IV. Гуманістична психологія

Міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін юридичного факультету

 

Лекція

 

з дисципліни «Психологія»

 

Тема: «ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ»

(2 години)

 

Для студентів факультету заочного навчання цивільних осіб

ННІ ПОЗН

 

Дніпропетровськ - 2015

Лекцію підготувала доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат педагогічних наук, доцент Маркіна Л.Л.

 

 

Рецензенти:

 

доцент кафедри управління персоналом та економіка праці Дніпропетровської державної фінансової академії, кандидат психологічних наук, доцент Гальцева Т.О.

 

професоркафедри психології Дніпропетровського гуманітарного університету, кандидат психологічних наук, професор Пріснякова Л.М.

 

 

Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін юридичного факультету

серпня 2015 року, протокол №

 

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

Вступ

 

1. Біхевіоризм.

2. Гештальтпсихологія.

3. Психоаналіз.

4. Гуманістична психологія.

5. Когнітивна психологія.

Висновки з теми

 

РЕКОМЕНДОВАНА Література:

1. Варій М.Й. Психологія / Для студ. вищ. навч. закладів. – К.: ЦУЛ, 2009.

2. Дрозденко К.С. Загальна психологія в практичному вимірі. Кредитно-модульний курс. Підручник. – К. «Професіонал», 2007.

3. Максименко С.Д. Загальна психологія. 3-тє видання перероблене та доповнене: Підручник – К.: ЦУЛ, 2010.

4. Пальм Г.А. Загальна психологія: навч. посіб.-К.: ЦНЛ, 2009

5.. Психологія / За редакцією Ю.Л. Трофімова. – К.: Либідь», 2005.

6. Сергєєнкова О.П. Загальна психологія: навч. посіб. – К.: ЦУЛ, 2015.

7. Зазнюк С. Психологія мотивації. – К., 2002.

8. Ковальчук М. Історія психології. Навчальний посібник.-К., 2004.

9. Левчук Л. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. - К., 2002.

 

 

Навчальна мета: сформувати систему знань про основні напрями розвитку психологічної науки, механізми психологічного захисту; забезпечити розуміння сутності сучасних підходів щодо вивчення поведінки людини, свідомого, несвідомого, когнітивних процесів. Захопити студентів ідеями гуманістичної психології, викликати бажання поглибити свої наукові знання. Сформувати уміння давати психологічну оцінку мотивам, діям, засобам та наслідкам дій людини.

Розвивальна мета: розвивати вміння власної організації навчальної роботи, активного слухання, розуміння, осмислення навчального матеріалу, актуалізувати пізнавальні і професійні мотиви.

Виховна мета: виховувати моральні почуття, прагнення до активного професійного саморозвитку, саморегуляції поведінки, гуманність, справедливість, відповідальність.

 

 

ВСТУП

Завдання підвищення ефективності правоохоронної, превентивної, пенітенціарної діяльності не може бути успішно вирішена без використання даних сучасних наукових психологічних шкіл. До основних напрямків психології належать: біхевіоризм, гештальтпсихологія, психоаналіз, когнітивна психологія, гуманістична психологія.

Біхевіоризм - напрямок психології, що вивчає поведінку людини, за якою можна тільки спостерігати.

Гештальтпсихологія - напрямок психології, що вивчає цілісні структури свідомості, образи.

Психоаналіз - напрямок психології, що вивчає сферу несвідомого.

Гуманістична психологія - напрямок психології, що вивчає духовний та особистісний розвиток людини, а також проблеми самовизначення.

Когнітивна психологія - напрямок у психології, що вивчає закономірності процесів пізнання.

Це найбільш впливові школи психологічної науки.

Засвоєння теми лекції допоможе студентам розумінню природи особистості, краще управляти своїм життям, самостійно виробляти засоби досягнення поставлених професійних цілей, здійснювати контроль над власною поведінкою, формувати позитивну професійну «Я-концепцію», розвивати професійну самосвідомість, пізнавати сховані за зовнішньою поведінкою наміри та мотиви, якими керується людина.

I. БІХЕВІОРИЗМ

Біхевіоризм (від англ. behavior. – поведінка), напрямок психології, в рамках якого вважається, що психологія повинна вивчати поведінку людини, за якою можна тільки спостерігати. Звідси і назва цього напрямку.

У той час було прийнято ставити знак рівності між психікою і свідомістю. Психічними вважалися процеси, що починаються і закінчуються у свідомості. У період появи біхевіоризму психологією вважалася наука про свідомість. Концепція свідомості була сполучена із суб'єктивним методом, розчарування в якому зростало повсюдно. Відчувалася потреба в новому предметі, нових проблемах, методах, принципах. Особливо гостро це відчувалося в США, де в силу своєрідного історичного розвитку панував утилітаристський підхід до дослідження людини та її нервово-психічних ресурсів.

Суб'єктивний метод уступав позиції об'єктивному. У цьому важливу роль зіграла поява в експериментальній психології нових випробувань – живих істот, нездатних до самоспостереження (інтроспекції).

Одним із піонерів біхевіористського руху був Едвар Торндайк (1874 – 1949). Його роботи відкрили перший розділ у літописі біхевіоризму. Він став навчати курчат навичкам проходження лабіринту. Винайшов спеціальну «проблемну шухляду», у якій містилися піддослідні тварини. Потрапивши в шухляду, вони могли вийти з неї й одержати підгодівлю лише тоді, коли пускали в хід спеціальний пристрій (натискали на пружину, тягли за петлю і т.д.). Поведінка тварин була однотипною. Вони робили безліч рухів: кидалися в різні сторони, дряпали шухляду, кусали її і т.д., доки один з рухів випадково не виявлявся вдалим. Під час наступних проб число марних рухів зменшувалося, тварині було потрібно менше часу, щоб знайти вихід, поки нарешті вона не навчилася діяти безпомилково. Тварина діяла методом «проб і помилок» і домагалася випадкового успіху. Принцип «проб і помилок і випадкового успіху» пояснює придбання живими істотами нових форм поведінки.

Торндайк приймав за вихідний момент не зовнішній імпульс, а проблемну ситуацію, тобто такі зовнішні умови, для пристосування до яких організм не має готової формули рухової відповіді, а змушений її побудувати власними зусиллями.

Зв'язок «ситуація – реакція» на відміну від рефлексу (у його єдино відомому Торндайку механістичному трактуванню) характеризувався наступними ознаками:

1) вихідний пункт – проблемна ситуація;

2) організм протистоїть їй як ціле;

3) він активно діє в пошуках вибору;

4) вивчається шляхом вправи.

Торндайківська модель мала явні переваги порівняно не тільки з механістичним трактуванням рефлексу, але і з теологічним трактуванням дії у функціоналістів. Він істотно розширив галузь психології. Він показав, що вона простирається далеко за межами свідомості. Сферою психології виявлялася взаємодія організму із середовищем. Хоча Торндайк не вважав себе біхевіористом, він підготував, більше ніж хто б то не був, його виникнення.

Теоретичним лідером цього напрямку став Джон Браадус Уотсон (1878-1958). Він захоплювався експериментальною психологією. Уотсон проголосив у 1913 р., що психологія одержить право називатися наукою, коли буде застосовувати об'єктивні експериментальні методи вивчення. Об'єктивно можна вивчати тільки поведінку людини, що виникла в тій чи іншій ситуації. Кожній ситуації відповідає певна поведінка, яку варто об'єктивно фіксувати. «Психологія – це наука про поведінку», а всі поняття, зв'язані зі свідомістю, варто вигнати з наукової психології. Аналіз поведінки повинний носити суто об'єктивний характер і обмежуватися реакціями, що зовні спостерігаються, (усе, що не підлягає об'єктивної реєстрації, - не підлягає вивченню, тобто думки, свідомість людини не підлягають вивченню, їх не можна вимірити, реєструвати).

