Модульний контроль 3 (комплексна контрольна робота за темами 1-12)

12.3. Термінологічний словник

Державна міграційна політика – це цілеспрямована діяльність держави з регулювання процесів експорту та імпорту робочої сили в дану країну чи з неї.

Еміграція – це виїзд населення за кордон.

Зайнятість – сукупність соціально-економічних відносин між людьми щодо забезпечення працездатного населення робочими місцями, формування розподілу та перерозподілу трудових ресурсів з метою участі їх у суспільно корисній праці та забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

Імміграція – це в’їзд населення із-за кордону.

Людський капітал – досвід і знання, набуті індивідами в процесі освіти, спеціальної підготовки або трудової діяльності.

Міжнародна міграція робочої сили (або трудова міграція) як одна із форм міжнародних економічних відносин являє собою переміщення (переселення) працездатного населення через кордони країни.

12.4. Інформаційні джерела

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 2003. – 2-е изд. - С. 102-114.

2. Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. - М.:МО, 2001. - С. 321-340.

3. Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е.Рыбалкина. - М.:МО, 1998. - С.149-164.

4. Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2001. – С.158-215.

5. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. - Чернівці,"Рута", 2003. - С. 116-125.

Тема 13. Міжнародна трудова міграція

13.1. Методичні поради до вивчення теми

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальні­шого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африкансь­кого материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети, а на початку ХХІ сторіччя перевищила значення 150 млн. чол. Ця цифра зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду - більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з ураху­ванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років та перших років ХХІ сторіччя оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Мігра­ційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи.

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкін­ці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина.

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до ім­порту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких працює понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половиніXX ст. країни Західної та Північної Єв­ропи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коли­вається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН.

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок спри­ятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів.

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідер­ланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переваж­ною формою аж до Першої світової війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне про­живання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченні певного строку повер­нутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер. Така форма міграції не є новою, вона виникла ще на початку століття, але масових масштабів набрала в 60-ті роки.

Ротація буває прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена триває довше й охоплює пра­цівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30 % усієї чисельності пра­цівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.

Зростання відкритості українського суспільства неминуче приводить до дедалі більшого втягнення України в між­народний обмін робочою силою. Перехід до ринкової економіки створює реальні умови для формування ринку праці. Одною з важливих рис його становлення є різке зростання міграційних процесів як усередині країни, так і за її межі. Посилення територіальної міграції населення зумовлюється такими причинами:

по-перше, структурною перебудовою економіки і пов'язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливанням;

по-друге, нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі і в місті, в різних регіонах країни;

по-третє, різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

по-четверте, інтенсифікацією міграційних процесів на національному ґрунті;

по-п'яте, розширенням зовнішньоекономічних зв'язків України, а також лібералізацією режиму виїзду громадян за кордон.

Становлення ринкових методів господарювання відбувається в умовах гострих кризових явищ в економічному, соціальному і політичному житті. Ринкова трансформація економіки України здійснюється вкрай непослідовно й безсистемне, що призводить до зростання негативних явищ, поглиблення господарського хаосу.

Почуття постійного занепокоєння в населення країни викликають два чинники, що загрожують його фізичній та економічній безпеці: безпрецедентне зростання бандитизму і насування масо­вого безробіття.

Після зняття штучних перешкод на шляху возз'єднання сімей кількість емігрантів з України зростала дуже швидко. Здебільшого емігрували євреї, німці, угорці, греки. За даними статистики, з 95,4 тис. осіб, які покинули Україну в 1990 р., 92 % виїхали в Ізраїль. У 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне про­живання отримали 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. — вже 17,7 тис., а в 1989 р. — 50 тис., у 1990 р. — 95,4 тис. Правда, в 1991 р. цей показник упав до 50 тис. чол. Стабілізація і навіть скорочення кількості тих, хто виїжджає за кордон на постійне проживання, свідчить, з одного боку, про певну вичерпаність ресурсів етнічної еміграції, а з іншого — про посилення обмежувальної імміграційної політики країн-реципієнтів.

