Неотомістська концепція буття

Первинним неотомісти вважають «божественне», «чисте» буття. Матеріальний світ проголошується вторинним, похідним. Бог визнається першопричиною буття і першоосновою всіх світоглядних установок людини. В основі неотомістської естетики – підкорення мистецтва, митця ідеї служіння Богові, церкві. Мистецтво перетворюється на ілюстратора теологічних доктрин, розвивається в межах певного канону.

Неотомістська естетика, як і інші естетичні концепції, спирається на більш широке за проблематикою філософське бачення світу, властиве неотомізмові. Серед філософських ідей, які вплинули на формування неотомістської естетики, слід виділити ідею про акт і потенції, що лежать в основі онтології неотомізму. Згідно з цією ідеєю процеси виникнення тих чи інших речей або явищ трактуються як актуалізація потенцій. Хоч потенція розглядається в неотомізмі як чисто абстрактна можливість, проте сама постановка питання відкривала можливість трансформації ідеї у дослідження проблем творчих потенцій особи, зокрема у сфері мистецької діяльності. Можливість такої трансформації обумовлюється і загальнофіло-софською концепцією особистості, атрибутами якої в неотомізмі виступають свобода, самосвідомість, здатність до реалізації у духовному акті, творчість і самотворчість. І хоч ці атрибути особистості мають своє ціннісне підтвердження лише у співвідношенні з Богом, естетика все ж таки має можливість дати власну інтерпретацію цим поняттям і специфіці їх функціонування, принаймні у сфері створення і сприймання релігійепції мистецтва.

 

43. Суспільна та індивідуальна свідомість і несвідоме

Будь-яка окрема людина, індивідуум є носієм свідомості. І тому її свідомість унікальна, індивідуальна, особистісна. Однак, в індивідуальній свідомості завжди є деякий зміст, спільний для окремих груп або для усіх людей. Він формується стихійно, бо кожна людина належить до певної професії, класу, нації, людству в цілому, і виражає наявність в індивідуальній свідомості людини спільних з іншими людьми потреб, інтересів, установок, цілей. Такий спільний, надіндивідуальний, отже, безособовий зміст свідомості називається суспільним (або суспільною свідомістю). Суспільна свідомість, виражаючи інтереси певної соціальної групи людей, має конкретно-історичний характер, тобто змінюється з плином часу. Проблема несвідомого виражає наявність в глибинах людської психіки прихованих чинників, які впливають на зміст свідомості, але не наведені в ньому і тому несвідомі. Поняттям “несвідоме” позначають сукупність психічних процесів, станів і схем поведінки, які не задані виразно у свідомості людей. Людині здається, що вона зовсім вільно формує свої думки, хоч насправді їхній зміст визначається якимись непроясненими для її свідомості причинами. Прояснити природу несвідомого і таким чином звільнити людину від його диктату — завдання, яке ставили перед собою багато мислителів і перш за все З.Фрейд та К.Юнг.

44. Головне питання гносеології та основні підходи до його розв’язання.

Питання пізнання розглядаються одним з розділів філософії – гносеологією. Головне питання гносеології – чи пізнаваний світ? Відповідно до його розв’язання склалися дві позиції: пізнавально-реалістична і агностична. Агностицизм (що виявляється в історії філософії у формі скептицизму або критицизму) піддає запереченню (або сумніву) принципову пізнаваність природної або соціальної реальності. У основі накопичення і поглиблення відомостей про світ лежать здібності до чуттєвого і раціонального відображення дійсності. Ці дві складові в реальному механізмі відображення тісно взаємозв'язані. Чуттєве виникає в свідомості людини в результаті діяльності органів чуття і центральної нервової системи, у вигляді відчуттів, сприйнять і уявлень. Відповідно до відображення дійсності виділяються різні рівні свідомості: емпіричний і теоретичний, абстрактний і конкретний. Центральною проблемою гносеології являється проблема істини, під якою розуміється відповідність знань дійсності. Традиційно в історії філософії обговорювалися і обговорюються такі поняття, як «відповідність», «дійсність». Під відповідністю у вітчизняній філософії найчастіше розуміється вірне адекватне відображення, яке конкретизується через поняття ізоморфізму (подібність) і гомоморфізму (схожість). Під дійсністю розуміється як об'єктивна, існуюча незалежно від свідомості людини, так і суб'єктивна (у тому числі і духовна) реальність.

 

36.

