Апостол Андрій на Київських горах

Було це дуже давно. Рікою Дніпром пливло судно. А на судні люди чудні, немов з іншого світу. Пливли і наспівували молитви. Припливли до берега. Києва тоді ще тут не було.

– Тут заночуємо! – сказав сивий, мов голуб, старець. Був це апостол Андрій зі своїми учнями. Розклали вогонь, зготовили вечерю. Вечеряли. Навколо тиша, хлюпочуть об береги хвилі Дніпра.

– Чарівна країна!

?????

Помолились, розклали намет. Полягали й поснули. А вранці апостол Андрій побудив своїх учнів і сказав:

– Зрубайте дуба, витешіть хреста й укопайте його на найвищій горі. Учні зрубали дуба, витесали хреста. З піснею винесли на вершок гори. А як укопали хреста, то апостол Андрій сказав:

– І засяє на цих горах благодать Божа. Збудується тут місто велике, і з міста цього піде слово Боже у всі краї.

– Амінь, амінь! Хай буде воля Господня, – проказали учні. Вони сіли в судно і відпливли. На найвищій горі в сонячному промінні яснів хрест.

– О, щаслива земле, багата й гарна! Щоб тільки народ, що живе тут, умів і хотів цінувати дар цей Господній! – сказав апостол Андрій.

Минуло багато літ. Прийшли на те місце три рідні брати, які називалися: Кий, Щек і Хорив. А з ними ще була їхня сестричка Либідь. Стали вони над Дніпром, і найстарший Кий сказав:

– Ось тут заложимо оселю для себе і для тих купців, що сюди будуть приїжджати!

Вони вирубали ліс і побудували перші хати. А те збудоване місце обвели рвом і загородили. І назвали цю оселю місто Київ, значить місто Кия. А від їх сестри пішла назва річки Либідь, що й тепер попід Київ тече.

Ця оселя що раз більшала і багатіла. Так росла і розцвітала столиця нашої України – Київ.

? Цей твір – казка, легенда, переказ? Доведіть свою думку.

Про що ви дізналися з цього твору? Розкажіть.

Визначте головного героя. Опишіть, яким ви його уявляєте. Які слова тексту вам допомогли в цьому?

Прочитайте і поясніть слова апостола Андрія.

Українські народні казки

Вовк та козенята

Була собі коза. У неї було семеро козенят. Зробила вона собі хатинку в лісі. Кожного дня ходила коза в ліс за їжею. Сама піде, а діткам накаже замкнути хатинку і нікому дверей не відчиняти.

Повернеться коза, постукає ріжками в двері й заспіває:

— Ой ви, діточки, козеняточка!

Відімкнітеся, відчинітеся!

Ваша мати прийшла,

молока принесла.

Козенята почують матір і відімкнуть двері. Мати їх погодує і знову піде в ліс, а козенята міцно-преміцно замкнуть двері і чекають матір.

Вовк підслухав, як коза співає. Тільки коза пішла в ліс, а вовк підбіг до хатинки і завив грубим голосом:

— Ой ви, дітки, козенятка!

Відімкніться, відчиніться!

Ваша мати прийшла,

молока принесла.

А козенята відповідають:

— Чуємо, чуємо,— та не материн це голосок. Наша матінка співає тонесеньким голоском та й приказує не так.

Не відчинили козенята вовкові. Постояв він, постукав і пішов.

Повернулася коза додому і похвалила діток за те, що вовкові дверей не відчинили.

? Цей твір – казка, оповідання…? Доведи свою думку.

Прочитай казку мовчки. Чим відрізняються пісеньки кози і вовка?

Як козенята дізналися, що то була не їхня мати?

За що коза похвалила діток?

Підготуйся до читання казки вголос.

Які слова в тексті підказують, як слід читати слова кози та вовка?

Коза-Дереза

Жив собі дід да баба. І була в їх коза. Погнала баба пасти козу. Пасе-пасе да й напоїть, ні хвилинки не постоїть А ввечері жене козу додому. Пригнала додому, а дід стоїть на воротях у червоних чоботях, кийком підпирається, у кози питається:

– Кізонько моя люба да мила, чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, не пила й не їла. Як бігла через місточок, вхопила кленовий листочок. Як бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку. Тільки пила й їла.

