Розділ третій. Не‑щоденник 11 страница

– Тобто?

– Ну… як і де ви познайомились?

Слухавка розреготалась:

– На картопляному полі ще на першому курсі. Тридцять років тому. А що?

– Нічого. Дякую. Добраніч, – сказав я.

У душ я пішов із мобільним телефоном. І заснув, тримаючи його біля щоки.

Але він не дзеленькнув жодного разу, повідомляючи, що прийшло СМС від абонента під кодовою назвою «Колібрі»…

 

…Ранком я в першу чергу поліз на сайт новин.

Звісно, вони вже були. І не лише в розділі світських хронік. Екран майорів заголовками, від яких у мене аж коліки пішли по всьому тілі – такий сміх розібрав.

«Замовлення чи дебош? Замах на сина депутата Костянтина Струтівського!», «Олексій Струтівський в реанімації!»,

«Іноземний журналіст захистив дівчину від брутального поводження сина депутата Струтівського», «Дарина Мелешко (певно, подумав я, це була та сама дівчина): я не давала жодної підстави так поводитись зі мною!».

Було навіть фото і відео, зроблені мобільними телефонами! Алекс недаремно старався – таки потрапив у кіно!

Я уважно, через стоп‑кадр, роздивився відзняте і зітхнув з полегшенням: упізнати мене на вулиці чи, скажімо, моїм сусідам майже неможливо. Волосся прилизане гелем, костюм, краватка – те, в чому мене ніколи ніхто не бачив, ракурс – зі спини, адже цікаві спостерігачі знімали головним чином Алекса – те, як він сахнувся і відлетів в інший кінець зали від мого удару, те, як один охоронець кинувся йому на допомогу, а інший – за мною. До того ж скрізь про мене писали – зі слів потерпілого – як про німецького режисера‑кінодокументаліста, котрий, втершись у довіру, намагався вбити відомого підприємця.

Упізнати мене могли б хіба що секретарка Алекса, дівчина‑дизайнерка Агата і покоївка, Віра Іванівна. Та й те, якби я прилизав волосся і одягнувся в той скафандр! Але якщо перші дві мене не цікавили, то з останньою я хотів зустрітися. Та чи захоче вона говорити зі мною після того, що я накоїв з її хазяїном? І взагалі, як мені її дістати? Можливо, вона ніколи не виходить з того будинку – живе там постійно?

Але тепер, коли Алекс, судячи з усього, перебуває в лікарні, симулюючи «страшні тілесні пошкодження», вона, що цілком імовірно, може дозволити собі вилазку в місто.

З міського апарата я зателефонував до Алексового офісу, назвався секретарці кур’єром, сказав, що маю завдання негайно доправити до помешкання її боса зразки шпалер прямо з Еміратів (вона, на моє щастя, була в курсі цих будівничих справ!), і з легкістю отримав потрібні цифри.

Я не міг гаяти часу і тому одразу ж набрав цей номер. І уявив, як по всіх трьох поверхах лунають трелі старовинних, а точніше, зроблених під старовину, телефонних апаратів, слухавки яких лежать на золотих ріжках. Ніхто довго не підходив.

Нарешті в слухавці пролунав жіночий голос:

– Ви зателефонували до помешкання пана Алекса Струтівського.

– Віра Іванівна? – якомога приязніше запитав я.

– Вибачте, я не маю права вести приватні розмови по телефону хазяїна! – залізним голосом вимовила Віра Іванівна і, певно, вже збиралася покласти слухавку на золоті важілі.

«Що далі? Що далі?» – заклацало в моїй голові.

Що зробив би який‑небудь більш досвідчений нишпорка?

Взяв би «на арапа»! І я беззаперечно вимовив:

– Хвилиночку. Це – у ваших інтересах!

На тому кінці дроту явно зацікавились таким поворотом. І я поквапився продовжити, вирішивши говорити напівправду:

– Я – приватний детектив і веду розслідування по факту смерті дружини вашого господаря. Мені необхідно поговорити з вами.