Філософське осмислення розвитку означає відтворення загальних характеристик всього різноманіття зв'язків, відносин і процесів реальності. У результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкта.
Істотну характеристику розвитку становить час, оскільки всякий розвиток здійснюється в реальному часі і тільки час виявляє його спрямованість. Сучасна суспільне життя переконливо підтверджує складний, неоднозначний характер процесів розвитку, показує, що суспільний прогрес є результат діалектичної взаємодії різноманітних процесів, в яких вирішальна роль належить цілеспрямованої діяльності людини

Якщо матеріалізм та ідеалізм виражають два протилежні підходи до розуміння природи світу і людської сутності, то не менш важливим питанням філософського світогляду є питання про те, в якому стані знаходиться світ, чи розвивається він і людська сутність, чи вони незмінні. Це питання про рух і розвиток. В залежності від вирішення цього питання теж виникають дві протилежні концепції — діалектика як вчення про розвиток, і метафізика, яка заперечує або спотворює розвиток. Був час, коли деякі філософи (наприклад, Парменід) вважали буття абсолютно нерухомим. Проте пізніше, з розвитком науки і практики, коли рух і розвиток стало неможливо заперечувати, поширення набули метафізичні підходи, які спрощено, однобічно їх тлумачили. Тому звичайно говорять про дві концепції розвитку — діалектичну та метафізичну.

Філософський зміст поняття "дух" по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо. Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття. Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну (належить окремій людині, індивіду), групову та суспільну свідомість. Душа - це поєднання тіла і духа. Не може бути існування душі без духа і без тіла. Дух - це орган пізнання Бога, душа - орган пізнання самого себе, а тіло має органи для пізнання навколишнього світу. Поняття "духу" у філософії іноді зближувалося з поняттям "душі", але їх розподіл відбувався найчастіше на тій основі, що дух - це інтелектуальний, розумний початок (розум, свідомість), а душа - психологічний, чуттєвий, емоційний початок. "Дух" також розглядався як вища частина "душі" (у Арістотеля разом з "раціональною, розумною душею", є і такі її частини, як "тваринна душа" - чуттєва, емоційна і "рослинна душа" - природні інстинкти, потреби - голод, статевий інстинкт). У християнській філософії виділяли дух (розум), душу (почуття, психіка) і тіло (матерія) - універсальні частини як людини, так і природи (світу)

38.

Свідомість - вища форма відображення дійсного світу; властива тільки людям і зв'язана з мовою функція мозку, що полягає в узагальненому та цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередньому уявному побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролірованіі поведінки людини. "Ядром" свідомості, способом його існування є знання. Свідомість належить суб'єкту, людині, а не навколишньому світу. Але змістом свідомості, змістом думок людини є цей світ, ті чи інші його сторони, зв'язки, закони. Тому свідомість можна охарактеризувати як суб'єктивний образ об'єктивного світу.
Свідомість це насамперед усвідомлення найближчій чуттєво сприймається середовища й усвідомлення обмеженою зв'язки з іншими особами та речами, що знаходяться поза початківця усвідомлювати себе індивіда; в той же час воно - усвідомлення природи.
Свідомості людини притаманні такі сторони, як самосвідомість, самоаналіз, самоконтроль. А вони формуються лише тоді, коли людина виділяє себе з навколишнього середовища. Формування свідомості людини пов'язано з виникненням суспільних відносин, які вимагали підпорядкування життя індивіда соціально-фіксованій системі потреб, обов'язків, історично сформованих звичаїв. Можна виділити чотири можливих варіанта розвитку свідо-мості. Перший — божественний, сформований у рамках релігійного світогляду, — полягає в тому, що свідомість людини є божественним дарунком, який разом з людиною властивий тільки Богові. У такому випадку свідомість як дарунок божественний постає властивій люди-ні відразу після її появи. Другий варіант — космічний. Він пов’язаний з тим, що невизначена кількість років тому на землі з’явилися перші живі космічні прибульці, які й заснували весь рід людський. Третій розкривається відповідно до концепції панспермії, відповідно до якої людина з’явилася з тих первинних органічних кліток, які були занесе-ні на планету Земля метеоритами. Подальша їх еволюція призвела до зміни форм життя. І, нарешті, четвертий варіант — еволюційний, яко-го дотримується більшість учених і філософи-матеріалісти.

39.

