлях. Якщо вже я підготувався до нападів, тож і ви підготуйтесь до моїх маленьких зауважень. Це ваше життя, а не їхнє. Забудьте заумні словечка, дурнуваті спори і подумайте самі. Коли відкриємо книжку, то краще почитаємо між рядками, аби не нагружатись і вірити на краще. Коли таке трапиться, то ми знову станемо студентами, готовими здавати екзамени на відмінно. Моє кредо, стався до людей так, ніби в них день Народження, але поводься так, ніби у будь-який момент їх вирве на торт. Вкінці-кіців, зараз не час аби сидіти на паркані. Настав час роздовбати його нахуй. Виберіть ціль і знайдіть себе. Але не забувайте про ті перепони, відомі як гріхи.

 

Найкраще у вірі те, що є два виходи. Можете робити, що хочете. А я просто хочу, щоб ви хотіли те, що вам завжди і мало належати. Шлях завжди освітлений, якщо світло, яке шукаєте, достатньо яскраве. Якщо ви почуваєтесь, ніби у темряві, то завжди можете змінити лампочку. Ніколи не дозволяйте межам власних уявлень впливати на свій шлях. Ми можемо бути кращими.

 

Ми просто можемо ними бути. Повірте – це дуже просто.