Розділ третій. Не‑щоденник 7 страница

Вони стрибали у хвилях і дивилися одне на одного.

А ми всі дивилися на них. Навіть ті, хто сьогодні ж увечері надасть всій цій картині безжального іронічного відтінку з усім егоїзмом молодості…

Я вийшов у вранішнє місто, ще свіже після нічної прохолоди. Відвертість мого товариша збентежила мене, його стан був схожий на опанування нав’язливою ідеєю. Було в його гарячковості щось хворобливе. Я і сам час від часу згадував свою нову знайому, і ця згадка щоразу пронизувала мене наскрізь гострим заштриком, в якому було намішано багато чого – від захвату до огиди. Ніби став свідком розтину інопланетянки.

Але ж вони були звичайними людьми, зі звичайних родин, як та Таміла!

Я зазирнув у свій мобільний телефон і знайшов номер Тамари Олександрівни – тієї старої, що приходила до мене з проханням з’ясувати причини загибелі онуки. Чесно кажучи, за весь цей час я не зателефонував їй жодного разу, адже нічого так і не з’ясував. Хіба що вчора вночі вийшов на химерний слід. Але він нікуди мене не привів.

Я подзвонив старій пані і напросився на аудієнцію, вирішивши, що цього разу більш детально розпитаю про ліцей та про його вихованок. Адже перший її візит не здався мені надто серйозним.

Пані Тамара назвала адресу, я взяв таксі і за двадцять хвилин вже стояв перед пошарпаними дверима багатоквартирної поверхівки.

Двері прочинилися спочатку на довжину ланцюжка, і до моїх ніг вискочила велика руда кішка. Кілька рухів старечої руки – і двері зі скреготом розчахнулися. Спочатку хазяйка ногою заштовхнула кішку назад до квартири, потім швидким рухом руки втягнула туди мене, щоб кішка черговий раз не вирвалась на омріяну свободу.

На мене дихнув застійний вітерець однокімнатної «гостинки», вщент забитої безліччю різних старих речей. Квартира ніяк не в’язалася з образом старої пані, котра приходила до мене у вигляді мешканки престижного району.

Помітивши, як я розглядаю старі етажерки із купою запилених статуеток, пані промовила:

– Тут нічого не мінялося років сорок. Не вважаю за потрібне щось змінювати і надалі. Все накопичується, і нічого не викидається.

Вона провела мене до маленької і такої самої захаращеної кімнати. Там стояв круглий стіл (такий був колись у моєї бабусі) і кілька витертих до золотавих лисин дерев’яних стільців із круглими спинками. Червона оксамитова скатертина в багатьох місцях була протерта до ниток, але посередині стояв розкішний порцеляновий чайник із китайським візерунком та чашки, що світились у м’якому світлі призахідного сонця, мов морські мушлі.

Взагалі я помітив, що багато з того мотлоху було досить дорогим, майже ексклюзивним.

Пані Тамара, не питаючи, налила мені чаю з того китайського чайника і прискіпливо втупилася в мене своїми гострими очима.

– Ви щось дізналися?

Я зніяковів.

– Ну… Я був там і зрозумів, що цей заклад надто закритий для отримання будь‑якої інформації. Думав, що буде простіше. Тому мені необхідно, щоб ви розповіли про все докладніше.

– Про що саме?

– Про виховання в ліцеї, ‑ сказав я. – Про те, як туди потрапляють і як виходять, про подальший шлях вихованок, про навчання…

Вона зітхнула:

– Це дійсно закрита інформація.

– Але ви мусите розповісти мені все, що знаєте, інакше я нічого не зможу з’ясувати.

– Добре, юначе, – знову зітхнула вона. – Однак я не є прикладом доброї послідовниці цього навчання, як ви вже зрозуміли. Пийте чай…

Мені довелося взятися за чашку і нашорошити вуха.

А стара встала і полізла кудись до шафи, повідчиняла шухлядки, з яких почали випадати різні зібгані речі – старі туфлі, капелюшки, білизна. Пані Тамара щоразу незадоволено похитувала головою і смикала інші численні шухлядки, з яких так само вилітали папери, листи, фотокартки.

