ІІІ. Розвиток особистісно-орієнтованої педагогіки.

Тема 2. Історія розвитку педагогіки творчості

Мета: розкрити етапи розвитку історії педагогіки творчості, акцентувати увагу студентів на мету і завдання науки в різні історичні періоди.

 

План

1. Зародження педагогіки творчості.

2. Гуманістична педагогіка Відродження та Просвітництва.

3. Розвиток особистісно орієнтованої педагогіки.

4. Педагогічні концепції XX -ХХІ століття.

 

Література:

Основна:

1. Сисоєва С.О., Соколова І.В. Нариси з історії розвитку педагогічної думки: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 308 с.

2. Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн.1: Навч. посібник / За ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Либідь, 2005. – 624 с.

3. Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн. 2: Навч. посібник / За ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Либідь, 2005.– 552 с.

4. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія, теорія: Підручник. – К.: Либідь, 1998. – 560 с.

Додаткова:

1. Ващенко Г. Загальні методи навчання: Підручник для педагогів. – К.: Всеукраїнське пед. товариство ім. Г. Ващенка, 1997. – 410 с.

2. Дистервег Адольф. Избр. пед. сочинения / Сост. В.А. Ротенберг. – М.: Учпедгиз, 1956. – 374 с.

3. Каптерев П.Ф. Задачи и основы семейного воспитания //Умом и сердцем: Мысли о воспитании: Сборник / Сост.

4. П.И. Кинахов. – М.: Политиздат, 1986. – С.254–256. Сухомлинский В.О. Вибрані твори: У 5 т. – К.: Рад. школа, 1986. – Т.1–5.

5. Коменский Я.А., Локк Дж., Руссо Ж._Ж., Песталоцци И.Г. Педагогическое наследие / Я.А. Коменский, Дж. Локк, Ж.,Ж. Руссо, И.Г. Песталоцци; Сост. В.М. Кларин, А.Н. Джуринский. – М.: Педагогика, 1987. – 413 с.

6. Корчак Я. Избранные педагогические произведения /Пер. с пол. К.Э. Сенкевич. – М.: Педагогика, 1979. – 473 с.

7. Монтессори М. Значение среды в воспитании //Частная школа. – 1995. – №4. – С.122–127.

8. Огієнко І.І. Наука про рідномовні обов'язки: Рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів. – К.: АТ «Обереги», 1994. – 72 с. – С.23–25.

9. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди: Зб. статей / За ред. О.Г. Дзеверіна. – К.: Вища школа, 1972. – 246 с.

10. Пирогов Н.И. Избранные педагогические сочинения /Николай Иванович Пирогов; Сост. В.З. Смирнова. – М.: Акад. пед. наук РСФСР, 1953. – 752 с.

 

Базова інформація лекції

І.Зародження педагогіки творчості. Системно-історичний підхід є методологічною основою для виділення періодів розвитку історико-педагогічних знань та педагогічної думки: епоху античності, Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та новітньої історії.

Здобутки античної педагогіки, на ґрунті яких виросло чимало яскравих постатей

(мислителі, філософи, педагоги), – великі й незаперечні. У Давній Греції зародилися перші педагогічні теорії щодо розвитку особистості. Серед їх авторів – Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт, Протагор та інші.

Важливою для педагогіки є теза Демокріта (460–370рр. до н.е.) про те, що людину формує передусім життєвий дос,від. На його думку, виховання й навчання облагороджують людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому обов'язок дорослих – дати можливість дітям учитися. Він обґрунтував принцип природовідповідності виховання, висловив думки про роль праці у навчанні дитини. Софісти (V ст. до н.е.) започаткували тенденцію «повороту до людини», звернувшись до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу.

Протагор (487–411 рр. до н.е.), вказував на те, що людський досвід є явищем суб'єктивним, тому не можна говорити про одну правду, бо правда є стільки, скільки людей, тому що «людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих». Саме він відкрив еру людини в грецькій філософії.

Сократ (469–399 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ вважав, що людина повинна піклуватися про свою душу й пізнавати тільки саму себе, звідси й мета – самопізнання і моральне самовдосконалення.

