Тема2:Антична художня культура 3 страница

Серед міст, в яких збереглися зразки раннеісламской архітектури, виділяється Ахмадабад. Тут було зведено безліч прекрасних мечетей і медресе, наприклад, мечеть Джамі-масджид (перв. третина XV ст.), Мечеть Рані-Сепар (початок XVI ст.) - Перлина раннеісламской архітектури, мечеть Ахмад-шаха (початок XV ст.). У цих спорудах гармонійно поєдналися традиції двох різних культур - мусульманської та індійської.

Імперія Великих Моголів

Династія Великих Моголів веде своє походження від Тимура Самаркандського. Зміцнив владу цього роду в Індії і створив централізовану державу на всій її території правитель Акбар (1556-1605 рр.).. Він увійшов в історію не тільки як талановитий організатор і далекоглядний політик, а й як тонкий знавець і покровитель мистецтва. При дворі правителя знаходили роботу багато індійських архітектори і художники. Акбар прагнув об'єднати Індію, і це підсилювало вплив індійського мистецтва на мусульманське. Поступово зникли стриманість і простота форм споруд, архітектура і її оздоблення стали більш складними.

Зразком цього стилю служить мавзолей Акбара в Сикандра (початок XVII ст.), Що знаходиться недалеко від Агри - столиці Великих Моголів. Ансамбль розташований в саду, оточеному огорожею з великими воротами. Головна будівля має три поверхи зі стрілчастими арками. Третій поверх являє собою відкриту терасу без покриття, але по кутах його знаходяться чотири невеликих купола, кожен з яких підтримують чотири стрункі колони. У внутрішньому дворі, викладеному мармурової мозаїкою, височить ще одна невелика тераса - на ній стоїть саркофаг Акбара, виконаний з білого мармуру.

Недалеко від Сикандра за наказом Акбара був збудований місто Фатхпур-Сікрі, який служив правителю резиденцією. У ньому знаходилися будівлі самого різного призначення: палац, зал для аудієнцій, тронний зал, павільйони і, нарешті, соборна мечеть з трьома куполами, у величезному дворі якій розташовувалися два мавзолеї (гробниця шейха Саліма Чішті). Білий і кольоровий мармур, як і в гробниці Акбара, використовувався при оформленні цієї унікальної резиденції.

При Шах-Джаханом (1627-58), одному з наступників Акбара, архітектори знову звернулися до форм ісламської архітектури, що призвело до виникнення своєрідного державного стилю Моголів, характерним прикладом якого може служити мечеть Джамі-Масджид в Делі.

Видатна пам'ятка архітектури Індії - мавзолей Тадж-Махал в Агрі (середина XVII ст.). Він був збудований Шах-Джаханом на згадку про улюблену дружину Мумтаз-Махал, тут же пізніше був похований він сам. Тадж-Махал розташований у великому парку з фонтанами і басейном, до мавзолею ведуть дороги і канал. Велична п'ятибанна споруда піднесене на платформу, яка відділяє його від землі. Багатокутні в плані будівля прорізано глибокими нішами і завершено величезним сферичним куполом. По кутах платформи розташовуються чотири високі стрункі башти, що нагадують мінарети. Стіни Тадж-Махала викладені білим полірованим мармуром з інкрустацією з самоцвітів. Фантастичний архітектурний образ Тадж-Махала ставить його в один ряд з кращими пам'ятниками середньовічної Індії.

