Розділ третій. Не‑щоденник 6 страница

По‑третє, я знала, що все одно доведеться взяти новий, такий самий, зошит і розпочати записи знову – а це сторінок сто, не менше! Адже треба ж його здати пані Директорці в найкращому вигляді. А ці сто сторінок доведеться вигадати.

Тобто – збрехати в кожнім слові. А нас не вчили брехати! Але якщо я здам щоденник у такому вигляді, який він має зараз, на мене чекають ганьба і сором. Всі дізнаються, що я – найперша брехуха. Всі дізнаються про вчинок Ліл, про щоденник Тур, про… про саксофон і те, що ми підглядали за балами на даху будинку. І тоді я помру. Стану нерухома, як Тур.

Ось воно! Я таки дійшла слушної думки, що Тур вчинила щось подібне, щось таке, після чого не можна жити.

Точно!

Адже мені самій часом хочеться кинутися вниз головою з найбільшої вежі ЛСД. От до чого я докотилась.

Здається, це помітили не тільки дівчата з десятого секстету, але й Вихователька, котра влітку лишилася сама на два поверхи і постійно скаржилася на втому. Ми, старші, допомагали їй, як могли, і теж страшенно втомлювалися, пильнуючи за малечею.

Але що означає ця втома у порівнянні з тим, як напружувалися мої бідні мізки, навантажені різними запитаннями.

 

Перед тим, як спалити щоденник, я вночі перечитала його при світлі місяця, аби ще раз відчути всю глибину свого падіння. Наступного вечора спалила його. Навіть попіл згребла і зарила в садку. А коли палила, чорний струмок гіркого диму підступно заповз в моє серце і надіслав мені два рішення, від яких я стала ще гіршою, ще страшнішою у порівнянні з рештою.

Перше: ті сто чи більше сторінок я… перепишу з книжки «Катрусина любов», трохи змінюючи слова і речення!

Друге. Про це я боюся навіть думати.

Тому це друге рішення просто пахне згарищем, як у пеклі.

Коли я наважусь виконати його, це буде моїм останнім днем, після якого я стрибну з вежі.

 

– Що з тобою, Пат? – запитала мене Вихователька, затискаючи моє обличчя в своїх сильних, мов лещата, долонях – так, щоб я не могла відвернутися, а дивилася їй прямесенько в очі.

– Шлунок… – пискнула я, адже сильно розгубилася.

– Шлунок? – повторила Вихователька. – Я так і думала. Це через немиті фрукти. І вона оголосила беззаперечним голосом:

– Карантин. Негайно до лазарету!

Лежати в лазареті, коли там нікого немає, жодної нормальної живої душі, коли світить сонце і всі купаються в басейні чи засмагають у шезлонгах – це була така незбагненна кара, що, навіть помираючи, дітлахи не зізнавалися б у своїх хворобах. Особливо влітку.

Лазарет – окрема будівля. Він – мов в’язниця. Нині він стояв порожній – така собі кахельна клітка з кількома рядами бездоганно застелених залізних ліжок.

Під наглядом Виховательки та співчутливими поглядами колежанок я взяла з дортуару лише необхідне – зубну щітку, нічну сорочку і халат. Потім старанно вимилась в душі і понуро пішла за Вихователькою, що дзеленчала ключами попереду.

Удень вона змусила мене випити літрів зо п’ять якоїсь лікувальної рідини, заборонила їсти до наступного вечора і, вклавши мене в ліжко, перевірила заґратовані вікна – на одному була зовсім іржава клямка – і пішла, замкнувши мене на ключ.

Я попросила дати мені побільше снодійного, щоб краще спати. Не могла ж зізнатися в іншому: «щоб не думати»! Але Вихователька сказала, що навіть ці душевні ліки можуть викликати недобру реакцію, і відмовила.

Увесь вечір я чула, як біля вогнища – десь далеко, всередині замкового саду, лунають співи і сміх.

 

 

Злетіть до неба, вогнища багаття!

Щоб темні зорі засвітились радо!

Ми сестри благочинності й завзяття!

Ми діти злагоди, добра і ладу…

 

 

Шкода, що я не могла взяти з собою нового зошита, щоб розпочати переписувати в щоденник про Катрусину любов.