Дак дід бабу не пустив більше, щоб вона гонила пасти. На другий день внучку послав – жени ти, внучко!

Внучка пасе-пасе да й напоїть, ні хвилинки не постоїть, і травичку рвала да козу годувала. А ввечері жене її додому. А дід стоїть на воротях у червоних чоботях, кийком підпирається, в кізоньки питається:

– Кізонько моя люба да мила, чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, не пила й не їла! Як бігла через місточок – вхопила кленовий листочок, як бігла через гребельку – вхопила водиці крапельку. Тільки, дідусю, пила й їла!

Прогнав дід внучку.

На третій день погнав козу сам. Пас уже ж, пас її добре. А ввечері жене її додому. Угнав у село, вона пішла. А він городами, став на воротях у червоних чоботях, кийком підпирається, в кізоньки питається:

– Кізонько моя люба да мила, чи ти пила, чи ти їла?

– Ні, дідусю, не пила й не їла. Як бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, як бігла через гребельку – вхопила водиці крапельку. Тільки, дідусю, пила й їла.

Дак дід тоді прив'язав її в повітці да як зачав бити! Коза кричить:

– Не мене! Не мене! А він б'є, а він б'є.

– Щоб не брехала! — каже.

Дак вона як одірвалася, да як вискочила з повітки й побігла. Забігла аж у ліс. Біжить-біжить. Коли там хатка лисиччина була. Дак вона дверці турнула, да в хатку, да на піч – сіла й сидить. Коли лисичка приходить. Бачить – дверці повалені. Дак лисичка й питає:

– А хто-хто в лисиччиній хатці? А коза з печі:

– Я коза-дереза,

З-під бока луплена,

За три копи куплена.

Як дам рогом –

Будеш за порогом.

Ріжками заколю,

Ніжками затопчу.

Хвостиком верть –

Тут тобі й смерть!

Лисичка злякалася, сіла під хаткою да й плаче. Коли ведмідь іде:

– Здорова, лисичко-сестричко!

– Здоров, ведмедику-братику!

– А чого це ти плачеш?

– Ой, як же мені не плакати? Як у моїй хаті звір страшний-страшезний сидить, що не можна й вигнати.

– Ану йдемо, я вижену!

Увійшли. Він через поріг переступив да:

– А хто-хто в лисиччиній хатці? А коза з печі:

– Я коза-дереза,

З-під бока луплена,

За три копи куплена.

Як дам рогом –

Будеш за порогом.

Ріжками заколю,

Ніжками затопчу.

Хвостиком верть –

Тут тобі й смерть!

Ведмідь — назад! Каже:

– Е, лисичко-сестричко, я боюсь!

Да й побіг. А лисичка сидить, плаче знов. Коли вовчик іде.

– Здорова, лисичко-сестричко! Чого це ти плачеш?

– Здоров, вовчику-братику! Як же мені не плакати, як у моїй хаті звір страшний-страшезний сидить, що й вигнати не можна.

– Ану йдемо, я вижену!

– Е, – каже, – ведмідь гонив, да не вигнав, то й ти не виженеш!

– Ану ж ідемо! Зайшли. А вовчик:

– А хто-хто в лисиччиній хатці? А коза з печі:

– Я коза-дереза,

З-під бока луплена,

За три копи куплена.

Як дам рогом –

Будеш за порогом.

Ріжками заколю,

Ніжками затопчу.

Хвостиком верть –

Тут тобі й смерть!

Вовчик – назад з хати!

– Е, – каже, – лисичко-сестричко, боюсь!

Побіг вовчик. А лисичка сидить, плаче знов. Коли зайчик біжить.

– Здорова, лнсичко-сестричко!

– Здоров, зайчику-братику!

– А чого це ти плачеш?

– Ой, як же мені й не плакати, як у моїй хаті звір страшний-страшезний сидить, що не можна й вигнати.

– Ану йдемо, я вижену!