В епоху Великих Моголів вищого розквіту досягла індійська мініатюра. Вона представлена ​​трьома основними художніми школами: придворної могольськой, Раджастхану і Орачі. Стиль мініатюр могольськой школи («Годування слона», «Сільський концерт») багато в чому визначався особливостями життя при дворі Акбара. Тут збиралися художники з різних міст і країн, в тому числі і європейських. Створювалися ілюстрації до індійського епосу «Махабхарата» і «Рамаяна», древнеиндийскому збірки казок «Панчатантра». Важливе місце у придворній живопису займали портрети історичних осіб. Окрему групу становили ілюстрації до біографічним та історичними хроніками того часу: «Бабур-наме», «Акбар-наме», «Шах-Джахан-наме». Стиль більшості придворних мініатюр нагадував перські зразки. Художник наносив малюнок легко, чітко, намагаючись не упустити жодної, нехай найдрібнішої, але «дорогоцінної» деталі. При цьому кожен елемент картини, обведений тонким чітким контуром, мав своє колірне рішення. Це надавало мініатюрі особливу витонченість.

У двох інших школах індійської живопису, в Раджастхані та виниклої дещо пізніше Орачі, основну роль грали сюжети з легенд про Крішни («Маленький Крішна на квітці лотоса»). Художники традиційних індійських шкіл живопису ілюстрували поеми «Гітаговінду» і «Бхагаватпурану» - класичні тексти культу Крішни. Цілу серію картин представляли ілюстрації до місяців року, пов'язані з певним настроєм людини, тією чи іншою музикою. Подібні мініатюри знову говорили про нерозривному зв'язку всього живого, про єдність природи і людини - про те головне, що завжди стверджувало індійське мистецтво.

Період ісламського мистецтва Індії з його унікальними зразками художньої творчості, в яких з'єдналися дві традиції - мусульманська і індійська, показує, як можуть співіснувати на одній території, в рамках одного твору мистецтва дві різні культури. Цією епохою завершилося поступальний розвиток індійської культури: у XVIII ст. воно було перервано вторгненням західноєвропейської цивілізації.

Спочатку арійські племена використовували для будівництва майже виключно дерево. Кам'яні палаци замість дерев'яних споруд стали зводитися за царювання Ашоки з династії Маур'їв. Відомий його палац в Паталіпутрі — столиці Магадхи. Повсюдно ставилися стамбхи — кам'яні стовпи з буддійською символікою або зображенням тварин і висіченими на них написами (наприклад, Левова капітель з Сарнатха, зведена на місці першої проповіді Будди, яка стала гербом сучасної Індії). У цей же час з'являються і перші ступи — культові споруди напівсферичної форми, що зберігають реліквії, пов'язані з Буддою. За переказом, Ашока звів 84000 ступ.

Прекрасні архітектурні пам'ятники дійшли до наших днів з часів Кушанської імперії. Це передусім чайт'ї — печерні храми, наприклад, печерні комплекси в Карлі і Еллорі. Унікальний храм в Кайласі поєднав образи і мотиви з індуїзму, джайнізму і буддизму. Найвідоміший скельний храмовий комплекс знаходиться в Аджанті. Її печерні храми зберегли багатобарвні фрески. Реалістичні і в той же час стилізовані розписи покривають все: і стіни, і стелю, і колони.

До Кушанської епохи Будда зображався тільки у вигляді символів, тепер з'являються його зображення у вигляді людини. Його часто оточують бодхисаттви, як, наприклад, на стелі з Катри (II ст. н. е.).

Найпоширенішим напрямом у мистецтві цього часу стає гандхарське (на ім'я місцевості Гандхара на північному заході Індії). Воно поєднало в собі традиції середньоазіатської, іранської, індійської та елліністичної культури. Прикладами можуть служити статуї Будди з Хоті-Мардану і з Тахт-і-Бахі. Зображення в гуптському мистецтві стають більш вишуканими і чуттєвими. Будда зі знаменитої статуї з Сарнатха IV ст. трактується як ідеальна людина, яка досягла нірвани.

Взагалі імператори з династії Гуптів протегували художній творчості. На основі стародавнього виду театрального мистецтва — пантоміми — виникає драматургія. При дворі Чандрагупти II (380—415 рр.) жили кращі поети того часу. Найвідоміший з них Калідаса (353—420 рр.). До нас дійшли три його драми, найбільш довершеною з яких є «Шакунтала». Існував і народний театр, що поєднував музику і пластику танцю. Індійці дуже полюбляли різні ігри. Одна з них — чатуранга (шатрандж) — дійшла і до нас у вигляді сучасних шахів.