– Я не можу зустрічатися з людьми з вулиці без дозволу пана Струтівського, – сказала Віра Іванівна. – А він зараз… – вона трохи зам’ялась. – Він зараз у відрядженні…

– Неправда! – вигукнув я. – Він у лікарні. І мені доведеться з’ясувати, навіщо ви брешете.

– Не треба нічого з’ясовувати! – злякалася покоївка. – Я зустрінусь з вами. Але навряд чи стану в пригоді.

– Дякую, – сказав я і призначив зустріч.

 

***

 

– Це була ідеальна пара! – чув я вже вп’яте за десять хвилин, котрі відраховував великий електронний годинник на стіні невеличкої кав’ярні, куди я запросив Віру Іванівну.

Вона увесь час підтискала вуста і трішки пожовувала ними повітря перед тим, як вимовити чергову сентенцію.

Справляла враження освіченої людини – бездоганні манери, ввічливість у кожній інтонації, охайна зачіска, доглянуті руки. На колінах вона тримала маленьку сумочку‑клакер кремового кольору і час від часу клацала її замочком.

Це було єдине, що видавало її хвилювання.

Я вирішив зайти з іншого боку і сказав якомога приязніше:

– Чи давно ви служите в пана Алекса?

– Давно. І дуже цим задоволена.

– А де працювали раніше?

Вона помовчала, а потім вимовила з викликом:

– Я викладач фізики. Працювала завучем в школі‑коледжі при політехнічному інституті. Але, самі розумієте, потім, у період кризи, вибирати не довелося…

Я кивнув, думаючи про ключик до цієї чемної пані: де він знаходиться і як відімкнути її вуста хоча б на один зайвий міліметр.

– Пані Віро, – сказав я. – Ваш господар – людина чудова, але і в нього є свої вороги. Моя мета – зняти з нього усі підозри. Якщо ви в цьому мені допоможете, буду дуже вдячним. Я вас не затримаю надовго, але розкажіть хоча б те, що знаєте. Ваше визначення «ідеальна пара», як ви самі розумієте, не може влаштувати мене до кінця.

Вона зітхнула.

– Ну що ж я тут можу сказати? Не в моїх правилах обговорювати господарів. Але це дійсно була ідеальна пара.

Любили одне одного. Ніколи не чула від них розмов на підвищених тонах. Пан Алекс дуже її любив. Квіти, подарунки щовечора… Пані Таміла сама готувала, займалася хазяйством і ніколи мене не сварила. Гарна була дівчина.

Шкода, що потім так швидко проявилася хвороба…

– Коли і як проявилася хвороба, ви помітили?

– Напевне сказати не можу. Через пару місяців після весілля хазяйка стала трохи нервовою. Але загалом лишалася спокійною і чемною. Це все, що я помітила. Усе, що можу сказати.

– Ви були присутні в будинку, коли вона заподіяла собі шкоду?

– Моя кімната знаходиться в іншому кінці помешкання!

Про трагедію я дізналася лише вранці, коли приїхала «швидка» і міліція. Ми дуже плакали тоді. Я ледь угамувала Аліка… Він завжди був дуже вразливим.

«Аліка» – це було щось нове у її звертанні, коли йшлося про господаря.

Це я відзначив і відклав у свою скарбничку, але зараз вирішив на цьому не акцентувати.

– Ви знали, що пані Таміла – випускниця елітарного жіночого ліцею?

– Авжеж! Пан Алекс ніколи з іншою не одружився б!

Вона тяжко зітхнула (це не пройшло повз мою увагу!) і повела далі:

– Там навчаються дівчата з бездоганним вихованням і репутацією. Усі його друзі, колеги і знайомі беруть собі дружин саме з цього ліцею!

Ну і що мені робити далі, подумав я, вислуховуючи те саме, що вже знав і сам. Вирішив зачепитися за одне слово і запитав, дивлячись їй прямо в очі:

– А чи багато було інших?

– Що?

– Ви сказали – «з іншою». От я і питаю: чи багато було інших претенденток на серце пана Струтівського?

– Та ви, певно, молодий чоловіче, несповна розуму?! – втратила терпець Віра Іванівна. – Про такі речі питайте в… в базарних бабок! Я ціную своє місце. До побачення.