Марнувала час, споглядаючи, як тьмяніє небо, як на ньому продзьобуються зірки – самотні на самотньому чорному полотні, ніби якийсь маляр безтямно бризкає на чорне полотно жовтою фарбою.

Я боялася заснути. Я була зовсім сама, мов котрась із цих зірок.

Підійшла до іржавих ґрат і навіщось смикнула за клямку.

Вона відвалилася. Я штовхнула раму – вікно трохи прочинилося, і в палату увірвався запах нічних фіалок.

Аж в голові запаморочилось.

Я виглянула в ніч. У бік лівого живоплоту. Подумала, що Тур ніколи вже не почує, як гарно пахнуть фіалки…

Я одягла халат. І вилізла на підвіконня.

Поранила ногу. І палець на правиці.

Подумала скоромовкою – «щояроблющояроблющоя…» – і зістрибнула вниз.

 

Замок був оповитий темрявою, сад дихав, мов великий кошлатий звір, трава була волога від роси. Я побрела в ній, не розбираючи дороги – поклалася на ту частку мозку, в якому оселилося божевілля.

Якби воно довело мене до дортуару, я б не сперечалася.

Але ноги понесли мене до лівого живоплоту – туди, де була та діра, про яку сказав Саксофон.

Діра була вузькою. Я обірвала з неї виноградні «вусики» і визирнула назовні. Мабуть, так зі свого раю виглядали колись Адам з Євою, ще не знаючи, що вороття не буде.

А я це знала напевне.

Як знала і те, що потім, коли достатньо обпалю свій цікавий ніс незнайомим повітрям, піднімусь на найвищу башту і…

– Давай руку! – почула я голос по той бік живоплоту.

Мені треба було бігти назад. Але я не побігла. І руку не дала.

Вилізла сама, жахаючись тому вигляду, який мала: в халаті, в лікарняних капцях.

Людожер сидів на траві. Поруч стояв його залізний кінь – велетенський мотоцикл, якого я злякалася більше від нього самого.

– Довго ж довелося чекати… – сказав людожер.

Я присіла поруч і втупилася в землю, охоплена тремтінням. Зуби мої цокотіли, щелепи звело, слова зникли.

Він зробив якийсь рух і на мої плечі лягла важка шкіряна куртка.

– Ти тремтиш, – сказав він. – Не бійся, я тебе не з’їм і не зґвалтую. Як тебе звати?

– П…а…т – ледь вимовила я.

– Що?

– Пат…

– Ти жартуєш? Пат? Ти сказала – Пат?

Я кивнула, кутаючись в шкіру.

– Ну, нехай буде Пат, – посміхнувся він. – У мене теж ім’ячко ще те… Але друзі звуть мене Ланц. Так коротше.

Отже, ти – Пат, я – Ланц.

Він промовив це тричі, показуючи пальцем на мене, потім на себе: «Ти – Пат, я – Ланц!» – і розсміявся:

– Так Робінзон Крузо знайомився з П’ятницею!

Робінзона Крузо я знала, ця книжка була в нашій бібліотеці в повному обсязі, без жодного вилучення, адже в ній йшлося про боротьбу за життя.

– Ну, що будемо робити, Пат? – запитав він.

Я сиділа, наче бовван. Звідки мені знати, що він збирається робити?

– Покатаємось? – знову поставив він запитання, показуючи очима на свою двоколісну машину.

Це був не «мерседес», не кабріолет, не золотий візок у формі лебедя.

На мені не було весільної сукні і вінка з флердоранжу. Тобто всього того, з чим виїжджають дівчата за межі цієї брами.

– Мовчання – знак згоди! – сказав він і підвівся.

Мовчання? Почувши одне з магічних слів Статуту, я трохи заспокоїлась.

– Доведеться пройтися до дороги, – сказав він. – Мотор хоч і з глушником, а все одно реве, мов звір.

Я не знала, що він мав на увазі, але теж підвелася, притримуючи на плечах його важку куртку. Він взяв свого звіра за ріжки і тихо покотив по високій траві, кивнувши: йди за мною. І я пішла по слідах, що залишали колеса, пригинаючи траву. Ішла, мов по воді, дивлячись лише собі під ноги.