Досягають високого рівня наукові знання. Однією із загадок для сучасних вчених залишається нержавіюча залізна колона в Делі. Математики вже знали квадратні і кубічні корені. Астрономи встановили, що Земля обертається навколо своєї осі і що Місяць переймає своє світло у Сонця. За часів Середньовіччя ці знання, як і індійські цифри, запозичили араби.

Стародавня Індія збагатила світову культуру, вона вплинула на сусідні країни, особливо на Південно-Східну Азію. Буддизм став світовою релігією.

КИТАЙ

З більшою підставою, ніж про будь-яку культуру, можна говорити про культурну єдність, своєрідність і замкненість культури, яка сформувалася в Стародавньому Китаї і майже без змін проіснувала аж до XVII ст. н. е. Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:

Шан (або Інь) — XVI — XI ст. до н. е.

Чжоу і Чжанго — XI — III ст. до н. е.

Цінь — 221 — 207 рр. до н. е.

Хань — 206 — 220 рр. до н. е.

Період Шан (Інь)

Найдавніші племена на території Китаю селилися, як і в інших давньосхідних цивілізаціях, у долинах великих рік, головною з яких була Хуанхе. Одне з цих племен, яке себе називало Шан (сусіди дали йому ім'я Інь), змогло ближче до середини II тисячоліття до н. е. створити першу державу. Саме в цей період починають закладатися основи Давньокитайської культури. Було винайдено шовкопрядіння, бронзоливарну справу, ієрогліфічну писемність, зародилися основи містобудування.

Правителі держави — вани (князі) — одночасно вважалися верховними жерцями. При їх дворі працювали вчені, які вели літописи, спостерігали небесні явища, добре знали історичні події минулого. Велика увага приділялася астрономії. Була встановлена тривалість місяця з 29,5 дня і сонячного року з 366 днів. У календарі були чітко визначені сезони року. Місяць поділявся на декади — повний складався з 30 днів, неповний — з 29.

Іньська писемність з'являється в досить розвиненому вигляді, що дає можливість відносити її виникнення до більш раннього періоду. Найдавнішими є гадальні написи XIV — XI ст. до н. е. Існувало понад 3,5 тис. ієрогліфів, 2,5 тис. з яких збереглися і до наших днів. Для письма використовували гладку поверхню панцирів черепах і кісток тварин, а також довгі тонкі дерев'яні або бамбукові планки, які з'єднувалися потім шнурком або ременем.

Найдавніші твори китайського мистецтва датуються III тисячоліттям до н. е. Вони представлені в основному керамікою, виготовленою на гончарному крузі. В епоху Інь поширюються бронзові предмети. Найчастіше зустрічається бронзовий посуд для жертвоприношення з рельєфною поверхнею і зображеннями тварин.

Значну роль у житті шанського суспільства відігравала релігія. У всіх явищах природи давні китайці бачили волю духів і богів. Вони порівнювали з божествами грім, вітер, дощ тощо. Існував також культ предків. Верховним божеством вважали Небо, яке уявляли у вигляді кола, землю зображали у вигляді квадрата, в центрі якого поміщали свою батьківщину. Тому свою країну вони і назвали Піднебесною або Серединним царством.

Період Чжоу і Чжанго

У XI ст. до н. е. державу Шан завоювали племена Чжоу. Недовгий розквіт змінився роздробленістю і міжусобними війнами — епохою Чжанго — «Ворогуючих царств» (V — III ст. до н. е.).

Безперервні війни сприяють нагромадженню військового досвіду. Фундатором військової теорії вважається Сунь Цзи. Його «Трактат про військове мистецтво» став каноном військової науки свого часу і досі вважається класикою військово-стратегічної думки.