За матеріалами преси та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 5 до 7 млн. українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.

Загальна чисельність емігрантів з України до цього часу точно не відома, оскільки спеціальної статистики не ведеться. Більше того, не відома кількість емігрантів, які виїжджають за кордон на постійну або тимчасову роботу.

Головні чинники масової еміграції:

• велика різниця в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні й країнах Заходу;

• відсутність перспектив професійною зростання для багатьох здібних людей;

• економічна нестабільність у країні й невизначеність шляхів виходу з неї;

• відсутність безпеки громадян.

На жаль, нам не вдасться уникнути не тільки виїзду простої робочої сили, а й «відпливу умів», причому в багатьох випадках безповоротного. Економічні й професійні мотиви «відпливу умів» полягають у незадоволенні спеціалістів не тільки матеріальним станом, а й своїм статусом у суспільстві, низьким соціальним престижем, неможливістю сповна реалізувати творчі можливості.

Нині міжнародна міграція робочої сили перетворилася на суттєвий економічний, соціальний та гуманітарний фактор розвитку як країн походження, так і тих, що приймають. Кожна з сторін, яка бере участь у процесі обміну трудовими ресурсами, нама­гається здобути для себе конкретну користь. Що стосується України, то її в найближчий період чекає, найімовірніше, доля країни-постачальника робочих рук на європейський і світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигод:

по-перше, знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

по-друге, значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, станов­лять, за різними оцінками, 25-30 млрд. дол. США);

по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн — можливих користувачів її трудових ресурсів.

Крім того, міждержавні трудові міграції — важливий чинник надходження в країну нових технологій, досвіду роботи, перебудови професійної та кваліфікаційної структури зайнятості, швидкого й ефективного пристосування до умов світового ринку.

Проте цілком очевидне й те, що масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статево-віковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв'язків, їх послабленням.

Міграція — це двосторонній процес. Експортуючи власну робочу силу, Україна неминуче імпортуватиме іноземну робочу силу. Впровадження у виробництво закордонних технологій, освоєння «ноу-хау», створення СГТ, їх участь у приватизації спричинять приплив із-за кордону бізнесменів, менеджерів, комерсантів та інших фахівців. Можливі канали припливу іммігрантів:

по-перше, повернення на батьківщину частини тих українців, котрі живуть і працюють у Росії, інших країнах, що утворилися на теренах колишнього Союзу. Ця проблема потребує вирішення на міждержавному рівні;

по-друге, рееміграція патріотично налаштованих представників далекого зарубіжжя, які проживають у Північній та Південній Америці, Австралії та інших країнах світу;

по-третє, запрошення за потреби на роботу спеціалістів і робочих кадрів з різних країн Європи, Азії, Америки за ліцензіями. Поки що Україна використовує працю іноземних робітників у тих галузях виробництва, де через важкі умови праці відчувається нестача робочих рук. Це металургійна, швейна, суконна, взуттєва, машинобудівна та деякі інші галузі.

Таким чином, інтеграція України у світовий ринок праці пе­редбачає всебічне врахування тенденцій розвитку сучасної між­народної трудової міграції, її форм та особливостей, механізмуїїдержавного регулювання.

13.2. План семінарського заняття

Семінарське заняття 18

Питання для обговорення

1. Форми регулювання ММРС.

2. Роль Міжнародної організації праці в регулюванні ММРС.

3. Головні способи державного регулювання ММРС.

Семінарське заняття 19

Питання для обговорення

1. Україна на світовому ринку робочої сили.

2. Характеристика основних етапів та напрямів еміграції робочої сили з України.

13.3. Термінологічний словник

Міжнародна організація праці (МОП) – заснована у 1919 році, а з 1946 р. є спеціалізованим закладом ООН. До складу МОП входять 150 держав. МОП регулює трудові відносини: сприяє забезпеченню соціальної справедливості для трудящих, розроблює трудові стандарти, регламентує питання соціального страхування та забезпечення тощо.

