Основи управління підприємством

Розділ 1. ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ.

 

Підприємство є виробничо-господарською і соціальною системою, оскільки воно:

· складається із взаємозв'язаних частин (виробництв, цехів, ділянок, служб і т. д.), діяльність яких впливає на кінцевий результат виробництва;

· взаємодіє із зовнішнім середовищем, з якого в систему поступають необхідні для виробничої діяльності фактори виробництва (входи) і в якому реалізуються і використовуються результати виробництва – виходи (продукція, праця, послуги);

· веде цілеспрямовану діяльність на задоволення потреб суспільства (зовнішнього середовища системи);

· володіє властивостями, які характерні складним відкритим цілеспрямованим системам: здійснює характерну сукупність процесів по життєвому циклу продукції і технологічного ланцюга її виготовлення; здатне реагувати на зміни зовнішнього середовища і самостійно здійснювати свій розвиток (володіє властивістю самоорганізації); має характерне для складних систем поєднання властивостей цілісності і відособленості, переважно тих, що впливають як на способи дії системи, так і на способи її розвитку.

Виробнича система, як і більшість систем, є сукупністю керованої підсистеми (об'єкта управління) і керуючої підсистеми (суб'єкта управління, що має в своєму розпорядженні відповідні механізми управління).

Під управлінням розуміють сукупність процесів, що забезпечують підтримку системи в заданому стані і (або) перехід в новий (бажаніший, запланований) стан шляхом організації і реалізації цілеспрямованих управлінських дій. [1,11] Після переходу системи в новий стан управління знов повинне забезпечити підтримку системи в цьому стані. Перехід системи в новий стан відбувається щораз, як тільки перед системою виникають нові цілі. Оскільки цілі підприємства динамічні, управління його розвитком має практично безперервний характер.

Кожен перехід системи в новий стан вимагає своєчасного переходу в новий стан і її системи управління, тому її вдосконалення повинне здійснюватися також систематично, щоб вона постійно відповідала стану об'єкта управління і його цілям.

У системі управління формування керуючого впливу здійснюється на основі ухвалення управлінського рішення. Тому управління можна представити як процес підготовки, ухвалення і реалізації рішень, направлених на досягнення поставлених цілей. Технологічний процес управління повинен здійснюватися на основі принципів системного підходу, оскільки він (тобто процес) є сукупністю багатьох взаємозв'язаних процесів.

У виробничих системах, основу яких складають соціальні колективи, від роботи яких залежить як стан системи, так і її діяльність, управління, по суті, спрямоване на організацію діяльності персоналу для досягнення поставлених цілей.

Коли керуюча підсистема належить виробничій системі, управління її діяльністю і розвитком здійснюється в замкнутому контурі шляхом зворотного зв'язку виходу системи (результатів діяльності) із входом (факторами діяльності, зокрема, факторами виробництва). Наявність зворотного зв'язку забезпечує вплив на виробничі фактори за рахунок власних ресурсів, чим і досягається самоорганізація виробничої системи (рис. 1.1).

 

 

Рис.1.1 Схема управління виробничим процессом.[11]

 

Обов'язковими умовами управління в замкнутому контурі є:

· наявність каналу інформації про стан процесу і виходів (інформаційне забезпечення управління);

· можливість порівняння результатів виходу з програмою або нормативами (нормативне і технічне забезпечення управління);

· наявність джерел формування керуючого впливу (механізмів управління, стимулів і важелів впливу);

· наявність умов для організації впливу на вхід і процес (самостійності підприємства у використанні механізмів управління).

У ринкових умовах абсолютна більшість процесів управління підприємством здійснюються в замкнутому контурі: із засобів, отриманих від реалізації результатів виробництва, виплачується заробітна плата (підтримується і відновлюється виробничий фактор «праця»), замінюється зношене устаткування (за рахунок засобів, що відраховуються до амортизаційного фонду), отримуються сировина і напівпродукти для чергового циклу виробництва (відновлюється виробничий фактор «капітал»), проектуються і запроваджуються у виробництво нова продукція і нові технології за рахунок інвестування в науково-технічний розвиток частини отримуваного прибутку (посилюється виробничий фактор «капітал») і т. д.