Платон (427–347 рр. до н.е.) вимагав забезпечити виховання характеру й розуму особистості, а також релігійне, моральне й національне виховання молоді. Його ідея щодо природи й особливостей виховання спирається на те, що «тіло людини тісно пов'язане з душею, але в тій сполуці першість треба визнати за душею, бо вона надає тілу прикмет шляхетності».

Аристотель (384–322 рр. до н.е.), прагнув узагальнити досягнення античної науки, відстоював ідею всебічного гармонійного розвитку

молоді.

Одним із джерел розвитку педагогіки творчості є аналіз світового педагогічного досвіду, який увібрав у себе загальнолюдські ідеали добра, краси, істини. До наукових надбань педагогіки елліністичної пори слід віднести педагогічні теорії щодо розвитку особистості, ідею всебічного гармонійного розвитку молоді, практичний досвід проблемного навчання, спартанську та афінську системи виховання тощо. Учення філософів середньовіччя визначили окремий напрям у вихованні, що ґрунтувався на засадах християнства. На формування педагогічних ідей епохи Відродження та Просвітництва вплинули ідейні, соціальні, моральні та ідеологічні потреби суспільства. Теорія особистості стає теорією моральної особистості, дослідницький пошук філософів, вчених,педагогів зосереджувався на духовних потенціях людини в її моральному вимірі.

ІІ. Гуманістична педагогіка Відродження та Просвітництва. середньовіччя – аскета,ченця чи лицаря,воїна – заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, яка, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури. Гуманізм Відродження розбурхує розвиток педагогічної думки.

Йоганнес Людовік Вівес (1492–1540 рр.) розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що ґрунтується на поступовому розвитку її природних здібностей.

Франсуа Рабле (1494–1553 рр.) у своєму сатиричному романі «Гаргантюа і Пантагрюель» критикує схоластичне навчання, пропонує організовувати процес навчання на зацікавленості дитини навколишнім середовищем.

Я.А. Коменський (1592–1670 рр.) створює нову філософію освіти, в основі якої – гуманізм, віра у великі можливості людини, педагогічний оптимізм. Він вважав, що розвиток усіх здібностей дитини слід розпочинати якомога раніше, але для цього потрібна природовідповідна методика і сприятливе середовище. про природовідповідний процес навчання: міцність навчання; легкість навчання; якісність процесу навчання; найкоротший і найшвидший шлях у навчанні. Я.А. Коменський обґрунтував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності й емоційності, дотримання яких зробить навчання легким, ґрунтовним і якісним У педагогічному трактаті «Велика дидактика» вчений,педагог підкреслює, що здібності дітей розвиваються успішніше, якщо їхнє навчання виходить за межі їхніх можливостей, і що цю межу час від часу вчителеві слід піднімати все вище. Порівняння висвітлює різноманітність вивченого дитиною матеріалу, дає змогу оволодівати такими операційними процесами, як аналіз і синтез.

Ідеал виховання за Джоном Локком (1632–1704 рр.) – джентльмен, тобто високоосвічена і ділова людина, що вміє вести свої справи «вміло й передбачливо» і відрізняється витонченістю в стосунках з людьми. Саме ці особливості лягли в основу західної виховної, освітньої традиції XVIII, XX століть. Основними складовими системи виховання за Дж. Локком, були: фізичне виховання, вироблення характеру, розвиток волі; етичне виховання і навчання хороших манер; трудове виховання; розвиток допитливості й інтересу до навчання, яке повинне мати як теоретичну спрямованість, так і практичний характер.

Жан-Жак Руссо (1712–1778 рр.) висловив свою головну ідею, розробці якої присвятив усе життя: «природна людина» прекрасна і добра, суспільне виховання губить її; науки й мистецтво тільки зміцнюють цю нерівність. вважав, що на дитину впливають три фактори виховання – природа, люди і суспільство.