Міжнародна організація з міграції (МОМ) – заснована у 1949 році як Міжнародна організація зі справ біженців (МОБ), пізніше її повноваження були розширені, і з 1989 р. вона перейменована у МОМ. До неї входять 81 держава, 46 з яких – члени, 35 – спостерігачі. МОМ здійснює регулювання міжнародних міграційних процесів і захист прав мігрантів.

Праця – фактор виробництва, фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату.

Рееміграція – повернення на батьківщину населення, що раніше емігрувало.

Світовий ринок праці – це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту.

13.4. Інформаційні джерела

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 2003. – 2-е изд. - С. 102-114.

2. Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. - М.:МО, 2001. - С. 321-340.

3. Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е.Рыбалкина. - М.:МО, 1998. - С.149-164.

4. Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2001. – С.158-215.

5. Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. - Чернівці,"Рута", 2003. - С. 116-125.

Тема 14. Теорії валютних курсів

14.1. Методичні поради до вивчення теми

 

Сучасні теорії валютних курсів виконують дві функції: по-перше, ідеологічну – направлена на обґрунтування життєздатності ринкової економіки; по-друге, практична – полягає в розробці методів регулювання валютного курсу, як складової валютної політики.

Для більшості теорій валютних курсів є характерним ряд рис: 1) заперечення теорії трудової вартості, вартісної основи валютного курсу, товарної природи грошей; 2) мінова концепція – перебільшення ролі сфери обігу при одночасній недооцінці виробничих факторів. Мінова концепція проявляється в еластичному, абсорбованому, монетарному підході до аналізу валютного курсу; 3) об’єднання кількісної та номіналістичної теорії грошей з концепцією міжнародної рівноваги.

Основне положення номіналістичної теорії грошей (гроші – продукт держави) поширюється економістами на валютний курс. На їх думку, валютний курс не має вартісної основи, а валютний паритет встановлюється державою залежно від її політики.

Засновник державної теорії грошей німецький економіст Г.Кнапп розглядав валютний курс, як продукт держави, пояснюючи його зміни рішеннями уряду, заперечуючи вартісну оцінку курсових співвідношень. Така заміна економічних категорій на юридичні пояснюється змішанням грошей з мірилом ціни та рахунковою грошовою одиницею.

Теорія паритету купівельної спроможності базується на номіналістичній та кількісній теоріях грошей. Її джерела ґрунтуються на поглядах англійських економістів Д.Юма та Д.Рікардо. Основне положення цієї теорії полягають в припущенні, що валютний курс визначається відносною вартістю грошей двох країн, яка залежить від рівня цін, а рівень цін від кількості грошей в обігу. Ця теорія направлена на пошук “курсу рівноваги”, який би забезпечував рівновагу платіжного балансу.

Теорія паритету купівельної спроможності хоч і признає реальну базу курсу валют – купівельну спроможність, одночасно заперечує його вартісну оцінку, перевищує роль стихійних ринкових факторів та недооцінює державні методи регулювання курсових співвідношень та платіжного балансу. Відсутність цільності цієї теорії сприяє її періодичному відродженню. Вона стала складовим елементом теорії монетаризму, прибічники якої перебільшують роль зміни грошової маси в розвитку економіки, інфляції та ринкового регулювання.

Теорію регульованої валюти було розроблено Кейнсом. Кейнсіанська теорія регульованої валюти виникла під впливом світової економічної кризи 1929-1933 р.р., коли проявилася нездатність ідей неокласичної школи, яка виступала за вільну конкуренцію та невтручання держави в економіку. На відміну теорії валютного курсу, яка передбачала можливість його автоматичного вирівнювання, на базі кейнсіанства було розроблено теорію регульованої валюти, яка представлена двома напрями.

Перший напрям – теорія рухомих паритетів, розроблена І.Фішером та Дж.М.Кейнсом. Фішер пропонував стабілізувати купівельну спроможність грошей шляхом маневрування золотим паритетом грошової одиниці. На відміну від Фішера, Кейнс захищав еластичні паритети стосовно нерозмінних кредитних та паперових грошей, оскільки вважав золотий стандарт пережитком минулого. Кейнс пропонував знижувати курс національної валюти з метою впливу на ціни, експорт, виробництво та зайнятість в країні з метою завоювання зовнішніх ринків.