Види управління. Крім управління в замкнутому контурі існує управління в розімкненому контурі і управління ізоляцією (рис. 1.2).

 

Рис.1.2. Види управління.[10]

У розімкненому контурі відсутній зворотний зв'язок від виходу до входу. Це має місце в тих випадках, коли результати виробництва не дозволяють здійснювати необхідний вплив на фактори виробництва, коли суб'єкт управління неправомірний розпоряджатися отриманими результатами внаслідок того, що управління здійснюється із зовнішнього середовища, коли система управління не відлагоджена, а кадри управління не мають потрібної кваліфікації і не вміють цілеспрямовано і обґрунтовано використовувати наявні ресурси. За відсутності управління із зовнішнього середовища всі негативні зміни входів і виробничого процесу своєчасно не компенсуються і безпосередньо позначаються на результатах виробництва. Зовнішнє управління, що здійснюється вищим органом управління або іншою зовнішньою керуючою організацією, дозволяє компенсувати можливі відхилення від заданої програми попереджувальними методами. Якщо ж воно здійснюється із запізненням, то ефективність реакції підприємства на зміни зовнішнього середовища знижується. Очевидно, що при зовнішньому управлінні не можуть повноцінно використовуватися такі дієві ресурси управління, як соціальний і організаційний потенціали підприємства.

Прикладом управління в розімкненому контурі є централізоване управління підприємствами в дореформений період, коли найбільш істотний вплив на виробничі фактори формувалися відповідно до народногосподарських і галузевих планів. У ринковій економіці контур управління підприємством в тому або іншому ступені розмикається у ряді випадків, зокрема: у холдингових структурах, що здійснюють, як правило, зовнішнє стратегічне управління, при введенні зовнішнього управління у разі неспроможності підприємства, а також при запрошенні акціонерною компанією зовнішньої керуючої організації, що є виконавським органом управління. [11]

Управління ізоляцією досягається організацією на вході і виході системи фільтрів, які не пропускають із зовнішнього середовища в систему небажані входи і з системи в зовнішнє середовище – небажані виходи. Прикладами такого управління є вхідний контроль сировини і матеріалів і приймальний контроль готової продукції, а також екологічний контроль.

У реальних системах управління підприємством комбінуються всі три схеми управління. Співвідношення управління в замкнутому і розімкненому контурах змінюється залежно від організаційно-правових форм підприємства: в основних акціонерних товариствах (материнських компаніях) управління здійснюється переважно в замкнутому контурі; у дочірніх компаніях АТ роль управління в замкнутому контурі знижується в міру посилення залежності від материнської компанії.

У ринкових структурах посилюється управління ізоляцією за рахунок створення власних систем комерційної таємниці і економічної безпеки. Відзначимо, що введення права на комерційну таємницю має як позитивні, так і негативні наслідки. До перших відноситься посилення конкуренції як ефективного механізму зростання і розвитку виробництва. До других – зниження темпів науково-технічного розвитку виробництва під впливом закритості каналів інформації.

Типи управління. У загальному випадку у виробничій системі результат виробництва є змінною величиною, яка планується. Програма управління також є змінною величиною. Можуть застосовуватися різні способи встановлення програми, що обумовлюють різні типи управління: програмне, стеження, адаптивне, екстремальне.

У програмному управлінніпрограма управління задана в часі. Це найбільш поширений для підприємства в цілому тип управління, оскільки обсяг випуску продукції планується в календарних термінах.

В управлінні стеження програма управління залежить не від часу, а від деякої ключової величини. Прикладом даного управління в промисловості є управління асортиментом продукції, в якому структура асортименту встановлюється залежно від попиту. Використання управління стеження вимагає самостійності підприємства, оскільки спостережувана величина (в даному випадку попит) швидко змінюється і підприємству легше, ніж вищестоящій системі управління стежити за нею.