В епоху Чжоу продовжився бурхливий розвиток астрономії. З'явилися нові прилади для визначення координат небесних світил — армілярні сфери. За 600 років до н. е. було введено сонячно-місячний календар. На 350 р. до н. е. вченим стало відомо, що тривалість сонячного року — 365,25 доби, а місячного — 295 діб. Знаки 12 тварин служили для позначення «земних гілок» циклу в 600 років. У IV ст. до н. е. вченим Ші Шенєм було складено перший у світовій історії зоряний каталог, що включав 800 світил. Починаючи з 240 р. до н. е. точно відмічалася кожна поява комети, відомої зараз під назвою Галлея.

Давньокитайська медицина

Значними були досягнення давньокитайських медиків. Частина їх методів лікування не втратила своєї актуальності за наших часів: голкотерапія, пульсова діагностика, припікання тощо.

Давньокитайська філософія

У періоди Чжоу і Чжанго формується китайська філософія. Виникають матеріалістичні переконання, в основі яких лежали уявлення про п'ять першоелементів («стихій») природи: води, вогню, металу, дерева, землі. Одночасно відбувається становлення головних принципів вчення про протилежні і взаємопов'язані сили Інь і Ян, дія яких розглядалася як причина руху і мінливості у природі. Це знаходить своє втілення в стародавньому літературному пам'ятнику Китаю — «Книзі перемін» (XII — VI ст. до н. е.).

У VI — V ст. до н. е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Засновником даосизму вважається мудрець Лао-цзи. У центрі його вчення — поняття Дао («Шлях»), якому підлеглий весь світ і яке є основою та джерелом всього сущого. Весь Всесвіт має своє Дао і перебуває у постійному русі, в постійній зміні, підкоряючись природній необхідності. Поведінка людини також повинна керуватися природними законами, вона не повинна втручатися у природний плин життя, інакше це призведе до хаосу. Засуджуючи багатство, розкіш, знатність, виступаючи проти жорстокості і свавілля, насильства і воєн, Лао-цзи, проте, проповідував відмову від боротьби, висував теорію «недіяння», ненасильницького споглядання.

Конфуціанство виникло як етико-політичне вчення і надалі набуло значного поширення. Основоположник вчення Кун Фу-цзи (551 — 479 рр. до н. е.) вважав вічним встановлений Небом порядок, закликав шанувати традиції у сім'ї і державі, ставлячи понад усе виховання людини. Він розробив цілу систему правил і норм поведінки людини — Ритуал, згідно з яким треба шанувати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього самовдосконалення. Покірність молодших старшим і народу володарям вводилася у вічний і непорушний закон. Будь-які докорінні зміни засуджувалися. Конфуціанське вчення здобуло популярність серед родової знаті, яка не бажала змін у суспільстві. Проте імператори династії Цінь досить жорстоко боролися проти нього, і тільки у Шаньській імперії конфуціанство стало офіційною державною ідеологією (і було такою до початку ХХ ст.!).

Давньокитайське мистецтво

До літератури чжоуського періоду належать названа вище «Книга перемін», а також «Книга пісень» — пам'ятник найдавнішої народної поезії, до якої входить 305 поетичних творів, і «Книга історії» — збірник офіційних документів та описів історичних подій. Всі вони визначили подальший розвиток літератури і поезії.

Це стосується і творчості Цюй Юаня (340 — 278 рр. до н. е.). Він походив зі знатного аристократичного роду, але конфліктував з придворними сановниками, що і відбилося на його поезії. Багато його творів мають сатиричний характер. Цюй вважається основоположником літературної поезії і по праву називається першим видатним поетом Китаю.

У період Чжоу значно розширюється коло ремесел, з'являється безліч предметів декоративно-прикладного мистецтва, створених висококваліфікованими майстрами: бронзові дзеркала, вироби з нефриту, лакові вироби тощо. Виробництво лаку, до речі, в той час було відоме тільки в Китаї. В цей же час у Китаї ведеться розробка родовищ руд заліза, міді, олова. Тут вперше починають видобуток соляних розчинів за допомогою свердловин, які бурять на глибину до 900 м.