Вона різко підвелася. Я навіть не встиг провести її до дверей, як вона вже була на вулиці. Махнула рукою, зупиняючи таксі, і від’їхала, гордо дивлячись поперед себе.

 

***

 

…Я повернувся додому, нагодував Кицьку, забувши, чи годував я її раніше.

З таким господарем вона мала стати колобком вже за пару наступних днів. А також забув, що зовсім не спав і взагалі не роздягався протягом останньої доби.

Але мене охопила жага діяльності й відчуття – досить дивне – натрапляння на слід.

Це було непевне, валке відчуття, ледь помітне, як… як запах з під гарячої праски, що стоїть на білосніжній сорочці й ось‑ось має пропалити її. І доки триває ця мить, у тебе є можливість випередити спалення і врятувати сорочку.

Майже навмання, користуючись раптовим нападом шаленої інтуїції, я знайшов контактні телефони фізико‑математичного коледжу при Політеху. До інтуїції додався ще й напад зухвалості, котра притаманна авантюристам і, мабуть, аферистам. Адже привітним голосом, почувши напівсонне «Алло…» і назву закладу в телефонній слухавці, я бадьорим і дурнуватим голосом випалив таке:

– Вірочко Іванівно? Дорога «вчителько перша моя», завуч мій милий! А я щойно з‑за кордону – мрію подякувати вас особисто за науку!!! Пам’ятаєте, як ви… І тут, за всією логікою подій, мене увірвав вже не сонний, а досить енергійний голос:

– Стривайте, стривайте! Вам хто потрібен? Якщо Віра Іванівна Слонко – вона в нас вже років п’ять як не працює.

– Невже? – вдав я крайню ступінь розгубленості, радіючи, що у мене з’явилася можливість дізнатися про цю Віру Іванівну більше, ніж вона б того хотіла. – Шкода. А де ж вона зараз, як її знайти? Чи жива‑здорова?

У слухавці вагалися. І я вирішив вплинути прийомом особистої чарівливості і вивудив у співрозмовниці її ім’я та по‑батькові, а також те, що вона досить непогано знала вище згадувану Віру Іванівну Слонко. Я давно помітив, коли в людини питаєш, як її звати, спілкуватися стає набагато простіше.

Людмила Степанівна, так звали колишню колегу нинішньої покоївки, вочевидь, нудьгувала в приймальні і тому охоче повідомила, що… (А тепер – стоп! Я ледь не вкусив себе за долоню!)…що нині завуч уславленого коледжу працює у свого колишнього учня, а тепер відомого бізнесмена та громадського діяча, сина «депутата і кандидата», Олексія Костянтиновича Струтівського.

Я таки вкусив себе за долоню: так ось звідки взялося те лагідне «Алік». Добре, що я не помилився, зауваживши на цьому.

– В Альошки? Невже?! – непідробно зрадів я. – О!

Як же я відстав від життя своїх однокашників! Так він тепер велика людина… Але ж, вибачте, що набридаю, як же вона відважилась на цей крок…

– Ну так ви знаєте, яка в нас тут зарплата? – зітхнула Людмила Степанівна. – А в Олексія вона живе, як у Бога за пазухою. Щоправда… – у слухавці зловтішно гмикнули. – Вона, певно, хотіла більшого…

Тут вже гмикнути довелося мені: невже ця підстаркувата пані сподівалась на прихильність свого юного учня?

У більш тактовній формі я висловив цю думку вголос. І подумки прославив жіночу балакучість, адже за мить дізнався, що…

– Вони ж дуже дружили з першого класу – Алік і Оленка, донька Віри Іванівни, що вчилася в цьому ж класі. Ну, ви ж, певно, це знаєте, якщо вчилися разом! Потім Олексій віддалився, став великим цобе. От, вона, певно, і вирішила підсунути йому свою доньку – «з доставкою на дім»! Пішла до нього в найми, щоб звести їх. Тепер, бач, няньчить байстрюка! І гадає, що про це ніхто не знає…

Отакої!