Другий напрям – теорія курсів рівноваги або нейтральних курсів – підміняє паритет купівельної спроможності поняттям “рівновага курсу”. На думку західних економістів, нейтральним є такий валютний курс, який відповідає стану рівноваги національної економіки.

Теорія ключових валют. Історичним підгрунттям виникнення цієї теорії стала зміна сил в світі на користь США на базі посилення нерівномірності розвитку країн. Представниками теорії ключових валют були американські економісти Д.Вільямс, А.Хансен, британські економісти Р.Хотрі, Ф.Грецем та ін. Сутність даної теорії полягає в намаганні довести: 1) необхідність та неминучість поділу валют на ключові (долар США та британський фунт стерлінгів), тверді (валюти інших розвинених країн світу) та м’які або “екзотичні” валюти, які не відіграють помітної ролі в міжнародних економічних відносинах; 2) провідна роль долару США на противагу золоту (на їх думку долар США “не гірше, а навіть краще золота”); 3) необхідність орієнтації валютної політики всіх країн на долар США та підтримки його як резервної валюти, навіть якщо це вступає в проти рісся з національними інтересами.

Криза Бреттон-Вудської валютної системи виявив невідповідність тверджень про перевагу долару США над іншими валютами реальним подіям. Валюта США виявилася такою ж нестабільною, як і інші національні валюти.

Теорія фіксованих паритетів та курсів. Прибічники цієї теорії (Д.Робінсон, Д.Бикердайк, А.Браун, Ф.Грехем) рекомендували запровадити режим фіксованих паритетів, передбачивши їх зміну лише при фундаментальній незбалансованості платіжного балансу. Вони прийшли до висновку, що зміна валютного курсу – неефективний засіб регулювання платіжного балансу в зв’язку з недостатньою реакцією зовнішньої торгівлі на коливання цін на світових ринках в залежності від курсових співвідношень. Ця теорія мала значний вплив на формування принципів Бреттон-Вудської валютної системи, яка базувалася на фіксованих паритетах та курсах валют.

Теорія плаваючих валютних курсів. Представники цієї теорії – переважно економісти неокласичного (монетаристького) напряму. Сутність даної теорії полягає в обґрунтуванні наступних переваг режиму плаваючих валютних курсів у порівнянні з фіксованими:

- автоматичне вирівнювання платіжного балансу;

- вільний вибір методів національної економічної політики без зовнішнього тиску;

- втримання валютної спекуляції, оскільки при плаваючих валютних курсах вона набуває характер гри з нульовим результатом: один втрачає те, що здобуває інший;

- стимулювання світової торгівлі;

- валютний ринок краще ніж держава визначає курсові співвідношення валют.

На думку монетаристів, валютний курс повинен вільно коливатися під впливом ринкового попиту та пропозиції, а держава не повинна його регулювати.

Нормативна теорія валютних курсів. Ця теорія розглядає валютний курс як додатковий інструмент регулювання економіки, пропонуючи використання гнучкого курсу, який контролюються державою. Ця теорія називається нормативною, оскільки її автори вважають, що валютний курс має ґрунтуватися на паритетах та угодах, які встановлені міжнародними організаціями.

14.2. План семінарського заняття

Семінарське заняття 20

Питання для обговорення

1. Поняття валюти та її види.

2. Валютний курс та механізм його формування.

3. Фактори, які впливають на валютний курс.

Семінарське заняття 21

Питання для обговорення

1. Теорія паритету купівельної спроможності.

2. Теорія регульованої валюти.

3. Теорія фінансових паритетів та курсів.

4. Теорія ключових валют.

5. Інші теорії валютних курсів.

14.3. Інформаційні джерела

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. – С. 157-178.

2. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. – 2-ге вид., перероб. й доп. – К.: Т-во “ Знання “, КОО, 1999. – 305 с.

3. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси: Підручник. – К.:Знання-Прес,2002.-311с.

4. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини:Навч.посібн.для студентів економічних спеціальностей. Львів: Видавництво Державного університету “Львівська політехніка”,2003. - С.166-186.

5. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник / Под ред. Л.Н. Красавиной. – М.: Финансы и статистика, 2000. – С.36-86.

6. Рязанова Н.С. Міжнародні фінанси: Навч.-метод. посібник для самост. вивч.дисц. – К.: КНЕУ, 2001. – 119 с.

7. Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2001. – С.46-98.

8. Шемет Т.С. Міжнародні фінанси: Підручник / За заг.ред. А.А. Мазаракі. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2000. – 336 с.

Тема 15. Світовий валютний ринок

15.1. Методичні поради до вивчення теми

Валютні ринки (третій елемент світової системи):

- як економічна категорія – це система стійких економічних та організаційних відносин, пов’язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах;

- як інституціональний механізм - це сукупність установ і організацій – ТНБ, валютні біржі, інші фінансові інститути, що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.

Першим таким валютним ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіційної ціни,, що була закріплена міжнародним договором. Офіційна ціна золота за одну тройську унцію (31,1035г) становила в 1837-1934рр. – 20,67дол.США. Остання офіційна ціна золота становила 42,22 дол. США..

Валютні ринки в сучасному розумінні склалися в XIX ст. Цьому сприяли наступні передумови:

- розвиток міжнародних економічних зв’язків

- створення світової валютної системи, що покладає на країни – учасниці визначені обов’язки у відношенні їх національних валютних систем

- широке поширення кредитних засобів міжнародних розрахунків

- посилення концентрації і централізації банківського капіталу, розвиток кореспондентських відносин між банками різних країн, поширення практики ведення поточних кореспондентських рахунків в іноземній валюті

- вдосконалення засобів зв’язку – телеграфу, телефону, телексу, що спростили контакти між валютними ринками та знизили ступінь валютного і кредитного ризиків

- розвиток інформаційних технологій, швидкісна передача повідомлень про курси валют, банки, стан їх кореспондентських рахунків, тенденції в економіці та політиці.

Основні особливості сучасних валютних ринків:

- Інтернаціоналізація валютних ринків

- Операції на валютних ринках здійснюються безперервно

- Техніка валютних операцій уніфікована, розрахунки здійснюються по кореспондентським рахункам банків.

- Відбувається широкий розвиток валютних операцій з метою страхування валютних та кредитних ризиків.

- Спекулятивні та арбітражні операції набагато переважають валютні операції.

- Спостерігається нестабільність валют

- Функції валютного ринку полягають в наступному:

- Обслуговування міжнародного обігу товарів, послуг і капіталу

- Формування валютного курсу під впливом попиту та пропозиції

- Надання механізмів для захисту від валютних ризиків, руху спекулятивних капіталів, інструментів для здійснення цілей грошово-кредитної політики центрального банку

З функціональної точки зору валютні ринки забезпечують:

¨ своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

¨ страхування валютних та кредитних ризиків;

¨ взаємозв’язок світових валютних, кредитних та фінансових ринків;

¨ диверсифікацію валютних резервів банків. Підприємств, держав;

¨ регулювання валютних курсів (ринкове та державне);

¨ отримання спекулятивного прибутку їх учасниками у вигляді різниці курсів валют;

¨ проведення валютної політики, спрямованої на державне регулювання економіки, а в останній час – як складова макроекономічної політики в межах групи країн (“вісімки”, ОЕСР,ЄС).

Основний товар валютного ринку – люба фінансова вимога, визначена в іноземній валюті

Превалюючими на валютному ринку є операції з валютними депозитами до запитання.

Основні учасники валютного ринку:

- комерційні банки,

- фірми, які здійснюють зовнішньоторговельні операції,

- -компанії, які здійснюють закордонні вкладення активів (Investment Funds, Mohey Market Funds,International Corporations)(Ксерокс, Нестле, Дженерал Моторс).

