Соціально-економічні потреби в дистанційній освіті

Лекція 7. Тема: Дистанційне навчання в системі освіти

1. Соціально-економічні потреби в дистанційній освіті

2. Короткий екскурс в історію дистанційного навчання

3. Сутність дистанційного навчання

4. Мотиви і принципи організації дистанційного навчання. Умови ефективності дистанційного навчання

 

Соціально-економічні потреби в дистанційній освіті

Традиційно в різних типах навчальних закладів України склалися такі організаційні форми навчання: денна, заочна, екстернатна. В останні десятиріччя у світовій освітній системі з огляду на соціально-економічні потреби й розвиток нових засобів навчання почала розвиватися дистанційна форма отримання професій­ної освіти. Нині є всі підстави говорити про формування нової інформаційної культури, що поступово стає елементом загальної культури людства. В її основі лежать знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтувати­ся в інформаційних потоках. На думку вчених, інформаційна культура поки що є показником не загальної, а, скоріше, профе­сійної культури, але в майбутньому слугуватиме важливим чинником розвитку особистості.

Розвиток інформаційної культури сприяє формуванню в багатьох країнах груп людей, об´єднаних розумінням тих проблем, у розв´язання яких вони включені. Інформаційна культура орга­нічно є реальністю суспільного життя, надаючи йому нових властивостей. Вона призводить до зміни багатьох соціально-економічних, політичних і духовних уявлень, вносить якісно нові риси в спосіб життя людини.

Є велика кількість дефініцій інформаційної культури. Доцільно розглянути широке і вузьке її визначення. Інформаційна культура в широкому розумінні — це сукупність принципів і реальних механізмів, що забезпечують позитивні взаємодії етнічних і національних культур, їх об´єднання в загальний досвід людства. У вузькому розумінні — це оптимальні засоби маніпулювання зі знаками, даними, інформацією та подання їх зацікавленому споживачу для розв´язання теоретичних і практичних завдань; механізми удосконалення технічних середовищ виробництва, зберігання й передачі інформації; розвиток системи навчання, підготовки людини до ефективного використання інфор­маційних засобів та самої інформації.

Більш повне визначення дане професором МЛ. Жалдаком у процесі дослідження системи підготовки вчителів. На його думку, основи інформаційної культури мають методологічний, світоглядний, загальноосвітній та загальнокультурний характер, що виявляється у використанні в загальній практиці універсальних процедур пошуку, обробки та подання інформації на базі відповід­ної системи наукових понять, принципів та законів як необхідних чинників системно-цілісного пізнання й відображення об´єктивної реальності, а також пов´язаного з такою системою фактогра­фічного матеріалу (бази даних, бази знань тощо), і повинні формуватися в процесі вивчення комплексу всіх навчальних дисциплін.

Оволодіння інформаційною культурою — це шлях універсалізації якостей індивіда, що сприяє реальному розумінню людиною самої себе, свого місця і своєї ролі. Велике значення у створенні інформаційної культури має освіта, що покликана готувати фахівця інформаційного співтовариства, формуючи у нього навички та уміння диференціації, виділення значущості інформації й вироблення критеріїв її оцінювання, а також створення інформації та її використання.

Історія інформаційної культури налічує тисячоліття. Початок її сягає часів зміни формального ставлення до сигналу ситуації, що було властиво тваринному світу, на змістове, притаманне тільки людині. Обмін змістовими одиницями став основою розвитку мови. До появи писемності становлення мови викликало до життя гаму вербальних методик, породило культуру сенсу й тексту. Письмовий етап концентрувався навколо тексту, який увібрав у себе все розмаїття усної інформаційної культури.

Інформаційна культура людства в різні часи переживала кризи. Одна з найбільш значних інформаційних криз привела до поя­ви писемності. Усні методики збереження знань не забезпечували повної цілісності обсягів інформації. Тому фіксація інформації на матеріальному носієві породила новий період інформаційної культури — документальний. До її складу ввійшла культура спілкування з документами: культура витягу фіксованого знання, культура кодування й фіксації інформації, культура докумен-тографічного пошуку. Оперування інформацією стало легшим, змінився й спосіб мислення, але усні форми інформаційної культури не лише не втратили свого значення, а й збагатилися системою взаємозв´язків з письмовими.

Чергова інформаційна криза викликала до життя комп´ютерні технології, що модифікували носії інформації та автоматизували окремі інформаційні процеси.

Сучасна інформаційна культура охоплює всі форми, що їй передували, і об´єднує їх в єдиний засіб.

Інформаційна культура як особливий аспект соціального життя є предметом, засобом і результатом соціальної активності. Вона відображає характер і рівень практичної діяльності людей. Це результат творчості суб´єкта та процес збереження зробленого, розповсюдження й споживання об´єктів культури.

Нині створюється база для формування протиріччя між категорією індивідів, інформаційна культура яких формується під впливом інформаційних технологій і відображає нові зв´язки й відносини інформаційного суспільства, та категорією індивідів, інформаційна культура яких визначається традиційними підходами. Це зумовлює різні рівні якості інформаційної культури при однакових затратах сил і часу, призводить до об´єктивного ви­кривлення, пов´язаного зі зниженням можливостей творчого вия­ву одних суб´єктів порівняно з іншими.

Нині в освіті часто використовується термін "віртуальний", що походить від латинського слова virtual — можливий, такий, що може або має з´явитися за певних умов. У технічній літературі він застосовується досить широко: віртуальні частки (теорія елементарних часток), віртуальна температура (метеорологія), віртуальне переміщення (теоретична механіка), віртуальна пам´ять (електроніка). Широкої популярності набув термін "віртуальна реальність" — взаємодія людини зі штучним тривимірним візуальним або будь-яким сенсорним середовищем. Виходячи з особливостей цього терміну, ймовірно, що віртуальна освіта — це зміна та набуття внутрішніх якостей реальних су­б´єктів (студента, викладача), що відбуваються в результаті їхньої діяльнісної взаємодії (віртуального процесу).