Якби я знав, як легко працювати слідчим, пішов би одразу в юридичний! За якихось п’ять хвилин переді мною змалювалася повна картина життя Віри Іванівни, а її нервові пальці, що увесь час клямкали застібкою клакера, лише додали до портрета певні штрихи.

Я подякував Людмилі Степанівні за щиру розмову, побажав щастя‑здоров’я в її нелегкій педагогічний праці і поклав слухавку, цілковито задоволений своїми несподіваними здібностями.

Гадаю, наступна зустріч з вчителькою‑покоївкою буде набагато цікавішою! І навряд чи варто відкладати її. Адже все, що нині робив в якійсь гарячці, хоч як це дивно, було заради Пат. Навіть завдання пані Тамари відійшло на другий план. Я розумів: щойно зберу всі відомості про смерть її онуки, як це дасть мені козирі у боротьбі за ту, яка…

Яка поки що не дала мені жодної есемески.

Вирішив ще раз поговорити з покоївкою, а вночі виїхати до тієї благодатної дірки в живоплоті! Зателефоную і скажу, що Кицька вмирає без неї – не їсть і не п’є!

Хоча Кицька досить гарно робила і те, й інше.

З нас двох не їв лише я…

Але не думаю, що це мало б для колібрі хоч якесь значення…

Я знову набрав номер Алексового помешкання.

– Це знову ви? – зачувши мій голос, суворо вигукнула Віра Іванівна. – Чи не забагато дзвінків за один день? Ви хочете, щоб я поскаржилась господарю? Начувайтесь: у вас будуть величезні – я не жартую! – неприємності! Це я вам обіцяю.

Але я й не думав здаватися і одразу пішов у наступ, ретельно підготовлений отриманою від шановної Людмили Степанівни інформацією:

– Боюся, що неприємності будуть у вас!

– Це чому ж? – у її голосі почувся виклик. І я промовив металевим голосом:

– Віра Іванівна Слонко, ви є підозрюваною у причетності до смерті дружини вашого господаря з метою заволодіти його спадком на користь вашого незаконно народженого від нього онука!

Не знаю, чи правильно я сформулював своє звинувачення, але на тому кінці слухавки зачулося легке квоктання і белькотіння. Я витримав величезну паузу, доки воно припинилося, і почув здушений, зовсім інший, голос, котрий, здається, йшов з підземелля:

– Це не так… Благаю… Я готова ще раз зустрітися з вами…

Я не був милосердним.

Призначив їй зустріч за двадцять хвилин на тому ж самому місці.

Якщо вона візьме реактивний літак, то може встигнути, зловтішно подумав я і кинув слухавку…

 

***

 

Її зачіска була розкуйовджена, з‑під домашньої спідниці вибивалася сорочка без одного ґудзика.

Було видно, що вона збиралася, одягаючись в перше‑ліпше, що потрапило до рук.

– Я вас упізнала… – тихо сказала вона. – Це ви приходили до нас… Говорили з акцентом. Тільки одяг і зачіска були іншими…

– Тепер це не має жодного значення, – сказав я. – Все це було в інтересах розслідування.

Вона покірно кивнула. І заговорила, ніби продовжуючи вголос довгу‑довгу розмову, котру подумки давно вела сама з собою.

А почала її так само, як і при нашій першій зустрічі пару годин тому:

– Це була ідеальна пара. Це було видно неозброєним оком ще з першого класу, коли вони – Алік і Оленочка – опинилися в одній парі. Бачили б ви їх тоді – обоє біленькі, мов янголята. З того часу не розлучалися. Батьки забороняли Аліку гуляти вулицями чи їздити до нас в гості, то він забирав Оленку до себе, а потім його тато привозив її додому на авто.

Завжди дарували їй щось дуже дороге. В сьомому класі на день народження Алік приніс їй каблучку зі справжнім діамантом. Спочатку я дуже хвилювалась – як ми можемо відповідати їхньому становищу в суспільстві? І хвилювання виявилися не марними: ближче до закінчення школи Алік віддалився. Батьки весь час вивозили його за кордон. У нього з’явилися інші. І мої сподівання, що донька буде щасливішою за мене, розсипалися, мов картковий будиночок. Зрештою, настали більш складні часи і їхні шляхи остаточно розійшлися. А потім я випадково зустріла Аліка на вулиці.