Згодом ми вийшли на дорогу і він зупинився.

– Тепер – сідай, – сказав він.

Я заклякла.

Нас вчили сідати лише в авто: спочатку тобі відчиняють дверцята, потім ти сідаєш, чемно звівши обидві ніжки, потім одночасно перекидаєш їх за поріжок авто…

А що робити зараз?

Помітивши мою розгубленість, він засміявся, підійшов, зняв з мене куртку, а потім знову одяг її на мене, всовуючи мої занімілі руки в рукави. Застебнув куртку на блискавку.

Звідкись вийняв великий шолом, одяг мені його на голову, застебнув і опустив на обличчя зсувне скло. Я стояла мертва. Як Тур…

Він ще раз засміявся і… піднявши мене під пахви, мов малу дитину, опустив на сидіння. Мої ноги розсунулись, мов у ганчір’яної ляльки.

Щояроблющояроблющояроблющоя…

 

…Ніколи не думала, що світ такий великий.

По ньому можна їхати і півгодини, і цілу годину, а він все не скінчиться! Можливо, не скінчиться і за добу, і за дві, і навіть за три!

А вдалині сяятимуть невідомі вогні. Або зблисне золотими апельсиновими шкірками море – таке, про яке пишуть у книжках – безкрає, неосяжне, як і небо, пришите до горизонту такою ж золотою блискавкою. Потягни за Місяць – і блискавка розійдеться, відкриваючи нову стихію. Можливо, такий самий неосяжний ліс. Чи пасмо високих гір. Чи вогні великого міста.

Не знаю, скільки в моїх вухах ревів цей металевий звір, але, коли він замовк, ноги мої вже не були ватяними – вони задубіли. І він знову так само підняв мене під пахви і опустив на землю. І я… сіла прямо на асфальт! Він засміявся і знову підняв мене, утримуючи і притискаючи до себе, доки я змогла керувати своїми кінцівками.

Я розгледілась. І одразу в мої вуха влилася дика какофонія звуків, а очі засліпили безліч різнобарвних вогнів. Таке бувало зі мною хіба що в мареннях перед сном, коли нам під язик Чергова Вихователька клала снодійне.

Він ногою висмикнув з‑під черева свого звіра металеву ніжку, поставив його край дороги і повернувся до мене:

– Зараз підемо поїмо. Познайомимось ближче, наскільки це буде можливо при твоєму затятому мовчанні. І вранці доправлю тебе до твоєї в’язниці в кращому вигляді, не хвилюйся!

Я йшла за ним, мов собака на повідку. Він же був ЧОЛОВІК! Хоч і стріт…

– У тебе гарний прикид, – сказав він, прискіпливо оглядаючи мене в неоновому світлі вулиці, ‑ але в такому до ресторану не пустять. Тому підемо в паб – там простіше.

Не заперечуєш?

Як я могла заперечувати? Я була вже зганьблена по самісінькі вуха!

Чула, як повз нас проходять люди – по одному, по двоє, зграйками. Від них пахне незнайомими запахами, вони сміються, про щось говорять на своєму стрітівському жаргоні, кидають недопалки прямо під ноги, чула уривки різної музики, що линула звідусіль. Все те шкварчало у мене в голові, мов олія на сковорідці. В якусь мить я просто припинила сприймати цю дійсність, закортіло повернутися в тишу нашого саду, в запах фіалок, у зрозумілість слів і законів, по яких так легко і затишно жити. Тут всього було занадто.

По щоці потекла сльоза…

Він помітив її, дістав носовичок, витер мої палаючі щоки.

– Ну, не бійся… Я тебе не з’їм, – розгублено промовив він. – Я поверну тебе назад, колібрі. Обіцяю.

Він обійняв мене за плечі і обережно повів вниз по сходах – кудись, де мене знову охопили звуки і запахи пекла.

Але цього разу вони були однорідні. І музика грала одна – саксофон. Тільки гірше. Набагато гірше, ніж тоді грав він…

…Чипси – це така штука… з засушеної картоплі.

Кожний чипс нагадує тоненьку пелюстку, схожу на пелюстку жовтої троянди.