Й.Ф. Гербарт (1776–1841 рр.) уперше в історії педагогіки обґрунтував ідею розвиваючого навчання. На його думку, в процесі виховуючого навчання дітей велике значення має розвиток у них шести видів багатостороннього інтересу: емпіричного (до навколишнього світу), екскулятивного (до речей і явищ); естетичного (до прекрасного); симпатичного (до близьких); соціального (до всіх людей); релігійного (як служіння релігії, «найвищому духові»). Перші три види інтересу повинні задовольнятися вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три – вивченням гуманітарних навчальних предметів.

В основі педагогічної теорії Роберта Оуена (1771–1858 рр.) лежить положення, що кожна людина є продуктом оточуючого її середовища. Він стверджував, що характер людини визначається незалежними від її волі умовами оточуючого середовища.

Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790–866 рр.) визначив сутність виховання особистості дитини, обґрунтував завдання та основні принципи діяльності. Дуже важливим принципом Ф.Дістервег вважав природодоцільність виховання, тобто наслідування процесу природного розвитку людини, а також урахування вікових і індивідуальних особливостей учня. Він наголошував на необхідності досконалого вивчення особливостей дитячої уваги, пам'яті, мислення; він бачив у психології «основу науки про виховання». обґрунтував основні положення дидактики розвиваючого навчання, основні вимоги якої визначив у вигляді 33 законів і правил навчання. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості – морально вдосконаленої, вільної, незалежної від догм і традицій, з розвинутим почуттям власної гідності.

ІІІ. Розвиток особистісно-орієнтованої педагогіки.

Історична доба козаччини формувала цілісну, суверенну індивідуальність, повноцінну особистість – творця і володаря самобутніх скарбів духовності. Козацька духовність розглядається як історично сформована система духовних багатств лицарської верстви рідного народу, що й у своєму бутті, способі життя відобразила найвищі цінності його національної душі, характеру, світогляду, ідеології, моралі. Складовими козацької духовності є: козацька філософія, козацький світогляд, козацький характер, козацька естетика, козацька правосвідомість та ідеологія.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824–1870 рр.) – обґрунтував необхідність тісного взаємозв'язку педагогіки з такими антропологічними науками, До найголовніших компонентів виховання він відносив розумовий, моральний і фізичний розвиток особистості і розглядав їх у нерозривній єдності. К.Д. Ушинського, як і багатьох інших визначних педагогів, глибоко хвилювали питання, пов'язані з розвитком і формуванням людини як суспільної особистості. Він писав: «Великий розум не переходить у спадщину, як і широка вченість або широкий досвід; хоч дитина й може одержати у спадщину щасливу і сильну нервову організацію, що сприятиме набуттю знань і утворенню великого розуму, але такий щасливий спадкоємець може скористатися своєю спадщиною, а може і зовсім не скористатися нею або змарнувати її на дрібниці».

Микола Іванович Пирогов (1810–1881 рр.) пропагандував ідею загальнолюдського виховання, що повинне підготувати до суспільного життя морально свідому людину, яка володіє широким розумовим кругозором. Освіта й виховання мають відповідати національним, віковим та індивідуальним особливостям кожного вихованця. Учням треба дозволити вибір предметів для навчання. А для цього батьки разом з учителями мають вивчати дітей, спостерігати за їхніми індивідуальними здібностями. Він доходить висновку, що головним у навчанні дітей є не те, що їм повідомляють, а те, як викладають новий матеріал. Окрім того, навчання обов'язково має бути наочним.

Згідно з концепцією «вільного виховання», автором якої був Лев Миколайович Толстой (1828–1910 рр.), розвиток дітей – процес самовільного розкриття їхніх якостей при обережній допомозі вчителя, що не має права «примусово» впливати на формування поглядів своїх вихованців. На його думку, діти народжуються без негативних якостей, ці якості формуються під впливом середовища і неправильного виховання.

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861 рр.) вважав, що освіта повинна бути всебічною, сприяти гармонійному розвитку всіх здібностей людини. Він був глибоко переконаний, що навіть фахова освіта повинна йти в парі з усім «розвитком внутрішнього, високоморального життя» («Художник»). Вважав, що освіта – це не тільки сума знань, здобутих із різних джерел, а певний рівень громадських навичок, засвоєних особистістю, певний рівень її культурності.