Точніше, він зустрів мене. Тоді був дощ, а я йшла без парасольки… Він завжди був дуже чемним, зупинив машину і довіз мене додому. Тоді він вже був дуже заможною людиною, мав свою фірму. А ми ледь зводили кінці з кінцями. Я поскаржилася на життя, і він запропонував мені цю роботу. Спочатку це досить сильно обурило мене. Але потім… Потім я подумала, що тепер, коли він став самостійною і незалежною від батьків людиною, може, знову повернеться до моєї Оленки.

Я згодилась працювати, маючи цю мету. І одного разу, ніби випадково, завела доньку в його помешкання. Як я і думала, почуття спалахнули з новою силою. Принаймні з боку Оленки – точно! А потім сталося так, як це, на жаль, стається з людьми різних кіл. П’ять років вони були коханцями. П’ять років я служила йому вірою і правдою в очікуванні на весільну пропозицію. Навіть гроші збирала, аби подарувати молодим гідний подарунок. Але сталося те, що сталося… Тобто не сталося нічого навіть тоді, коли донька завагітніла. Був великий скандал. Він дав гроші на аборт і попросив ніколи не з’являтися йому на очі. Сказав, що він не може одружитися з донькою покоївки, забувши, що був час, коли я викликала його до дошки…

Вона гірко посміхнулася і повела далі:

– Мене він не звільнив, адже я натякнула, що історія може отримати розголос. Аборт ми не зробили: у мене ще були сподівання взяти реванш, коли народиться дитина. Дитина народилася. Хлопчик. Хворий на ДЦП. Тепер донька сидить з ним без всякої надії. За наше мовчання він платить непогані гроші, і я продовжую служити йому. Така історія…

Вона зітхнула і промокнула очі хустинкою.

Я не став тиснути на неї. Вона заспокоїлась і продовжувала говорити:

– А Тамілочка… Так, звісно, з її появою ми остаточно втратили надію, що наше життя зміниться на краще. Але тоді я вже не була впевнена в тому, що на краще.

– Чому? – запитав я.

Вона знітилася.

– Ну… Алік, тобто Алекс – людина складна, специфічна… Йому дійсно потрібна зовсім інша жінка. З іншого виміру. З того закладу. З тим вихованням… Тамілочка була саме такою. Мов пташка. Повірте, я піклувалася про неї, як могла… Бувало, обійму… А вона вся тріпоче, мов звірятко…

– Від чого вона померла? – запитав я.

Віра Іванівна нерішуче завмерла, затискаючи в руках пластиковий пакет, з яким приїхала замість того елегантного клакера.

Я чекав.

Відчув, що вона має дозріти до якогось рішення. Її «дозрівання» тривало не менш ніж двадцять хвилин.

Я встиг випалити три цигарки і вислухати пісню якогось попсо‑шнурка, що лилася з великого екрана над шинквасом кав’ярні.

Нарешті Віра Іванівна нерішуче дістала з пакета згорток і простягнула його мені.

– Це диски з архіву.

– Які диски? – не зрозумів я.

– Диски з архіву записів камер відеоспостереження – у нас тих камер напхано по всьому будинку на випадок пограбування! Він любить знімати і зніматись! Я взяла за останні півроку. Якщо ви зможете швидко скопіювати – я покладу їх на місце, поки він не вийшов з лікарні. Здається, він збирався їх знищити.

– А ви бачили, що на них?

– Та хто ж це може переглянути – тут їх безліч! Пан Алекс і сам того ніколи не переглядає! Можливо, тут є щось цінне для… для вашого розслідування. Адже Тамілочка якось сказала, що пан Алекс весь час «робить з неї кіно». Але благаю зберегти все в таємниці.

Я пообіцяв.

Лишив її в кав’ярні, а сам збігав додому і за годину (записів було чимало) скопіював на диски все, що вона принесла.