За якихось п’ять хвилин вся підлога була встелена різного роду дрібнотою. Навіть склом розбитої вазочки, яка чомусь опинилася в бічному отворі письмового столу.

Нарешті з переможним виглядом і спітнілим чолом стара пані витягла з‑під стосика білизни вишитий рушник і розгорнула його перед моїми очима. Рушник був прожовклий, темний від пилу на згинах, але на ньому досить чітко збереглася вишивка філігранних літер, обрамлених візерунком переплетених трав і квітів.

Я прочитав вишитий хрестиком стовпчик слів:

Вдячність.

Повага.

Слухняність.

Мовчання.

Терпіння.

Служіння.

Старанність.

Вірність.

Турботливість.

Хазяйновитість.

– Що це? – запитав я.

– Це десять заповідей Статуту ЛСД, яких нас вчили. Це головні правила життя. Запорука щастя. Кожна дівчина мусила вишити їх на своєму весільному рушнику і ніколи не порушувати. Такий рушник, – зітхнула стара, – був і в Таміли…

– У мене була можливість дещо дізнатися, – сказав я, – і з’ясувалося, що дівчини з таким іменем в ліцеї не було.

– Ох, а хіба я вам не сказала? – посміхнулась пані Тамара. – Нас, ліцеїсток усіх часів, споконвічно називали за першими літерами наших повних імен.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Тобто Тамілочку називали Тур, адже її повне ім’я – Таміла Устимівна Рожко.

Я ледь не промовив «Не фіга ж собі!», але вчасно схаменувся. Проте зрозумів, чому в моєї нічної колібрі було таке дивне ім’я.

– А навіщо таке робити? – запитав я.

– Розумієте, в ліцеї вважається, що називати одна одну за власним іменем – це йти на неформальне зближення.

– А що ж тут поганого? – не зрозумів я.

– Але ж це тягне за собою непотрібні емоції і дії! – серйозно відповіла стара.

– Тобто? – як папуга, повторив я.

– Скажімо, товаришування поза межами ліцею. Або пам’ять про родинні зв’язки…

– Дивно… – промимрив я.

– Нічого дивного, – почала пояснювати пані Тамара. – Просто жінка мусить бути вільною від усього, що заважає їй бути гарною дружиною своєму чоловікові. А бути гарною дружиною – це головна мета і призначення!

Я згадав розмову з Барсом і подумав, що, можливо, в цьому є сенс. Попросив пані розповісти про все докладно. І ось що почув.

– Ліцей як втаємничений орден існував з давніх‑давен. На початку це були такі собі монастирі, але в них виховували не черниць, а навпаки – жінок, які б повністю вміли задовольнити всі потреби чоловічої частини світу. На уроках історії нам показували стародавні гравюри часів інквізиції, коли ці монастирі спалювали як розплідники відьом. Але згодом, коли заможні чоловіки зрозуміли мету, почали усіляко підтримувати подібні заклади по всьому світу. Згодом виникли певні програми для навчання. Та головними є ті постулати, які вишиті на цьому рушникові, і певні умови, за межі яких нас вчили не заходити. У мої часи методи засвоювання матеріалу були досить жорсткими. Кожен постулат Статуту ми мусили підкріпити практикою. Це залишається з тобою на все життя, на рівні рефлексів…

Вона тяжко зітхнула.

Мені залишалося просто ще раз повторити «тобто», і вона продовжувала:

– Скажімо, перший постулат – Вдячність… – вона замислилась. – М‑м‑м… Як би вам це пояснити?.. Це найперше, що ти мусиш відчувати до людини, яка тебе обрала серед тисячі інших. Вдячність – основа стосунків. Коли мій майбутній чоловік – я вже казала, що він обіймав високу посаду, – вперше підійшов до мене, завдяки нашому навчанню і практиці, я фізично відчула потужну хвилю вдячності і неймовірне щастя. Часи тоді були важкі – ми всі мусили бути вдячними.