Усе, що відбувається всередині людини, вивчити неможливо, тобто людина виступає як «чорна шухляда». Об'єктивно вивчати, реєструвати можна тільки реакції, зовнішні дії людини і ті стимули, ситуації, що ці реакції обумовлюють. Задача психології полягає в тім, щоб за реакцією визначати ймовірний стимул, а за стимулом пророкувати певну реакцію.

Особистість людини, з погляду біхевіоризму, не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, властивих даній людині. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію. Формула «стимул – реакція» була ведучою в біхевіоризмі. Закон ефекту Торндайка уточнює: зв'язок між S і R підсилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, одержання бажаного результату, матеріальна винагорода і т.п.) або негативним (біль, покарання, невдача, критичні зауваження і т.п.). Поведінка людини випливає насамперед з чекання позитивного підкріплення, але іноді переважає бажання насамперед уникнути негативного підкріплення.

Таким чином, з позиції біхевіоризму, особистість – усе те, чим володіє індивід, і його можливості у відношенні реакції (навички, свідомо регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність пластичності, щоб утворювати нові навички + здатність утримання, збереження навичок) для пристосування до середовища, тобто особистість – організована і відносно стійка система навичок. Навички складають основу щодо стійкої поведінки, навички пристосовані до життєвих ситуацій, зміна ситуації веде до формування нових навичок.

Людина в концепції біхевіоризму розуміється насамперед як реагуюча, діюча, істота, яка навчається, запрограмована на ті чи інші реакції, дії, поведінку. Змінюючи стимули і підкріплення, можна програмувати людину на необхідну поведінку.

У надрах самого біхевіоризму психолог Толмен (1948) узяв під сумнів схему - S-R (стимул – реакція) - як занадто спрощену і ввів між цими членами важливу перемінну J - психологічні процеси даного індивіда, що залежать від його спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду і природи стимулу.

У 70-і роки біхевіоризм представив свої концепції в новому висвітленні – у теорії соціального вчення. На думку Бандури (1965), одна з головних причин, що зробила нас такими, які ми є, зв'язана з нашою схильністю наслідувати поведінку інших людей з урахуванням того, наскільки сприятливі можуть бути результати такого наслідування для нас. Таким чином, на людину впливають не тільки зовнішні умови: вона також постійно повинна передбачати наслідки своєї поведінки шляхом самостійної оцінки.

Окрему лінію в розвитку біхевіоризму представляє система поглядів Б.Скіннера. Він висунув теорію оперантного біхевіоризму. Скіннер формулює положення про три види поведінки: безумовно-рефлекторної, умовно-рефлекторної і оперантної. Остання і складає специфіку навчання Б. Скіннера.

Безумовно-рефлекторний і умовно-рефлекторний види поведінки викликаються стимулами (S) і називаються респондентними, що відповідають поведінці. Це реакції типу S. Вони складають певну частину репертуару поведінки, але тільки ними не забезпечується адаптація до реального середовища мешкання. Реально процес поведінки будується на основі активних проб – впливів тварини на навколишній світ. Деякі з них випадково можуть призводити до корисного результату, що у силу цього закріплюється. Такі реакції (R), що не викликаються стимулом, а виділяються («випускаються») організмом, деякі з них виявляються правильними і підкріплюються, Скіннер назвав оперантними. Це реакції типу R, за Скіннером, саме ці реакції є переважними в адаптивній поведінці тварини: вони є формою довільної поведінки.

На основі аналізу поведінки Скіннер формулює свою теорію вчення. Головним засобом формування нової поведінки виступає підкріплення. Уся процедура вчення у тварини одержала назву «послідовного наведення на потрібну реакцію».

Дані, отримані під час вивчення поведінки тварин, Скіннер переносить на людську поведінку, що приводить до вкрай біологізаторського трактування людини. Випливаючи з установки уотсоновського біхевіоризму, Скіннер виключає внутрішній світ людини, її свідомість з поведінки і робить біхевіоризацію її психіки. Мислення, пам'ять, мотиви і т.п. психічні процеси він описує в термінах реакції і підкріплення, а людину – як реактивну істоту, що піддається впливу зовнішніх обставин. Біологізаторський підхід до людини, характерний для біхевіоризму в цілому, де немає принципового розходження між людиною і твариною, досягає в Скіннера своїх меж. Уся культура, живопис, естрада – виявляються в його трактуванні «хитромудро придуманими підкріпленнями». Доведена до крайності біхевіоризація людини, культури і суспільства призводить до абсурду, що особливо виразно проявилося в книзі «По ту сторону волі» (1971). Трансформація Скіннером понять волі, відповідальності, гідності фактично означає їхнє виключення з реальної життєдіяльності людини.

Для вирішення соціальних проблем сучасного суспільства Б. Скіннер висуває задачу створення технології поведінки. Технологія поведінки покликана здійснювати контроль одних людей над іншими. Оскільки наміри, бажання, самосвідомість людини не беруться до уваги в біхевіоризмі, засобом керування поведінкою не є звертання до свідомості людей. Таким засобом є контроль за режимом підкріплень, що дозволяє маніпулювати людьми. Поведінкова концепція Б. Скіннера і розроблена на її основі технологія поведінки, яка використовувалась як знаряддя керування поведінки людей, одержала широке поширення в США та впливає і в інших країнах, зокрема в країнах Латинської Америки, як інструмент ідеології і політики.

Поведінкова концепція розглядає особистість як систему реакцій на різні стимули. Теорія оперантного біхевіоризму Скіннера носить механістичний і вкрай біологізаторський характер. Скіннер сформулював принцип оперентного обумовлювання – «поведінка живих істот цілком визначається наслідками, до яких вона призводить. У залежності від того, чи будуть ці наслідки приємними, байдужними чи неприємними – живий організм виявить тенденцію повторювати даний поведінковий акт, не додавати йому ніякого значення або ж уникати його повторення надалі». Людина здатна передбачати можливі наслідки своєї поведінки й уникати тих дій і ситуацій, що можуть призвести до негативних для неї наслідків. Людина суб'єктивно оцінює імовірність настання тих чи інших наслідків, чим вище суб'єктивна імовірність настання негативних наслідків, тим сильніше це впливає на поведінку людини.

Теорія соціального вчення Д. Роттера. Відповідно до теорії соціального вчення Д.Роттера, соціальну поведінку можна описати за допомогою таких понять: 1) поведінковий потенціал – кожна людина має певний набір дій, поведінкових реакцій, що сформувалися в плині життя; 2) на поведінку людини впливає її чекання, її суб'єктивна імовірність, з яких, на думку людини, певне підкріплення буде після певної поведінки у певній ситуації (якщо людина вважає, що існує висока імовірність того чи іншого підкріплення в даній ситуації, вона більш швидко засвоює необхідну поведінку, що відповідає ситуації і підкріпленню); 3) на поведінку людини впливає характер підкріплення, його цінність для людини (різні люди цінують різні підкріплення: хтось цінує похвалу, повагу з боку інших, хтось більш цінує гроші, чи більш чуттєвий до покарання і т.п.; 4) на поведінку людини впливає її «локус» контролю: - Екстернал або інтернал, чи почуває вона себе «пішаком» або вважає, що досягнення її цілей залежить від її власних зусиль. Екстернали покладають відповідальність за всі події, що відбуваються з ними, на інших людей і зовнішні обставини. Інтернали вважають себе відповідальними за всі гарні і погані події їхнього життя. Легше піддаються впливу і зовнішньому керуванню екстернали, їхня поведінка легше програмується зміною зовнішніх впливів, ситуацій, стимулів і підкріплень.