У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи об'єктивний світ, свідомість детермінується природним і соціальним середовищем. Він сформулював ідею вторинності свідомості, його обумовленості, детермінованості зовнішніми для нього факторами і перш за все - економічними. У свідомості, як показав Маркс, виявляється вся сутність людського буття. він показав людям, що відомі тільки матеріальним інтересом, вони “подрібнювали”, їхня свідомість стала утилітарно-прагматичним, вони ні про що не можуть більш думати, крім матеріальної вигоди, вони борють не за вищі ідеали і страждають не з приводу своєї невідповідності образу Божого; вони винайшли спосіб життя, де все замикається на матеріальний успіх, вигоду, гроші. Капітал став метою людської діяльності, а економічні відносини і залежності – найголовнішими фактичними залежностями. Свідомість людей з неминучістю повинне було перешикуватися відповідно до нових соціальних реалій.

40.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція – матеріалістична. Друга – феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок – феноменологічний – представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.
У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”.
Поняття “феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне.
Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як “строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші.
Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини – родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; а “основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи”). феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);

41.

Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються.

Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання.

Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д.

Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість.

У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.

За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим.

Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

41.

Вищим рівнем мислення є розум — у спеціальному значенні цього поняття, коли ми відрізняємо розум від розсудку. Розумне мислення — це не просто оперування готовими поняттями, а й зміна, розвиток самих понять, це вміння осмислити єдність протилежностей та їх взаємопереходи (а саме таке мислення називається діалектичним). Розумне мислення здатне відходити від стереотипів, порушувати звичні стандарти, воно адогматичне (не визнає застиглих положень — догм), критичне — все піддає сумніву, перш ніж сприйняти за істину; воно має пошуковий, евристичний (від грецьк. eurisko — відшукую, відкриваю), тобто орієнтований на відкриття або створення нового характер.

Хоч мислення є "стрижнем" свідомості, все ж до структури останньої входять такі форми психічної діяльності, які традиційно вирізняються психологією, — почуття (оскільки вони усвідомлені), воля.

Почуття, емоції — це безпосереднє відображення дійсності в її відношенні до потреб та інтересів людини. Відповідно до характеру цього відношення вони бувають позитивними або негативними ("приємні" чи "неприємні" почуття), підвищують або знижують життєву енергію ("стенічні" й "астенічні" почуття). Вплив почуттів, емоцій, пристрастей на мислення, пізнання, діяльність — безсумнівний. Людина повинна керувати своїми емоціями, прояснювати їх світлом свого розуму, але погано, якщо вона стає безпристрасним, сухим і холодним "раціоналістом-прагматиком". Важко сумістити вузьку "розсудливість" з багатством і глибиною емоційного життя, з тим, що зазвичай називають "душевністю", але справжня мудрість гармонійно поєднується з кращими душевними якостями, з інтенсивними переживаннями. Це особливо стосується морально-етичних та естетичних почуттів.

Поряд і у зв'язку з мисленням і розумом особливе місце у структурі свідомості належить волі. Воля так само, як і мислення, притаманна лише людині, відрізняє її від тварин, і вона теж сформувалася в процесі предметно-практичної діяльності й спілкування між людьми. Воля проявляється як здатність свідомо підпорядковувати свої дії та вчинки поставленій меті й інтересам колективу, людської спільноти, долати як зовнішні, так і внутрішні перешкоди — небажання, лінощі, протиборствуючі мотиви й спонуки, страх тощо.

У волі на перший план виступає діяльнісна, енергійна сторона свідомості, її активність, цілеспрямованість, які потребують певних зусиль, зосередженості, напруження. Вольова людина робить не те, що забажається (хоч і це можна інколи собі дозволити, якщо це нічим і нікому не шкодить), а те, що потрібно робити, — з погляду розумних міркувань і моральних вимог. Вихована воля — це воля розумна, моральна (отже, добра, а не зла) і в своїх проявах — творча.