Потім вона сіла в таксі. Цього разу вона благальним поглядом довго дивилася на мене, аж доки таксі щезло за рогом.

Я послав їй навздогін заспокійливий жест.

 

 

Розділ сьомий. Я, Леонора

 

 

Десять років – це три тисячі шістсот п’ятдесят ночей. Ні!

Три тисячі шістсот п’ятдесят дві чи три, якщо враховувати один день високосного року. І кожної ночі з цих трьох тисяч з хвостиком, засинаючи, я кажу собі: «Я, Леонора…»

Я кажу це без жодної інтонації і без жодного продовження. Просто кажу: «Я, Леонора!», маючи на увазі – Леонора Іванівна Лайош. І засинаю. А прокидаючись, повторюю те саме, щоби потім знову забути про це на цілий день – до наступної ночі.

Так наказала мені Ліза‑Марія! Лізу‑Марію я теж ніколи не забуваю.

Вона ставила мене посеред кімнати перед усіма іншими – Петром, Сергієм і маленькою Анастасією і казала: «Погляньте, діти, яка вона гарна, наша Леонора! Вона витягне всіх нас!»

Але тоді я ще не знала, що вона має на увазі.

Мені було холодно і ніяково стояти посеред кімнати на холодних облуплених кахлях під поглядами братів‑близнюків і вічно голодними очима сестрички. Як казала Ліза‑Марія, їм поталанило менше, ніж мені. І мій обов’язок – компенсувати їм втрачене. Те, що мала (хоча й недовго) сама. Їхній батько, мій вітчим, загинув, коли вони були зовсім малі, а Анастасія взагалі ще не народилася.

На відміну від них, я знала, що таке власний автомобіль зі смішною назвою «копійка» і виїзд на ньому до театру, цирку чи зоопарку раз або два на місяць, подорожі до моря і святкування днів народження у колі подружок. Близнюки цього не пам’ятають, Анастасія – просто не знає.

А Ліза‑Марія…

Я все ще пам’ятаю її молоде обличчя. Я мушу його па м’ятати, адже на мені – велика місія, яку я виконаю будь‑що!

Лізу‑Марію я ніколи не називала мамою, адже вона була як дівчинка. Звісно, до того часу, доки нею і нами опікувався батько близнюків та Анастасії. Звісно, до цього ж трагічного часу вона ніколи не працювала.

Після школи закінчила технікум зв’язку, пішовши туди слідом за якоюсь подругою, а потім одразу вийшла заміж за мого батька – викладача того ж технікуму. А вже потім, років через шість, познайомилась з одним із засновників нової мережі мобільного зв’язку і ми пересіли з «копійки» на те авто, назви якого не знаю, але воно здалося мені цілим пароплавом на колесах.

Проминуло ще три роки, і все пішло шкереберть.

Вітчима, за словами Лізи‑Марії, вбили конкуренти. Квартира і той «пароплав» пішли на сплачування боргів. А може, просто Ліза‑Марія не зуміла впоратись з усім спадком і, як казали сусіди, «все пустила на пси». І ми всім великим і досить галасливим сімейством опинилися на першому поверсі крихітної двірницької квартири і почали проїдати останні заощадження.

Ось тоді Ліза‑Марія і почала виставляти мене на загальний огляд посеред холодної кухні і прискіпливо дивилася на мене, як художник на недомальоване полотно. Це тривало довго. Так довго, що одного разу я подумала – вона збожеволіла.

Але тепер я знаю: якщо довго про щось думати – те «щось» саме вистрибує на тебе.

Отже, це був якийсь глянцевий журнал, який Ліза‑Марія підібрала на вулиці. Він був брудний і вологий. Ліза‑Марія читала його весь день, незважаючи на дикий ґвалт, що здіймали голодні близнюки, а потім посадила мене перед собою і докладно пояснила, яка доля очікує на нас найближчими роками.

Розповіла, що в нашому місті, а точніше, за містом, знаходиться особливий елітарний ліцей, в якому виховуються майбутні дружини для мільйонерів.