Поведінковий потенціал, на думку Роттера, включає п'ять основних блоків поведінкових реакцій: 1) поведінкові реакції, спрямовані на досягнення успіху, результату, служать підставою соціального визнання; 2) поведінкові реакції пристосування, адаптації - це техніки узгодження з вимогами інших людей, суспільних норм і т.д.; 3) захисні поведінкові реакції – використовуються в ситуаціях, вимоги яких перевищують можливості людини в даний момент (це такі реакції, як заперечення, придушення бажань, знецінювання, затушовування і т.п.); 4) техніки уникання – поведінкові реакції, спрямовані на «вихід з поля напруги», відхід, утеча, відпочинок і т.п.; 5) агресивні поведінкові реакції – це може бути і реальна фізична агресія, і символічні форми агресії: іронія, критика іншого, глузування, інтриги, спрямовані проти інтересів іншої людини і т.п.

Типологія поведінки за Макгвайром. Відповідно до концепції американського психолога Макгвайра, класифікація поведінки і вчинків людини повинна проводитися в залежності від цілей, потреб, ситуації. Потреба – це пережитий і усвідомлюваний стан нестатку людини в чому-небудь (їжі, одягу, безпеці, любові і т.п.). Мета показує, до чого людина прагне, який результат хоче одержати. Та сама мета може бути поставлена, виходячи з різних потреб.

Який-небудь вчинок може бути результатом відповідної реакції на зовнішній вплив (реактивна поведінка) або проявом якогось внутрішнього джерела активності, внутрішньої потреби, бажання (активна поведінка). Метою вчинку людини може бути збереження звичного адаптивного стану (стабільність) або придбання нової якості, нових результатів (розвиток). Закінчитися вчинок може при досягненні бажаного внутрішнього ефекту (думка, оцінка, почуття, настрій) або бажаного зовнішнього ефекту, зовнішнього результату (досягнення згоди, розуміння, бажаного результату і т.п.).

Виходячи з зазначених критеріїв виділено 16 типів поведінки:

1. Перцептивна поведінка – прагнення оволодіти з інформаційним навантаженням за допомогою перцептивної категоризації, в результаті якої різноманіття інформації, що впливає, класифікується, спрощується і може привести як до більш ясного розуміння оцінюваного, так і до втрати значної інформації.

2. Захисна поведінка – будь-які реальні чи уявлювані дії психологічного захисту (заміщення, проекція, регресія), що дозволяють створити, зберегти позитивний образ «Я», позитивна думка людини про саму себе.

3. Індуктивна поведінка – сприйняття й оцінка людьми самих себе на основі інтерпретації значення власних дій.

4. Звична поведінка – задоволення від позитивного підкріплення створює велику імовірність відтворення знайомих варіантів поведінки у відповідних ситуаціях.

5. Утилітарна поведінка – прагнення людини вирішити практичну проблему з максимальним досягненням (суб'єктивним переживанням максимально можливого успіху).

6. Рольова поведінка відповідно до рольових вимог, обставин, що змушують людину до якихось дій (навіть при розбіжності з особистісними устремліннями).

7. Сценарна поведінка – людина є виконавцем безлічі правил припустимої «пристойної» поведінки, що відповідає її статусу в даній культурі, суспільстві.

8. Моделююча поведінка – варіанти поведінки людей у малих і великих групах (зараження, наслідування, вселення), але важко контрольовані як самою людиною, так і іншими людьми.

9. Поведінка, що врівноважує – коли людина має одночасно суперечні одна одній думки, оцінки, установки і намагається їх «примирити», погодити шляхом зміни своїх оцінок, домагань, спогадів.

10. Звільняюча поведінка – людина прагне «убезпечити себе» (фізично свою репутацію) від реальних чи удаваних «негативних умов існування» (зберегти стабільність свого внутрішнього емоційного стану за допомогою активних зовнішніх дій: уникати можливих невдач, відмова від середньопривабливих цілей, поступливість).

11. Атрибутивна поведінка – активне усунення протиріч між реальною поведінкою і суб'єктивною системою думок, ослаблення, усунення когнітивного дисонансу між бажаннями, думками і реальними діями, приведення їх до взаємної відповідності.

12. Експресивна поведінка – у тих випадках, сферах, у яких людина досягла високого рівня майстерності і задоволення від «добре зробленої справи», при збереженні стабільно високої самооцінки, постійне відтворення якої є основним регулятором повсякденної соціальної поведінки.

13. Автономна поведінка - коли почуття волі вибору (навіть ілюзії такого вибору і контролю своїх вчинків) створює готовність людини переборювати будь-які бар'єри на шляху досягнення мети (високий рівень внутрішнього «локусу контролю» своїх вчинків, уявлення про себе як активного діяча», а не виконавця чиїхось наказів, чиєїсь волі).

14. Стверджуюча поведінка – переживання своїх дій як здійснення своїх планів при максимальному використанні внутрішніх власних умов.

15. Дослідницька поведінка – прагнення до новизни фізичного і соціального оточення, готовність «терпіти» інформаційну невизначеність, «редукування» різноманітної зовнішньої інформації до форми, до якої застосовні освоєні раніше прийоми її обробки.

16. Емпатична поведінка – облік, велике охоплення почуттєвої інформації, що лежить в основі міжособистісної взаємодії людей, здатності почувати і розуміти емоційний і щиросердечний стан іншої людини.

Висновки з першого питання. Біхевіоризм визначив погляд американської психології двадцятого століття. Кредо біхевіоризму: «Предметом психології є поведінка». Звідси і назва від англійського (behaviour) – поведінка (біхевіоризм можна перевести як поведінкова психологія). Об'єктивно можна вивчати тільки поведінку людини, що виникає в тій чи іншій ситуації. Кожній ситуації відповідає та чи інша поведінка, яку варто об'єктивно фіксувати. «Психологія – це наука про поведінку», а всі поняття, зв'язані зі свідомістю, варто вигнати з наукової психології. Нові форми поведінки з'являються в результаті утворення умовних рефлексів (обумовлювання) (Уотсон). Будь-яка поведінка визначається своїми наслідками (Скіннер). Людські дії формуються під впливом соціального середовища, людина цілком від нього залежить. Людина схильна також наслідувати поведінку інших людей, з урахуванням того, наскільки сприятливі можуть бути результати такого наслідування для неї самої (Бандура). Основні ідеї біхевіоризму одержали подальший розвиток у теорії соціального вчення (Роттер. Макгвайр).

Важливими заслугами біхевіоризму є впровадження об'єктивних методів реєстрації й аналізу реакцій, що зовні спостерігаються, дій людини, процесів, подій; відкриття закономірностей формування певної моделі поведінки, навичок, реакцій.

Основний недолік біхевіоризму – у недообліку складності психічної діяльності людини, зближення психіки тварин і людини, ігнорування процесів свідомості, творчості, самовизначення особистості.

Досягнення біхевіоризму по вивченню поведінки людини активно використовуються в практичної діяльності правоохоронця.

II. ГЕШТАЛЬТПСИХОЛОГІЯ

Приблизно в той самий час, коли в США почався рух біхевіоризму, у Німеччині зародилася гештальтпсихологія. І біхевіоризм, і гештальтизм з'явилися продуктом корінних зрушень у психологічному пізнанні. Їхня одночасна поява – показник того, що вони виникли як різні варіанти відповіді на запити логіки розвитку психологічних ідей. І дійсно, обидва напрямки були реакцією на сформовані наукові стереотипи і протестом проти них. Ці стереотипи виражали вже розглянуті нами школи - структурну і функціональну (див. лекцію №1.)

Основоположниками даної наукової школи є Макс Вертгеймер, Вольфган Келер і Курт Коффка. Вони зустрілися в 1910 році у Франкфурті-на-Майні в Психологічному інституті, де Вертгеймер шукав експериментально відповідь на питання про те, як будується образ сприйняття видимих рухів, а Келер і Коффка були не тільки випробуваними, але й учасниками обговорення результатів досліджень. Ці результати були викладені в статті Вертгеймера «Експериментальні дослідження видимого руху» (1912). Від цієї статті прийнято вести походження гештальтизма.

Слово «гештальт» як поняття не має точного еквівалента ні в англійській, ні в російській мовах. Дуже приблизно в залежності від контексту, його зміст може передаватися словами «образ», «структура», «форма», «організоване ціле». Тому в психологічних текстах воно, як правило, не переводиться.