Музичне мистецтво спочатку виконувало ритуальні функції. В чжоуський період пісні і танці відокремлюються, удосконалюються техніка музичної гри і музичні інструменти. Китайці казали: «Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна на це».

Період Цінь

У недовгий період правління династії Цінь припинилися міжусобні війни, Китай об'єднався. Імператор Цінь Ші-Хуанді розпочав грандіозне будівництво: були прокладені нові дороги, прориті канали, столиця імперії Сяньян обнесена могутніми мурами. Але головне будівництво розгорнулося на півночі, де Китай постійно діймали кочові племена. Щоб обмежити їх проникнення на територію Ціньської імперії, почалося зведення знаменитої Великої Китайської стіни. Роботи велися протягом 10 років безперервно — і вдень, і вночі. В цілому на спорудженні стіни працювало близько 2 млн. людей. Загальна довжина її становила майже 4 тисяч км, кожні 60-100 метрів над стіною здіймаються вежі. Висота стіни досягала 10 метрів, а ширина була така, що по ній вільно могли проїхати 5—6 вершників.

З розмахом будувалася і гробниця Цінь Ші-Хуанді. Вона оточена двома рядами високих стін, які створюють в плані квадрат (символ землі). На відстані півтора кілометра від гробниці прориті одинадцять підземних тунелів, де розташовувалося «військо», виліплене з глини. Кожний воїн був виконаний у натуральну величину і наділений індивідуальними рисами.

Династія Хань

Новий розквіт культури і мистецтва Китаю починається з утвердженням династії Хань. Масштабні гідротехнічні роботи, будівництво палаців, храмів, гробниць вимагали значних математичних знань. У I ст. н. е. було створено трактат «Математика в десяти розділах», який узагальнив знання в цій галузі за декілька віків. Тут уперше зустрічаються від'ємні числа і даються правила операцій над ними.

Новий крок уперед робить астрономія. У 27 р. до н. е. було зроблено перший запис про спостереження сонячних плям. Найвидатніший астроном старовини Чжан Хен (78 — 139 рр. н. е.) зумів нарахувати 2,5 тис. зірок, розташованих в 124 сузір'ях. Він створив перший у світі небесний глобус, що відтворював рух небесних тіл, винайшов перший сейсмограф.

Тоді ж з'явився компас, що мав вигляд ложки, яка лежить на металевій пластині і вказує ручкою на північ. Набули поширення зубчасте колесо і водяний млин.

Китайці цього періоду були чудовими будівельниками і архітекторами. Зведення будівель на 2—3 і більше поверхів з багатоярусним дахом, критим кольоровою черепицею, було звичайною справою. Подібний тип будівель увійшов в архітектурну традицію і зберігся в Китаї на довгий час.

Ханьське образотворче мистецтво різко відрізнялося від символічного мистецтва минулих періодів. Для нього характерне більш реалістичне трактування сюжету й образів. Винятковий інтерес являють скульптурні рельєфи з Шаньдуна і Сичуані, знайдені в могильних склепах. Тут, крім релігійних і міфологічних сюжетів, зображені побутові сцени.

Триває прогрес писемності. Замість загостреної палички, яка служила для письма лаком на бамбукових і дерев'яних планках, почали використовувати волосяний пензель. На рубежі нашої ери в Китаї була винайдена туш, а потім стали користуватися графітом. Нарешті, в І ст. н. е. китайці винайшли папір. Традиція приписує честь його винаходу євнуху імператорського палацу Цай Луню. З II ст. н. е. папір набуває великого поширення, остаточно витісняючи бамбукові планки і шовк. До Європи він потрапить лише у Середньовіччі.

Імператори протегували літературі і мистецтву. При імператорському дворі була створена багата бібліотека, організована Музична палата, де збиралися і оброблялися народні мелодії та пісні. Діяльність Музичної палати заклала основи нової традиції ліричної поезії.