Іншою умовою використання управління стеження є хороша постановка роботи по вивченню і прогнозуванню параметрів спостережуваної величини (попиту), що дозволяє своєчасно перебудовувати виробництво. У свою чергу, необхідність своєчасної перебудови виробництва залежно від параметрів спостережуваної величини вимагає вдосконалення технології і організації виробництва у напрямі підвищення їх гнучкості.

Відмінність між програмним і стежачим управлінням можна прослідкувати на прикладі виходу технологічного устаткування в середній і капітальний ремонти: можна здійснювати цей вихід або за заздалегідь складеною програмою, заданою в часі, або залежно від зміни параметрів устаткування, які є в даному випадку спостережуваною величиною.

При адаптивному управліннівідсутня певна провідна величина і управління встановлює програму на основі попереднього досвіду. Тому накопичення і узагальнення висновків з минулого досвіду є необхідною умовою адаптивного управління. Таке управління характерне для підприємств, які орієнтуються на стабільність і повільні зміни стану зовнішнього середовища, звичність або впізнаваність подій, що відбуваються, і встигають в таких умовах своєчасно реагувати на виникаючі проблеми. У життєвому циклі попиту адаптивне управління має місце на стадії стабільного попиту при низькому ступені конкуренції. Адаптивне управління характерне при вирішенні внутрішніх проблем підприємства (управління персоналом, управління експлуатацією і ремонтом устаткування і т. д.).

При екстремальному управлінніпрограма управління направлена на досягнення максимуму або мінімуму деякої функції, змінними якої є ті або інші параметри (вхід, стан керованої системи, стан керуючої системи і вихід). Прикладами екстремального управління у виробничих системах є: розробка планових завдань виходячи з досягнення максимальної рентабельності продукції, вибір стратегічних позицій в конкуренції в різних стратегічних зонах господарювання компанії за показниками обсягу продажів і рентабельності продукції, управління інвестиціями виходячи з отримання максимального прибутку при прийнятному рівні ризику. Прикладом екстремального управління може служити також отримання максимального прибутку на основі забезпечення оптимальної фондоозброєності. Підвищення фондоозброєності праці до деякого оптимального значення приводитиме до зростання прибутку в результаті зниження трудомісткості виробів і збільшення обсягу їх виробництва. Подальше підвищення фондоозброєності викликатиме зниження прибутку, оскільки витрати на амортизацію почнуть перевищувати досягнуті вигоди. Подібні завдання управління належать до стратегічних, оскільки ухвалені рішення мають довготривалі наслідки і суттєво впливають на ефективність виробництва, а отже, і на конкурентоспроможність підприємства. Стратегічний характер таких завдань посилюється з підвищенням ступеня мінливості технології.

Екстремальне управління може бути реалізоване при обмеженому рівні нестабільності зовнішнього середовища: коли звичність подій, що відбуваються в зовнішньому середовищі, знаходиться в межах екстраполяції досвіду або подія впізнана по аналогії з минулим, коли темп змін зовнішнього середовища порівнянний з реакцією підприємства, коли серйозні проблеми і нові можливості передбачені, тобто ще можна достатньо обґрунтовано передбачати і прогнозувати їх. Екстремальне управління більш необхідне для підприємств підприємницького типу. При прирістному типі поведінки підприємства воно менш необхідне, оскільки управлінські рішення, що приймаються цими підприємствами на основі минулого досвіду (адаптивне управління), як правило, достатньо близькі для практики до оптимальних.

Екстремальні завдання управління часто виходять за рамки підприємства. Наприклад, можна досягти збільшення продуктивності праці і зниження собівартості продукції завдяки підвищенню коефіцієнта змінності використання устаткування. До певної межі, поки підвищення змінності не вимагає додаткових витрат на соціальну сферу, цей метод може бути ефективним. Проте підвищення коефіцієнта змінності може зажадати істотного збільшення витрат в соціальній сфері (цілодобова робота ясел і дитячих садів, транспорту, торгової мережі і т. д.), що не дозволить отримати на основі цього методу народногосподарського ефекту. При цьому ефективність діяльності окремого підприємства може зрости, якщо витрати на соціальну сферу беруть з інших джерел.