- Центральні банки,

- Приватні особи,

- Валютні біржі,

- Валютні брокерські фірми.

Учасники валютного ринку здійснюють декілька основних функцій:

§ Грошові перекази

§ Хеджування

§ Клірингові розрахунки

§ Кредитні операції

Структура валютного ринку:

По суб’єктах

§ Міжбанківський (прямий і брокерський)(65%обсягу всіх операцій на світовому валютному ринку припадає на міжбанківський ринок)

§ Клієнтський(35% обсягу всіх операцій на світовому валютному ринку припадає на цей ринок)

§ Біржовий

§ Торгівля через валютну біржу

§ Торгівля деривативами

По терміновості операцій

§ Спот ринок (поточний)

§ Форвардний ринок (терміновий)

§ Своп ринок)

По функціям

§ Обслуговування міжнародної торгівлі

§ Чисто фінансові трасфери (спекуляція, хеджування, інвестиції)

Відносно валютних обмежень

§ Вільні

§ Обмежені

По застосуванню валютних курсів

§ З одним режимом

§ З кількома режимами

В залежності від обсягу і характеру валютних операцій

§ Глобальні (світові)

§ Регіональні (міжнародні)

§ Внутрішні (національні)

Структура валютного ринку по обсягам операцій.

Угоди спот –41%

Прямі форварди і свопи-53%

Ф”ючерси і опціони –6%

Географічна структура:

1.Європейський ринок – Лондон, Франкфурт–на-Майні, Париж, Цюрих.

2.Американський ринок –Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес, Монреаль.

3.Азіатський –Токіо, Гонконг, Сінгапур, Бахрейн.

За десять років з1990 року по 2000 рік обсяг операцій на валютному ринку зріс в 2 рази. Якщо щоденний обсяг операцій в 1990 році складав 880 млрд. доларів, то в 2000 році –1900 млрд.доларів. Щоденний обіг ринку валюти зростав у середньому в 90-х роках до10%.

Функціонування валютних ринків не зупиняється ні на хвилину. Свою роботу у календарних добах вони починають на Далекому Сході, у Нової Зеландії (Велінгтон), і проходять при цьому послідовно часові пояси – у Сіднеї, Токіо, Гонконзі, Сінгапурі, Бахрейні, Москві, Франкфурті, Лондоні і закінчують у Нью-Йорку та Лос-Анджелесі. Звичайно валютні та фінансові ринки країни працюють 8-9 годин.

Переважна частина операцій здійснюється на валютних ринках:

- Лондона, Нью-Йорка, Токіо – на них припадає 55% світової торгівлі валюти

(від 161 до 464 млрд. дол. у день; долар і німецька марка найбільш поширені валюти)На операції іноземних банків з валютою у Лондоні припадає –79%, у Нью-Йорку – 46%, у Токіо – 49%.

-Сінгапур, Гонконг, Цюрих, Франкфурт відносяться до другої категорії валютних ринків за щоденним обсягом операцій. На них здійснюється на добу операцій на суму – 76-105млрд.дол.

28% обсягу операцій на світовому валютному ринку належить трьом найбільшим учасникам валютного ринку – Deutsch Bank, Chase Manhattan Bank, Citibank.

Котирування валюти це:

· Здатність оцінюватись;

· Встановлення курсів іноземних валют відповідно до чинного законодавства та існуючою практикою

Валютні котирування можуть бути:

- офіційними і здійснюватися уповноваженими банками, державними органами, спеціальними підрозділами на валютних, фондових і товарних біржах;

- ринковими й здійснюватися великими компаніями та банками на неофіційному ринку.

Методи котирування іноземної валюти до національної:

- Прямий – це вираження одиниці іноземної валюти у національній:1долар США = 5,05 гривні.

- Непряме – це вираження одиниці національної валюти в іноземній. Переважно цей метод застосовується у Великобританії та її колишніх колоніях:1британський фунт стерлінгів = 0.5 дол. США.

Між двома методами немає економічної різниці, сутність валютного курсу єдина.