 

 

45. Суб’єкт і об’єкт пізнання, характер взаємодії

Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Об'єктом пізнання є природа, а також суспільство, більше того, сама людина та її свідомість. З одного боку, об'єктом пізнання стають ті природні і соціальні явища, які так чи інакше залучені в коло практичної діяльності суспільства і в силу цього стали предметом його пізнавального інтересу. З іншого боку, ті чи інші явища перетворюються в складові об'єкта пізнання в міру досягнутого до даного часу рівня знань. Іншими словами, у формуванні об'єкта пізнання велика роль не тільки соціальної практики, але і досягнутого рівня знань про світ. Можна сказати, що справжнім суб'єктом пізнання в кожну епоху є людство, а окрема людина виступає в ролі суб'єкта пізнання як його представник. По суті справи розгляд людства як суб'єкта пізнання акцентує увагу на загальності цього процесу, а виділення індивідів як суб'єктів пізнання виявляє неповторне в реальний розвиток пізнання. Для філософії ж проблема взаємодії суб'єкта й об'єкта є спеціальною, оскільки вона досліджує те, як у процесі такої взаємодії, за активної ролі суб'єкта, відбувається досягнення істини. Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мисленню образи.

46. Основні форми пізнання: буденне, релігійне, художнє та наукове пізнання.

Релігійне пізнання.Об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.
Ціль релігійного пізнання в монотеїзмі — не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення. Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Буденне пізнання, що виникає разом з формуванням людського суспільства і реалізується людьми в процесі всіх видів їх життєдіяльності. Основна відмінність художнього способу пізнання полягає в тому, що його об'єктом дослідження є відношення людини, конкретної особистості до навколишньої дійсності. Характерна риса художнього пізнання – це використання художньо-образного мислення за безпосередньої участі емоцій суб'єкта, що пізнає.

47. Поняття науки. Особливості наукового пізнання

Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука - це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука виконує такі основні функції: пізнавальну, культурно-світоглядну, функцію безпосередньої продуктивної сили, прогностичну, функцію духовного перетворення світу. Основні особливості наукового пізнання. 1. Основна задача наукового пізнання – виявлення об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення та ін. 2. Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання – об’єктивна істина, що сягається преважно раціональними засобами і методами, зрозуміло, не без участі живого споглядання. 3. Наукове пізнання в гносеологічному плані є складним суперечливим процесом відтворення знань, що утворюють цілісну систему понять. 4. У процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби як прилади, інструменти, інше так називане “наукове устаткування”, найчастіше дуже складне і дороге (синхрофазотрони, радіотелескопи, ракетно-космічна техніка і т.д.). 5. Науковому пізнанню властиві строга доказовість, обгрунтованість отриманих результатів, вірогідність висновків.

.48. Рівні та форми наукового пізнання

Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність — складний багатокомпонентний процесс. Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не відображають сповна його специфіку. З цією метою в його методологічному арсеналі сформувалися й набули відносної самостійності такі форми й засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея тощо. Факт — це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики. Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення. Проблема — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Концепція (від лат. conceptio — розуміння, система) — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Рівні наукового пізнання: Емпіричний (від грец. — досвідчений) рівень знання — це таке знання, зміст якого одержано переважно з досвіду (зі спостережень та експериментів), що піддається певній раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Теоретичний (від грец.— розгляд, дослідження) рівень пізнання — це, по-перше, логічне узагальнення практичного досвіду людей, по-друге, протилежні емпіричним методам наукові методи пізнання.

49. Поняття методу та методології. Основні методи наукового пізнання.

Метод— "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій її формі, а не лише в пізнавальній. Метод (у тій або іншій формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання та діяльності. Методологія науки (rp.methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це система методологічних і методичних принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання. Емпіричному рівню пізнання відповідають методи спостереження, експерименту, вимірювання, порівняння, опису. Наукове спостереження на відміну від звичайного споглядання має смисл, мету і засоби, за допомогою яких суб’єкт пізнання переходить до предмета дослідження (явища, що спостерігається) і до продукту (результату) дослідження у вигляді звіту про спостережуване. Вимірювання — це спостереження, яке фіксує не тільки якісні, а й кількісні характеристики об’єктів і явищ. Експеримент — це таке спостереження, за допомогою якого явища вивчають при доцільно обраних або штучно створених умовах. Опис — це фіксація певними засобами суттєвих ознак об’єкта дослідження або результатів спостереження, вимірювання, порів­няння, експерименту. Порівняння — метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. До теоретичних методів пізнання відносяться абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання. Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери. Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні.

50. І́стина — одна з центральних категорій гносеології, правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності

Існує 3 види істини:

§ Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.

§ Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).

§ Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

Важливе значення у пізнанні має питання про критерій (мірило) істини, яке по-різному вирішується різними філо­софськими напрямами та школами. Виходячи із сучасного стану науки, зокрема філософії, можна виділити щонаймен­ше три таких критерії.

• Практика як критерій істини.

• Доведеність знання або положення.