! Мисли'вці, наздожену'ть, вовчи'сько, ряту'ючись, схова'тися, жену'ться, Кри'ша, Ю'ріса, Кла'вса, Я'ніс, сподіва'тися, поряту'нку, недарма'.
Біблійні легенди
Створення світу
Спочатку Бог створив небо та землю. Земля була порожня, і над безоднею була темрява, Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог, що світло добре, і Бог відділив світло від темряви. Бог назвав світло «день», а «темряву» – ніч. І був вечір, і був ранок – день перший.
Сказав Бог: «Нехай посеред вод буде твердь, і нехай вона розділяє води». І Бог учинив твердь, і відокремив воду під твердю від води над твердю. І сталося так. І назвав Бог твердь «Небо». І був вечір, і був ранок – день другий.
І сказав Бог: «нехай збереться вода з-попід неба до одного місця, і не хай з’явиться суходіл, І сталося так. І назвав Бог суходіл «земля», а місце зібрання води назвав «море». І Бог побачив, що добре воно. І сказав Бог: «Нехай земля вродить рослини: ярину, що розсіває насіння, плодові дерева, що родять плоди з насінням». І сталося так. І земля породила рослини: і траву, і плодові дерева. І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок – день третій.
Сказав Бог: «Нехай будуть світила на небесній тверді, щоб відділити день від ночі, і нехай вони стануть знаками для пір року, і днями, і роками. І нехай світила світять над землею». І сталося так. І зробив Бог два світила великі: велике світило, щоб воно керувало днем, і мале світило, щоб керувало ніччю, а також зірки. І Бог побачив, що це добре. І був вечір, і був ранок – день четвертий.
І сказав Бог: «Нехай у воді кишать живі створіння, й нехай птаство літає над землею під небесною твердю». І Бог побачив, що добре воно. І поблагословив їх Бог: «Виповнюйте воду в морях, а птаство нехай розмножується на землі!» І був вечір, і був ранок – день п’ятий.
Тоді сказав бог: «Нехай земля виведе з себе живі створіння: худобу, плазунів і диких звірів». І сталося так. І побачив Бог, що добре воно.
Створення людини
І сказав Бог: «Створімо людину за Нашим образом і подобою, і нехай панує над рибою, птаством, худобою, звірами, плазунами», ІЦ Бог створив людину на Свій образ як чоловіка та жінку. І поблагословив їх Бог: «Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над всіма плазунами!» І сказав Бог: «Оце дав я вам ярину, плодові дерева, нехай буде вам на поживу! А трава хай буде на поживу звірині, птаству, плазунам». І сталося. І побачив Бог: усе, що зробив, – вельми добре! І був вечір, і був ранок – день шостий.
А сьомого дня Бог спочив від усього свого діла. І благословив цей день.
Створення раю
У дні творення не було на землі жодної польової рослини, і жодна ярина польова не росла, бо дощу на землю Господь Бог не давав, і не було людини, аби порати землю. І пара з землі підіймалась, і напувала всю землю. А відколи створив Господь Бог людину, він насадив рай в Едемі на сході і там осадив створену людину.
І зростив Господь Бог із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю, і дерево пізнання добра і зла. І річка з Едему виходить, щоб поїти рай. Людина мала порати й доглядати рай.
Адамові Господь бог наказав: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева добра й зла не їж, бо тільки-но з’їси із нього – напевно помреш!»
Вигнання з раю
Адам і Єва, його дружина, тоді ще не носили одягу й ходили голі, але нікого не соромилися.
Але змій був хитріший над усю польову звірину, яку створив Господь Бог. І спитав він жінку:
– Бог і справді заборонив їсти плоди дерев раю?
Жінка відповіла:
– Плоди дерев у саду ми можемо їсти, але плоди дерева, що в середині раю, Бог заборонив чіпати, бо можна померти.
І сказав змій жінці:
– Не вмрете! Бо відає Бог, що просто ваші очі розкриються, і ви, немов Боги, пізнаєте добро й зло.
Побачила жінка, що плоди ці їстівні й принадні, та й кортить усе знати. І взяла та скуштувала плід і дала чоловікові своєму, і він з'їв. І розкрилися очі в обох, і пізнали, що голі вони. І зшили вони фігове листя та поробили собі опаски.
І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяла денна прохолода. І сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю. І гукнув Господь Бог Адама:
– Де ти?
А той відповів:
– Я почув Твій голос у раю, злякався і сховався, бо я голий. Господь спитав:
– Хто сказав тобі, що ти голий? Чи не їв ти із забороненого дерева? Адам відказав:
– Жінка, яку ти дав мені, дала мені плід з того дерева, і я їв. Тоді Господь Бог звернувся до жінки:
– Що ти накоїла?
