Особливості індустріального розвитку. Посилення бюрократичного централізму. Свобода дій союзних відомств в Україні. Атомні електростанції. Перетворення України в зону екологічного лиха. Нарощення ВПК. Стан колгоспно-радгоспної системи
Особливості індустріального розвитку
Із середини 60-х p. в Україні, як і в цілому в СРСР, тривав пошук шляхів піднесення економіки. З 1965 р. розпочинаються реформи.
По-перше, посилюється централізація в управлінні економікою. Усі найважливіші республіканські міністерства були перетворені на союзно-республіканські, ліквідовані хрущовські раднаргоспи. Тим самим фактично ліквідували рештки економічної автономії України.
По-друге, з 1966 р. запроваджують економічні методи управління промисловістю, розширюються права підприємств, заохочується їх ініціатива, підприємства переводяться на господарчий розрахунок. Реформи частково покращили стан економіки. Економісти називають восьму п'ятирічку (1966 -1970) "золотою": її результати були найкращими за останні 35 років.
Приріст національного доходу склав 39% за п'ятирічку. На деякий час підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між своїм вкладом у виробництво і заробітною платою. У ці роки завершилося спорудження найбільших у Європі Придніпровської, Зміївської, Бурштинської, Старобешівської і Луганської теплових електростанцій. Було створено єдину енергосистему республіки з підключенням до неї промислових підприємств, радгоспів і колгоспів. Завдяки цьому на початку 70-х років було повністю завершено електрифікацію сіл України.
Прискорення темпів розвитку народного господарства було безпосереднім наслідком економічної реформи 1965 p. і тривало доти, доки діяли основні її принципи. З початку 70-х років економічна ситуація в Україні різко змінилася. Все відчутніше почали проявлятися ознаки спаду виробництва. Промисловість працювала неритмічно. Тижні простою змінювалися лихоманкою "штурмівщини". Якість продукції була надзвичайно низькою. Радянські товари на зовнішньому ринку були неконкурентоспроможними.
Але реформи не зачепили основ економіки, не змінили суті господарського механізму, часто обмежувалися самими гаслами. У сфері управління й далі процвітали бюрократизм і формалізм, реформи ніяк не відбилися на матеріальному становищі робітників. Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивно: зростала чисельність робітників, обсяг промислової продукції збільшувався за рахунок нових підприємств, продуктивність праці знижувалася.
Дев'ятий п'ятирічний план розвитку народного господарства (1971-1975) передбачав зростання національного доходу в Україні на 37 - 39%. Фактичний приріст становив лише 28%. У десятій п'ятирічці (1976-1980) тенденція до погіршення основних показників роботи промисловості збереглася.
У 1981-1985 p. (одинадцята п'ятирічка) ця тенденція поглибилася. Рівень спрацьованості основних фондів в республіці зріс від 28% у 1961 р. до 43% у 1985 p., що був найбільшим, ніж загалом по всій країні.
Посилення бюрократичного централізму. Свобода дій союзних відомств в Україні
70-80-ті роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, і посиленням централізму в управлінні народним господарством СРСР. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати - вирішували союзні міністерства.
У результаті відновлювалась стара структура промислового виробництва, усталена ще в довоєнні п'ятирічки, котра ґрунтувалася на наявних природних ресурсах і кадрах робітників та інженерно-технічних працівників. Першочергова увага надавалася вугільній промисловості, чорній металургії, важкому і електротехнічному машинобудуванню. Все підпорядковувалося союзним інтересам, а не інтересам і потребам республіки та її народу. В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проектами і технологіями, забруднювали природне середовище.
84. Розкрийте причини та значення дисидентського руху в Україні у 60-80-х рр. ХХ ст. Дисидентський рух — це форма опозиційного руху. Синонімами слова «дисидент» є «правозахисник» та «інакомислячий». Причини виникнення дисидентського руху:Соціально-економічні — соціально-економічна напруженість, зумовлена організованим Москвою напливом в Україну росіян, що загострювало конкуренцію за вигідну роботу.
Суспільно-політичні — бездержавний статус України; панування радянської партійної бюрократії; утиски національно-культурного та духовного життя України.
Національно-культурні — руйнація національно-культурний пам'яток історії та культури українського народу; переслідування за висловлювання власних думок; русифікація усіх сфер життя в Україні; нехтування загальнолюдськими цінностями, ігнорування прав і свобод людини; підпорядкування інтересів особи інтересам тоталітарної держави. Значення боротьби дисидентів полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.