– Цікаво, – сказав я, – як можна навчити Вдячності? Якщо людина егоїстична, хіба можна навчити її бути вдячною?

– Ви маєте рацію. Саме тому Вдячність треба культивувати на рефлекторному рівні!

– Що означає – на рефлекторному рівні? – не вгавав я.

– Для того й існувала практика!

Я ледь не розреготався:

– Яка?!!

– Ви даремно смієтесь, – суворо сказала пані Тамара. – Я ж сказала – практика була досить жорсткою. Не знаю, як зараз, а у нас було таке: десять днів нас не годували, а потім давали поїсти. Цією їжею були дощові черв’яки. Щоправда, їх трохи притрушували цукром і…

З мене сам по собі вирвався певний горловий звук. – …але після голодування, – продовжувала стара, – ми цілували руки наставниці.

– Який в тому сенс? – не витримав я.

– Великий. Ми мали бути вдячними і за черв’яків, і за тістечка. Байдуже.

Я хотів сказати, що це якась дурня, але стримався: нехай розповідає далі. І поставив нове запитання:

– А як «виховували» Мовчання?

– По‑різному… Ми носили в роті підсолену воду по кілька годин. А потім випльовували її в склянки. Якщо у когось було менше, ніж потрібно, ту карали.

– А Терпіння?

– О, тут теж було багато різновидів практики. Найтяжче для мене було простояти добу на колінах, а потім бездоганно станцювати вальс під музику Штрауса. «Голубий Дунай»…

Досі, як почую ту музику, мої коліна починають нити…

Вона посміхнулась.

– Але все те дуже пішло на користь, коли ми почали жити самостійно. Нерви у нас ніколи не здавали. І всі ми були щасливі… Ліцей навчив нас цього.

– Ви і зараз поділяєте ці погляди? – обережно запитав я.

– Які саме? – трохи нервово запитала вона.

– Ну те, що головна мета життя жінки – задовольняти всі потреби чоловіків?

Вона стисла вуста і замислилась, а потім сказала:

– А якою може бути інша?

Я знизав плечима:

– Ну… скажімо, чогось досягти самій. Виявити свої здібності. Зробити кар’єру. Або… – я зробив паузу. – Полюбити того, кого хочеш, а не того, хто обере тебе, як… папугу на пташиному ринку.

– Дякувати Богу, юначе, з середини шістдесятих керівники знайшли спосіб успішно вилучати ці хибні думки з голів! – суворо сказала вона і додала: – Якби цей спосіб існував раніше, я б не спотворила свого життя через ту, як ви кажете, можливість вибору! Мій перший чоловік був заможним, і я жила в нього, мов у Бога в кишені! Але той інший…

Вона ніби задихнулась і замовкла. Я мовчав, чекаючи, доки вона зможе продовжити. – …той інший… Він змусив мене забути все. І я втратила свій рай. Мабуть, через те і почала шукати доньку, онуку. А це виявилося хибним шляхом, адже тепер я страждаю!

А нас не вчили страждати.

Вона занурила обличчя у великий носовичок і здушено промовила:

– Чому, чому моя дівчинка померла?!! Невже вона пішла моїм шляхом, і я – винна? Чому про це думаю лише я?! Її мати і батько живуть весело і спокійно. Вони нічого не знають і лишаються щасливими. Ось це і є те, заради чого люди віддають на навчання своїх доньок: щоби бути щасливими, не перейматися і не страждати.

Я подумав, що це дивна логіка.

Але, можливо, в ній є якийсь вищий сенс? Мені не вистачало батьків, їхня загибель досі мені боліла. А якщо б я зовсім не знав їх, можливо, не було б так боляче?

Я не помітив, що ми мовчимо вже кілька хвилин.

Стара пані ніби задрімала.

– А що то за спосіб, яким вилучають хибні думки? – урвав тишу я.

– Донька казала щось про «ковток щастя»… – тихо сказала вона.

– А що це таке?

– Докладно не знаю. І якби знала, не сказала б! Мовчання – золоте правило, до речі… І вона дійсно замовкла.

Навіть не сказала мені «до побачення», коли я зачиняв за собою двері.