Жінка відказала:
– Змій спокусив мене, і я їла. І сказав Господь Бог змію:
– Будеш ти за це все проклятий і до кінця днів своїх плазуватимеш на череві та їстимеш землю. – А тоді звернувся до жінки: – Я примножу твої терпіння, і ти в муках народжуватимеш дітей, тягтимешся до чоловіка, а він пануватиме над тобою.
І наказав Адамові:
– За те, що ти послухав жінку та їв з того дерева, проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї все життя. Тернину й осот вона буде тобі родити, і ти будеш їсти польову траву. У поті свого чола ти їстимеш хліб, аж поки не повернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох і до пороху вернешся.
І дав Адам ім'я своїй жінці Єва, бо вона була мати всього живого. І зробив Господь Бог Адамові та жінці його одежу зі шкури й зодягнув їх. І сказав Господь Бог:
– Ось став чоловік, немов один із Нас, знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки ще й до дерева життя, аби з’їсти його плід і жити довіку.
І вислав його Господь Бог із раю, щоб порати землю, з якої він був узятий: вигнав Господь Бог Адама. А на схід від Едему поставив херувима з полум’яним мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя.
Вавілонська вежа
Це було так давно, що вже ніхто й не пам’ятає, коли це було. Розповідають, одначе, бу/цімто в ті часи всі люди однією мовою говорили й усі одне одного розуміли.
І закорті/ло людям лишити пам’ять про себе довічну:
– А нумо зберемося разом та й побудуємо вежу високу! – мовив один.
Зраділи всі та й загукали:
– Ми збудуємо вежу, ми збудуємо вежу аж до самого неба!
Обрали гору високу – та й почалася робота! Хто глину місить, хто з неї цеглини ліпить, хто у печах обпа/лює, хто на гору підвозить. А на горі вже люди ждуть, цеглини приймають та з них вежу складають.
Всі працюють, усі співають, весело всім.
Будувалася вежа не рік і не два, Самих цеглин для неї знадобилося тридцять п’ять мільйонів! Та й собі довелося будинки побудувати, аби було де після трудів одпочивати, а побіля будинків насаджати дерев та кущів, аби птицям було де співати.
Ціле місто виросло навколо гори, на якій будувалася вежа. Місто Вавілон.
А на горі з кожним днем усе вище й вище, уступами підводилася вежа-красуня: знизу широка, догори все вужча й вужча. І кожен уступ цієї вежі фарбували в інший колір: у чорний, жовтий, червоний, зелений, білий, жовтогарячий. Верх придумали зробити синім, щоб наче небо, а покрівлю – золотою, щоб, як сонце, виблискувала.
І ось вежа майже готова. Ковалі вже золото кують для покрівлі, маляри пензлі занурюють у відра із синьою фарбою. Та ранком, звідки не візьмись, поміж людей з’являється сам Бог Ягве. Не сподобався йому їхній за/мір (намір) – досягти неба, де живе Бог.
«Це тому примудрилися вони свою вежу Ви будувати, – подумав він, – що у них спільна мова і кожна людина розуміє іншу. От вони і домовились!»
І наслав Ягве на землю страшенну бурю. Поки буря вирувала, вітер поніс усі слова, котрі люди звикли одне одному говорити.
Невдовзі буря вщухла, і люди знову стали до роботи. Вони ще не знали, яка біда їх спіткала. Покрівельники пішли до ковалів сказати, щоб ті швидше кували листи для покрівлі. А ковалі не розуміють ані слова.
В усьому місті Вавілоні люди перестали розуміти одне одного.
Маляр кричить:
– Фарба скінчилась!
А в нього виходить:
–Но мор пент!
– Нічого не розумію! – кричить йому інший.
А виходить:
– Женком пренепа!
І по всьму вавілону лунають слова, зрозумілі одним і незрозумілі іншим.
– Віндадори!
– Харакірі!
– Бобеобі!
–Дзин!
Покидали всі роботу, блукають, наче у воду опущені, та шукають: хто б міг їх зрозуміти?
І почали люди збиратися купками –хто з ким однаково говорить, той і намагається триматися того. І замість одного народу вийшла сила-силенна різних народів.
І розійшлися люди в різні кінці землі, кожен народ у свою сторону – будувати свої міста. А вежа почала потроху розвалюватися.
Але поде/йкують, що досі у кожному місті можна знайти уламки цегли від Вавілонської вежі. Тому що багато хто носив їх із собою на згадку про ті часи, коли на землі мир панував і люди розуміли одне одного.