Головний постулат гештальтистів говорив, що первинними даними психології є цілісні структури (гештальти), в принципі не виведені з утворюючих його компонентів. Гештальтам притаманні власні характеристики і закони. Властивості речей визначаються структурою, у яку вони входять. Думка про те, що ціле більше утворюючих його частин, було дуже давньою. Заслуга гештальтпсихологів полягає у твердженні системного підходу до психічних явищ.

Представників цього напрямку більш за все не влаштовував спрощений атомістичний підхід до вивчення й аналізу психічних явищ, характерний для асоціативної інтроспективної психології. Така психологія розкладала всі складні явища на елементарні, прагнучи з їхнього сполучення за асоціативним принципом вивести закони формування цілісних структур психічного. Психічні явища, по суті справи, зводилися до різноманітних сполучень найпростіших елементів за обмеженим числом законів. Гештальтизм поклав чимало сил на боротьбу з «атомістськими» уявленнями про свідомість і поведінку.

Проблема цілого і частини створила також вододіл між гештальтизмом і біхевіоризмом. Гештальтизм відстоював ідею цілісності на противагу бихевіористському погляду на складну реакцію як суму елементарних.

Біхевіоризм ігнорував образ, бачачи в ньому не психічну реальність, не регулятор поведінки, а невловимий, прозорий продукт інтроспекції. Для гештальтизму навчання про рухові акти, позбавлених образної орієнтації стосовно середовища, уявлялося, що вилучає з психічної діяльності її серцевину. Однак на стороні бихевіористів була перевага. Вони могли дати своїм фактам детерміністське пояснення. Рухова реакція неминуче трактувалася ними як ефект, вироблений об'єктивно контрольованими незалежними перемінними. Гештальтизм вважав єдиними психологічними фактами безпосередньо випробовувані суб'єктом феномени свідомості. Відчуваючи несумісність цієї традиції з природнонауковим підходом, гештальтисти намагалися співвіднести феноменальний «світ» з реальним, фізичним.

І біхевіористи, і гештальтисти сподівалися створити нову психологію по типу наук про природу. Але для біхевіористів моделлю служила біологія, для гештальтистів – фізика. Фізікалізм визначив характер гештальтистських схем. Посередником між фізичним полем і цілісним сприйняттям повинна була стати, на їхню думку, фізіологія цілісних і динамічних структур – гештальтів. Поняття про гештальти не вважалося, таким чином, унікально-психологічним. Воно було провісником загального системного підходу до всіх явищ буття. Зароджувався новий погляд на співвідношення частини і цілого, зовнішнього і внутрішнього, причини і мети.

Гештальтизм відстоював ідею цілісності на противагу біхевіористському погляду на складну реакцію як суму елементарних.

Гештальтпсихологи порівнюють поведінку скоріше з музикою, чим з математикою. Згадайте свою улюблену пісню. Якби сприймали кожну ноту окремо, ви б не змогли відтворити мелодію. Крім того, можна всі ноти поміняти місцями чи зіграти ту ж саму мелодію в іншій тональності. Таким чином, першорядне значення має взаємозв'язок чи організація нот.

Відповідно до цієї концепції людська поведінка втрачає свій зміст будучи розбита на окремі компоненти. Прихильники гештальтпсихології намагаються переконати біхевіористів, що структурна організація поведінки грає в цілому більш важливу роль, ніж окремі вчинки. Тому психологія повинна вивчати відчуття людини, його сприйняття й інтуїтивні процеси, що вже неминуче належить до сфери свідомості.

По-перше – розуміння (зрушення в образному полі), по-друге – рухове пристосування (перебудова у виконавських ланках дії). Розуміння може бути поступовим і миттєвим.

Келлер вивчав поведінку шимпанзе на іспанському острові Тенериф (на Канарських островах). У дослідах Келлера, що стали класичними, центральне місце зайняв доказ ролі «інсайту» (раптового схоплювання відносин) при вирішенні інтелектуальних задач. Мавпи повинні були вирішити задачі типу підтягування банана за допомогою ціпка. Іноді для цього було потрібно скласти довгий ціпок із двох коротких. Успіх рішення ставився в залежність від бачення ситуації в цілому, від «гештальтування» поля сприйняття. Поняття про інсайт (від англ. insight – розсуд) стало ключовим у гештальтпсихології. Йому був доданий універсальний характер. Воно стало основою гештальтистського пояснення адаптивних форм поведінки, що біхевіористи пояснювали принципом «проб, помилок і випадкового успіху).

20-і роки ознаменувалися серйозними експериментальними досягненнями гештальтпсихології. Вони стосувалися головним чином процесів сприйняття, притому зорового. Було запропоновано безліч законів гештальта. До них, зокрема, належали «фігура і тло» і «транспозиція». (реакція не на окремі подразники, а на їхнє співвідношення). Принцип «транспозиції» ілюструє наступний модельний експеримент, проведений Келлером над курми, у яких вироблялася дифференційовка двох відтінків сірого кольору. Кури навчалися клювати зерна, розкидані на світлому квадраті, відрізняючи його від того, що знаходився поруч темного. У контрольному дослідженні той квадрат, що служив позитивним подразником, виявлявся поруч із квадратом ще більш світлим. Кури і вибирали цей останній, хоча колись він ніколи не підкріплювався. Вони, таким чином, реагували не на абсолютну світлоту, а на співвідношення «світлоти» Їхня реакція, за Келлером, визначається законом «транспозиції».

Гештальтисти приділяли велику увагу дослідженню мислення людини. Цій проблемі була присвячена незакінчена книга, що залишилася, Вертгеймера «Продуктивне мислення» (1945). Досвіди проводилися над дітьми. Були використані також інтерв'ю з Ейнштейном. Виходячи з загального положення гештальтистів, що справжнє мислення є «інсайтним», а інсайт припускає схоплювання цілого (наприклад, принципу рішення проблеми), Вертгеймер виступив проти традиційної практики навчання в школі. Він підкреслював, що в основі цієї практики лежить одна з помилкових концепцій мислення – або ассоціаністська (навчання будується на зміцненні зв'язків між елементами), або формально-логічна. Обидві перешкоджають розвитку творчого, продуктивного мислення. Вертгеймер, зокрема, вважав, що в дітей, які навчаються геометрії в школі на основі формального методу, незрівнянно важче виробити продуктивний підхід до задач, ніж у тих, хто взагалі не навчався. Він прагнув з'ясувати психологічну сторону розумових операцій, психологію рішення проблем.

Установки і принципи гештальтпсихології стосовно особистості і міжособистісної поведінки реалізував у своїх теоретичних і експериментальних дослідженнях К. Левін. Для того, щоб зрозуміти і пояснити поведінку особистості в її фізичному і соціальному оточенні, писав він, необхідно для кожного психічного явища (дії, емоції, переживання і т.п.) “визначити ту короткочасно діючу цілісну ситуацію”, що являє собою сформовану в даний момент структуру поля і стан особистості. Середовище, згідно з Левіним, повинно визначатися не у фізичних одиницях, як це роблять біхевіористи, а психологічно, тобто як вона представлена у феноменальному суб'єктивному світі сприймаючих її людей.

Висновки з другого питання. Гештальтпсихологія заявила про себе твердженням про існування власних законів формування складних, цілісних систем психічних явищ, що зводяться не до елементарних законів сполучення елементів. У дослідженнях гештальтпсихологів вивчення складних явищ по елементах і їхніх зв'язках було замінено з'ясуванням структури цих зв'язків і законів її формування. З цієї причини даний напрямок іноді називають структурною психологією. Ідеї гештальтпсихології зіграли позитивну роль у розробці ряду важливих проблем психології. Вони торкнулися сприйняття, мислення, пам'яті, особистості і міжособистісних відносин. Вони також сприяли застосуванню в галузі психології корисних для неї теорій і понять, запозичених із природничих досліджень. Заслуги гештальтпсихології складаються в розробці поняття психічного образа, у твердженні системного підходу до психічних явищ. Теорія гештальта, поняття про інсайт стали ключовими в розробці педагогічних технологій, спрямованих на розвиток творчого мислення тих, кого навчають. Гештальтпсихологія привернула увагу дослідників до нових цікавих проблем.

 

III. ПСИХОАНАЛІЗ

На початку ХХ століття в психології виник напрямок психоаналізу, чи фрейдизму. Його засновником є Зиґмунд Фрейд (1856 – 1936).

Термін «психоаналіз» має три значення: 1 – теорія особистості і психопатології; 2 – метод терапії особистісних розладів; 3 – метод вивчення неусвідомлених думок і почуттів людини...

Фрейд застосовував топографічну модель, відповідно до якої в психологічному житті можна виділити три рівні: свідомість, підсвідомість, несвідоме. Рівень свідомості складається з відчуттів і переживань, що ви усвідомлюєте в даний момент часу. Свідомість охоплює тільки малий відсоток всієї інформації, що зберігається в мозку, причому визначена інформація усвідомлюється лише протягом короткого періоду часу, а потім швидко занурюється на рівень підсвідомого чи несвідомого, у міру того як свідомість людини переміщається на інші сигнали.

Підсвідомість чи «доступна пам'ять». Сфера підсвідомого містить у собі весь досвід, що не усвідомлюється в даний момент, але може легко повернутися у свідомість спонтанно чи в результаті мінімального зусилля.

Несвідоме – це найглибша і значима сфера людської психіки. Несвідоме являє собою сховище інстинктивних спонукань плюс емоції і спогади, що настільки загрожують свідомості, що були подавлені і витиснуті у сферу несвідомого, але саме цей неусвідомлюваний матеріал багато в чому визначає повсякденне функціонування людини, хоча вона цього і не усвідомлює. Несвідомі переживання цілком недоступні свідомості людини, але в значній мірі визначають дії людей.

У такий спосіб у щиросердечному житті Фрейд виділяє три рівні: свідомість, предсвідомість несвідоме (підсвідомість). Усі психічні процеси зв'язані між собою по горизонталі і вертикалі. Якщо думка чи почуття здаються незв'язаними з попередніми думкою і почуттям, то ці зв'язки варто шукати в несвідомому.

«Визначення порушення наших психічних функцій чи неправильності в діях, що здаються нам невмотивованими, - писав Фрейд, - виявляються цілком мотивованими, якщо їх піддати психоаналітичному дослідженню». Несвідоме і предсвідоме відділено від свідомого особливою психічною інстанцією – «цензурою». Цензура виконує дві функції: 1) витісняє у сферу несвідомого неприйнятні і засуджувані особистістю власні почуття, думки і поняття; 2) чинить опір активному несвідомому, яке прагне проявитися у свідомості.

До несвідомого належать багато інстинктів, взагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані «цензурі». Ці думки і почуття не загублені, але не допускаються до спогаду, а тому виявляються у свідомості не прямо, а опосередковано, манівцями - в обмовках, описках, помилках пам'яті, сновидіннях, неврозах, «нещасних» випадках.

Відбувається також сублімація несвідомого – заміщення заборонних потягів соціально прийнятними діями. Несвідоме має велику життєздатність і непідвласно часу. Думки і бажання, витиснуті у свій час у несвідоме і знову допущені у свідомість навіть через кілька десятиліть, не втрачають свого емоційного заряду і діють на свідомість з колишньою силою.

Те, що ми звикли називати свідомістю, являє собою, образно говорячи, айсберг, велику частину якого займає несвідоме. У цій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, спонукання й інстинкти. Предсвідомість – та частина несвідомого, яка може стати свідомістю. Вона розташована між несвідомим і свідомістю. Предсвідомість подібно великому складу пам'яті, у якому свідомість бідує при виконанні своєї повсякденної роботи.

Інстинкти – це сили, що спонукують людину до дії. Фізичні аспекти інстинктів Фрейд називав потребами, психічні – бажаннями. Інстинкт містить чотири компоненти: джерело, мета, імпульс і об'єкт. Мета складається в зменшенні потреби і бажання до такого ступеня, що подальша дія, спрямована на їх задоволення, перестає бути необхідним. Іншими словами, мета полягає в тому, щоб дати організму те, у чому він відчуває потребу чи що в даний момент бажає.

Імпульс – це та енергія, сила чи напруга, що використовуються для задоволення інстинкту.

Об'єкт інстинктів – це ті предмети чи дії, що задовольняють первісну мету.

Розглянемо, як виявляються ці компоненти в людині, яка відчуває спрагу, тіло збезводнюється і починає відчувати потребу в рідині: джерело – потреба в рідині, спрага. В міру наростання спраги наростає напруга, енергія (імпульс), спрямовані на задоволення спраги. Мета полягає в тому, щоб зменшити цю напругу, ліквідувати спрагу. Об'єкт – це не тільки рідина, але і всі дії, що спрямовані на пошуки чи виготовлення вологи, і, нарешті, сам акт випивання рідини.

Людина, яка відчуває потребу, буде продовжувати пошукову діяльність доти, доки не задовольнить цю потребу і зв'язану з нею напругу. Напруга змінюється релаксацією, релаксація – напругою... і так до нескінченності. Ідеальним вважається стан спокою, рівноваги, що відповідає внутрішньоутробному життю.

Якщо людина з жадібністю поїдає їжу, виходить, вона голодна. Якщо кричить, значить у неї щось болить чи вона чогось хоче. Тому, розглядаючи поведінку, сон чи будь-який інший психічний процес, потрібно шукати за ним спонукання і бажання.

Робота психоаналітика містить у собі пошук причин думок, почуттів і поведінку, щоб потреба (інстинкт), неправильне задоволення чи недостатньо визначена думка чи поведінка, могла знайти кращу, більш оптимальну форму задоволення.

Іноді деякі думки чи форми поведінки не тільки не зменшують напруги, а, навпаки, підсилюють її. Це означає одне з двох: чи пряме вираження потреби блоковане, чи ці конкретні думки і форми поведінки не задовольняють її. Хоча існує велика розмаїтість інстинктів, Фрейд спробував звести їх до двох груп: інстинкти, що підтримують життя (сексуальні інстинкти) і деструктивні інстинкти що руйнують, життя.

Цей фундаментальний антагонізм існує завжди, але може бути непомітний в психічному житті, тому що більшість наших думок і дій зв'язані не з одним з цих інстинктів, а є результатом їхньої взаємодії. Інстинкти – це канали, по яких «протікає» енергія, і ця енергія підкоряється своїм власним законам.

На думку Фрейда, кожний з цих двох узагальнених інстинктів (сексуальний і деструктивний) мають і своє джерело енергії.

Лібідо (лат. «бажання») – це енергія, властива інстинктам життя; агресивна енергія притаманна деструктивним інстинктам. Ця енергія має свої кількісні і динамічні критерії.

Катексис – це процес поміщення лібідинозної (чи протилежної їй) енергії в різні форми психічного життя, у ідеї чи дії. Катектоване лібідо перестає бути рухливим і вже не може переміщатися до нових об'єктів. Воно укорінюється в тій області психічної сфери, що залучала й утримує його.

Якщо представити лібідо як визначену суму грошей, то катексис – процес покупки, вкладання грошей у цінності. Чим більше вкладено грошей в одні цінності, тим менше їх залишається для інших.

Психоаналітик завжди намагається зрозуміти непропорційність катектування лібідо, де його більше, де менше, і намагається перерозподілити його.

У структурі особистості Фрейд виділяє ВОНО, Я, понад – Я (ІД, ЕГО, супер - ЕГО).