Так і лишилася сидіти в кріслі: стара пані, що втратила свій рай, і руда кішка, що знайшла його на її колінах, котрі ще пам’ятали гострі хвилі блакитного Дунаю.

 

***

 

Утрачений рай – це коли ти починаєш мислити самостійно. І тоді вже не можеш заснути. Не можеш сприймати події в одній площині, мов розкладений пасьянс, де кожна карта кладеться на своє місце і все сходиться.

Починаєш розуміти, що яблука не завжди бувають солодкими, а посмішка – відвертою. Кожен постулат, що надійшов ззовні, підлягає ретельній і прискіпливій перевірці. І втрачаєш довіру до всього.

Я давно думав про це. З того часу, як втратив батьків.

До того я цілком нормально сприймав деякі «аксіоми», які тепер спростовую.

Скажімо, коли кажуть – «незамінних немає». Зрозумів, що такого не буває, і почав заперечувати й інші: «гроші не пахнуть», «переможців не судять», «два чоботи – пара», «ліс рубають – друзки летять» і купу інших, які нам втовкмачували, мов «дацзибао»…

І все виявилося брехнею! Гроші смерділи. Переможців саджали і судили. Лівий чобіт муляв, правий – «хлюпав», кожна «друзка» мала свою особисту історію, без якої не було б того лісу.

Але якщо про це не замислюватись, можна жити спокійно. Спокійно і безтямно.

Життя гнуздає тебе, хтось дає тобі до рота вудила, ти вдячно затискаєш їх у щелепах і час від часу жуєш, мов гумку, на очах – чудові «сонцезахисні» шори, у вухах – навушники, в яких лунає «цоб‑цабе». І вперед – у світле майбутнє! І така благодать, що навіть ліньки повернути голову, щоб хоч одним оком скосити на того, хто править твоєю ходою, хто натягує чи відпускає віжки.

Я давно втратив свій рай. Хоча спочатку моя хода нічим не відрізнялась від багатотисячної ходи інших, хто так само йшов поруч, покірно тягнучи свій віз. Єдиним, що трохи відрізняло мене від інших, було моє ім’я. Його дали мені при народженні мої романтично налаштовані батьки.

У дитинстві я ненавидів його, адже з мене знущались. В інституті воно допомагало мені складати іспити, адже кожен викладач починав його із запитання, чому мене так назвали. І, розповідаючи різні небилиці, я завжди перебирав певну частку відпущеного на іспит часу і завойовував непереможну симпатію здивованого педагога. Так само, через балачки про походження мого імені, мене легко взяли на роботу з третього курсу – інженером‑електриком на залізницю. Це було майже здійсненням мрії! Коли не було авралів, я сидів у невеличкому приміщенні на станції і спостерігав, як повз мене пролітають вагони «і колеса в пітьмі цокотять», а потім вчився грати на саксі, вмикаючи старий магнітофон із записами Сігурда Рашера, Койлмена Хоукінса, Лестера Янга, Бена Уебстера та іншими, котрі стали для мене маленькими і великими богами…

Потім я плюнув на все це. І покинув свій залізничний рай разом із своїм вірним другом – саксофоном. На відміну від мене, він ніколи не боявся імпровізацій…

…А директор пересувного шапіто любив саксофон.

Вони знайшли одне одного, коли я підробляв на весіллі.

Це було весілля справжньої «принцеси цирку» – доньки повітряного жонглера, на яке мене запросили разом із невеличким джаз‑бендом, котрий склався ще в підлітковому віці у нашому дворі (до речі, в ньому грав і Барс – Сашко Приходько). Час від часу ми знаходили собі такий підробіток не так заради грошей, як заради розваги і бажання розвіяти сум‑нудьгу від перебування на своїх «постійних місцях праці». Тоді Барс ще працював музичним редактором на радіо, а я перевіряв стан електричного живлення на приміських лініях залізниці.

На тому весіллі був і директор пересувного шапіто, румун за походженням, на ім’я Кароль Варга. Слухаючи мій сакс, він пустив кілька фонтанів скупих чоловічих сліз і запропонував «літні гастролі» на узбережжі Болгарії. Я не уявляв, як це може виглядати, але зголосився подумати.

