Рух думки фіксується у категоріальних визначеннях буття. У такому разі категорії постають логічними віхами, певними розумовими перехрестями в русі думки через осмислення феномену буття. У певному сенсі можна стверджувати, що категоріях визначають ті моменти людського мислення, минаючи які про буття взагалі не можна мислити, незалежно від того, хто про нього мислить і коли. Разом усі ці категорії і дають змогу згрупувати ознаки буття при підході до нього з певних рівнів та спрямувань як усвідомлення, так і життєдіяльності. Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії “усе”. Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. “Усе” межує з “нічим”, тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Подальша антична філософія належним чином оцінила ідеї своїх попередників: в елліністичній філософії саме онтологія постала як основна частина філософського знання. Тобто в цій класифікації зроблено спробу поєднати між собою буття, як вічне й незмінне, з тим, що реально розкривається перед нами в контактах з дійсністю. У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі іншого - через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового фактично було передумовою та засадою наукового дослідження світу; воно набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття виходить поняття субстанції. Воно було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації. Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї ліній наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму. Прихильники 2 лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антагонізмами. Тоді ж з'явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З'являється некласична філософія, а з нею–і нове розуміння буття. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Випливає нова теза: буття є ніщо інше, як інтенція свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення. Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття цього “чогось”. Тому поза свідомістю ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо і сказати нічого не можемо.
17 білет
1. Сенсуалізм - так називають напрям у теорії пізнання, завдяки якій відчуття і сприйняття є основною формою достовірного пізнання людини. Сенсуалізм виступає прямою протилежністю раціоналізму. Основний принцип сенсуалізму звучить таким чином: не має нічого в розумі, чого б не було у відчутті. Основні положення сенсуалізму в теорії пізнання і в соціальній філософії чітко сформулював продовжувач ідей Ф. Бекона Джон Локк. Прихильники сенсуалізму мали на меті показати неправдивість тези про вроджені ідеї і про те, що всі знання - тільки з розуму. Адже людина черпає свої знання саме з індивідуального досвіду. Саме досвід доставляє необхідний для роздумів емпіричний матеріал у вигляді відчуттів, звернених до навколишнього середовища або душі самої людини. І лише в процесі міркування, наша думка сходить до більш загальних і складних ідей. Тобто, сенсуалісти вважали що, логічної основи для достовірного знання немає, досвід же є лише «потоком вражень», а справжні причини подій і фактів невідомі і незбагненні. Отже, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
2. Проблеми пізнання у філософії досліджує гносеологія. Що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії ефективнішими.Пізнання замінює для людини те, що у тварин виконують інстинкти, тобто забезпечує особливий тип зв'язку людини з дійсністю. Без пізнання немає людини як людини.Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання, серед яких перш за все фігурують такі:• життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування.• мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. • наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить.Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності є багатогранним та складним процесом, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини та найважливіші життєві зацікавлення.
3.«Платон мені друг, але істина — дорожче». Цей вислів Арістотеля ввійшов в історію як символ правдоборства, наукової і життєвої правди, непримиримості до несправедливості. Арістотель прагнув подолати дуалізм Платона, в якого ідея і матерія (речі) існують окремо один від одного. Але ідеї, або як їх називає Аристотель, форми, існують не самі по собі, окремо від речей, а як внутрішня сутність речей, тобто кожна окрема річ є поєднанням форми і матерії. Вважаючи, що пізнання направлено на незмінне єство речей, а основні властивості предметів розкриваються в поняттях про них, Платон зробив висновок, що поняття – не тільки наші думки про буття, але існують самі по собі, самобутньо і безумовно, незалежно від плотського світу. Проти цього і виступив Арістотель.Головне для Арістотеля – визначити причини руху, пізнати природу. Для Арістотеля більш важливий реальний світ, ніж світ ідеалів. Все своє життя Арістотель присвятив пошуку істини, намагався зрозуміти, що існує довкола нього. І задля досягнення цього розуміння Арістотель не побоявся піти проти ідей свого учителя. Отже, істину філософ ставив вище за від усього іншого.
18 білет
1. Філософія Просвітництва, поставивши акцент на розум, успадкувала багато від раціоналізму, однак значно почерпнула також із ідей емпіризму. На відміну від раціоналістів, наприклад, Декарта, розум у просвітників не пасивне вмістилище вічних ідей спільних для людини і Бога, а є активним знаряддям перетворення життя. Це зумовлено загальним прагненням просвітників до змін, реформ суспільства і вірою в те, що, спираючись на науку, можна встановити нові розумні закони й перебудувати світ на краще.З емпіризму, зокрема у Локка, філософія просвітництва взяла те, що необхідною передумовою розуму є опора на факти, чуттєві дані. Виходячи з цього положення просвітники таврували раціоналізм як метафізику, філософію, що не спирається на відомості про реальний світ. За взірець наукового підходу бралася Ньютонівська механіка. Кондільяк вважав порожніми, й навіть шкідливими, абстрактні поняття на зразок буття, субстанція, сутність, атрибут, причина, свобода. Просвітники погано бачили різницю між філософією й наукою, й ставили до філософії такі ж вимоги, як до науки. В цьому відношенні вони були передвісниками позитивізму.У своєму ставленні до релігії більшість просвітників притримувалися деїзму, тобто визнавали Бога-творця, але заперечували його втручання в перебіг подій у створеному ним світі. Їхня релігія була раціональною, узгодженою з розумом. В той же час вони виступали з критикою панівної релігії свого часу, релігії Одкровення, вважаючи її забобонами і марновірством. Частина філософів-просвітників притримувалася атеїстичних поглядів, заперечуючи існування Бога взагалі. Просвітникам, які захоплювалися механікою Ньютона, був властивий механістичний світогляд. Світ, природа й людина для них були складними машинами, підпорядкованими лише законам природи. Філософія просвітників відкидала телеологію, тобто поняття про мету існування світу й людини, й схилялася до фаталізму, зумовленого механіцизмом. Схоластика, філософія Середньовіччя, стверджувала, що людина має свободу волі, оскільки її створив такою Бог, надавши їй можливість вибору вірити чи не вірити, тоді як механістична людина просвітників не мала такої свободи — її дії і доля були строго зумовлені законами природи. Відкидаючи релігію як основу моралі, просвітники виводили етичні норми із природи людини, яку вони вважали незмінною, складеною із інстинктів, схильностей та чуттєвих потреб. З природи людини вони виводили поняття про її природні права. Щодо огранізації суспільства, то просвітники відстоювали ідею суспільного договору. Ця ідея про те, що люди організовані в суспільство таким чином, щоб забезпечити свій захист, і з цією метою передають державі частину своїх прав, дозволяла пояснити походження держави й влади без втручання Бога. Серед визначних французьких філософів-просвітників Вольтер, Етьєн Кондільяк, Шарль Луї де Монтеск'є, Жан-Жак Руссо стояли на позиціях деїзму. Дені Дідро, Жульєн Ламетрі, Клод Гельвецій, Поль Гольбах відстоювали матеріалістичні погляди.
2. Важливою проблемою гносеології є питання про те, як, яким чином відбувається процес пізнання світу суб'єктом пізнання. Стикаючись з навколишньою дійсністю, людина, перш за все, сприймає її на рівні почуттів.
Чуттєве пізнання є відображення буття у вигляді відчуттів, сприймань властивостей предметів, безпосередньо за допомогою органів почуттів. Вихідним моментом чуттєвого пізнання є відчуття - чуттєве відображення, копія або свого роду знімок окремих властивостей предметів. Наприклад, в апельсині ми відчуваємо помаранчевий колір, специфічний запах, смак. Відчуття виникають під впливом процесів, що виходять з зовнішньої по відношенню до людини середовища і діють на його органи почуттів. Зовнішніми подразниками є звукові та світлові хвилі, механічний тиск, хімічний вплив і т.д.
Цілісний образ, як синтез відчуттів різних органів чуття, називається сприйняттям. Сприйняття людини включає в себе усвідомлення, осмислення предметів, їх властивостей і відносин. Хоча відчуття і сприйняття є, частіше всього, джерелом всіх знань людини, однак, пізнання не обмежується ними. Той чи інший предмет впливає на органи почуттів людини будь - то певний час. Чуттєве пізнання можна назвати первинним рівнем процесу пізнання, проте, його недостатньо для осягнення суті предметів, явищ, процесів буття. Це означає, що на його основі "будується другий поверх" процесу пізнання - раціональне пізнання або мислення - цілеспрямоване відображення істотних властивостей предметів, явищ, зафіксоване в поняттях, судженнях, умовиводах.
Цілком очевидно, що "поділ" процесу пізнання на два рівні - чуттєвий і раціональний - вельми умовно. Воно необхідне для розуміння процесу пізнання (пізнання процесу пізнання). Ірраціональне пізнання можна не виділяти як окремий від раціонального, автономний вид пізнання. Як зауважив М. Хайдеггер, "ірраціоналізм є тільки не осмислити себе раціональність". Принаймні, допускається можливість часткової раціоналізації ірраціонального в майбутньому.
Відповідно до загальноприйнятої трактуванні, ірраціоналізм - напрям у філософії, що заперечує або обмежує, з одного боку, можливості розуму в пізнанні світу, а з іншого, - відкидає або знижує ступінь розумності порядків світу. Обмежуючи пізнавальні здібності розуму, ірраціональне пізнання на його місце висуває інші форми освоєння світу (або здатності до пізнання): віру, інтуїцію, інстинкт, почуття, переживання і т.п.
3. Шопенгауер стверджує, що світ є його уявою, тому що це справжня істина, що має силу для кожної пізнавальної і живої істоти. Оскільки для цієї істоти, що бачить, намагається осягнути, об’єктивний матеріальний світ постає як уява. Не має іншої істини, яка могла б бути висловлена в апріорі, крім цієї. Не має істини, яка б потребувала доказів, окрім тієї, для якої усе існуюче для пізнання, тобто світ як об’єкт у співвідношенні з суб’єктом є уявою, – як стверджує Шопенгауер. Варті уваги його гносеологічні ідеї щодо розуміння світу як уяви. Мислитель висуває свою інтерпретацію щодо розуміння знання та істини. Світ відноситься до людини як її невід’ємна частина, так як іншого світу існувати не може на відмінну від істини, яка подається в людській уяві. Тобто це може означати лише одне: в об’єктивному світі людина не може мати якісь об’єктивні знання. І істина в об’єкті не може бути розглянута як знання цього об’єкта.На думку Шопенгауера, істинна може називати свої знання власною уявою, оскільки якщо відсутній об’єкт без суб’єкта, то світ як уява про світ, в результат пізнає сама людина. Тому що суб’єкт (людина) насправді пізнає не об’єктивний світ, а сприймає його у своїй уяві. Як зауважує філософ, ми нічого не знаєпро світ, бо ж маємо лише уяву про нього. Отож світ у просторо-часовому вимірі, в багатоманітності є лише формою уяви сприймаючої людини. Світ може існувати незалежно від його суб’єкта пізнання. Він може проходити кілька етапів розвитку, ніж могло відкритися людське, побачивши його. Також світ може існувати і без людини, але він стає подібним до себе тоді, коли його споглядає людина.
19 білет
1. У творчості Канта виділяють два періоди: докритичний і критичний. Хоча між цими періодами немає глибокої прірви, слід зазначити їхні розходження, насамперед, спрямованістю інтересу, предмета дослідження у філософських роботах. У докритичний період Кант приділяє велику увагу космогонії. Його гіпотеза про походження Сонячної системи і сьогодні не втратила свого наукового значення. Але, безумовно, основний внесок Канта у філософію пов'язаний із його роботами критичного періоду, у якому він зосереджує свою увагу на гносеологічних проблемах, на з'ясуванні можливостей і меж людського пізнання. Саме в цій області філософії Канту було призначено, за його виразом, зробити "коперниканський переворот".Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали: пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, людина пізнає те і на стільки, що і на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і заставляє її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії.
2. Матеріалістичні теорії свідомості мають чимало плюсів і лише один недолік: вони не є теоріями свідомості. Джон Серль влучно зауважив про головну працю найвідомішого сучасного філософа-матеріаліста Д.Деннетта “Consciousness Explained” (“Пояснена свідомість”), що її назва не відповідає її змісту: правильніше було б назвати її “Consciousness Denied” (“Заперечена свідомість”). Але по суті, подібною є ситуація з усіма матеріалістичними теоріями свідомості. Усі вони є “теоріями, які заперечують те, чого не можуть пояснити”, – або його не помічають, ігнорують, підмінюють на щось інше. “Те, чого не можуть пояснити” матеріалістичні теорії свідомості – це саме існування суб’єктивного особистого виміру, який ми називаємо свідомістю або Я. Найчастіше, матеріалістичні теорії не заперечують свідомість відверто, а підміняють її пояснення на пояснення її поведінкових проявів. Сама свідомість як процес суб’єктивного переживання, мислення та усвідомлення просто ігнорується.Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття цього “чогось”.
3. Ніцше мав на увазі насамперед такі нові цінності, як демократія, соціалізм, фемінізм - усе це, на думку Ніцше, є перешкодою для вільного виявлення життя, оскільки дозволяє юрбі, масі, слабкого, жінці панувати нарівні з тим, хто несе в собі втілений життєвий закон. Негативізм Ніцше, до якого часто несправедливо зводиться його філософія, припускає оптимізм і життєствердне творення: «Творити - це велике позбавлення від страждання і полегшення життя. Але щоб бути будуєш, треба зазнати страждань і багатьом перетворенням». Відмова від існуючих та функціонуючих цінностей обгрунтовується імям вищого закону, що стоїть «по той бік добра і зла».На перший план у критичній частині ніцшеанської філософії виходить, таким чином, мораль і релігія, перш за все християнство. Цьому присвячені названі роботи і твір «Антихрист», яка повинна була стати першою частиною «Переоцінки всіх цінностей». Моральні та релігійні цінності історично і соціально відносні, на практиці вони породжують протиріччя, вони історично мінливі. Їх поява не можна пояснити доцільністю або певною єдиною підставою. Показати конвенціональної діючих моральних чеснот, їх конструктивістський, а не сутнісний характер покликана генеалогія моралі. Це принципово нова дисципліна, завданням якої має стати історичне дослідження походження забобонів. Це викриття штучною і неприродною конструкції того, що вважається обєктивно даними, справжнім, вихідним - моральних цінностей. Головним критерієм повинна стати самоочевидність, яка не припускає апріорний, логічності, гіпотетичність як обгрунтовують право моральних цінностей на існування.
22 білет