Ідею всебічно розвиненої особистості одним із перших в історії педагогічної думки України висунув видатний український філософ, письменник і просвітитель,гуманіст – Григорій Савич Сковорода (1722–1794 рр.). Розглядав людину як частину природи, нею народжувану, як «мікрокосм», що несе в собі закони «макрокосмосу», тобто життя світу в цілому. Метою виховання, на його думку, має бути підготовка «істинної», вільної людини, розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, яка була б здатна жити й боротися.

Олександр Васильович Духнович (1803–1865 рр.) розрізняв такі фактори: «природа (натура), наука і звичай...». Усі ці фактори перебувають у тісній взаємозалежності і визначають суспільне й індивідуальне обличчя людини. Важливим елементом педагогіки О.В. Духновича є вимога гармонійного розвитку особистості засобами розумового, морального та фізичного виховання.

Михайло Петрович Драгоманова (1841–1895 рр.), значну роль у вихованні відіграє взаємодія національного (що є формою вияву загальнолюдського) та космополітичного (вселюдського, гуманістичного). Він вважав, що основою духовного розвитку людства може бути тільки національна культура. М.П. Драгоманов визначав мову як ознаку нації та спосіб морального зв'язку між людьми. Згідно з теорією національної освіти, початкова освіта рідною мовою є органічною основою для збагачення знань учнів іншими мовами й іншими культурами, без чого не може бути освіченої нації.

На думку Бориса Дмитровича Грінченка (1863–1910 рр.), вміло організована та спрямована робота з книгою – найголовніше у формуванні дитячих уподобань, смаків і загальної ерудиції. Він вважав, що книга може сприяти моральному розвитку дитини або завдати їй шкоди. І саме читання книг разом із впливом всього навколишнього середовища допоможе сформувати світогляд дитини. Борис Грінченко наголошував на тому, що книга повинна бути пройнята ідеалами добра, правди, краси й гуманізму.

Петро Федорович Каптерєв (1849–1922 рр.) розглянув проблеми інтенсифікації розумових здібностей дітей раннього віку, визначив особливості суспільно-морального розвитку свідомості й поведінки особистості.

ІV. Педагогічні концепції XX -ХХІ століття. В історію розвитку світової педагогічної думки Джон Дьюї (1859–1952 рр.) ввійшов як засновник прагматичної педагогіки. Розвиток особистості, за переконаннями Дж. Дьюї, – це результат взаємодії біологічного (спадковості), соціального (середовище й виховання) і безпосередньої діяльності дитини. Саморозвиток Дж. Дьюї розумів як ріст (дозрівання, дорослішання), який є безперервним, неоднорідним і різноплановим процесом.

Складовою педагогічної системи Марії Монтессорі (1870–1952 рр.) є «теорія спонтанного розвитку дитини».

Педагогічним кредо Януша Корчака (1878–1942 рр.) було – любов до дітей, повага до особистості дитини, тендітне ставлення до її серця. Своєю основною педагогічною ідеєю він вважав пошук прихованих зв'язків між вихованням дітей і нашим майбутнім, між дитинством і зрілим віком. Він казав: «Особистості створюють колектив, а колектив виховує особистості, які перетворюють вигляд колективу. Колектив повинен бути вільним, творчим, духовно об'єднаним, ненасильницьким. Колектив – спосіб виховання у дитини почуття любові й співчуття»

Рудольф Штайнер (1861–1925 рр.) – німецький філософ, засновник відомої вальдорфської школи, автор багатьох педагогічних праць. В основу школи покладена антропософія – усвідомлення своєї людяності. Це шлях пізнання, який намагається привести у відповідність духовне в людині до духовного у Всесвіті. Досягається все це за формулою: не завантажуй пам'яті учня, а розвивай здатність відчувати, творчо діяти, бачити й чути Природу, формуй художній смак.

Софія Федорівна Русова (1856–1940 рр.) вважала, що новою, справді народною школою може бути та школа, в якій дитина мала б творчо розвиватися на національному ґрунті і де б враховувалися її індивідуальні особливості. До кожної дитини потрібен особливий підхід.