ВОНО – це первісна, основна, центральна і разом з тим найбільш архаїчна частина особистості. ВОНО, вважає Фрейд, - «містить все унікальне, усе що є при народженні, що закладено в конструкції...». ВОНО служить джерелом енергії для всієї особистості, і разом з тим ВОНО – цілком несвідоме. Думки чи почуття, витиснуті зі свідомості в несвідоме ВОНО, як і раніше здатне впливати на психічне життя людини, при тому згодом сила цього впливу не зменшується. ВОНО можна порівнятися зі сліпим і глухим диктатором, влада якого необмежена, але панувати він може тільки через посередників.

ВОНО розвивається з Я і на відміну від останнього знаходиться в постійному контакті з зовнішнім світом. Я захищає ВОНО, як кора дерево, але при цьому харчується енергією ВОНО.

За допомогою нагромадження досвіду (у пам'яті) Я уникає небезпечних подразників, адаптується до помірного і, головне, усвідомлює світ, за допомогою активної діяльності здатне перебудовувати його собі на користь. Розвиваючись, Я поступово знаходить контроль над вимогами ВОНО, вирішуючи: чи буде інстинктивна потреба реалізована одразу ж чи її задоволення буде відкладено до більш сприятливих обставин. Таким чином, ВОНО реагує на потреби, Я – на можливості. Я є під впливом зовнішніх (середовище) і внутрішніх (ВОНО) імпульсів. Наростання цих імпульсів супроводжується напругою, почуттям «невдоволення», зменшення – релаксацією, почуттям «задоволення». «Я, - вважає Фрейд, - прагне до задоволення і намагається уникнути невдоволення».

Понад – Я (Супер-Я) розвивається з Я й є суддею, цензором його діяльності і думок виконує роль критика. Це сховище вироблених суспільством моральних установок і норм поведінки. Фрейд указує на три функції Понад-Я: совість, самовладання, формування ідеалів.

Як совість Понад-я судить, обмежує, забороняє чи дозволяє свідому діяльність. Самоспостереження виникає зі здатності Понад-я (незалежно від ВОНО і Я) оцінювати дійсність, спрямовану на задоволення потреб. Формування ідеалів зв'язане з розвитком самого Понад –Я. Суперего містить систему цінностей і норм, сумісних із тими, котрі прийняті в оточенні людини, що дозволяють їй відрізняти що добре і що погано, що морально й аморально. Суперего намагається направити людину до досконалості в думках, словах і вчинках.

Основна мета взаємодії всіх трьох систем: Воно, Я і Понад –Я (Суппер-Я) – чи підтримувати (при порушенні) відновлювати оптимальний рівень динамічного розвитку щиросердечного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму невдоволення.

Від напруги, випробовуваного під впливом різних сил (внутрішніх і зовнішніх), Я оберігає себе за допомогою таких захисних механізмів, як витиснення, заперечення, раціоналізація, реактивні утворення, ізоляція, проекція і регресія.

Витиснення – знищення зі свідомості почуттів, думок і намірів до дії, потенційно зухвала напруженість. Однак витиснуті в несвідоме, ці «комплекси» продовжують діяти на щиросердечне життя і поведінку людини і постійно шукають виходу «назовні».Тому для утримання в несвідомому потрібно постійна витрата енергії.

Заперечення – це спроба не приймати за реальність події, небажані для Я. Примітно здатність у таких випадках «пропускати» у своїх спогадах неприємні пережиті події чи заміняти їх вимислом.

Раціоналізація – це перебування прийнятних причин і пояснень для прийнятних думок і дій. Природно, що ці «виправдувальні» пояснення думок і вчинків більш етичні і шляхетні, ніж їхні щирі мотиви.

Реактивні утворення – поведінка, яка протиставляється бажанню. Це явна чи неусвідомлена інверсія чи протидія – підміна дії, думки, почуттів, що відповідають справжньому бажанню на діаметрально протилежні поведінку, думки, почуття.

Ізоляція – це відділення психотравмуючої ситуації від зв'язаних з нею щиросердечних переживань. Заміна ситуацій відбувається як би неусвідомлено, принаймні не зв'язується з власними переживаннями. Усе відбувається начебто з кимсь іншим. Ізоляція ситуації від власного Я особливо яскраво виявляється у дітей. Взявши ляльку чи іграшкову звіринку, дитина, граючи, може «дати» їй «робити» чи «говорити» усе, що їй самій забороняється: бути безрозсудною, саркастичною, жорстокою, лаятися, висміювати інших і т.п.

Проекція – підсвідоме приписування власних якостей, почуттів і бажань іншій людині.

Регресія – сковзання на більш примітивний рівень поведінки чи мислення. Навіть здорові люди, щоб якось захиститися від постійного емоційного пресингу, «спустити пару», час від часу прибігають до різних форм регресії. Вони курять, напиваються, колупають у носі, гризуть нігті, читають бульварні романи, псують речі, вірять містифікаторам, ризиковано водять автомобіль і роблять масу «дурниць».

Сублімація - це найбільш розповсюджений захисний механізм, за допомогою якого лібідо й агресивна енергія трансформуються в різні види діяльності, прийнятні для індивіда і суспільства. Різновидом сублімації можуть бути спорт, інтелектуальна праця, творчість. Сублімована енергія, на думку Фрейда, створює цивілізацію.

Таким чином, «механізм заборон» – це способи, за допомогою яких Я захищає себе від внутрішніх і зовнішніх напружень. Механізм захисту в розумінні Фрейда відіграє значну роль у патогенезі неврозів. Невротичний синдром є наслідком невдалого захисного процесу. Психоневроз – прояв захисту свідомої частини щиросердечного життя від неприйнятних переживань і прагнень. З механізмами витиснення, зокрема, Фрейд зв'язує деякі симптоми істерії, імпотенцію, фригідність, психосамотичні захворювання (бронхіальна астма, виразка шлунка). Для неврозу нав'язливих станів характерними є механізми ізоляції і реактивні утворення.

Усі люди в якомусь ступені використовують захисні механізми, і це стає небажаним у тому випадку, якщо люди надмірно на них покладаються, коли вони спотворюють картину потреб, страхів, прагнень людини. Усі захисні механізми мають загальні властивості:

· вони діють на неусвідомленому рівні і тому є засобами самообману;

· вони спотворюють, заперечують чи фальсифікують сприйняття реальності, щоб зробити тривогу менш загрозливою для людини.

Тривога, чи почуття небезпеки, що насувається, може бути таких типів:

· реалістична тривога – емоційна відповідь на погрозу реальних небезпек зовнішнього світу, допомагає забезпечити самозбереження;

· невротична тривога – емоційна відповідь на небезпеку того, що неприйнятні імпульси з боку ВОНО стануть усвідомленими, це острах, що ЕГО виявиться нездатним контролювати сексуальні й агресивні бажання, і ти зробиш щось жахливе, що спричинить за собою важкі негативні наслідки;

· моральна тривога – коли ЕГО випробує погрозу покарання з боку Понад-Я, коли ВОНО прагне до активного вираження аморальних думок чи дій і Понад-Я відповідає на це почуттям провини, сорому і самозвинувачення;

· соціальна тривога виникає у зв'язку з погрозою виключення з групи однолітків через неприйнятні дії. Пізніше Фрейд сказав, що тривога яка бере свій початок з Понад-Я, у кінцевому рахунку виростає в страх смерті і чекання відплати в загробному житті за минулі чи дійсні гріхи.

При загрозі організму виникає тривога. При дійсній тривозі погроза виходить від конкретного джерела, при невротичній тривозі джерело її невідомо. Тривожний сигнал мобілізує міри захисту, механізми, спрямовані на те, щоб уникнути реальної чи вигаданої зовнішньої погрози, чи психологічний захист, що нейтралізує підвищене порушення інстинктів. Інстинктивні потяги, що колись, у якихось ситуаціях були неприйнятні, а тому були вигнані зі свідомості, подавлені, сховані в несвідому частину психіки, зберігаються як сховані вогнища порушення і поступово розхитують систему захисту. Таким чином, неврози розвиваються внаслідок часткового відмовлення системи захисту. Більш важкий розлад механізмів захисту приводить до психічних захворювань (наприклад, шизофренія), для яких властива значна деформація ЕГО і сприйняття реальності.