Барс сказав, що я ідіот, якщо можу покинути місто якраз в той час, коли нас – його і мене – згодні прийняти до оркестру філармонії, за його словами «задурно» – без зв’язків, а головне – музичної освіти. А таке, за його ж словами, випадає не кожному.

Барс завжди мав рацію. І я вагався.

Доти, доки не зустрів Мінні…

Вона була надзвичайна! Вона любила мій саксофон, майже як Кароль Варга. А можливо, ще більше. Коли вона вперше побачила його в моїх руках, два його золотих обриси назавжди відбилися в її величезних чорних зіницях. Вони залишалися там навіть тоді, коли я замотував сакс замшевою пелюшкою і ховав у футляр, ревнуючи її до нього.

Не знав, кого з нас вона любить більше.

Коли я ховав саксофон, Мінні відвертала від мене очі, ніби розуміючи, що я ревнуватиму до цих закарбованих в її зіницях двох крихітних золотих суперників.

Я не бачив істоти, красивішої за Мінні. А вона не бачила нічого красивішого за саксофон. На цьому ми і зійшлися.

Сталося це досить просто.

Коли я вперше ступив за цупку парусину службового приміщення шапіто, щоб побалакати з Каролем Варгою про свої права й обов’язки, маршрут майбутніх гастролей і проблеми з дозволом на тимчасову роботу за межами країни – в самий розпал цієї розмови, що звелася до моєї відмови від цієї авантюри (пан Варга пропонував смішні гроші, яких не вистачило б і на купівлю пачки цигарок), Мінні проїхала повз мене, мов королева.

Я відкрив рота і закляк на фразі: «…що ви називаєте безкоштовним харчуванням?», так і не почувши, що відповідає мені хитромудрий директор.

З тієї миті ладен був жувати і тирсу з арени!

Незбагненно елегантним рухом Мінні припала до скла всім своїм граційним тілом і підвела голову, зблиснувши довгою шиєю, що, мов жива ртуть, перетікала в фіолетовочорний тулуб, відшліфований, мов морська галька.

– Це – Мінні, ‑ помітивши мій зачарований погляд, мовив пан Варга, уриваючи свої умовляння щодо безкоштовних гарячих обідів і чудово розуміючи, що справу вирішено, – Мінні – наша головна артистка. На ній все і тримається. Мусите їй сподобатись!

Він наказав двом робітникам, що везли акваріум, зупинитись і попросив мене зіграти кілька музичних пасажів – для Мінні.

Я дістав саксофон. І Мінні, дослухаючись до звуків, несподівано почала виробляти такі викрутаси, що збігся увесь невеличкий штат цих бродячих вар’ятів. Хто з них і хто взагалі у всьому світі міг знати, що тюлениха любить музику?

Ось в чому незбагненна хитрість життя!

Ми не можемо знати напевне, що ми любимо насправді, доки не побачимо САМЕ ЦЕ. В нас живе цілий світ закодованих речей, які можуть виявитись найнеобхіднішими тільки тоді, коли ми побачимо їх хоч краєчком ока, хоч здалеку, хоч на старовинних гравюрах давно забутих і запилених книжок. Або дізнаємось про них, підслуховуючи тихий шепіт подорожніх, що пройшли вночі повз твій будинок. І тоді вже не зможемо спокійно спати.

Певно, в Мінні якимось дивом жила музика. Треба було лише дати їй знати про це. А цього, виявляється, їй не міг дати ніхто, крім мене…

…Спека тоді стояла неймовірна. Узбережжя щільно було всіяне людьми. Пан Кароль Варга, маючи якісь неформальні стосунки з представниками влади, зупиняв наш «обоз» у маленьких містечках (у великі ми навіть не потикались!).

Усього по тижню ми стояли в Ахелої, Поморії, на околицях Созополя і Балчика. Все хазяйство вміщувалося в одну велику фуру разом із акваріумом для Мінні і кубельцем для чотирьох підстаркуватих пуделів. У розпорядженні пана Варги був пошарпаний «бусик» на дванадцять місць, де вміщувалась вся трупа разом із «оркестром» у моїй єдиній особі.

