Суспільство в широкому розумінні - це частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається. У вузькому розумінні - це певний етап людської історії (наприклад, докапіталістичне суспільство, ранньофеодальне суспільство) або окреме, індивідуальне суспільство (соціальний організм).
Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів.Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси.По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо.По-друге, суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в цивілізаційних критеріях.Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш високих технологій ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем певними формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:
– характер суспільних відносин;
– рівень духовності людського фактора;
– рівень демократичності соціальних структур.
Характерними рисами сучасного суспільства є:
– глобальні масштаби виробництва (матеріального і духовного);
– інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;
– утвердження демократичних форм життєдіяльності;
– випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства.
Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності зв'язків та закономірностей розвитку суспільства.
Натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань (А. Чижевський, Л. Гумільов), особливостями географічного та природно-кліматичного середовища (Ш. Монтеск'є, Л. Мечников), специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями (прибічники соціобіології – Е. Уїлсон, Р. Докінс).
Згідно з цим підходом суспільство постає як своєрідний феномен природи, її вище, але далеко не найбільш "вдале" і стійке утворення. Внаслідок недосконалої природи людини може відбутися самогубство людства. Цей напрямок допускає, що суспільство може змінити форму свого буття, "податися" в Космос і там почати новий виток своєї еволюції (К. Ціолковський та інші "космісти").
Так званий ідеалістичний підхід сутність зв'язків, що об'єднують людей в єдине ціле, вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів. Історія знає чимало прикладів існування теократичних держав (наприклад, Ватикан), де єдність забезпечувалася однією вірою, яка завдяки цьому стає державною релігією.
Багато тоталітарних режимів базувалося на єдиній державній ідеології, яка була основою суспільного устрою. Рупором цих ідей виступав, як правило, релігійний лідер або "вождь" нації і народу, а різні історичні події (війни, реформи тощо) залежали від волі цієї людини, яка спиралася на певну ідеологічну чи релігійну доктрину.
Поки "жива" ідея в серцях мільйонів людей, такі суспільства розвиваються і процвітають. Коли ж ідея "псується" (розколи, єресі тощо), із системи випадає несучий стрижень, і вона починає деградувати.
Третій підхід пояснення суспільного устрою пов'язаний з філософським аналізом міжлюдських зв'язків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і мають визначальний характер.
Тут можливі варіанти. Перший – атомістичний погляд на суспільство як на групу індивідів, пов'язаних певним договором. Так, Т. Гоббс стверджує, що хоча в "природному" стані людина людині вовк, люди, дотримуючись законів, ідей свободи та рівності, можуть забезпечити своє існування.
У такій моделі суспільство є конгломератом індивідів, поєднаних умовними зв'язками.
Другий варіант – органічна модель, згідно з якою суспільство постає як певна ціла система, частини якої – особливі утворення. Людина реалізує себе залежно від становища, яке вона посідає в суспільстві, й участі в загальному процесі. Відносини людей визначаються не договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якій беруться до уваги об'єктивні закономірності історичного розвитку. В цьому значенні справедливим є твердження, що соціальні дії – це результат людських дій, а не намірів.
У дусі цієї моделі Маркс і Енгельс розробили концепцію матеріалістичного розуміння історії, сутністю якої є положення про спосіб виробництва, який формується об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідомості людей. Не загальна ідея чи загальний Бог пов'язують людей в "соціальний організм", а продуктивні сили і виробничі відносини, видозміни яких становлять основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії.