Сима Цянь (145 — 86 рр. до н. е.) вважається батьком китайської історичної науки і одночасно класиком китайської прози. Його «Історичні записки» складаються з 130 розділів і викладають історію Китаю з найдавніших часів. Досить сказати, що всі подальші китайські історичні праці будувалися за їх зразком, у тому числі і праця іншого ханьського історика — Бань Гу. Його твір «Історія Старшої династії Хань» охоплює 230 років, починаючи від першого ханьського імператора.

Картина культурного життя Ханьської імперії буде не повною, якщо не сказати про проникнення до Китаю буддизму. Він вніс новий струмінь у розвиток китайської філософії і сильно вплинув на китайську культуру. З'явилися буддійські монастирі, скельні ансамблі. Але буддизм набирає тут нової форми — чань-буддизму (пізніше в Японії він став називатися дзен-буддизмом). Однак особливого розвитку все це набуде вже в рамках Середньовіччя.

Таким чином, культуру Китаю відрізняло не тільки різноманіття, але й велика життєстійкість. Вона змогла увібрати і перетворити всі зовнішні культурні впливи. Китайська писемність стала основою для писемності Кореї, Японії, В'єтнаму. Шовк, компас, папір, туш, порох вперше були винайдені в Китаї. Але слід зазначити, що досягнення китайської культури стали відомими на Заході значно пізніше.

 

 

Тема2:Антична художня культура

Гомерівський період

Незабаром після закінчення Троянської війни із північних районів Балкан на Грецію хлинули дорійці (див. Дорійське вторгнення), які захоплювали, грабували та вижигали ахейські міста. Довше за інші протримались Мікени, проте і вони пали наприкінці 12 століття до н. е. Із знищенням грецьких міст загинула уся їх культурна спадщина. Дорійці щоправда сприйняли релігійно-міфологічні уявлення своїх попередників, ремісничі традиції в кераміці та дрібній пластиці, але в цілому створили нову культуру. До 11 століття до н. е. дорійці заселяли вже весь Пелопоннес. Ранній період їх історії називають гомерівським, оскільки приблизно наприкінці 9 століття до н. е. — на початку 8 століття до н. е. були створені епічні поеми «Іліада» та «Одіссея», що нині приписуються авторству Гомера.

В цю добу складалася складна система світобачення греків, яка знайшла своє відображення в їхній унікальній міфології, тому майже все мистецтво цього періоду звернене сюжетами до міфології та її героїв. Поетична фантазія стародавніх греків і нині продовжує вражати покоління, невипадково давньогрецькі міфологічні сцени залишаються популярними темами навіть у сучасному мистецтві.

В гомерівський період завдяки спадковості традицій на відносно високому рівні залишається мистецтво кераміки. Першою ознакою культурного відродження стає поява протогеометричного стилю, а в період 900—700 років до н. е. його витіснив геометричний стиль, що став характерним для доби кінця «темних віків в Греції». Центром розповсюдження даного стилю були Афіни. Поступово він поширився в торгових містах на острови Егейського моря. Крім вазопису, стиль був характерним для дрібної пластики, гліптики і декоративно-ужиткового мистецтва.

На жовтому або вохристому фоні темно-коричневої фарби горизонтальними фризами наносився геометричний орнамент, виділяючи при цьому колами, трикутниками та хвилястими лініями найбільш важливі елементи зображуваних фігурок, які зводились до спрощеної умовної схеми, підкореної загальному ритму геометричного орнаменту. Серед геометричних малюнків поступово з'являлися більш складні зображення тварин і людей.

Період архаїки

Наступний період давньогрецького мистецтва носить назву архаїки. Він охоплює час від 7 до 5 століття до н. е. до — час формування грецьких міст-держав, тому іноді іменується істориками полісним періодом в історії Греції. Бурхливий розвиток міст сприяв піднесення культури та мистецтва. В 7-6 століттях до н. е. поширюється грецька писемність, виникають науки — математика, медицина, астрономія, виникає філософія.