Ключовими ознаками віртуального процесу є: попередня невизначеність для суб´єктів взаємодії; унікальність кожного виду їхньої взаємодії, в тому числі і з навчальними об´єктами; існування тільки протягом безпосередньої взаємодії.

Віртуальний освітній простір поза комунікацією педагогів, студентів та інших навчальних об´єктів не можливий. Основна мета віртуальної освіти — виявлення й досягнення людиною свого призначення в реальному світі, який сполучається з його віртуальністю та іншими можливостями. Педагогіку, суголосну віртуальній освіті, можна віднести до ситуативної.

А.В. Хуторський стверджує, що філософія космізму (П.В. Федоров, B.C. Соловйов, К.Е. Ціолковський, П.О. Флоренский, В.І. Вернадський, А.Л. Чижевський, Н.О. Лосський, М.О. Бердяев, Д. Л. Андреев та ін.) містить передумови для виявлення сенсу та цільових орієнтирів віртуальної освіти.

Віртуальна освіта — це процес руху людини до нового, непізнаного, невідомого, що відбувається в результаті взаємодії з реальним світом. Сенс віртуальної освіти людини полягає в розширенні її внутрішнього світу до зовнішнього, взаємопроникненні в мікро-і макрокосмос.

Віртуальній освіті найбільш відповідає сферична модель, що має необмежене число ступенів свободи та не задає для кожної людини однозначного спрямування руху. Центром такої сферичної моделі є особистий потенціал людини, стосовно якого й відбу­вається її розвиток. Єдиного центру освіти всіх людей у такій моделі немає, кожна людина розвивається і навчається відповідно до своєї індивідуальної сутності.

Просторова модель передбачає можливість створення різноманітних освітніх сфер (віртуальних університетів), у яких відбуватиметься індивідуальний для кожного розвиток. Людина сама визначає свій віртуальний університет, вибудовує в ньому різно­манітні структури та цінності, наповнює його змістом, за допомогою якого орієнтується, пізнаючи внутрішньо й зовнішньо різноманітні освітні галузі.

Побудова просторової моделі віртуальної освіти веде до репрезентації внутрішнього світу людини у вигляді безлічі сфер, що поширюються на інтелектуальні, емоційно-образні, культурні, історичні, соціальні та інші сфери. Усі вони тісно пов´язані, ди­намічні й утворюють у сукупності так званий віртуальний освітній простір. Цей простір здатний поширюватися в зовнішній світ, відкриваючи для себе його зовнішні сфери.

До пізнання людиною сфер зовнішнього світу варто додати її самопізнання, рефлексивну діяльність з виявлення власних дій, станів та змін. Таким чином, збувається давня мудрість: пізнаючи себе, ти пізнаєш весь світ.

Як відомо, основні характеристики досвіду навчання мають полягати в розвитку індивідуальних здібностей, умінні мислити критично, аналітично та творчо, у допомозі студентам у розвитку їхнього освітнього хисту, щоб підготуватися до пожиттєвого навчання.

Одна з останніх дискусій форуму IFETS мала назву "Технології та майбутнє вищої освіти". її учасники зазначили, що в майбутньому освіта звільниться від державного контролю й розвиватиметься в рамках приватних організацій. Це дасть змогу знизити ціни на навчання, урізноманітнити його, поліпшити якість. Тобто передбачається своєрідний ренесанс в освіті. Головним тут буде не передача знань та їх сертифікація, а саме учіння. Розвиток технологій приведе до створення навчальних закладів нового типу (глобальних, віртуальних, дистанційних тощо), змусить педагогів зосередитися на якості навчального плану та врахуванні потреб студентів.

Уже тепер Інтернет є прикладом використання технологій для залучення студентів до активної участі в процесі навчання. Традиційне та дистанційне навчання наразі існують водночас.

Університети перетворюються, так би мовити, в набір конструктора. Виберіть самі деталі (викладач, курс, навчальний заклад) та розробіть свою власну програму. Після цього складіть іспити, де вам до вподоби, і виберіть навчальний заклад, що видасть вам диплом. Це вже стає реальністю й до цього прийдуть усі країни.

Дистанційне навчання є технологією, яка передбачає, що в освітньому процесі використовуються кращі традиційні та інноваційні засоби, як і форми навчання, що ґрунтуються на комп´ютерних і телекомунікаційних технологіях.

У системі освіти дистанційне навчання відповідає принципу гуманізму, згідно з яким ніхто не повинен позбавлятися можливості навчатися через бідність, географічну або тимчасову ізольованість, соціальну незахищеність та неможливість відвідувати освітні установи з причин фізичних вад або зайнятості виробничими чи особистими справами. Будучи наслідком об´єктивного процесу інформатизації суспільства й освіти і вбираючи в себе кращі риси інших форм, дистанційне навчання ввійде у XXI ст. як найбільш перспективна, синтетична, гуманістична, інтеграль­на форма отримання освіти.

Вбачається доцільним на першому етапі розробок, пов´язаних із впровадженням дистанційного навчання, визначити якості та особливості викладача, що працюватиме у сфері дистанційного навчання, оскільки ця галузь потребує ретельного добору фа­хівців для освітнього простору, в якому цей процес відбувати­меться, а також основних понять самого процесу. При цьому йде мова насамперед не про дистанційне навчання як нову методику у викладанні навчального матеріалу, а про сукупність якостей педагога, що знадобляться для успішного впровадження в жит­тя цієї нової технології. Особистість учителя відіграватиме важ­ливу роль в індивідуалізації навчання.