Принципова мета психоаналізу полягає в тому, стверджує Фрейд, «щоб підсилити Я, зробити його більш незалежним від супер-Я, розширити поле його сприйняття й удосконалити його організацію, щоб воно могло засвоїти нову порцію ВОНО».

Фрейдизм – і в цьому його заслуга – прагнув наповнити психологічні знання про людину новою життєвою правдою, створити теорію і на її основі одержати інформацію, корисну для рішення практичних, насамперед психотерапевтичних задач. Не випадково, свої наукові вишукування З. Фрейд почав саме з аналізу й узагальнення психотерапевтичної практики і тільки потім перетворив накопичений досвід у психологічну теорію.

Психологія в психоаналізі знову знайшла живу людину, із древніх часів властиву їй глибину проникнення в сутність її душі і поведінки. Однак захоплений своїми умоглядними теоретичними побудовами (більшість з яких, не мали під собою статистично достовірної фактологічної основи), З. Фрейд все далі йшов від емпіричної реальності у сферу психологічної фантазії, і це привело до відмовлення від багатьох його ідей не тільки з боку ряду розсудливих учених, але власних учнів Фрейда.

Недоліком фрейдизму є перебільшення ролі сексуальної сфери в житті і психіці людини, людина розуміється в основному як біологічна сексуальна істота, що знаходиться в стані безупинної таємної боротьби із суспільством, що змушує придушувати сексуальні потяги. Тому навіть його послідовники, неофрейдисти, відштовхуючи від основних постулатів Фрейда про несвідомість, пішли по лінії обмеження ролі сексуальних потягів у поясненні психіки людини. Несвідоме лише наповняється новим змістом: місце нереалізованих сексуальних потягів зайняли прагнення до влади внаслідок почуття неповноцінності (Адлер), колективне несвідоме («архетипи»), що виражається в міфології, релігійній символіці, мистецтві і передане в спадщину (К.Юнг), неможливість досягти гармонії із соціальною структурою суспільства і викликуване цим почуття самітності (Е.Фромм) і інші психоаналітичні механізми відторгнення особистості від суспільства. Таким чином, людина з позиції психоаналізу – це суперечлива, стражденна істота, поведінка якої переважно визначається несвідомими факторами, незважаючи на протидію і контроль свідомості, і тому людина – це часто невротична і конфліктна істота. Заслуга Фрейда полягає в тому, що він привернув увагу вчених до серйозного вивчення несвідомого в психіці, вперше виділив і почав вивчати внутрішні конфлікти особистості людини.

Психоаналіз вніс значний вклад у розвиток юридичної психології, у збагачення кримінологічного знання. Послідовники фрейдистської і неофрейдистської школи особливу увагу приділяють поясненню природи такої властивості, як агресивність, що нібито служить першопричиною насильницьких злочинів. Поведінка, метою якогї є нанесення шкоди деякому об'єкту чи людині, виникає, на думку фрейдистів і неофрейдистів, в результаті того, що по різних причинах не одержують реалізації окремі неусвідомлювані вроджені потяги, що і викликає до життя агресивну енергію, енергію руйнування. У якості таких неусвідомлюваних вроджених потягів З. Фрейд розглядав лібідо, А. Адлер – прагнення до влади, переваги над іншими, Е. Фромм – потяг до руйнування.

Висновки з третього питання. Психоаналіз виник на рубежі ХІХ – ХХ століть завдяки ідеям Зиґмунда Фрейда. Мислителі минулого багато писали про те, що людиною керують неусвідомлювані спонукання, несвідомі інстинкти і бажання, але лише на початку двадцятого століття лікарю-фізіологу з Відня вдалося створити метод виявлення, аналізу і пояснення тієї частини людської природи, що схована в підсвідомості. Фрейд вважав, що тільки 1/7 частина психічного змісту усвідомлюється людиною, а інші 6/7 виявляються в неясних снах, тривогах і нав'язливих передчуттях.

З погляду психоаналізу людьми керують ірраціональні спонукання, сховані у сфері несвідомого. Ми навіть не підозрюємо про більшу частину наших почуттів і спонукань. Доступна спостереженню поведінка людини подібно вершині айсберга; за малими свідомими зовнішніми формами поведінки ховається величезна сфера несвідомого. Фрейд писав, що є вагомі докази того, що тонка і важка інтелектуальна робота, що вимагає глибокого і напруженого мислення, може протікати поза сферою свідомості, що існують люди, «у яких самокритика і совість, виявляються несвідомими і, залишаючись такими, обумовлюють найважливіші вчинки». Несвідомим, за Фрейдом, може бути і почуття провини. Більш того, у сферу несвідомого витісняються зі свідомості недоступні для даного індивіда (переважно сексуальні) потяги і переживання, що травмують, що є головним джерелом невротичних розладів.

Психоаналіз називають третім великим відкриттям, що зробило революцію в уявленні людства про світ і самого себе. Спочатку Галілей встановив, що Земля не є центром Всесвіту. Потім Дарвін заявив, що людина і мавпа походять від загального пращура. І, нарешті, Фрейд завдав останнього удару по традиційному уявленню про природу людської поведінки, заявивши, що нею керує не розум, а несвідомі спонукання. І оскільки людина не усвідомлює психічні процеси, що відбуваються у сфері несвідомого, їй необхідно «піддати» себе психоаналізу.

Психоаналітична теорія Фрейда є прикладом психодинамічного підходу до вивчення поведінки людини: при такому підході вважається, що неусвідомлювані психологічні конфлікти контролюють поведінку людини.

Психоаналіз у міру розвитку збагачувався новими ідеями і підходами, виникли такі психоаналітичні концепції:

1. Індивідуальна психологія А. Адлера.

2. Аналітична психологія К. Юнга.

3. Его-психологія Е. Еріксона.

4. Соціокультурна теорія К. Хорні.

5. Теорія Е. Фромма.

6. Теорія Райха й ін.

7 Трансперсональна

Трансперсональна психологія найбільш глобально розглядає людину, як космічну істоту, зв'язану на рівні несвідомої психіки з усім людством і з усім Всесвітом, що володіє можливістю доступу до загальносвітової космічної інформації, до інформації людства (колективне несвідоме).

Колективне несвідоме виступає як могутнє інформаційне поле, за допомогою якого кожна людина несвідомо зв'язана з усім людством.

Майже в усіх трансперсональних світоглядах виділяють такі головні рівні: 1) фізичний рівень неживої матерії, енергії; 2) біологічний рівень живої, що почуває матерії, енергії; 3) психологічний рівень розуму, ЕГО, логіки; 4) тонкий рівень парапсихологічних і архитипічних явищ; 5) причинний рівень, що характеризується зробленою трансценденцією; 6) абсолютну свідомість. Всесвіт є інтегральною і єдиною мережею цих взаємозалежних, взаємопроникаючих світів, тому не виключено, що при визначених обставинах людина може відновити свою тотожність із космічною мережею і свідомо пережити будь-який аспект її існування (телепатія, психодіагностика, бачення на відстані, передбачення майбутнього і т.д.).

Емпіричне підтвердження трансперсонального підходу до розуміння людини дали багаторічні дослідження Станіслава Грофа. На його думку, трансперсональні явища виявляють зв'язок людини з космосом, коли свідомість людини виступає за звичайні межі і переборює обмеження часу і простору. Ці переживання вказують, що якимсь непоясненим поки чином кожен із нас має інформацію про весь Всесвіт, про все існуюче, кожен має офіційний емпіричний доступ до всіх її частин і в деякому змісті є одночасно всією космічною мережею і нескінченно малою її частиною, окремою і незначною біологічною сутністю.