У трупі був силовий жонглер Микита, котрий ловив свої гирі «через одну», велоеквілібрист Стасик, що так‑сяк вібрував на патичку з одним колесом через свою пристрасть до оковитої, юна дресирувальниця собачок Віка – недавня випускниця циркового училища, яку доводилося вдень зі свічкою шукати по пляжах та прибережних барах, парочка клоунів Бім і Бом, а в побуті – Петро та Михайло Терещенки, що починали свою «килимну кар’єру» ще за часів князя Ярослава.

Сам Кароль Варга виконував роль шпрехшталмейстера, завгоспа та «хрещеного батька» нашої маленької бродячої мафії, котру якимось дивом пропускали через кордони. Моїм обов’язком несподівано став догляд за Мінні і, звісно, гра на саксофоні під час виконання номерів.

Ми їхали в шаленій задусі. Більшу частину фури займало головне багатство – холодильна камера зі шматками льоду, який час від часу підкидали в акваріум з Мінні або я кидав його просто на велику білу церату, якою був встелений пластиковий піддон, і вона борсалась на цьому імпровізованому арктичному березі. Потерпаючи від спеки і запаху бензину, Мінні підгрібала під себе шматки льоду, мов курка курчат, не залишаючи жодного.

Часом, вдивляючись в її бездонні чорні очі, я шкодував, що не є членом товариства захисників тварин. Мінні потерпала від спеки не менше, ніж ми. Але виглядала щасливішою, ніж ми, адже ніколи не бачила океану, не знала, що таке лежати на справжній кризі і через це не відчувала всю глибину своїх страждань.

Кароль Варга сказав, що тюлениха народилася в міському цирку напівмертвою і він викупив її у директора за пляшку коньяку. Викупив і виходив. Тепер саме вона приносить шапіто хоч якийсь зиск, адже має розум і, як з’ясувалося завдяки мені, музичний слух.

До нашої з нею співпраці Мінні приваблювала глядачів одним своїм виглядом та ще тим, що відбивала кинуті дітлахами м’ячі і їла з рук рибу чи навіть поп‑корн. Більшого від неї не вимагалось.

Але саксофон робив дива. Під нього Мінні почала танцювати.

Спочатку я просто грав, стоячи на подіумі навпроти неї, а вона виробляла неймовірні викрутаси. Часом мені здавалося, що вона приймає форму звуків, які чує.

Згодом номер ускладнився і – готовий побожитись! – міг би конкурувати з номерами пристойних цирків!

Я виходив до Мінні на білу церату в лискучому чорному костюмі і, імпровізуючи на саксі, повторював її рухи. Одна пані під час нашого номера просто знепритомніла, заворожена цим видовищем. Потім таке траплялося досить часто.

Пан Варга навіть почав мріяти про великий надувний басейн і розширення номера до цілого відділення. Але щотижня ми кочували з місця на місце і думати про таке було зарано, адже всі ми перебували в постійній метушні.

Кожен, крім того, що мав свій такий‑сякий номер, ще й виконував купу інших обов’язків.

Найтяжчим було, коли ми ставили намет‑шапіто. Якщо пан Варга скупився найняти місцевих алкоголіків, на це витрачався цілий день і купа сил. Перший тиждень такої праці у мене нила кожна клітинка на чорному від засмаги тілі.

Поставивши намет, пан Кароль сідав за кермо свого зеленого авто, відчиняв верхній отвір, встановлював туди «живу статую» – Віку, одягнуту в блискучий купальник для приваблення публіки. У руках Віка тримала прапор з чудернацьким саморобним зображенням Мінні і мегафон, у який вона час від часу оголошувала початок вистави.

Можливо, такі хитрощі і додавали до числа глядачів ще пару‑трійку стомлених сонцем родин, але перші три дні доводилось витрачати сили перед десятьма‑п’ятнадцятьма глядачами, аж доки через них не розповсюджувалися чутки про нашу найголовнішу танцівницю. І під кінець вистав зал вже був забитий під саму зав’язку у прямому сенсі – під зав’язку нашого круглого брезентового даху!