Згідно з педагогічною концепцією Якова Феофановича Чепіги (1875–1938 рр.), «школа має стати результатом колективної творчості всього українського учительства; вона має бути народною, відображати його інтереси; основою школи є дитина, а тому вільний розвиток її фізичних і духовних сил, індивідуальних рис і властивостей – це головна освітня й виховна мета.

Станіслава Теофіловича Шацького (1878–1934 рр.) вважають засновником нової форми роботи з дітьми та підлітками – дитячих клубів, покликаних задовольнити дитячі запити й сприяти розвитку ініціативи та самодіяльності дітей.

Дослідники наукової спадщини Антона Семеновича Макаренка (1888–1939 рр.) цілком справедливо зауважують, що проблема загального формування особистісних якостей була центральною в практично-пошуковій діяльності Макаренка педагога. Величезної уваги А.С. Макаренко приділяв проблемам розвитку особистості в колективі. «Досвід колективного життя є не тільки досвідом сусідства з іншими людьми, а й дуже складним досвідом доцільних колективних прямувань, серед яких найзначніше місце займають принципи розпорядження, обговорення, підпорядкування більшості, підпорядкування товариша товаришу, відповідальності й узгодженості.

Головними елементами української національної системи освіти Григорій Григорович Ващенко (1878–1967 рр.) вважає її ідеалістичне світосприйняття, християнську мораль як основу родини і здорового суспільства. В основу виховання української молоді професор ставить загальнолюдські й національні цінності, до яких належать моральний закон творення добра і боротьба зі злом, пошуки правди і побудова на любові й красі справедливого ладу.

Загальнонаукові погляди Івана Івановича Огієнка (1882–1972 рр.) щодо сутності духовної особистості та факторів її виховання в юному віці формувалися, головним чином, під впливом класичної грецької філософії та філософії нових часів, хоча основним джерелом його світоглядних переконань є християнські релігійні уявлення. розробки педагогом мети і змісту процесу її виховання. Педагогіка І.І. Огієнка ґрунтується на глибокому розумінні природи дитини, сутності пізнавальних процесів, історичного розвитку науки, а також формує особисту зацікавленість у позитивному розв'язанні питань навчально-виховного процесу в національній школі.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918–1970 рр.) розглядав гуманізацію на соціальному, державному рівнях як принцип існування взаємин між суспільним і особистим, як сутність педагогіки, її принцип, як мету формування взаємин, як базисний компонент змісту формування стосунків, яким мають бути пронизані навчальні плани, програми, підручники й інші засоби навчання, як якість способів виховання. В.О. Сухомлинський був одним із перших вітчизняних педагогів, який масштабно вивчав взаємовідносини між особистим і суспільним. Слово – найтонший інструмент учителя. Виховна сила слова – в позиції, в точці зору вихователя, в його ставленні до людей, до світу. Слово стимулює самовиховання, оскільки пробуджує внутрішні духовні сили, допомагає дитині побачити щось незрівнянно вище й значніше, ніж повсякденний світ особистого життя.

Філософсько-педагогічні концепції періоду XVIII–XIX століть слід розглядати як важливу складову світової педагогіки, джерело розвитку педагогіки творчості. Новий світоглядний підхід педагогів ґрунтувався на засадах свободи, визнання людини як цілісної, вищої і неповторної ціннності. Провідними ідеями, на основі яких педагоги XIX століття пропонували будувати систему виховання, були: любов і повага до рідної мови, культурно,історичної спадщини народу; відданість духовними і національним ідеалам; всебічний розвиток особистості.

Діяльність дослідників,педагогів першої половини XX століття призвела до народження нового педагогічного знання, що ґрунтувалося на принципах гуманізації, диференціації і індивідуалізації навчання, демократизації управління школою. Їх творча реалізація призвела до впровадження комплексної системи навчання, методу проектів, бригадно-лабораторної форми навчання, розвитку учнівського самоврядування та дитячої самодіяльності.

Теоретична і практична духовна спадщина українських вчених,педагогів XX століття – важливий чинник національно-культурного відродження України. Видатні діячі залишили цінну виховну, теоретичну і практичну духовну спадщину, яка продовжує бути актуальною і потребує глибокого пізнання й використання в сучасному педагогічному просторі.