білет 1,Що означає термін «позитивне» у філософії О. Конта? Чому О. Конт вважає, що наука сама собі філософія?

Поняття «позитивне» є ключовим у вченні Конта і має такий зміст:

1. позитивне – це те, що можна спостерігати на відміну від того, що непіддатне спостереженню;

2. це реальне на відміну від ілюзорного, химерного;

3. це корисне на відміну від шкідливого,

4. достовірне на відміну від сумнівного;

5. точне, ясне, на відміну від непевного;

6. конструктивне, на відміну від руйнівного.

Отже вживаючи термін «позитивна» філософія, Конт, за його власним визнанням, має на увазі спосіб мислення, який спирається тільки на факти, на позитивні данні та нічого не вигадує. Позитивним філософом є, за Контом, той, хто зрозумів, що природничі науки створили неповторний взірець процесу наукового пошуку, і хто, пристосовуючись до нього, зрікається у філософії всіляких спекуляцій на користь чисто фактичних досліджень. Ним є також той, хто уникає абсолютних тверджень і замінює їх відносними. Позитивізм приймав, що предметом знання є виключно фізичні факти, виключно тіла. Справа в тому — таким було переконання Конта, — що про психічні факти ми не знаємо. Не знаємо тому, що неможливо бути одночасно і суб'єктом, і предметом пізнання. Конт висунув гасло «Наука – сама собі філософія»: оскільки наука на думку Конта стає головним наставником людства, то і філософія повинна стати наукою серед інших наук. Для цього філософія має звільнитися від усього, що виходить за межі можливостей наукового спостереження. У своїй 6 томній праці “Курс позитивної філософії” Конт розробляє програму кардинального перетворення філософії і надання їй наукового, позитивного характеру. Він зазначає, що раніше філософія ніколи не була наукою. Спочатку вона орієнтувалася на теологічні абсолюти, потім на «метафізичні» (такі, що не мають досвідного обґрунтування). Вона завжди націлювалась на осягнення «внутрішньої природи речей», «перших і кінцевих причин», які не підлягають безпосередньому спостереженню. Зараз же філософія повинна відмовитись від пізнання метафізичних сутностей і стати позитивною.

1. Назвіть основні версії походження людини. До яких двох концепцій їх можна звести? Якими є переваги і недоліки кожної з них? На сьогоднішній час існують декілька основних груп теорій походження людини:

1. Походження людини від тотему. Сьогодні на Землі існує велика кількість первісних народів, яка до сих пір вважає, що людини походить від спільного предка – тотему – тварини, рослини, чи навіть явища природи. Цікавим є те, що існує віддалена схожість з версіями про походження людини від мавпи, первісні народи як би інтуїтивно відчували походження людини від тварини.

2. Божественна теорія походження людства або Креаціонізм. Ця група теорій містить дуже багато інтерпретацій, зупинимося лише на самих основних. Прихильники Ортодоксального Креаціонізму вважають, що описання творення людини повністю відповідає тексту Святих Писань – Біблії, Корану та інших. Теорія Розумного Замислу говорить, що людину та світ створив Бог, але Святі Писання не є підручниками з історії, і тому творення людини описане там потрібно сприймати алегорично. Божественна теорія походження не є науковою, вона більше належить до царини богослов’я та філософії.

3. Теорія Позаземного втручання. За теорією Позаземного Втручання: людство – це або нащадки інопланетян, що прилетіли дуже давно на Землю, або люди це продукт інопланетної генної інженерії та ін. Суть дуже проста – людина стала людиною лише за допомогою Позаземного втручання

Теорія Еволюції. На сьогодні – це єдино обґрунтована наукова теорія. Вперше її обґрунтував англійський вчений Чарльз Дарвін, який на основі багаторічних досліджень та наукового досвіду в геології, біології та інших науках який був накопичений на середину XIX ст., дійшов висновку, що людина є далеким нащадком людиноподібних мавп, які в процесів еволюції розвинулися у сучасну людину, рушійними силам цього процесу є природній відбір та невизначену мінливість. Однак всі названі вище теорії походження людини, а також не названі (трудова, та мутаційна концепції), можна звести до двох основних концепцій: «природної» та «надприродної». «Природня», або її ще можна назвати «біологічна» концепція походження людини говорить нам, що людина виникла внаслідок певних природніх (фізичних, фізіологічних та ін.) явищ та процесів. Тобто виникнення людини можна обґрунтувати певними науковими знаннями. «Надприродна» концепція пояснює виникнення людини внаслідок дій «вищих сил», тобто Бога, або богів (в залежності від релігії). Такі концепції повністю суперечать науці. Наприклад, наука стверджує, що неможливо створити світ за 7 днів (як це сказано у Біблії); або неможливо створити живий організм зі звичайної глини (як це описано створення людини у Корані).Однак кожна з цих концепцій мають свої переваги і недоліки. Перевагою «природної» концепції є її певна логічність та наукова обґрунтованість. Однак ця наукова обґрунтованість не надає абсолютної впевненості, що саме так і було, вона лише пояснює, що з точки зору науки такий варіант виникнення можливий. Або якщо взяти, для прикладу, що людина була біологічно створена інопланетними, виникає питання: а звідки як з’явилися інопланетяни? Ця перевага «природної» концепції, водночас і є недоліком «надприродної», адже «надприродна» концепція не має ніякого наукового обґрунтування, а лише опирається на те, що описано у святому письмі (Біблія, Коран, та ін.). Однак не варто засуджувати цю концепцію, адже вона її виникнення, як і самої релігії, було неминучим, через те, що переважна більшість наукових відкриттів припадає на осанні два століття. «Рухати історію вперед здатні лише ті, хто у потрібний момент можуть збунтуватись і проти неї…». Дайте свою оцінку висловленим твердженням французького філософа А. Камю. Як би ви пояснили роль людської особи в історії. Це висловлювання А. Камю дуже тісно перегукується з висловлюванням американського письменника Луїса Ламура: «Одного разу ти нарешті зрозумієш, що це кінець. Це і буде початок». На мою думку, це висловлювання Ламура, стосується особистого життя окремого індивіда, однак його можна застосувати і на рівні людини і історії.У історії є безліч прикладів для підтвердження цих слів: Велика французька революція у Франції, Жовтнева революція у Російській імперії, Війна за незалежність та Громадянська війна у США та ін. Всі ці події є яскравим прикладом того, як люди, включаючи конкретних історичних постатей, збунтовувались проти діючого режиму тієї, чи іншої країни. Завдяки цим бунтам, історія вищезгаданих країн, рухалася вперед, і, можна сказати, починалася з «чистого аркушу», а минуле залишалося позаду. І прикладів таких безліч, коли цілі народи, доходячи до критичної точки у своїй історії були вимушені збунтуватись проти неї, щоб рухатись далі. Однак не завжди такі бунти приводять до таких зрушень, як хотілось би. Прикладом цього, на мою думку, є Революція гідності. Ми, українці, збунтувалися проти своєї історії, прагнучи зрушити її з мертвої точки, однак чи вдалося це? Що змінилося? Нова влада? Хіба це було основною метою революції – змінити владу? Чи може змінити свідомість кожного з нас? А чи вдалося це?! Так багато питань, так мало відповідей..

Також розглядаючи це висловлювання викає питання саме про роль особи у історії, і для того, щоб прийти до певних висновків, чи висунути якісь тези, погляди чи припущення про це, слід відмовитись від політичних, емоційних чи, власне історичних переконань.

Людини немає поза суспільством та суспільною історією, але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини.

Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не вживає всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини.

28 білет
1.Поясніть, що розуміє Шопенгауер під визначенням світу як уявлення. Чому філософію Шопенгауера вважають ірраціональною на песимістичною? А.Шопенгауер наполегливо проводив думку про те, що світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашої свідомості: адже ми можемо говорити лише про те, що ввійшло в контакт із нашим сприйняттям. Слід бути реалістами і визнати: світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність. Отже, світ є ніщо інше, як наше уявлення про дійсність. Але людське уявлення нестійке, а ми вкладаємо в уявлення про світ дещо стале. За Шопенгауером, — саме те, що світ водночас постає і як воля, і утримує наше уявлення у стані стабільності. Воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання. І оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування. На рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною). Спостерігаючи за боротьбою воль, яка призводить до жахливих і трагічних наслідків, людина впадає у сум і відчай. Єдине, що вона може зробити, — це пригасити своє бажання бути за будь-яку ціну шляхом спирання на людське співчуття; лише воно може реально протистояти волі до буття.У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера позначають як ірраціоналізм, а його самого визначають як засновника сучасного ірраціоналізму. Чорними фарбами А. Шопенгауер змальовує світ. Світ в усіх відношеннях поганий: естетично – він схожий на карикатуру, інтелектуально – на божевільний дім, з морального погляду – на шахрайське кубло, а в цілому – на в'язницю. Такому світові і такій людині краще, за Шопенгауером, було б зовсім не існувати.Автор терміна "песимізм". У гіршому з можливих світів живе людина. Вона жалюгідна і страждаюча. Егоїзм людини надзвичайно сильний. Більшість бід людини кореняться в ній і нею пояснюються. Багато людей віддали б перевагу загибелі світу над збереженням власного життя. 2.Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну, середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не піднімаючись до аналізу власне категорії "цінність", її логічного змісту Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини — працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.

Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявне не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби.Цінності допомагали людині будувати соціальне привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності — ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа.Сьогодні в усьому світі йде боротьба між двома концепціями в аксіології (теорії ціннос­тей) - споживацьке екологічної і гуманістично космічної. В основу концепції, висунутої ще Френсісом Беконом, покладено принцип «знан­ня - сила», що дозволить маніпулювати всім, що визнається як об'­єкт, річ, товар. Такий принцип орієнтує людей не на добро, а на владу. В іншій концепції лейтмотивом виступає цілісність, що розви­вається. гармонійно в самому світі (людина, суспільство, природа) і в системі ключових цінностей суспільної людини. В концепції свобода як вищий прояв гуманізму і творчої самореалізації індивідуальності і причетність як шанобливість перед життям і відповідальність у став­ленні до природи, космосу, орієнтовані на єдність користі і добра, на гармонію інтересів людини і суспільства, на творчість, що спирається на спільність істинних знань про світ, красоту тощо. Але зміну цінніс­них орієнтацій не виробиш на замовлення. Якщо не вдається витісни­ти негативні почуття, наступаючи фронтально, то добитися аналогіч­них результатів можна, підмінивши їх позитивними почуттями. У XXI ст. знову висувається і досить гостро стає пробле­ма ціннісних орієнтацій людства, знову необхідно вводити необмеже­ний оптимізм людської самовпевненості в межах етичного законуХоча цінності мають індивідуалізований характер,до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:• насамперед найвищу цінність — саме людське життя; визнання життя людини найвищоюцінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, але не засіб)• із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності праволюдини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життямналежить самій людині;• якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода. 3Гегель, дотримуючись старої традиції, дотримувався тієї точки зору, що філософське знання має представляти собою якесь систематичне ціле, в якому кожному поняттю відводиться строго визначене місце. «Філософствування без системи не може мати в собі нічого наукового; крім того що таке філософствування саме по собі виражає швидше суб'єктивний умонастрій, воно ще й випадково за своїм змістом. Всякий зміст отримує виправдання лише як ціле, поза ж цього цілого воно є необгрунтоване припущення, чи суб'єктивна достовірність. Однак гегелівські уявлення про наукову систему були традиційними лише з точки зору претензії на абсолютну істину того чи іншого роду. Історична заслуга Гегеля полягала, зокрема, в тому, що він вперше в найбільш повній формі зробив спробу поєднати ідею розвитку з систематичною побудовою наукового знання. На відміну від матеріалістів XVIII в., Які будували системи природи як велике незмінне ціле, що допускає зміни лише окремих частин всередині себе, Гегель зображував форму істини в якості лише наукової системи. Гегель, таким чином, вперше здійснив з'єднання історії становлення філософії з її логічною системою, хоча і в самому абстрактному плані. Розуміння історичної сутності логічної системи і систематичної сутності історії - одна з основних методологічних цінностей гегелівської філософії. Розглядаючи історію філософії як систему, Гегель часто перетасовував її в дусі своєї «Логіки», даючи поряд з спотвореннями і вдалі приклади логічного «виправлення» історії. Було б помилково припускати, що система категорій науки (в тому числі філософії) повинна базуватися виключно на повторенні історії виникнення цих категорій, нехай навіть у самих необхідних, вузлових її моментах. Це добре розумів Гегель. Він тому виробив і певні методологічні принципи логічної побудови філософської системи, які, однак, абсолютизував і застосував до самої історії філософії абстрактно. Це були, безумовно, діалектичні принципи, що включали в себе весь зміст його обмеженою діалектики в узагальненому вигляді.