Увечері пан Кароль Варга рахував прибуток і навіть видавав нам «преміальні». Свої я витрачав на свіжу рибу для Мінні.

А потім у нас з’явилися неабиякі конкуренти у вигляді професійного пересувного цирку – втричі більшого за наш жалюгідний вицвілий намет. Спочатку все було нічого. «Балканський кульбіт» – так називалося те пристойне шапіто – розташувався на іншому кінці Помор’я і так само, курсуючи на розмальованому фургоні вулицями міста, взявся активно агітувати публіку йти саме до них. Але публіка вже добряче «підсіла» на Мінні.

Тоді до нас завітав сам директор «Балканського кульбіту», такий собі пан Калін Кіркоров – довготелесий чорнявий болгарин з тонкими чорними вусиками, закрученими в кілька кілець. Його супроводжував чоловік‑горила з таким накачаним торсом, що здавалося, він от‑от лусне від натиску своїх же м’язів. Наш Микита у порівнянні з ним був просто немовлям!

Пан Калін чемно попросив пана Кароля якнайшвидше зібрати манатки.

На що пан Кароль зухвало відповів, що за кілька днів збирати манатки доведеться самому пану Кіркорову, незважаючи на його популярне серед любителів російської попси прізвище. Пан Калін посміхнувся в свої напомаджені вуса, купив квиток, не взявши здачу з двадцяти левів (що було жестом неймовірної щедрості) і лишився подивитися нашу виставу.

Усе перше відділення він відверто і голосно реготав разом зі своєю «горилою», крутив головою, не розуміючи, чому до задушливої зали набилося стільки нерозумного люду.

У другій частині вистави він це зрозумів настільки чітко, що його широко відкритий рот більше не видав жодного непристойного звуку.

Ніби відчувши важливість моменту, Мінні танцювала, як ніколи. Клянуся всім, що маю нині в кишені, я обожнював її в той вечір так, як можна обожнювати батьківщину, віру чи мову – все те, без чого ти не існуєш. І грав, підлаштовуючись під її рухи з такою пристрастю, що в якусь мить мені здалося, що ми разом утворили єдине ціле.

Навіть пошкодував, що ніде в світі не можна зареєструвати шлюб з істотою не людського походження. Адже кращої подруги в мене ще не було.

Після вистави пан Калін знову завітав до пана Кароля.

Цього разу – сам. І попросив продати йому Мінні. За будь‑яку ціну. Разом із саксофоністом.

Пан Кароль викликав мене.

Розмова тривала до ранку під сливову ракію, за якою пан Кіркоров з приємною періодичністю посилав свого горилуохоронця, що дрімав на тирсі нашої арени, зайнявши її чи не всю своїм роздутим дурною силою тілом.

Ракія рікою лилася в наші надерті сперечаннями горлянки і не призвела до жодного результату.

Над ранок з віконця кибитки, затягнутого мутною слюдою, ми з паном Варгою тупо споглядали, як роздвоєні у наших хмільних очах силуети цієї парочки з «Балканського кульбіту» віддаляються від нашого шапіто, і вважали себе переможцями у складній боротьбі з покладеними на обидві лопатки конкурентами.

Ми тріумфували два дні.

А на ранок третього, прийшовши погодувати Мінні свіжою «попчетою», тобто бичками, я побачив, що вона лежить на дні акваріума, перевернута догори дриґом. Черево її було майстерно розпороте досить красномовно: навхрест…

На цьому моя циркова кар’єра закінчилась.

Пан Кароль Варга умовляв мене залишитись і акомпанувати вічно п’яному Микиті, Віка відверто пропонувала себе як втіху, клоуни Терещенки ридали кольоровими сльозами.

