Висвітліть боротьбу населення українських земельпроти татаро-монгольських завойовників.

На кінець XII – початок XIII ст. у Центр Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава.

1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом.

1223 р. - на р. Калка - 25-тис. татаро-монгольське військо завдало поразки дружинам пд.руських князів.

1237 р. – наступний похід під орудою онука Чингісхана – Батия.

Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

1239 р. - Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро.

Восени 1240 р. почався штурм, а 6 грудня завойовники вдерлися у Київ, але оборона продовжувалася. Останнім пунктом опору стала Десятинна церква. Із 50тис.мешканців залишилося близько 1тис. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя.

Здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.

Багаточисельність та міцна організація татаро-монгольських військта військова непідготовленість руських дружин стали причинами позазки.

Падіння 1240 р. м. Києва –відкрило Батию шлях на Захід.

Пройшовши галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію.

Проте 1242 р.війська Батия були змушені припинити своє просування в зх. напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на 238 років.

Наслідки:

– Руйнація та падіння ролі міст.

– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих галузей. Зменшення в-цтва товарів спричинило занепад торгівлі.

– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на пд. Русі.

– Знищення значної частини феодальної еліти.

Отже, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

10. Розвиток КР в умовах роздробленості (сер 11-перша пол. 12 ст)

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави. Набирають сили відцентрові тенденції. Уже в XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер.

Роздроблення дістало в науці назву "феодального", бо визначальними причинами його були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру —Києва.

У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два були об'єднані в 1199 p.).

Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалась столиця Русі. Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Водночас Київ найбільше страждав від князівської колотнечі. В історію увійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським.

Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, деревлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, в літописах згадується близько 80 її міст.

Чернігівське князівство займало величезну територію колишніх земель сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську землю і Тмуторокань (сучасна Тамань). Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Всередині князівства існувало 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

Переяславське князівство було одним з найдавніших (виділилось 1054 р. як спадщина сина Ярослава Мудрого Всеволода), проте, на відміну від інших, фактично не мало політичної самостійності і повністю залежало від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру; на півночі — по верхів'ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході і півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувались опорні пункти оборони від кочовиків; фортеці Воїн, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших великих міст земля не мала.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших у Східній Європі (його територія обіймала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя).