Процес формування Русі. Норманська та антинорманська теорії.

Розселення, господарство та сусп. устрій сх. слов’ян

Основним заняттям слов'ян було землеробство. Найдавнішим способом вирощування зернових культур у лісовій зоні було підсічне землеробство. Селяни спалювали повалені вітром на окремих ділянках лісу сухі дерева і таким чином проводили підготовку землі під посіви. Згодом — спалювали дерева, спеціально зрубані сокирою. Нерідко перед вирубуванням лісу дерева підсікали, щоб вони швидше висихали у вертикальному стані. Тоді — валили і спалювали. Попіл був добривом, він же розпушував ґрунт. Після трьох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.

У лісостеповій зоні слов'яни мали постійні місця проживання. Селилися вони на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для обробітку. Ранні слов'яни використовували тут перелогову систему обробітку ґрунтів. Поле оброблялося і засівалося до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж врожаї падали, поле залишалося для "відпочинку", а використовувалося інше. У той час вільних земель було багато і слов'яни мали завжди добрі врожаї. Вирощували слов'яни пшеницю, просо і ячмінь. Археологічні знахідки того часу говорять нам, що слов'яни користувалися-досить добрими знаряддями праці, зокрема, у них вже був залізний серп, мотики, кістяні і дерев'яні сохи з металевими наконечниками.

Слов'яни займалися також скотарством. Вони вирощували велику рогату худобу, коней, свиней. Слов'яни полювали на хутрових звірів, хутра були цінним товаром. А ще вони займалися рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), у лісах збирали гриби і ягоди.

У слов'ян було розвинене ремесло. Найбільше було поширене ковальство, залізоробне ремесло, гончарство, прядіння, чинбарство і ткацтво.

Свої житла слов'яни споруджували в основному з дерева, заглиблювали їх наполовину в землю. Такі будинки були більш надійними й теплими. Посередині хати розташовувалися печі — для обігрівання житла і приготування їжі. Печі були без димарів, палили "по-чорному", дим виходив через отвори у даху. Печі у житлах відрізняють слов'янські поселення від їхніх північних сусідів — угро-фінів і південних степових кочовиків. У них посеред житла було відкрите вогнище, над яким підвішували казан. Недалеко від будинку обов'язково споруджувалася яма-льох, де слов'яни зберігали зерно та інші продукти.

Слов'яни жили первісною сусідською общиною. Існували великі патріархальні сім'ї, в яких жили родичі декількох поколінь. Вони вели спільне господарство, володіли окремими господарськими будівлями, житлами, навіть невеликими поселеннями. Общини родичів жили в близьких поселеннях, що називалися "гніздами". Група таких "гнізд" об'єднувалася у плем'я. Пізніше такі племена починають об'єднуватися в союзи племен.

Давні слов'яни мали релігійні вірування. їхня релігія називається язичництво. Слов'яни обожнювали незрозумілі їм сили природи. Вони мали свій поховальний обряд, в основу якого була покладена віра у потойбічне життя. Померлих спалювали і ховали у спеціальних ямах. У могили клали речі померлого, знаряддя праці, посуд, їжу, інколи зброю.

Крім цього, у давніх слов'ян існувала віра у різних духів.

Процес формування Русі. Норманська та антинорманська теорії.

Політичне об'єднання антів, як і всі подібні до нього державні об'єднання раннього середньовіччя, виявилося нетривким. Однак процес формування класового суспільства і виникнення держави у східних слов'ян тривав, що було зумовлене внутрішньою еволюцією їхнього суспільства. Історичні факти свідчать, що протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають, головним чином, місцеве походження і з'явилися задовго до утворення Давньоруської держави. Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи — результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства, а й сивої давнини. Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Поглиблювалася класова диференціація — землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII—X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливості державотворчого процесу в Європі Процес утворення держави в східних слов'ян відбувався водночас з аналогічними процесами на всій території Європи. У VI—IX ст. у слов'янському світі почав зароджуватися феодальний лад.

Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.

Русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.Але назва держави не обов’язково відображає сутність її походження.

Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.

5. Визначте місце і роль перших київських князів у розбудові Київської Русі (КР).

Початок формування державності на території Укр тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ – на початку ІХ ст. відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва – князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену внутрішню та активну зовнішню політику, зміцнив Русь. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди. До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у КР. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Дляреалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. В 879 році Рюрик помер і залишив свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році вбив Аскольда і захопив Київ, приєднавши до нього Новгород. Держава стала називатись КР. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об’єднались землі ільменських слов’ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичі в. У Києві відновився язичницький культ.Держава Олега контролювала найважливіший торговельний шлях зі Скандинавії до Візантії («з варяг у греки»), що проходив Дніпром й іншими річками Русі.Населення платило данину великому князю, розміри якої не були чітко визначені. Щозими князь із дружиною переїжджаючи від одного племінного союзу до іншого, збирали данину. Одна частина йшла на утримання дружини, друга – до скарбниці. У 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду, було укладено в 911 р. Олег зумів побудувати могутню державу і забезпечити її економічні інтереси. Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втратила контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян (постійні війни привели до нестачі грошей у скарбниці), князь Ігор був убитий. Непродумана політика Ігоря спричинила ослаблення Русі. Синові Ігоря Святославовіна той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря – княгині Ольги. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини (данина стала фіксованою, її не можна було збільшувати) і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнилась економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 році руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано. Ольга значно зміцнила державу, домоглася внутрішнього ладу в ній і зростання міжнародного авторитету Русі. Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в’ятичів, придунайські міста, Тмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав започаткував адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, – в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Помер і сам Святослав. Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави.

6.Володимир Святославич (Великий) — позашлюбний син князя Святослава Ігоровича та Малуші (здогадно, дочки древлянського князя Мала) — ключниці матері Святослава Ольги, великої княгині київської. З 969 р. князював у Новгороді Великому. Після загибелі в міжусобних зіткненнях братів Ярополка і Олега посів у 980 р. київський княжий стіл за підтримки свого дядька (брата Малуші) Добрині. Політика Володимира — вже як великого князя київського — була спрямована на централізацію держави, об’єднання розрізнених східнослов’янських племен. Князь започаткував адміністративну реформу, за якою обмежив владу удільних князів і запровадив династичне управління. У 981 р. Володимир звільнив Червенські (галицько-волинські) землі від тимчасової польської окупації; у 993 р. приєднав до київських володінь землі білих хорватів (Закарпатську Україну). У роки його правління в цілому завершилося формування Давньоруської держави — Київської Русі. Створював та удосконалював законодавство, зокрема запровадив «Закон земляний».

Водночас Володимир з усією гостротою усвідомлював роз’єднаність усередині держави, етнографічне і культурне тло якої складали десятки чи навіть сотні племен і релігій. Він вишукував засади для їхнього політичного й ідеологічного єднання. Не без впливу християнської громади, що виникла у Києві ще за часів Аскольда і Діра, та бабусі-християнки — княгині Ольги — Володимир прийняв хрещення й одружився з грецькою принцесою Анною, дочкою візантійського імператора Романа ІІ, сестрою візантійських братів-імператорів Василя II Болгаробойця та Константина (скориставшися для цього політичною нагодою: у 987 р. війська Володимира допомогли братам-імператорам придушити заколот на чолі з воєначальником Вардою Фокою). У 988—990 рр. князь запровадив християнство як державну релігію, що відкрило перед Київською Руссю широкі перспективи економічних і культурних зв’язків як з Візантією, так і з країнами Західної Європи. Жваві дипломатичні відносини на рівні обміну посольствами Володимир мав з Німеччиною, Римом, Вірменією, дружні стосунки — з мадярами, поляками, чехами.

Володимир розгорнув багатогранну культурну діяльність. За його правління збудовано головний храм Русі — Десятинну церкву Богородиці та місто Володимира; споруджувалися кам’яні церкви в Чернігові, Тмуторокані, засновувалися школи для підготовки духовенства, виникали численні монастирі, в яких зосереджувалися перекладачі грецьких книг, літописці, лікарі, іконописці. За Володимира істотно розширилися межі самого Києва, а на порубіжжі держави будувалися фортеці. Відбувалася реформа фінансової системи — з’явилися карбовані золота і срібна монети, виготовлені на кшталт візантійських. Пом’якшились суспільні відносини, викорінювалося багатожонство, змінювалися ставлення до жінки, погляди на рабство.