Спочатку я думала, що ці пелюстки на смак солодкі. А виявилось, вони солоні, хрусткі й нібито погано впливають на роботу підшлункової залози. Від них не хочеться ані спати, ані літати…

Зазвичай їх запивають напоєм, який зветься «пепсі‑…» або «кока‑кола». Тоді спрага не так мучить після вживання цих солоних пелюсток.

Чипсами важко наїстися. У кольоровому пакетику їх усього грамів двісті. А здається, що півкіло. Адже вони тоненькі, пухкі і утворюють ілюзію великої кількості.

Ще їх можна запивати іншою рідиною – кажуть, що це навіть найкраще. Вона насиченого медового кольору. Коли її наливають у склянки, вона гарно піниться, як море в бурхливу погоду. Якщо лити, далеко відсторонивши від склянки пляшку – піни утворюється більше, майже на всю склянку. Це так захопливо! Я ще ніколи не бачила моря – лише на картинках і в кіно, тому ця піна страшенно вабить. Вона трохи терпка, більш нагадує смак ліків. І це дивує, адже мені завжди здавалося, що море має приторний присмак, схожий на присмак крюшону з малини чи горобини.

Сама ж рідина – рідкісна гидота. Вона гірка, гірка, гірка! До того ж отруйна.

Один ковток – і вона ширяє в голову безліччю розпечених голок. І ти вже не можеш думати. Тільки блимаєш очима. А потім хочеться заснути. Але не тим солодким сноммаренням, до якого звикла.

Скільки ж тут незрозумілого!

Скажімо, той кишеньковий телефончик, про який нам розповідали на загальних заняттях і який на весілля має подарувати наречений, тут є чи не у кожної дитини. І це теж дивує. Він потрібен, аби чоловік щомиті знав, де знаходиться його дружина. Навіщо він дітям?..

А навіщо у вітринах та в закладах харчування скрізь висять телевізори, по яких крутять непристойні танці?!

А як можна дівчині сісти на мотоцикл, не розсуваючи при цьому ноги?!!

Боже мій милий…

 

…Він про щось розпитував, намагаючись перекричати музику та інші розмови, що точилися довкола нашого столика, засипаного бридким попелом. Я не знала, як поводитись.

Тут не було тієї сервіровки з багатьма приборами, яку ми вивчали в ліцеї, аби не переплутати рибну виделку з м’ясною, а фужер для білого вина з коньячною чарочкою. Не було накрохмалених серветок в срібній оправі і кришталевої вази для миття рук. Не було навіть обумовленої відстані між співрозмовниками, всі – і компанії, і зовсім незнайомі між собою люди – сиділи однаково близько одне від одного і шалено кричали, не слухаючи інших.

У жінок був поганий макіяж і погані парфуми. І взуття. І одяг. Повний несмак. Все на них блищало. Зі скронь чоловіків стікали струмки поту, капали в келихи…

Крізь увесь цей ґвалт він питав мене про якусь Тамілу, котра нібито вчилася в нашому закладі. Я сказала, що знаю лише Там з шостого класу і Міл – з восьмого. Він сказав, що таких дурних імен ще не чув.

Від хвилювання мені довелося зробити кілька ковтків гидотного напою і миттєво побігти до туалету. У туалеті не було ані рушників, ані автомата для зрошування обличчя парфумами!

Проте стояв такий галас і дим, що я затулила вуха і ніс руками.

Але все одно чула уривки фраз, які промовляли напівоголені фурії: – …я кажу цьому козлу, мовляв, не зараз, так він як засандалив! Я його – ногою. Тепер, бач, який синець! У тебе є тоналка?

– Поклади на нього! Я давно тобі казала!

– А з чим лишусь? Тобі добре казати. У тебе і хаєр, і прикид, як у цирли. А мені обирати не доводиться. Ожениться – відіграюсь!

– Баби, кому колесо? Останнє лишилось!

– Тихо! Мусора під дверима!

– Скільки просиш?

– Двадцять.

– Фуфло. За двадцять – фуфло, це точно…

– Але після нього не так кумарить…

– Дай вогню…

– Вчора один поц їхав за мною від самого клубу. На черокі.

– Я б за черокі душу віддала!

– Еге. Я теж так думала. А виявилося, він наймає тьолок для ссучених. Хєрня…

– Як я виглядаю?

– Кльово – капець!

– Дай помаду…

– Давай я сама тебе підмалюю, а то пика попливла зовсім…

…Коли я вийшла звідти, тримаючись за стіни, він вже чекав на мене під дверима з сумним і схвильованим виразом обличчя.

– Вибач, колібрі, ‑ сказав він. – Я добряче помилився. Не треба було вести тебе сюди. Тільки не помирай…

На вулиці він знову всадовив мене, вже зовсім безтямну, на мотоцикл і ми помчали у зворотному напрямку, вже знайомим шосе, потім – полем, потім – лугом, лісом, рівниною, стежкою. І нарешті він заглушив ревіння свого звіра, кинув його напризволяще.

Ми знову пішли навпростець до живоплоту по височенній траві, вже зовсім мокрій від нічної чи, краще сказати, вже вранішньої роси.

Небо ще було темним.

Але зірки блідли на очах, а чорнота під ними розповзалася, мов марля, пропускаючи крізь себе ледь помітні рожеві промінці. Він ішов першим, підгинаючи переді мною траву і мовчав. Ми зупинилися біля лівого живоплоту.

– Ну, ось ти і вдома, колібрі… ‑ сказав він. – Іди, рятуй свою душу…

Я похитала головою і вперше змогла вимовити щось на кшталт зв’язного речення.

– Це вже неможливо, – сказала я.

Він здивувався, ніби до нього заговорили мури.

– Отакої! – сказав він. – Пару годин в місті і один ковток пива – такий великий гріх для тебе?! Чудасія… І що тепер ти збираєшся робити?

Я знизала плечима.

– Певно, вмру, як Тур…

– Хто такий тур? – запитав він.

– Тур, – поправила я. – Дівчина, що померла. Вона вчилася з нами класом вище. – І вона померла, ковтнувши пива в пабі? – посміхнувся він.

– Ні. Вона сама себе вбила. Через гріх. Але який – я не знаю. Може, і через те… пиво…

Він розвернув мене до себе, тримаючи за плечі.

– Послухай, – сказав він, заглядаючи в мої очі аж до самого мозку. – Не кажи дурниць. Я зробив помилку – визнаю. Наступного разу все буде інакше. Обіцяю. А ти пообіцяй, що прийдеш знову. Завтра. Інакше мені доведеться зустріти тут старість і померти під цим виноградом. Оце і буде твоїм найбільшим гріхом.

Я не знала, жартує він чи каже серйозно. Боялася одного: раптом він зробить зі мною те, що минулого разу. Але він не зробив до мене ані кроку.

Я швидко пірнула в живопліт. І одразу опинилась в ароматі лип і нічних петуній. Вони вже хилили голівки долу.

Я обережно ступала між ними, боячись залишити сліди.

Біля стіни лазарету зупинилася, дослухалась.

Десь далеко забурчав його звір. Досить тихо. А потім ще тихіше. Потім настала тиша. І я почула перший цвірінь першої пташки. Влізла у вікно й опустилася на підлогу.

Понюхала волосся – воно пахло гірким димом, руки були брудні, коліна збиті.

Я здерла з себе халат і підставила голову під рукомийник…

Коли вранці почулося борсання ключа в замковій шпарині, я лежала, ховаючи під ковдрою свої подряпини, і була зовсім слаба, ніби дійсно захворіла всіма відомими в світі хворобами.

Вихователька увійшла з тацею, на якій стояв великий кухоль із чаєм та кілька сухарів, – чудовий сніданок для хворих на шлунок.

Вона зміряла мені температуру, похитала головою і сказала, що доведеться надіслати для мене котрусь із дівчат, адже лежати мені тут самій небезпечно – вигляд у мене не найкращий.

– Кого тобі надіслати для догляду, Пат? – запитала вона лагідно.

Я знизала плечима і сказала, що нехай це буде Ліл.

– А що тобі принести? – знову милостиво запитала вона. Мабуть, у мене дійсно був жахливий вигляд, що налаштовував на співчуття.