Потьмяняле тіло Мінні лежало в збитому мною ящику, готове для поховання. І я зробив це негайно – прямо посеред майданчика, адже серед горе‑колег вже лунали хмільні пропозиції щодо куштування тюленячого м’яса та продажу місцевим кушнірам цінної шкіри…

Не пам’ятаю, як (здається, автостопом) я дістався Бургаса, де мій колега‑залізничник взяв мене на потяг, що прямував до батьківщини.

Там, завдяки клопотанню вірного Барса, мене прийняли на тимчасовий контракт до оркестру. Але я ще довго приходив до тями. І з того часу ніколи не грав ті мелодії Ніно Рота, під які танцювала Мінні.

Ніколи…

Я весь час думав про те, що, якби не мій саксофон, тюлениха б і досі брала з рук дітей поп‑корн та відбивала носом м’ячі.

І ні з ким би не конкурувала. І досі була б щаслива.

 

 

Розділ п’ятий. Пат (не‑щоденник)

 

 

Дорогий щоденнику, як мені шкода, що тебе немає і вже не буде зі мною!

Я так звикла говорити до тебе, що тепер мені здається, що ти був моїм єдиним справжнім другом, а я так підступно зрадила тебе. Певно, тобі було боляче горіти.

Шкода, що я не розуміла цього раніше. І що тепер? Тепер моя голова розпухла і все в ній скрутилося в чорні рурочки – майже так само, як і твоє паперове тіло, що корчилося у вогнищі.

Тепер я мушу все тримати в голові. А формулювати думки в ній набагато складніше, ніж писати рівні рядки на папері. У думках нічого не виправиш! Думки неможливо припинити, урвати чи відкласти на потім, як запис.

У них, у думок, ніколи не «закінчується чорнило».

Вони можуть бути небезпечними, як нагострені ножі, і м’якими, мов перина. Їх не можна знищити, як тебе, дорогий щоденнику – це вони можуть знищувати, з’їдати, затоплювати і випалювати.

Тепер я розумію, наскільки має рацію пані Директорка, коли змушує нас писати щоденники! Напишеш, домалюєш в кінці сторінки квіточку чи голуба, що несе пальмову гілку, закриєш сторінку – і чекай нового дня. Спи, гуляй, збирай гербарій тощо.

Коли ж такого упорядкування на папері немає, в голові настає повна плутанина. Не встигаєш додумати одну думку, як на півшляху до її завершення влізає інша, а потім – ще одна.

А в середину десятьох недодуманих вклинюється ще десяток… І немає часу на те, щоб просто посидіти біля вікна і помилуватися садом.

Ну що, що я написала б в тобі зараз?!

Навіть не уявляю, з чого б почала, щоб це міг прочитати хто‑небудь сторонній. А тим більше – пані Директорка! …З учорашньої ночі щось небезпечне оселилося в мені, мов черв’як у яблуку.

Щось точило мене зсередини і не давало спокою. Але я не могла збагнути, що то є. Може, я сама від початку свого існування була зіпсованим яблуком? З тих, які пускають на варення, розрізаючи на шматки?..

Удень зі мною в лазареті сиділа мовчунка Ліл.

Відверто кажучи, вона не була мені потрібна. Після того випадку зі щоденником Тур, а тим більше після нічної пригоди, мені не було про що говорити з жодною зі своїх колежанок.

Тепер я не могла знати напевно, чи не донесуть вони на мене пані Директорці, коли та повернеться з відпустки. А якщо донесуть, що зі мною буде? Куди я піду? І взагалі, чи є в світі місце, куди я могла б піти, якщо у всіх нас один шлях – до осель своїх чоловіків?

А якщо мене виставлять просто за браму, куди подамся?

Я лежала в ліжку тихо, мов миша, вдавала, що сплю, тримаючи руки на «хворому» шлунку, і час від часу вдавано стогнала.

Годині о десятій пані Вихователька принесла мені чай із сухарями.

Ліл напоїла мене і знову втупилась в книгу «Домоводство». Але я помічала, що вона кидає на мене цікаві погляди в той час, коли їй здається, що я дрімаю. Нарешті вона не витримала. Відклала книгу і низько‑низько схилилася наді мною, її ніздрі роздувалися, мов у собаки.