Архаїчний період, в добу якого стародавніми греками розроблена ордерна система в архітектурі, закладені підвалини грецької скульптури та живопису, визначив шляхи подальшого розвитку давньогрецького мистецтва.

Архітектура

Храм Аполлона в Коринфі — класичний приклад архаїчного доричного храму

Ріст міст, в першу чергу, відбився на розвитку монументальної архітектури. Храм, в якому встановлювались статуї богів, став основним типом громадських споруд. Він панував у міській забудові, розташовуючись на центральній площі міста, де відбувались народні зібрання з різних приводів, в тому числі релігійні урочистості. Навколо давньогрецького храму зосереджувалось все життя грецького полісу та його громадян. Саме тому архітектурі храму приділяли значну увагу. Вже в 7 столітті до н. е. давньогрецькі архітектори розробили систему співвідношень між несучими та тими, що несуть, елементами споруди.

Ця система співвідношень, яка легла в основу архітектури всього західного світу, отримала назву ордерної системи. Ранніми ордерами вважаються доричний (склався на Пелопоннесі і Великій Греції) та іонічний (зародився в грецьких містах-колоніях на узбережжі Малої Азії). Найбільш розповсюдженим типом давньогрецького храму був периптер. Такий храм стояв на високому стилобаті, його центральний об'єм — наос — оточували колони доричного або іонічного ордерів. Колона доричного ордеру спирались безпосередньо на стилобат. Її стовбур прикрашали жолоби-каннелюри. Завершала колону проста капітель із круглої кам'яної подушки — ехін — та прямокутної плити — абак. Над колонами розташовувався антаблемент з трьох частин: безпосередньо на колоні лежав архітрав, на ньому — фриз із прямокутних плит — метопи — і вертикальних плит — тригліфи. Над фризом розташовувався карниз. Фасади храмів часто прикрашали фронтони зі скульптурними композиціями. Внутрішній простір храму (наос або целла) рядами колон міг поділятись на кілька приміщень, в одному з них встановлювалась статуя бога, якому присвячувався храм (класичним прикладом архаїчного доричного периптера можуть слугувати Храм Аполлона в Коринфі). Іонічний ордер відрізнявся від доричного більшою легкістю та витонченістю пропорцій. Іонічна колона спиралась на базу і увінчувалась капітеллю, прикрашеною двома волютами.

Храми греки будували із блоків вапняку або мармуру, не з'єднуючи їх жодним скріплюючим розчином. Окремі архітектурні деталі, а також деталі скульптурного оздоблення храмів фарбувались у яскраві кольори. Основний принцип грецької античної поліхромії полягав в тому, що всі великі частини будівлі, всі широкі площини (щаблі, колони, стіни целли) залишали нерозфарбованими, тобто нижня частина храму залишалась білою. Одночасно всі ефекти поліхромії зосереджували на дрібних елементах будівлі, а також його верхній частині. Всі горизонтальні деталі підкреслювали червоним кольором — виїмки на капітелі, верхню смужку архітраву і нижню поверхню карнизу. Вертикальні елементи виділяли темно-синім або чорним кольором, зокрема тригліфи[1].