– Ми запхаємо тебе туди, доню! – сказала вона з рішучістю, якої я ніколи в ній не бачила. – Це дуже складно, але можливо. Ви ще не знаєте свою матусю! Звідти, з того закладу, веде лише один певний шлях – до щасливого і заможного шлюбу. Іншого шляху просто немає! Звісно, з вулиці туди не потрапляють. Але щороку є одне пільгове місце і я зроблю все, щоби воно було твоїм!

– Що таке мільйонери? – запитала я, адже була ще зовсім мала.

– Це люди, які завжди добре їдять, – пояснила ЛізаМарія.

Це стало для мене найважливішим аргументом.

Важливішим за все, що я дізналася пізніше.

З того часу, протягом цілого року, все, що ми мали на господарстві, йшло лише на мене і для мене. Найбільша порція макаронів, найкраща сукня, перша пара взуття, навіть фрукти. Навіть шампунь.

Настав час, коли Ліза‑Марія показала мені купу паперів, які зібрала за рік – різних «хадатайств», довідок і характеристик, з котрими ми мусили їхати до того навчального закладу, де мене обстежать і приймуть до навчання.

А через десять років я зможу стати дружиною одного з тих, «хто завжди добре їсть». Але це було ще не все! Зачинивши двері від невгамовних близнюків і запхавши Анастасії соску, Ліза‑Марія пояснила мені головне.

– Там, в цьому закладі, існують свої правила, порушуючи які ти можеш бути відрахованою. Одне з них: ніколи не підтримувати родинних зв’язків. – І я не бачитиму тебе і близнюків? – запитала я.

– Ніколи! – сказала вона.

Я зітхнула з полегшенням і одразу ж отримала міцного стусана.

– Ти помиляєшся, – мовила Ліза‑Марія, – я віддаю тебе туди не заради тебе самої! Так, ти забудеш нас і, якщо буде треба, саму себе, виконуватимеш все, щоб стати справжньою дамою. Можеш навіть привселюдно проклясти всіх нас. Але!

Вона підняла палець догори, і я глянула на нього, як на знак долі:

– Але потім ти витягнеш всіх нас звідси. Ми потерпимо.

Ми дочекаємось. Ми щось вигадаємо, щоб не померти.

Очі її блищали. І я нарешті збагнула, що на мене покладається велика місія. І я присяглася, що виконаю її.

А тепер знаю, ЯК саме!

Адже тоді, коли мене, що ледь трималася на тремтячих ногах, відвели в моє перше самостійне помешкання – до великої кімнати з десятьма бездоганно застеленими ліжками й ароматом квітів, я майже одразу забулася у щасливому рожевому сні.

Перший рік пам’ятати своїх було легше, я все ж таки скучала за братами і сестрою, а постійне відчуття голоду, яке досить скоро зникло зі шлунка, ніколи не зникало з пам’яті.

Усі ВОНИ, ті, з ким я ділила роки навчань, не знали різницю між голодом і ситістю, не могли знати, і тому серед НИХ я була іншою. Не мусила забувати, що я – Леонора. І що десь там, під нашаруванням наших навичок, у мені, мов чотири голки, сидять Петро, Сергій, Анастасія і Ліза‑Марія.

У НИХ такого багажу і бути не могло. Всі вони були безрідними!

А я не повинна забувати, що Петро і Сергій, яких мушу не впізнати при майбутній зустрічі (та й навряд чи дійсно впізнаю!), мусять стати водієм і садівником у моїх угіддях, Анастасія – покоївкою в замку, а Лізі‑Марії дістанеться якась роль з мінімальним навантаженням. Яка – я ще не знала. Але якщо моїм чоловіком стане шейх, я візьму її на роль доглядальниці за акваріумними рибками…

– Якщо цього не станеться, – попереджала мене наостанок Ліза‑Марія, – якщо всі мої сподівання і клопоти зійдуть нанівець через твою гординю, ми всі проклянемо тебе! І ти ніко ли не зможеш спати спокійно. Ми встанемо до тебе з могил!