Реально у виробничих системах управління носить комплексний характер: у ньому поєднуються програмне, стежаче, адаптивне і екстремальне управління. При управлінні в закритому контурі мають місце всі вказані типи управління. При управлінні в розімкненому контурі перевага надається програмному і управлінню стеження. Для управління ізоляцією характерне програмне і адаптивне управління. [2,8]

 

Виробничі фактори.

 

Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення товарів для задоволення потреб в них і задоволення потреб людини в праці. Основними виробничими факторами, необхідними для досягнення цих цілей, є:

– предмети праці, тобто сировина і напівпродукти, що переробляються в процесі виробництва в кінцевий продукт;

– засоби праці, тобто технологічне устаткування (в сукупності – технологічна система), виробничі будівлі і споруди, що забезпечують переробку предметів праці;

– земля з її поверхнею, надрами, лісами, річками, озерами, морями, океанами і атмосферою – джерелами багатьох видів промислової сировини і матеріалів, сільськогосподарського виробництва і рибного господарства, паливно-енергетичних ресурсів;

– праця, тобто розумова і фізична діяльність людей у виробничому процесі, що забезпечує виконання необхідних технологічних процесів і задоволення потреб людини в праці як самостійній цінності і джерелі матеріальних благ;

– інформація, необхідна для забезпечення організації, цілеспрямованості і оптимальності виробництва (інформація про стан зовнішнього середовища, про потреби, технічна документація на продукцію, що виготовляється, і технологічні процеси, зразки продукції і т. д.).

Виробничі фактори і сукупно утворюють речовий капітал, який є об'єктом інвестування грошового капіталу, що забезпечує безперервність розвитку виробництва.

Особливістю виробничого фактора «земля» є його обмеженість (багатства землі постійно скорочуються), а також залежність якості цього фактора від індустріальної діяльності суспільства, навколишнього середовища, що негативно впливає на екологічний стан. Іншою особливістю землі, як виробничого фактора, є географічні особливості, зокрема територіальний розподіл природних ресурсів і населення (від останнього залежить стан виробничого фактора «праця»), який визначально впливає на територіальне розміщення виробництв і організацію виробничих зв'язків між ними. І, нарешті, географічне положення держави визначає його геополітичні особливості, від яких значно залежить зовнішньоекономічна діяльність підприємства, зокрема діяльність на зовнішніх ринках, організація виробничої і науково-технічної кооперації (яскравим прикладом такого впливу є діяльність компанії «Газпром», трубопроводи якої проходять по територіях низки держав).

Із зростанням складності продукції і виробництва посилюється роль інформації як виробничого фактора.

Таким чином, вхід у виробничу систему є сукупністю виробничих факторів:[17]

 

.

 

Основними напрямами і проблемами формування виробничих факторів, що виникли у зв'язку з переходом до ринкової економіки, є:

· організація виробничої кооперації і науково-технічної співпраці по технологічному ланцюгу виготовлення кінцевого продукту;

· забезпечення збалансованості діяльності по стадіях життєвого циклу продукції;

· створення нових механізмів інвестування в розширення і науково-технічний розвиток виробництва;

· досягнення узгодженості інтересів держави і власників підприємств у використанні землі і природних ресурсів;

· включення підприємств в глобальну систему інформації і подолання труднощів науково-технічного розвитку виробництва.

Очевидно, що вирішення цих завдань має для підприємств стратегічне значення.

Виробничий фактор «капітал». У практичному розумінні «капітал» – це вкладене в справу джерело доходу, що дає суспільно корисний ефект.[3] Перевищення засобів, що поступають від використання капіталу, над вкладеннями утворює прибуток. Спрямування його частини на розвиток виробництва означає капіталізацію (реінвестування) прибутку (рис. 1.3).