Скульптура

Період архаїки був часом зародження й прославленої давньогрецької скульптури. Розвиток пластики визначався, в першу чергу, естетичними вимогами суспільства. Часті збройні зіткнення між народами потребували від грецьких воїнів чималої фізичної сили. З юних років елліни займалися гімнастичними вправами, покликаними розвинути міць та силу тіла, а також укріпити волю воїна. Естетичні уявлення стародавніх греків не відділяли фізичної та духовної краси, а навпаки вони вважали, що фізична краса має свідчити й про красу духовну — принцип калокагатії. Становленню такого світогляду сприяли й Олімпійські змагання, переможців яких шанували трохи не рівно із богами. Образ красивої людини в добу архаїки знайшов своє відображення у статуях юнаків, званих куросами. Майже всі вони однотипні: зображують юнака у повний зріст, мають спрощений геометризований силует. Статичність пози передається постановкою ніг — ліва нога посталена попереду правої. Підкреслюючи атлетичність постави, скульптор поки що схематично окреслює грудні м'язи, діафрагму та м'язи живота. Іншим, не менш розповсюдженим типом скульптури, були й зображення дівчат — кори. В Афінах вперше вони з'явились як фігури юних жриць богині Афіни, які встановлювали на Акрополі. Дівчат зображували нерухомими у довгих пеплосах, перев'язаних поясом. Голову кори із довгим хвилястим волоссям міг прикрашати вінок, вуха прикрашали сережки. В лівій руці кора тримала вінок або гілку. Дедалі образ кор все більше відповідав гуманістичним ідеалам давньогрецької культури: скульптор зображував мигдалеподібні очі жриці, тонкі дуги брів, ледь помітну посмішку на вустах.

Подібно до архітектурних споруд, давньогрецькі скульптури також не були монохромними. На багатьох архаїчних статуях збереглись фрагменти фарб. Волосся кор традиційно зображували золотистим, очі та брови — чорними, рожевий відтінок мармуру чудово передавав тон людської шкіри. Не менш ошатними був й одяг жриць. В цей же час підйьому та визнання досягає Хіоська школа скульптури, яскравим представником якої був Бупал.

Водночас майстерність різьбярства, мініатюрної скульптури демонстрували Мірмекід з Мілету та Каллікрат з Лакедомону.

В 6 столітті до н. е. Стародавні Афіни вступили в епоху свого розквіту, поступово ставши ремісничим, торговим і культурним центром Еллади. В добу свого правління афінський тиран Пісістрат розпочав масштабну розбудову Акрополя. Найдавніший храм богині Афіни Гекатомпедон зайняв центральне місце. Під час розкопок на початку 20 століття археологи знайшли скульптури зі східного фронтону Гекатомпедона, сюжети яких запозичені із давньогрецької міфології: сцени боротьби Геракла із Тритоном, зображення Тифона — дракона із трьома людськими тілами, крилами та зміїними хвостами. Незважаючи схематизм фігур вони набагато більш виразні і живі, аніж статичні куроси. Поруч із храмами на Акрополі встановлювали різноманітні присвячувальні статуї, серед них мармурова статуя юнака, який несе жертовного теля — Мосхофор (близько 570 до н. е.). Умовність зображення (волосся та борода Мосхофора нагадують геометричний візерунок) поєднується із живим сприйняттям людини і тварини (в добу християнства образ Мосхофора трансформується у Доброго Пастиря). Скульптури архаїки поступово стає більше реалістичною, що призведе до розквіту класичної скульптури з 5 століття до н. е.

Курос з Пароського Асклепейона — приклад архаїчної посмішки

Вазопис

Донині не збереглись пам'ятки грецького архаїчного монументального живопису, проте до нас дійшла безліч розписних ваз. Знайомство греків з культурою Стародавнього сходу та власна міфологія сприяли багатству сюжетних та орнаментальних композицій, якими прикрашались керамічні посудини. Часто зустрічаються фігури сфінксів, грифонів, сирен, батальних сцен грецьких героїв із гомерівського епосу. В орнаментах використовувались єгипетські та середньоазійські мотиви — стилізовані листя пальм та лотоса. Розпис на вазах 7 століття до н. е. виконані темно-коричневим лаком по світлій, жовтуватій глині. Фігури подаються не простим силуетом, вазописець ретельно промальовує риси обличчя, мускулатуру, деталі одягу. Поверхню ваз вкривали фризи із процесіями людських та тваринних фігурок, решта простору заповнювалась орнаментом. Такий стиль вазопису називають килимовим, або орієнталізуючим стилем.