Я попросила книжку, зошит і ручку.

Вихователька кивнула і вийшла.

Бідолашна Ліл, подумала я, гарну ж послугу я їй зробила – сидітиме в палаті коло мене замість того, щоб засмагати біля басейну.

Але мовчунка Ліл принаймні не буде заважати своїми розмовами. І я зможу як слід помолитися.

Певно, тепер це стане моїм головним заняттям.

 

 

Розділ четвертий. Ланц

 

 

З якогось часу я раптом перестав любити людей.

Вирізняв у юрмі лише натхненні обличчя і плював у люстерка, на яких було відображення лише того, що вони бачать у певну мить.

У мене навіть з’явилася така гра, розвага від нудьги: де б я був, вдивлявся в обличчя людей, що оточували мене і намагався вгадати, хто з них мислить самостійно, а хто лише відображає дійсність, мов пласке кругле люстерко.

Гра виявилася напрочуд цікавою! І досить сумною стосовно людства, відсотків сімдесят з якого жили лише єдиною миттю. Влітку – спека, і тому треба скаржитися на задуху і говорити про кондиціонери, взимку холодно – і на обличчях місяців на три застигає підморожений вираз.

По цих обличчях, мов по воді, пропливали написи на вивісках магазинів, неонові реклами вечірніх вулиць, панорами міста з висоти музейного пагорба, асфальтові дороги, крони дерев і собаки, що піднімали лапки під їхніми стовбурами, інші обличчя, котрі на якусь мить ставали їхніми ж, як на картонній декорації для кумедного фото з вирізаним порожнім колом, в яке ти мусиш всунути свою пику.

Розворушити цей парад одноманітної безтямності могла лише трагедія, велике індивідуальне потрясіння – і те лише на якийсь день‑два.

Або, як це бувало з дівчатами і жінками, закоханість.

Досить часто цю закоханість, особливо на початку стосунків, я сприймав за натхнення. Тобто за непереможну, беззаперечну індивідуальність. Певно, в такий час зсередини назовні виходила якась генетична здатність трансформувати світ і час, а не піддаватися його впливу і змінам картинок в ілюмінаторі.

Але такий стан тривав недовго! А потім всі ті стосунки ставали для мене пласкими, ніби я говорив сам із собою.

Так само я сприймав і книжки: були серед них люстерка, що відображали якісь пики і ситуації – часом досить цікаво, зі знанням усіх механізмів впливу на середньостатистичного громадянина. Але траплялися серед книжок і… «гіпогейські печери», що мають безліч поверхів над собою і ще більше – під. Таку книжку я міг перечитувати безкінечно і щоразу знаходив в ній щось новеньке і свіже.

А після вчорашнього вечора у мене лишилося відчуття, що я стою на порозі такої печери.

Адже вперше не знав, як поводитись з уламком того НЛО, що випірнуло до мене з дірки в паркані з живоплоту. Те НЛО мало не менш дивне і таке саме коротке ім’я – Пат.

Як засвідчив цей вечір, мій накатаний сценарій не спрацював.

Я повернувся додому під ранок і вирішив, що є в світі речі, які мені недоступні і навіть неприйнятні. Кожен мусить знати своє місце.

А моє ніколи не може бути поруч з цією так званою Пат…

За пару годин безтямного сну, сповненого броунівського руху, мене розбудив телефонний дзвінок.

Це був Барс.

– Слухай, старий, Петрович сказав, що готовий пробачити тобі бійку і прийняти назад до оркестру на офіційних засадах, – без жодних привітань повідомив він.

Якби це пролунало на два дні раніше, я б, певно, зрадів.

Але не зараз, коли я вже був поглинутий іншим. У тому числі й так званим розслідуванням.

Я промимрив щось незрозуміле. Але Барс наполегливо сказав, що чекатиме на мене за годину «на нашому місці» – тобто в тому клятому пабі, в якому я втратив всяку надію вдихнути в колібрі хоч ковток свого затьмареного музикою і штовханиною життя.

Знову йти туди видалось мені нестерпним. Я сказав, що нізащо не піду, що маю купу справ і… почав збиратися на те саме місце, мов злочинець, якого тягне на місце скоєння злочину.