34 білет
1. Спробуйте аргументовано пояснити, чому питання про культуру набуло надзвичайної актуальності у першій третині ХХ ст.?Назвіть причини такої актуальності.
Причини Значна увага до розвитку освіти Ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у більшості розвинутих країн було прийнято закони про загальну обов'язкову початкову освіту всіх дітей шкільного віку. При цьому в державних школах навчання було безкоштовним.У міжвоєнний період інтерес суспільства до освіти залишався дуже високим, адже індустріальне суспільство ХХ ст. з технологічним і технічним прогрессом потребувало дедалі більше високоосвічених людей. Зростає інтерес до вивчення природно-математичного спрямування (математика, фізика, хімія, біологія).Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П. Скоропадському. За часів владування П. Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. Значний вплив на розвиток культури, а зокрема літератури, здійснила світова війна, бурхливі політичні процеси у Європі Література першої третини ХХ ст. творилася в епоху світової війни, соціально-політичної та науково-технічної революцій. ХХ ст. – це епоха політизації усіх проядіяльності людини, тому література, як ніколи раніше політизувалася. У результаті, в СРСР взаємини літератури з ідеологією втілилися всоціалістичному реалізмі, а в Німеччині – в «залізній романтиці».Літератори намагалися осмислити не лише згубні наслідки війни та революції, але і природу людських страждань, витоки та вплив на долю людства тоталітаризму. Стрижневим шляхом літератури було осмислення суперечностей між окремою людиною та суспільством, з’ясування стосунків між Людиною і СвітомЯскравими представника цієї епохи були Теодор Драйзер Еріха-Марії Ремарка, Ернеста Гемінгвея, Томас Манн, Михайла БулгаковаРозвиток модернізму. Модернізм, хоча він і зародився в останній третині XIX ст., набув поширення саме в XX ст. Саме цей, «зрілий», модернізм став «мистецтвом сучасності». Зрілий модернізм, що склався на початку XX ст., мав чимало відгалужень й, зокрема, таких крайніх, які в цілому називали авангардизмоНайпоширенішими авангардистськими течіями в літературі були сюрреалізм, футуризм, дадаїзм, символізм. «Батьками» зрілого модернізму вважають француза Марселя Пруста, австрійця Франца Кафку й ірландця Джеймса Джойса. Українізація. На шлях українізації Україна стала в 1923 р. Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924—1927 рр. тираж українськихгазет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурниявищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загальної грамотності, значний ріст освіченості народу. Розвиток науки Міжвоєнний період дав світу ряд яскравих і неоднозначних філософських постатей, кожна з яких прагнула пояснити природу і майбутнє людства. Освальд Шпенглер, Альберт Ейнштейн. Нільс Бор та Ернест Розерфорд своїми відкриттями уможливили отримання атомної енергії. Науково-технічний прогрес Особливо помітно досягнення науки і техніки відбилися на розробці нових видів зброї. Провідні автомобільнці концерни «Форд», «Дженерал моторз», «Крайслер» (США), «Рено», «Пежо» (Франція) випускали тисячі відносно недорогих автомобілів, що були за ціною доступними людям середнього статку.Нові винаходи стирали відстані між країнами й континентами. Завдяки швидкості й комфорту швидко завойовували популярність електропоїзди. 2. Яку роль відіграє духовне життя в процесах суспільного життя? Подайте структуру духовного життя суспільства, його рівні, стани та форми Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою виявляється духовне життя суспільства. Воно не підлягає чітким окресленням, однозначним фіксаціям та виправданому і прогнозованому регулюванню. Воно охоплює багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей, сукупність їх поглядів, почуттів, уявлень, а також процеси виробництва суспільних та індивідуальних ідей, і їх засвоєння. Духовне життя – це не тільки ідеальні явища, але і його суб’єкти, у яких є певні потреби, інтереси, ідеали і які мають соціальні інститути, що займаються виробництвом, розподілом ізберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо).В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани. До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність думок, норм, ідей та принципів, які, як звичайно, пов’язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше – естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого (див. розд. 9).В духовному житті розрізняють також такі його рівні: рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології; при цьому перераховані раніше елементи суспільного духовного життя можуть функціонувати на обох цих рівнях. Рівень масової свідомості – це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення. Інколи цей рівень називають суспільною психологією; він досліджується спеціально соціальною психологією.Окрім цього окремо виділяють та досліджують стани духовного життя суспільства, де можуть фігурувати: активний стан (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм), акцентований стан (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності), пасивний стан (суспільної апатії або скепсису) та збалансований стан (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого).Між всіма названими структурними одиницями духовного життя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції: так, наприклад, успіхи науки або великі досягнення мистецтва можуть привести до змін у станах духовного життя, а останні, у свою чергу, можуть стимулювати розвиток певних напрямів духовних процесів; зміни, що відбуваються у галузі суспільної ідеології можуть певним чином змінити масову свідомість та громадську думку, а останні також можуть суттєво вплинути на те, які саме ідеї пропагуються, висуваються на перший план у суспільних процесах.Досвід суспільної історії на сьогоднішній день засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя, експертних оцінок її станів та певних заходів стимулювання розвитку її окремих ділянок. Найважливішою умовою таких заходів постає визнання та дотримання свободи думки, слова та інформації; виконання такої умови дозволяє характеризувати певне суспільство як “відкрите”. 3. Культура — це те, завдяки чому ми, відійшовши від рідної домівки на 200 миль, починаємо почувати себе чужинцями На мою думку, це зумовлено стійкими соціальними зв’язками людини з оточуючим світом, що склалися протягом тривалого часу. Людина є частиною цього оточеннзвикла жити за певними правилами, що є звичними для її оточення. Воно має власні традиції, звичаї. І тому покинувши це середовище, особа потрапляє в інше, яке живе за іншими правилами. Ці нові правила є незвичними для неї. Ця культура для неї є чужою. Тому, це викликає в особи певний дискомфорт і незручності, пов’язані з адаптацією до нових умов, які є чужими для неї. І за таких умов вона почуває себе чужинцем.