 

 

Рис.1.3. Відтворення капіталу

 

Дохід приносить не тільки виробничий фактор «капітал», але і інші джерела (гроші, акції і т. п.).

Проте всі ці джерела забезпечують дохід в результаті інвестування в об'єкти підприємницької діяльності – у виробництво товарів і послуг, що задовольняють потреби суспільства. Так, гроші не приносять їх власникам доходу до тих пір, поки вони не вкладені в прибуткову справу. Внески в банк приносять їх вкладникам дохід у вигляді відсотків завдяки тому, що банк інвестує прийняті ним внески у виробництво шляхом надання підприємствам кредитів під вищий відсоток, ніж відсоток по внесках.

Капітал як виробничий фактор виступає, з одного боку, у формі грошового або речового капіталу, а з іншого – у формі власного або чужого капіталу. Ця неоднозначність визначається структурою балансу підприємства. Якщо дивитися з боку пасиву, то можна виділити власний капітал підприємства, тобто ті фінансові кошти, які підприємство створює собі само, і чужі (позикові) засоби.

З боку активу можна виділити грошовий капітал (фінансові кошти) і речовий (реальний) капітал. Надання грошового капіталу для купівлі засобів виробництва називається фінансуванням, перетворення грошового капіталу на реальний капітал – інвестуванням.

Таким чином, інвестиції фінансуються за рахунок власного капіталу підприємства (самофінансування) і за рахунок чужого капіталу шляхом залучення позикових засобів. Існують різні механізми залучення позикових засобів (у формі: позики, кредиту, випуску облігацій, венчурного фінансування, лізингу). [3]

Витрати на капітал. Засоби виробництва тривалого користування надовго прив'язують фінансові кошти до виробництва, тому плата за користування таким капіталом висока: мають місце витрати фінансових коштів на відсоток і виробничого капіталу на амортизацію і ремонт. Ці витрати виникають незалежно від кількості виготовленої продукції, тобто є постійними. Якщо в капіталомісткому виробництві фактор «капітал» постійно є незавантаженим, то постійні витрати розподіляються на меншу кількість продукції, що веде до зростання повних витрат на одиницю продукції, зниженню прибутку і рентабельності капіталу (рис. 1.4).

 

Рис.1.4. Вплив постійних витрат капіталу на прибуток при повному(а) і неповному використанні (б) виробничих потужностей. [3]

 

Наведені на рис. 1.4 графіки виручки і витрат мають точку перетину при обсягові продаж на рис. 1.4.а і на рис. 1.4.б, яку називають точкою беззбитковості (точкою критичного обсягу виробництва).

У цій точці прибуток дорівнює нулю. При меншому обсязі виробництва (обсязі продаж) підприємство зазнає збитків. При збільшенні виробництва понад критичний обсяг підприємство отримує прибуток. На підприємстві, що більш повно використовує свої виробничі потужності, при тому ж обсязі поточного виробництва рентабельність продукції буде вищою. Максимальна рентабельність досягається при повному використанні виробничих потужностей. Розглянемо параметри виручки і витрат. Приймається, що ціна одиниці продукції і змінні витрати на одиницю продукції постійні. Тоді , .

У точці беззбитковості (на рис. 1.4.a ; на рис. 1.4.б ) маємо

 

 

Чим нижчі постійні витрати і більша різниця між ціною виробу і змінними витратами на його виготовлення, тим при меншому обсязі випуску виробництво беззбиткове. Оскільки при неповному використанні виробничих потужностей точка беззбитковості відсовується вправо від точки . Наприклад, якщо , то . Допустимо, що проектна потужність підприємства складає , а випуск продукції – половину проектного випуску, тобто . В цьому випадку виробництво залишається недовантаженим і обсяг випуску продукції досягає лише точки беззбитковості. Подальше зниження обсягу виробництва принесе збитки. У зв'язку з цим найважливішим завданням управління підприємством є повне використання виробничої потужності. Вирішення цієї задачі досягається систематичним оновленням продукції, що забезпечує підтримку попиту на даному ринку, і проникненням на інші ринки, де попит на дану продукцію достатньо високий.