Уранці паб здавався сірим і вбогим. У ньому ще пахло пивними випарами і спітнілими футболками затятих танцюристів.

Барс уже сидів за стійкою і про щось перемовлявся з барменом Пашею. Побачивши мене, обидва увірвали тиху розмову і з цікавістю зиркнули на мене. Я машинально поглянув, чи не брудна у мене сорочка, чи не какнув на неї голуб або щось подібне.

– Паша каже, що ти тут був учора з новою тьолкою – в халаті й білих шкарпетках…

Паша завбачливо відійшов і зробив вигляд, що полірує склянки.

Я нічого не відповів.

Після тієї вечірки в дівчачому ліцеї ми бачились вперше, і я шкірою відчував, що Барсу кортить погомоніти саме на цю тему. Було цікаво, з чого він почне. З яких далеких далечин. Але, ковтнувши пива, він не став копирсатися у звивинах свого мозку, а сказав прямо і просто:

– Слухай, Ланце, а як ти гадаєш, що потрібно, аби потрапити на таку вечірку?

– Ти ж там вже був! І у тебе ж все для цього є, ‑ посміхнувся я. – Скажімо, твій тромбон…

– Я не про тромбон! – не на жарт розсердився Барс. – Я маю на увазі – потрапити, щоб… щоби придбати собі таку кралечку. Чесно! Я ж можу й одружитися!

Я відверто зареготав.

– Ти збожеволів, старий? Краще купи собі гумову ляльку – ефект буде той самий. Якщо не кращий.

Але Барс не був налаштований на грубі жарти. Він схилив голову і заговорив, розглядаючи своє відображення в полірованому столі, ніби говорив сам із собою:

– Я увесь час про це думаю, Ланце. Може, і збожеволів.

Уяви собі, у мене ніколи не було таких дівчат! Вони – ніби з книжки. Ти бачив, як вони дивляться? Як рухаються? Які у них руки? А одяг? А туфельки – такі маленькі, що з них хочеться випити…

– Ти серйозно?

Я принишк, чудово розуміючи, про що він каже, і вдаючи, що шалено здивований такою відвертістю.

– Більш ніж… – сумно зізнався він.

– Старий, – сказав я. – Це просто самотність. Вона грає з тобою в свої небезпечні ігри. Не піддавайся, інакше поповниш ряди обивателів. Ті панянки – мов сухі метелики за склом.

– Звідки ти знаєш? – набичився він.

Я знизав плечима.

– Я так думаю.

– А я думаю, що вони і є справжніми! За ці дні я багато чого дізнався про цей заклад!

‑ І що саме? – якомога спокійніше запитав я.

– Що вони – щось на зразок гейш! Тільки призначені лише для когось одного – раз і на все життя. Вірні і віддані. Це як… як… – він не міг дібрати слів і нарешті знайшов влучне, на його погляд, порівняння: – Як… ретривери.

– Хто‑хто?

– Ретривери!

– А що це?

– Така спеціально виведена порода собак. Поводирі для незрячих!

Я не знав, чи вмазати йому по пиці, чи засміятися, чи просто погладити по голові, як ненормального.

Вирішив розсміятися.

– Не смійся, дурню! Я ж в хорошому сенсі! – гарячково заговорив Барс. – У мого сліпого сусіда був такий пес. Ти б бачив, як він водив його вулицями, як чекав біля магазинів, як захищав! Вони померли в один день… Як у казці.

– Але ж ти не сліпий, а людина – не собака, – тихо сказав я.

– Я сліпий! Більше того – ще й глухий, а ще – кульгавий. Я повний нуль в цьому житті… ‑ Його напад самокритики перейшов усіляку межу здорового глузду.

– Чекай‑но, – сказав я, – здається, мені зрозуміло: ти хочеш затвердитись за допомогою такого, як ти кажеш, ретривера? Але це підступно.

– Мені байдуже, Ланце, мені байдуже. Я втомився доводити всім, що я не мішок з лайном. А тут – ти тільки уяви! – нічого доводити не треба. Тебе люблять апріорі. Беззаперечно. Тільки… – він насупився, – як вступити в той клуб щасливців… Як вони туди потрапляють, на ті вечірки? Невже лише через свій прикид?