Люди, що переживають трансперсональні прояви свідомості, починають здогадуватися, що свідомість не є продуктом центральної нервової системи і що вона як така притаманна не тільки людям, а є першорядною характеристикою існування, що неможливо звести до чого чи ще звідкись витягти. Людська психіка власне кажучи розмірна з усім Всесвітом і всім існуючим.

Відмінною рисою трансперсональної психології є модель людської душі, в якій визнається значимість духовного і космічного вимірів і можливостей для еволюції свідомості.

 

IV. ГУМАНІСТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Якщо фрейдизм вивчає невротичну особистість, бажання, вчинки і слова якої розходяться між собою, судження про саму себе і про інших часто діаметрально протилежні, тобто суперечливу, нецілісну, недосконалу особистість, то гуманістична психологія, навпроти, вивчає здорову, гармонічну особистість, яка досягла вершини особистісного розвитку, особистісної самоактуалізації.

Гуманізм (лат. – людяний) – суспільне визнання гідності і свободи особи, її всебічного розвитку, людяність суспільних відносин.

Гуманність – людяність, людинолюбство.

Гуманістична психологія – напрямок у психології, що вивчає духовний розвиток людини й її особистісний ріст, а також проблеми самовизначення.

Гуманістична психологія виникла в США завдяки працям Карла Роджерса й Абрахама Маслоу у 40-х - 50-х роках ХХ ст. Психологи цього напрямку вважають, що людина постійно розвивається, змінюється і прагне досягти максимально повної самоактуалізації своїх здібностей.

Теорію особистості, яку розробляли у руслі гуманістичної традиції, можна віднести до розряду психодинамічних і одночасно интеракціонистських (у різних психологів по-різному), неекспериментальних, структурно-динамічних, що охоплюють увесь період життя людини й описують її як особистість то в термінах внутрішніх властивостей і особливостей, то в поведінкових термінах.

Прихильників гуманістичних теорій особистості насамперед цікавить те, як людина сприймає, розуміє і пояснює реальні події свого життя. Вони воліють описувати феноменологію (феномен – гр. що є: виняткове, рідке, незвичайне явище) особистості, а не шукати її пояснення; тому теорії даного типу іноді називають феноменологічними. Самі описи особистості і події її життя тут в основному зосереджені на дійсному життєвому досвіді, а не на минулому чи майбутньому, даються в термінах типу «сенс життя», «цінності», «життєві цілі» і т.п.

Феноменологічний підхід базується на таких ідеях:

- поведінку людини можна розуміти тільки на основі аналізу його суб'єктивного сприйняття і пізнання дійсності;

- люди здатні самі визначати свою долю, тобто самовизначення є істотною частиною природи людини і люди, у кінцевому рахунку, відповідальні за те, що вони собою представляють;

- люди у своїй основі добрі і мають прагнення до досконалості, природно і неминуче рухаються в напрямку автономії і зрілості, реалізуючи внутрішні можливості й особистісний потенціал.

Феноменологічний підхід до особистості найбільш виражений у роботах К. Роджерса. Створюючи свою теорію особистості, Роджерс виходив із того, що кожна людина має прагнення і має здібності до особистісного самовдосконалення. Поведінка людини мотивована потребою людини розвиватися і поліпшуватися. Вона спрямована на підвищення їх компетентності чи на їх актуалізацію. Люди оцінюють позитивно ті переживання, які вони сприймають як такі, що сприяють їхній особистості чи розвивають її. І навпаки, люди уникають і оцінюють негативно ті переживання, які сприймають як такі, що перешкоджають їхній актуалізації.

Суб'єктивне сприйняття і переживання не тільки являють собою особисту реальність людини, але також утворюють основу для її дій. Люди реагують на події відповідно до того, як вони суб'єктивно сприймають їх. Почуття людини не є пряме відображення світу реальності. Кожна людина інтерпретує реальність у відповідності зі своїм суб'єктивним сприйняттям і її внутрішній світ повною мірою доступний тільки їй самій. Розуміння поведінки людини залежить від вивчення її суб'єктивного сприйняття реальності. Якщо поводиться певним чином, необхідно зрозуміти її внутрішній світ, її суб'єктивні переживання, що відповідальні за її поведінку.

Минулий досвід впливає на сприйняття людиною дійсних подій, але саме актуальна інтерпретація минулих переживань, а не їхні фактичні обставини впливають на дійсну поведінку людини, тобто на поведінку даного моменту завжди впливає актуальне сприйняття й інтерпретація, і те, як людина прогнозує своє майбутнє. Будучи істотою, наділеною свідомістю, вона сама для себе визначає сенс життя, її цілі і цінності, є вищим експертом і верховним суддею. Центральним поняттям для теорії Роджерса стало поняття «Я», що включає в себе уявлення, ідеї, цілі і цінності, через які людина характеризує саму себе і намічає перспективи власного розвитку. Основні питання, що кожна людина ставить і повинна вирішувати: Хто я є? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу?

Образ «Я», що складається в результаті особистого життєвого досвіду, робить у свою чергу вплив на сприйняття даною людиною світу, інших людей, на оцінки, що дає людина власній поведінці.

«Я – концепція» особистості – це стійка, у більшому чи меншому ступені усвідомлювана і пережита система уявлень особистості про саму себе, на основі якої вона будує свою поведінку. Як інтегральне поняття, Я-концепція містить у собі цілу систему якостей, що характеризують «самотність» у людині: самосвідомість, самооцінка, зарозумілість, самоповага, самолюбство, самовпевненість, самостійність. Вона зв'язана з процесами рефлексії, самоорганізації, саморегуляції, самовизначення, самореалізації, самоствердження і т.п.

Сприйняття й інтерпретація людиною самої себе, чи її Я-концепція (самотність), відбивають ті характеристики, що людина сприймає як частину себе, як вона бачить себе у зв'язку з різними ролями, що грає в житті. Я-концепція містить у собі не тільки наше сприйняття того, які ми є (Я-є реальне), але також і те, якими, ми думаємо, ми повинні бути і хотіли б бути, тобто «ідеальне-я». «Ідеальне-Я» відбиває ті атрибути, що людина хотіла б мати, але поки не має, це «Я», що людина більше за все цінує і до якого прагне.

«Я-концепція» є організованою, логічно послідовною й інтегрованою системою сприйняття «Я». «Я» символізує головну частину свідомого досвіду людини. У значній мірі зміст «Я-концепції» є продуктом соціалізації, формується поступово під впливом оцінок інших людей. Роджерс виділяє умови, важливі для розвитку Я-концепції:

- для будь-якої людини важливо, щоб її любили і приймали інші – це потреба в позитивній увазі розвивається як усвідомлення виникнення «Я»;

- людям необхідно позитивно розглядати себе – ця потреба в позитивній увазі до себе гарантує, що людина буде прагнути діяти так, щоб і інші, і вона сама схвально відзивалися про її вчинки:

- люди, особливо діти, сильно піддані впливу значимих осіб, тому вони намагаються оцінити себе як особистість тільки з погляду цінності тих дій, думок і почуттів, що одержують схвалення і підтримку оточуючих значимих людей. У такий спосіб створюються обумовлена позитивна увага чи умови цінності, що змушують людину обмежувати свою поведінку, спотворювати реальність, ховати, придушувати якісь свої бажання, думки, дії, тому що навіть усвідомлені думки про заборонену поведінку можуть бути настільки ж загрозливими, як і її поведінка. Чим ширше ця сфера приховуваного, що придушується, тим сильніше виражається «вдавання» у поведінку людини, тим більше наростає розрив між «Реальним-Я» і реальною поведінкою, а також між «Реальним-Я» і «Ідеальним-Я», тим невротичніший стан і поведінка людини, тим більше ускладнюється процес актуалізації і розвитку особистості.

- Роджерс вважав, що єдиний спосіб не заважати тенденції актуалізації і розвитку особистості людини - це дати їй безумовну позитивну увагу, тобто людину любл