Філософи здебільшого вирізняють кореспондентну, когерентну, семантичну, операціональну концепції істини.
Кореспондентною фактично називають аристотелівську концепцію істини описану за допомогою мови математичної логіки.
Когерентною називають концепцію істини, яка описує внутрішню узгодженість елементів знання, речень, їх несуперечність, повноту та доведеність висновку про самодостатність ознак істинності знання.
Семантичною називають таку концепцію істини, яка визнає за “істинність” визначення в межах метамови кореспондентних положень. Подекуди цю концепцію витлумачують як рефлексивну, оскільки метамова може змінюватися, вдосконалюватися виявляючи незмінність істинного змісту знання.
Операціональною називають таку концепцію істини, яка визначає істину як наслідок вимірювань здійснюваних в процесі експерименту. Треба враховувати, що для операціоналістів наслідки експериментальних вимірювань є неповторні та унікальні.
Також визнається існування спроб подолання зазначеного розмежування концепцій істина на основі ідеї застосування принципу доповнюваності
51. Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини і людського.
Людина — цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей.
Поняття “сутності людини” характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним.
Концепції, які аналізують положення людини у світі, розрізняються розумінням вищого пріоритету світу (Бог, природа, суспільство тощо). Положення людини характеризується специфікою її взаємовідношення з таким пріоритетом.
Космоцентризм абсолютизує значущість Космосу, природи. Антична натурфілософія всю увагу приділяла Космосу — світовому ладу, характеризуючи його як живе, тілесне, матеріальне ціле. Людина — це мікрокосм, частина макрокосмосу, яка має певні особливості. Пізніше, в епоху Відродження, на перший план виходить пантеїстичний природоцентризм, який оцінював людину як своєрідну піщинку Всесвіту.
Теоцентризм стверджує культ Бога — творця світу і людини, судді усіх людських думок і справ. Людина, як образ і подоба Бога, наділена свободою волі. Обравши невірний шлях, вона опиралася волі Бога і стала гріховною істотою. Життя християнина — це пошук ним власного шляху спасіння душі, єднання з Богом. Теоцентричні погляди панували в епоху середньовіччя.
Соціоцентризм вищим пріоритетом вважає культуру, суспільство. Провідна роль у формуванні і розвитку людини належить соціальному фактору, тобто тому культурному середовищу, в якому народилася і живе людина. Соціоцентрична установка вимогає спочатку пізнати і зрозуміти суспільство, а потім, завдяки цьому, і своєрідність особи. Соціоцентризм був визначальним принципом для філософських поглядів Конфуція, Гоббса, Маркса.
Антропоцентризм, починаючи з філософії Нового часу, у ранг вищої цінності світу підносить людину. Ця точка зору зараз поділяється філософською антропологією. Людина здатна пізнати перш за все себе. Вона осягає світ лише через призму своїх потреб та інтересів. Сам Всесвіт начебто збудований для того, щоб людина могла його усвідомлювати і засвоювати. У синергетиці — сучасній загальнонауковій теорії самоорганізації — людина розглядається як значний чинник еволюції Всесвіту.
52. Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду.
Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми (див. праці О.П.Блаватської, О.І.Реріх та ін.). Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. Проявлений стан — “Видох Абсолюту”, тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується “Вдихом Абсолюту” — зникненням проявленого Космосу.
Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.
Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасово і стали визначальними чинниками виникнення людини. Відкритим залишається питання про походження самих цих чинників.
Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин,а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури.
53. Розгорнуту концепцію людського буття створили німецькі екзистенціалісти. Так, у К.Ясперса буття представлене як: 1) предметне буття; 2) екзистенція, або вільне людське існування; 3) трансценденція як раціонально незбагненна межа будь-якого буття та мислення. Екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття.
Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813-855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя "і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.
54. В сучасній філософії проблема взаємозв'язку особистості і Суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризикованості такого вибору. Через світові війни, революції, тоталітарні режими та інші соціальні катаклізми, через загрозу всесвітньої воєнної катастрофи, екологічної кризи, через протиріччя науково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова цивілізація а принципово іншим типом соціальних зв'язків.
Досить, неоднозначною є радь суспільства в цьому процесі. Взаємовідношення суспільства і і особистості мають конкретний характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище суспільства і міра його “людяності”.
Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескінченими зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визначається його соціально-історичними і культурними особливостями. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише через спілкування, через відносини з людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття “особистість” передбачає наявність самодетермінації, самовизваченості людини, її спроможність робити власний вибір життєво? позиції і своєї долі, а це означає — бути відносно незалежною вад суспільства. Міра свободи людини, її самореалізацд залежить від двох вааємообумовлених факторів: внутрішнього— від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього — від типу і характеру суспільних відносин.
У філософії для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість».
Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Філософське вивчення формування й розвитку особи вміщує пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі, скерованості своїх вчинків. І тому зміст феномену особи можна розкрити лише за допомогою таких понять як самосвідомість, свобода, відповідальність, ціннісні орієнтації, вчинок.
Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно.
Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особи не зводяться лише до таких особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність нетотожні.
55. Спілкування є невід'ємним аспектом існування людини, важливою передумовою формування її як соціальної істоти, взаємодії з різноманітними спільнотами, а також необхідною умовою існування суспільства. У процесі спілкування відбувається інтелектуальна та емоційно-чуттєва взаємодія індивідів, досягається єдність і злагодженість їх дій, що зумовлює формування спільних настроїв і поглядів, взаєморозуміння, згуртованості й солідарності. Вони необхідні в колективній діяльності, оскільки становлять культурно-комунікативну основу соціального життя суспільства. У процесі розвитку індивіда потреба у спілкуванні має соціально-вибірковий характер.
Паралельно з потребою у спілкуванні існує потреба в усамітненні (тут — спілкуванні з собою), яка в одних людей виражена яскраво, в інших — ледь помітна. Це залежить як від конкретної особистості, так і від соціального середовища.
Найтриваліші контакти між різностатевими людьми відбуваються в сім'ї, тому життєвою трагедією для них стає спілкування, яке нагадує взаємодію без зворотного зв'язку. В сім'ї дитина вперше ознайомлюється, неусвідомлено засвоює, а потім наслідує й відтворює у взаєминах з іншими людьми “чоловічі” та “жіночі” моделі спілкування. Приклад батьків та інших членів сім'ї є однією з передумов майбутньої культури спілкування дітей.
“Жіночі” та “чоловічі” культурні цінності спілкування виявляються і в процесі колективної взаємодії та у внутрішньо-колективних комунікаціях. Колектив, який культивує цінності із “жіночим” началом, дотримується демократичного стилю спілкування, колегіальності у прийнятті рішень. Культурні цінності з “чоловічим” началом є передумовою авторитарного стилю спілкування та міжособистісних відносин, якому властиві жорсткість у прийнятті рішень та розв'язанні проблем. Наприклад, у шведській моделі взаємин пріоритетними є високий рівень життя, повага до слабших, невисокий ступінь індивідуалізму, що свідчить про її “жіноче” начало. В американській колективній культурі, особливо в сфері ділових відносин, переважають віддаленість людей одне від одного, діловий прагматизм, що є ознаками “чоловічого” начала в організаційній культурі.
Культура спілкування виявляється як на макрорівні (країни, регіони, віросповідання), так і на мікрорівні (особистість, група). Будучи загальнолюдською цінністю, вона не має меж. Усі надбання світової теорії і практики з проблем спілкування мають бути доступними кожному. Водночас традиційно-побутові, етнопсихологічні характеристики спілкування, особливості поведінки (ритуали привітань і прощань, взаємини з представниками протилежної статі, рідними, гостями, старшими, засоби та атрибути спілкування, табу, стереотипи спілкування тощо) мають важливе значення в людських контактах.
56. Жодне фактичне значення про минуле не може судити про історію в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою таке завдання. Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись в середині незаверщеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії свесвітньої історії як цілого людство хнаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явиш, є процесом людської діяльності, і творчості, а результати творчості не можна однозначно передбачити.
Таким чином, науково-теоретична, відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичного прогресуПроблема спрямованості і сенсу історії — суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Кожна епоха бачить логіку історії' та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх' уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід Ь усвідомленні історії. Зокрема, це стосується досить складної і неоднозначної проблеми — проблеми історичного прогресу.
Ідея прогресу була пануючою на протязі ХУІІІ-ХІХ століть. Саме в цей період людства беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.
Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне вбгрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння іртори..Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу сусгіільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку, способу виробництва. Марксом був запропонований афективний критерій історичного розвитку — рівень розвитку продуїітияю снел, ступінь продуктивності праці.
Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншвартості щодо перідоів історичного розвитку не спрацьовує. Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертаєтьсядо культурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння наново і по-новому.
Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва — до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.