– Думаю, що саме так, – сказав я, підводячись, адже бесіда почала викликати у мене нудоту. – Ти ж бачив їхні авто, їхні годинники і їхніх охоронців.

Він смикнув мене за руку, мовляв, не йди.

Мені стало прикро за нього. Він сидів увесь мокрий від спеки, зі скуйовдженим рідким волоссям, з гарячковим поглядом. Цієї миті я подумав, що уламок НЛО добряче засандалив і по його куленепроникній голові, і сказав:

– Добре, старий. Я дізнаюсь, що треба, аби… аби придбати ретривера…

– Правда? – зрадів він, мов дитина. – Правда, Ланце?

Зроби це. Зроби це для мене. Ти можеш, я знаю…

Я кивнув і швидко відійшов, висмикнувши руку з його спітнілої долоні.

Від учорашнього вечора на мене навалилася велетенська брила туги. І я поки що не знав, як скинути її з себе. Хіба що – експериментуючи над іншими…

Велика чоловіча спокуса – розбестити невинну істоту протилежної статі. Тільки б знайти її – таке собі люстерко, в якому ти відіб’єшся на повний зріст з усіма своїми нездійсненними фантазіями, удаваним досвідом і пихатістю півня, що розпускає хвіст за першої ж ліпшої можливості. Привчити її до своїх примх і видресирувати на команди, які будеш подавати легким порухом брів. Намалювати на цьому люстеркові (її ж помадою!) свою задоволену пику. …Насправді я так не думаю. Якщо поритися в самій глибині єства – там, де під нашаруванням попелу і кістяків минулого тріпоче крильцями щось схоже на невидиму і безстатеву душу, варто зізнатися, що ані я, ані Барс, ані будь‑хто інший не відрізняються особливою оригінальністю у моделюванні свого далекого майбутнього.

Це я досить чітко зрозумів одного разу на пляжі, коли побачив, як старенька пара, взявшись за руки, заходить у море.

Море було досить мілким, і заходити в нього можна було довго, з повним відчуттям повільної насолоди від поступового занурення в легку прохолоду нагрітої сонцем води. Тоді на узбережжі було безліч різномовного люду – голі дітлахи, огрядні матрони, дівчатка‑топлес, чоловіки і плейбої – з черевами і без, парочки, що цілувалися під парасольками і просто неба на березі.

Усе було сповнене юної жаги, курортної нерозбірливості і цікавості до всього нового. Попри це, щойно ті двоє вилізли з під свого укриття – великої парасолі, вкопаної в пісок, і поповзли до берега, все довкола ніби завмерло. Всі погляди – відверто чи приховано – стежили за ходою цих двох доісторичних рептилій, вщент укритих зморшками, ніби вони виповзли з неоліту. Даю руку на відсіч, що кожен з того молодого м’ясного рагу подумав так: як було б добре, якби через двадцять, сорок чи п’ятдесят років мати можливість ось так заходити в море. Їм було років по вісімдесят, а може, й більше. Вона, досить огрядна, але міцніша за свого супутника, тримала його під руку. Він спирався на неї, певно, як колись давно – вона спиралася на нього деінде дорогою з вечірки. Вони йшли до берега по піску цілу вічність, ніби переходили останній рубіж свого життя. Потім так само довго, погойдуючись і старанно тримаючи рівновагу, заходили в море. І там, занурившись, взялися за руки і почали легенько стрибати у хвилях, мов діти довкола новорічної ялинки.

Вона турботливо стежила, аби він не захлинувся і не заходив надто глибоко. Вони дивилися одне на одного і посміхалися. Вони не помічали, що їхня поява збентежила веселу карусель пляжу, змусила її зупинитися. І подумати: чи буде з ким і мені увійти в море, коли промине жага, коли скінчиться цікавість і на панцирі наросте тонна доісторичних молюсків? Що лишиться? Чи візьме мене хтось за руку? Чи буде на кого опертися в останню мить, коли мої ноги перетворяться на суцільне плетиво синіх судин, а зір в напруженні буде вишукувати найзручніше місце, щоб зробити одинєдиний крок і не впасти при цьому?..