Котирування валют для торгово-промислової клієнтури, як правило, базується на крос-курсі.

Крос-курс - це співвідношення між двома валютами. Яке випливає з їх курсів щодо третьої валюти.

15.2. План семінарського заняття

Семінарське заняття 22

Питання для обговорення

1. Поняття валютного ринку.

2. Характеристика основних видів валютних ринків.

3. Особливості функціонування світового валютного ринку.

Семінарське заняття 23

Питання для обговорення

1. Характеристика регіональних валютних ринків.

2. Європейська та регіональна валютна інтеграція.

3. Особливості функціонування валютного ринку України.

15.3. Інформаційні джерела

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. – С. 157-178.

2. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. – 2-ге вид., перероб. й доп. – К.: Т-во “ Знання “, КОО, 1999. – 305 с.

3. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси: Підручник. – К.:Знання-Прес,2002.-311с.

4. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини:Навч.посібн.для студентів економічних спеціальностей. Львів: Видавництво Державного університету “Львівська політехніка”,2003. - С.166-186.

5. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения: Учебник / Под ред. Л.Н. Красавиной. – М.: Финансы и статистика, 2000. – С.36-86.

6. Пискулов Д.Ю.Теория и практика валютного дилинга // Foreign Exchange and Money Market Operations: Прикладное пособие. - 3-е изд., испр. доп. -М.: ДИАГРАММА, 1998. – 256 с.

7. Рязанова Н.С. Міжнародні фінанси: Навч.-метод. посібник для самост. вивч.дисц. – К.: КНЕУ, 2001. – 119 с.

8. Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2001. – С.46-98.

9. Шемет Т.С. Міжнародні фінанси: Підручник / За заг.ред. А.А. Мазаракі. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2000. – 336 с.

 

Тема 16. Світова валютна система

16.1. Методичні поради до вивчення теми

Валютна система – цеформа організації та регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством чи міжнародними угодами. Це сукупність двох елементів:

1) валютного механізму - правові норми та інструменти, що їх представляють як на національному так і на міжнародному рівнях;

2) валютних відносин – повсякденні зв’язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків.

Національна валютна система – це форма економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Міжнародна(регіональна) валютна система -це специфічна організаційно-економічна форма відносин ряду країн у валютній сфері, спрямована на стимуляцію інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув’язку. Існує в межах певних інтеграційних об’єднань. Яскравим прикладом міжнародної (регіональної) валютної системи служить Європейська валютна система.

Світова валютна система:

- це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю;

- це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у межах світового господарства;

- включає міжнародні організаційні інститути та комплекс міжнародно-договірних і державно-правових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів.

Головне завдання світової валютної системи полягає у:

- ефективному опосередкуванні платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

- створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

- забезпеченні безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Світова валютна система склалась до середини XIX ст. Характер її функціонування і стабільність залежать від ступеня відповідності її принципів структурі світового господарства, розстановки сил та інтересам ведучих держав.

Хоча світова валютна система переслідує глобальні світогосподарські цілі та має особливий характер функціонування, вона тісно пов’язана з національними валютними системами, діє як грошова система окремих країн і виконує східні функції.

Функції світової грошової системи

- здійснює платежі для покриття угод між суб’єктами господарювання;

- забезпечує стійку одиницю вартості и стандарт відкладених платежів.

Основна відмінність функціонування світової грошової системи від національної -це те, що міжнародні розрахунки звичайно припускають існування операцій з іноземною валютою мінінімум для однієї зі сторін, яка приймає участь в угоді. Операції з іноземною валютою звичайно здійснюються на ринку іноземної валюти.

Основними етапами створення світової валютної системи є:

- становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою;

- формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи;

- створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів.

Криза світової валютної системи – загострення валютних протиріч, різке порушення її функціонування, що проявляється у невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва.

Криза світової валютної системи веде до знищення старої системи та заміни її новою, яка забезпечує відносну валютну стабілізацію. У своєму розвитку світова валютна система до сучасного часу пройшла чотири етапи.