Особливість медицини як сфери пізнання в тому, що її, на відміну від фундаментальної науки, зрештою, цікавить одиничне явище – індивід, що зближує медицину з педагогікою, психологією, та дозволяє пояснити той факт, що медицина часто описується з точки зору не лише науки, а й мистецтва. Будучи з одного боку наукою, а з іншого мистецтвом, медицина вимагає синтезу доктринального та клінічного своїх різновидів. Саме в контексті даного синтезу і сформувались в медицині органопатологія, патологічна фізіологія та клініко-антропний підхід. Останній наголошує на наступному – при переході від часткової патології до системи уявлень про хворобу людини особливо чітко виступає різниця між твариною та людиною, яка робить останню істотою, що себе народжує, створює сама себе. Тому-то й утруднюється, а часом й зовсім виключається перенос експериментальних даних в клініку. Через це медицина виступає унікальною сферою пізнання людини як одиничного індивіда, як особливої істоти та як загального виду живого.
Діагностика – процес встановлення діагнозу – висновку про сутність хвороби та стан пацієнта в прийнятій медичній термінології. Діагностика складається з трьох основних розділів:
· семіологія – вчення про симптоми:
· методи діагностичного обстеження;
· методологічні основи, що визначають теорію та методи діагнозу.
За способом побудови та обґрунтування діагнозу виділяють два види – прямий та диференціальний. В прямому діагнозі лікар розглядає ознаки з точки зору одного захворювання. Диференціальний діагноз же порівнює клінічну картину з іншими клінічними картинами – простіше кажучи, він має справу не з одним захворюванням, яке передбачається, а з декількома; в його ході захворювання виключаються, аж поки не знаходиться істинне.
Ознакою в діагностиці може бути симптом, симптомокомплекс, синдром, клінічна картина. Розрізняються ці поняття за ступенем абстракції. Симптом – це одинична ознака (специфічна або неспецифічна). Симптомокомплекс – сума симптомів. Синдром – специфічна комбінація декількох внутрішньо пов’язаних симптомів; симптомокомплекс та синдром виступають як особливі ознаки (про співвідношення одиничного, особливого та загального – див. тему 10 «Діалектика – філософська основа медицини»). Клінічна картина – вся сукупність симптомів та симптомокомплексів, є загальною ознакою хвороби.
Основна проблема в процесі постановки діагнозу полягає в тому, що лікар повинен опрацювати величезний масив інформації – дані опитування, клінічного обстеження, інструментальних і лабораторних спостережень тощо. На синтез усіх даних, і відповідно, на постановку діагнозу, часто не вистачає часу. Між тим, це є основною задачею кібернетики – науки про загальні риси процесів і систем управління в технічних пристроях, живих організмах та людських організаціях. Кібернетика здатна описати такі взаємозв’язки мовою математики. Сьогодні в ряді випадків в діагностичному процесі використовуються ЕОМ – наприклад, для первісної обробки інформації про захворювання, для уточнення зв’язків між ознаками хвороби, визначення удільної ваги тієї чи іншої ознаки в загальній системі даних. Ефективність застосування кібернетики в діагностиці досить висока – так, розроблені рівняння, за допомогою яких вдалось встановити важкість інфаркту міокарду та прогноз лікування, розроблена методика виявлення молодих фактично здорових людей, яким в майбутньому загрожує атеросклероз, розроблена математична діагностика апендициту.
В той же час, варто усвідомити, що досягнення кібернетики та математики є лише супутнім фактором діагностичного процесу. Вирішальне слово все одно залишається за лікарем.
Важливою проблемою діагностичного процесу є використання в ньому загальнометодологічних філософських принципів діалектики та синергетики (теорії систем, що самоорганізовуються). Якщо класичний діагноз складався з трьох жорстких рубрик – основне захворювання, ускладнення, супутні хвороби, то синергетичні принципи самоорганізації системи через принципову нестійкість всередині неї самої вимагають перегляду цієї діагностичної установки, адже часто в одного пацієнта наявні декілька хвороб, що знаходяться в складних патогенетичних взаємовідносинах, і розвиваються незалежно одна від одної; їх важко вписати в таку рубрикацію. Така синергетична установка дозволяє покращити діагностичний процес через виділення в основному захворюванні конкуруючих хвороб (виявлені у хворого одночасно, кожне з яких окремо може бути причиною смерті – наприклад, рак легенів з метастазами в мозок), поєднаних (захворювання, кожне з яких окремо не смертельне, однак в поєднанні можуть призвести до смерті – наприклад, паротит та фолікулярна ангіна), фонові (захворювання, що мали суттєве несприятливе значення в патогенезі основного захворювання та обумовили важкість його протікання і сприяли виникненню смертельних ускладнень – наприклад, туберкульоз на фоні хронічного алкоголізму). Такий підхід враховує всю складність, мінливість та неоднозначність патогенезу.
Медичний діагноз – це формула лікарського умовиводу про стан здоров’я пацієнта, про наявну хворобу чи травму або про причину смерті, виражена в термінах, передбачених класифікаціями та номенклатурою хвороби. Фундаментальним для формулювання діагнозу є принципи систематизації його у чітку, несуперечливу структуру. Недотримання даних принципів тягне за собою діагностичні помилки, які дорого обходяться пацієнту. Заслуговує на увагу систематизація принципів формулювання діагнозу, розроблена радянськими вченими О. Ліфшицем та М. Ахмеджановим у 1980 р.:
1. Нозологічний.
2. Відповідність Міжнародній статистичній класифікації хвороб.
3. Інтранозологічна додаткова характеристика – клініко-анатомічна форма (синдром), тип протікання, ступінь активності, стадія, функціональні порушення.
4. Патогенетичний.
5. Структурність з уніфікованими рубриками.
6. Фактична та логічна обґрунтованість та достовірність.
7. Своєчасність та динамізм.
8. Відповідність медичній деонтології, включаючи нерозголошення діагнозу (таємниця діагнозу).
9. Індивідуально-особистісна характеристика – тип емоційно-психологічної реакції на хворобу.
К основным видам познания гносеология относит: а) обыденное познание, которое основывается на повседневном опыте людей и на его здравом смысле; б) художественное познание, базирующееся на чувственно-образном восприятии действительности; в) мисти-
ко-религиозное познание, для которого характерно фантастическое представление о мире людей и мире ином - трансцендентальном. Все эти виды познания схожи приемам кладоискателей, которые всегда что-то ищут. Но есть целенаправленный вид познания мира, постигающий истину или точное знание. Это - научное познание. Особенностью этого вида познания является его системность и доказательность, наличие точных методов постижения мира, общества, человека. Конечно, есть и другие виды познания типа технического, медицинского и т.д.
Органично связано с обыденным, эвристическим, интуитивным и научным видами познания клиническое познание медиков. Его специфика в том, что на базе законов химии, биологии, физиологии и т.д., а также зафиксированных принципов самой медицины врачи ставят диагнозы болезни и определяют пути лечения. Это - некий философский способ нахождения и объяснения нового знания, полученного в медицинской теории и практике. Медицинское (клиническое) познание многогранно, ибо оно безгранично в содержательном направлении постижения причин и методов лечения. Различие между ними состоит в основном в целевых установках. Главная цель медицинского познания состоит в том, чтобы точно устанавливать диагноз и находить оптимальные способы лечения на основе известных норм и принципов. Ключом к медицинскому познанию является узнавание или отличие известного заболевания или какого-либо явления по аналогии.
Характерной чертой медицинского познания является в основном его эмпирическое мышление.