Іншим способом рішення даної задачі є раціональна диверсифікація виробництва шляхом розширення сфери діяльності підприємства по життєвому циклу продукції (наприклад, не тільки виготовлення технологічного устаткування, але і його монтаж й налагодження у споживача, профілактичне обслуговування та ремонт) і розширення номенклатури продукції в межах даної технології (простий широко поширений варіант – випуск різних модифікацій на основі базової конструкції).

Визначальний вплив на величину виручки на одиницю продукції мають: якість виробу (чим вища якість, тим вища ціна продажу), матеріаломісткість, енергоємність, фондомісткість і трудомісткість продукції. Значення вказаних параметрів визначають на стадії проектування продукції та технологічної системи її виготовлення. Очевидно, чим нижча за затратоємність продукції, тим при меншому обсязі виробництва підприємство починає отримувати прибуток. Тому одним із завдань стратегічного управління є розміщення виробництв компанії в районах, що забезпечують зниження затратоємності продукції. Так, багато транснаціональних компаній розміщують свої трудомісткі складальні виробництва в регіонах з дешевою робочою силою. Матеріаломісткі виробництва (наприклад, металургійні) доцільно розташовувати поблизу джерел сировини, щоб максимально понизити транспортні витрати. Наукоємні виробництва вважають за краще розміщувати там, де є кваліфікована робоча сила і тому не вимагається додаткових витрат на навчання. Виробництва, що вимагають великих територій, розміщують в районах з нижчою ціною на землю. Проте слід зазначити, що всі зусилля по зниженню затратоємності продукції можуть не виправдатися, якщо виготовлена продукція буде низької якості (з низькою ціною продажу). Графіки беззбитковості дозволяють визначити: [3]

· прибуток при заданому обсязі випуску продукції :

· межа беззбитковості [перевищення обсягу продажів над критичним обсягом ]:

· обсяг продажів , необхідний для отримання заданого прибутку :

ПРИКЛАД. Вихідні дані: постійні витрати за рік на підприємстві склали ; ціна реалізації за одиницю продукції ; змінні витрати на одиницю продукції ; обсяг реалізації продукції за рік ; проектна потужність підприємства

Визначаємо точку беззбитковості:

 

 

Меже беззбитковості в даному випадку складатиме:

 

 

Підприємство в даних умовах отримає прибуток:

 

 

Якщо необхідно отримати прибуток в сумі 30000 грн., то слід забезпечити обсяг продажів:

 

 

При обсязі продажів, рівному проектній потужності підприємства, прибуток складе:

 

 

Проектна собівартість виробу (тобто при повному використанні виробничої потужності) рівна:

 

 

При обсязі випуску 8000 од. собівартість виробу буде:

 

 

Як видно з розрахунків, при неповному використанні виробничих потужностей собівартість виробу і частка постійних витрат в ній зростають. У даному прикладі ; .

Рух капіталу. Величина виробничого фактора «капітал» змінюється під впливом інвестицій і витрат капіталу. Якщо інвестиції рівні витратам, то капітал залишається незмінним. Якщо інвестиції менші витрат, величина капіталу зменшується (такий стан характерний останніми роками для багатьох виробництв української промисловості). Якщо інвестиції перевищують витрати виробництва – капітал зростає.

Для того, щоб забезпечити безперервність виробництва, необхідно постійно підтримувати величину капіталу. Тому витрати виробничого капіталу (амортизація) включаються в собівартість продукції і відповідна частина доходу від реалізації продукції зараховується до амортизаційного фонду підприємства, який витрачається на відновлення основних виробничих фондів, тобто реального капіталу.