Я б цього не хотіла…

Але чи зможу я виконати це завдання? Чи достатньо в мені краси і розуму? Чи зверне на мене увагу найбагатший з перших гостей нашого першого балу? І що буде далі? Що буде далі, коли я поїду звідси в білій кареті?

Чи вистачить мені знань, які я набула тут?

Мені треба було знати про це більше, ніж іншим.

Мені треба було бути бездоганнішою, ніж інші. І не привертати до себе надто багато уваги.

Уже рік, як мене трусить від однієї думки, що скоро, зовсім скоро ми опинимось в бальній залі! І якщо інші говорять про це з величезною часткою романтики і приємних очікувань, то мене все більше охоплює страх. Мені потрібен найбагатший, найкращий. Той, хто за моїм проханням візьме на службу водія і садівника, покоївку і доглядальницю за рибками…

Але я боюся.

Боюся, що він підійде не до мене.

Озу, Рів, Іта та Мія мене не хвилюють. Я знаю, що краща за них, незважаючи на те, що вони гарні з гарніших. Тут всі гарні. Інших просто НЕ БЕРУТЬ! Але ці дівчата, на яких я завжди дивилась як на конкуренток, мене не обходять – вони надто запрограмовані. Вони можуть належати будькому, адже ці «будь‑хто» все одно люди не прості. А от щодо «шейха» – тобто найзаможнішого і найкращого, ось тут мене запросто може обійти лише одна – Пат.

Пат, як на мене, не просто гарна.

Вона навіть і не гарна за тими параметрами, котрі ми вимірювали лінійкою на своїх обличчях: стільки‑то сантиметрів відстані між очима, стільки‑то – від чола до підборіддя за шкалою італійських художників часів Ренесансу чи пропорціями грецьких богинь.

У неї жодні параметри не збігаються з еталонами! Тому вона весь час намагається ходити зі схиленим обличчям, соромлячись своєї недосконалості. Але лише я бачу, що ця недосконалість – її головний козир. Вона, ця Пат, уся вміє світитись! І, ніби соромлячись цього, завжди зіщулюється, вдає з себе найгіршу!

Але це мені на руку. Адже якщо з таким схиленим обличчям вона стоятиме на балу, то я буду спокійна. А якщо ні?

Адже останнім часом вона поводиться дивно. І очі в неї через якусь невідому хворобу весь час сяють, аж боляче дивитися.

Хоча про це і мова: Пат, зі своїми неправильними параметрами, завжди чимось відрізнялась від інших. Полізти на дах бальної зали – її ініціатива. Ніхто б до цього не додумався!

Я спостерігаю за нею давно. І знаю, що вона також спостерігає за мною. Знаю, що нас об’єднувало і те, що ми обидві спостерігали за Тур, коли та ще вчилася разом із нами.

А можливо, все інакше: спостерігаючи за Тур, коли наші погляди – захоплені, сповнені любові і захвату – схрещувались на її обличчі, ми і почали спостерігати одна за одною, об’єднані загальним захватом. Тоді я зрозуміла: Пат теж приховує заборонені емоції.

Мої спостереження мали трохи інакшу природу, ніж у Пат: я вчилася бути кращою за Тур, кращою за Пат, кращою за всіх інших. Дякувати Богу, що Тур була старша, а це означало, що ми з нею не конкуренти.

Тепер, коли Тур немає і що з нею – достеменно не відомо, я всім єством відчуваю, що Пат – єдина, хто може зі мною позмагатися у «бальних перегонах». Хоча вона цього не розуміє.

Вона ж вважає себе негарною!

Вона сама якось сказала, дивлячись в люстерко, що у неї надто довгий ніс, надто великі вуста, надто високі вилиці, надто випуклі очі, надто високе чоло і… смішні вуха.

Я не стала сперечатися.

Співчутливо кивнула у відповідь. І подумала, що вона має рацію: все в ній «надто». Але, дурна, дурна, нехай вона цього ніколи не зрозуміє!

 

…Пані Вихователька каже, що я мушу першою відвідати її в лазареті – такий порядок: доглядати за хворими колежанками, щоб вони ніколи не залишалися самі. Я якраз приймала сонячні ванни.