Амортизаційний фонд є основним джерелом інвестицій на заміну зношеного устаткування. Якщо цей механізм порушується, виробничі фонди старіють (величина капіталу зменшується), знижуються обсяг виробництва і якість продукції, що веде до погіршення фінансового стану підприємств, аж до банкрутства.

Труднощі, що переживають останніми роками багато українських підприємств, викликані саме тим, що перестав діяти механізм інвестування з амортизаційних фондів. Вирішальну роль в цьому відіграла інфляція, яка привела до штучного знецінення виробничих фондів, оскільки їх вартість своєчасно не приводилася до нових цін. Амортизація нараховувалася в застарілих цінах, і величина амортизаційних фондів стала недостатньою для заміни вибулого устаткування.

Прискорене зменшення капіталу. Продуктивність підприємства визначається не тільки кількісними характеристиками виробничого фактора «капітал» (числом будівель, машин, верстатів, транспортних засобів і т. д.), але і його якістю. У сучасному виробництві технологічне устаткування швидко «старіє» і, будучи фізично незношеним, вже не може забезпечити випуск товарів, потрібних ринку (моральне старіння). Тому законодавство у багатьох випадках допускають прискорену амортизацію устаткування, тобто прискорене зменшення капіталу по його фізичному і моральному зносу.

Українське законодавство надає суб'єктам підприємництва право самостійно визначати терміни амортизації устаткування і накопичення амортизаційних відрахувань.

Необхідно прийняти до уваги, що при прискореній амортизації капіталу збільшується частка доходу підприємства, який відноситься на собівартість продукції, і відповідно скорочується прибуток. Таким чином, прискорена амортизація еквівалентна звільненню частини прибутку, що спрямовується на інвестиції у виробництво, від податку на прибуток.

Якщо при прискореній амортизації підприємство зберігає величину прибутку і підвищує відпускну ціну, то підвищується додана вартість і відповідно збільшується сума податку на неї. В цьому випадку економічне навантаження від введення прискореної амортизації лягає на кінцевого споживача продукції, оскільки продукція пропонується йому за вищою ціною.

Очевидно, що політика прискореної амортизації виправдана лише в тому випадку, якщо вона веде до прискорення технологічного оновлення виробництва і істотного підвищення якості і конкурентоспроможності продукції. В іншому випадку втрати несе або держава, або споживач.

Інвестиції і їх види. Інвестиціями є грошові кошти, цільові банківські внески, паї, акції і інші цінні папери, технології, машини, устаткування, ліцензії, у тому числі і на товарні знаки, кредити, будь-яке інше майно або майнові права, інтелектуальні цінності, що вкладаються в об'єкти підприємницького й інших видів діяльності з метою отримання прибутку (доходу) і досягнення позитивного соціального ефекту.

Інвестиційна діяльність – це вкладення інвестицій, або інвестування, і сукупність практичних дій з реалізації інвестицій.

Інвестування в створення і відтворення основних фондів здійснюється у формі капітальних вкладень.

Інвестиції у виробництво поділяються на (рис. 1.5):

· інвестиції, спрямовані на відшкодування (реінвестиції): заміну зношеного або застарілого устаткування. За обсягом відповідають амортизаційним відрахуванням і служать збереженню величини капіталу;

· інвестиції, спрямовані на розвиток виробництва: на розширення і (або) підвищення науково-технічного рівня виробництва. Вони підрозділяються на екстенсивні капіталовкладення (направлені на збільшення виробничої потужності без зміни технології або організації виробництва) і інтенсивні (направлені на створення нових або переоснащення виробництв, що діють, на новій технологічній основі). Ці інвестиції приводять до створення нового реального капіталу або збільшення діючого капіталу;

· інвестиції в запаси: необхідність в них викликана змінами у розмірі засобів виробництва. До таких інвестицій відносять сировину, допоміжні матеріали, продукцію постачальників і ще не продану власну продукцію. Зміни можуть бути позитивними (приріст), рівними нулю і негативними (дезінвестиції).

 

 

 

Рис.1.5. Види інвестицій у виробництво. [3]