– Е, – каже, – куди тобі вигнати! Вже ведмідь гнав – не вигнав, вовк гнав – не вигнав, а тобі – куди там тобі вигнати!

– Ану ж ідемо! Увійшли в хату. Зайчик:

– А хто-хто в лисиччиній хатці? А коза з печі:

– Я коза-дереза,

З-під бока луплена,

За три копи куплена.

Як дам рогом –

Будеш за порогом.

Ріжками заколю,

Ніжками затопчу.

Хвостиком верть –

Тут тобі й смерть!

Де-е! Зайчик тільки писнув з хати. Каже:

– Куди там мені вигнати!

І побіг, А лисичка сіла да й плаче. Коли лізе рак.

– Здорова, лисичко-сестричко!

– Здоров, рачок-братичок!

– А чого це ти плачеш?

– Ой, як же мені не плакати, як у моїй хаті звір страшний-страшезний сидить, що не можна й вигнати!

– Ану ж, ідемо. Я вижену.

– Е, куди тобі вигнати! Ведмідь гонив – не вигнав, вовк гонив – не вигнав, зайчик гонив – не вигнав, а ти такий малий – виженеш!

– Ану ж ідемо,— каже рачок. Увійшли в хату. Дак рак:

– А хто-хто в лисиччиній хатці? А коза з печі:

– Я коза-дереза,

З-під бока луплена,

За три копи куплена.

Як дам рогом –

Будеш за порогом.

Ріжками заколю,

Ніжками затопчу.

Хвостиком верть –

Тут тобі й смерть!

А рачок каже лисичці:

– Ану, підсади мене на піч!

Дак лисичка підсадила його. Дак рак каже:

– А я – рак-неборак,

Як ущипну – буде знак!

Да козу щип! щип! А коза:

– Не мене! Не мене! Да з печі. І побігла.

Дак лисичка така рада! Залишила рачка жити в себе. Да й живуть-поживають. І добра наживають.

 

Когут, песик і лис

Жив собі дідусь з бабусею, та жили вони в великій бідноті. Всього майна у них тільки й було, що один когут і одна собачка. Та й цим не було що їсти дати. То раз каже голодна собака до когута:

– Знаєш що, брате когутику?

– Не знаю, – каже когутик.

– А що, якби ми пішли в ліс? Тут нам жити важко, ходімо, може, що попоїсти трапиться.

– Ходімо – каже когут, – гірше не буде!

І пішли вони в світ за очі. Ідуть так цілий день. Аж стало вечоріти; пора нічлігу пошукати. Зійшли вони з дорога в ліс і побачили велике дуплаве дерево. Когут сів на галузці, а пес заліз у дупло, і заснули.

Рано, скоро світ, когут затяв: «Ку-ку-рі-ку-у!»

Почув цей голос лис; захотілося йому когутячого м'яса на снідання, тому підійшов він до когута та й став його вихвалювати.

– От, – каже лис, – що когут, то когут! Такого птаха я ніколи й не бачив. І пір'я прегарне, і гребінь хоч куди, а голос – то розкіш. Злети-но до мене, красавче!

– А чого? – питає когут.

– Підеш до мене в гості; у мене нині свято, я тобі гарного горошку дам.

– Добре, – каже когут. – Але мені самому якось ніяково йти. Зі мною ще є мій товариш.

«От яке щастя! – подумав собі лис. – Замість, одного буде два когути!»

– А де ж твій товариш? – питає когута. – Я і його попрошу в гості.

– А там, в дуплі, ночує!

Лис кинувся до дупла, а пес його за шию хап! і Зловив і роздер.

Не впусти рака з рота

Летіла ворона понад морем, дивиться – лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні:

– Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!

– Угу! – каже ворона, не роззявляючи рота.

– І братів, і сестер твоїх знав, – каже рак, – що за добрі люди були!

– Угу! – гугнить ворона, а рака міцненько держить.

– Та вже хоч вони і гарні люди, – каже рак, – а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!

– Еге! – крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.

От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть:

– Упустив рака з рота.

А як кого остерігають, то кажуть:

– Гляди, не впусти рака з рота.

Ріпка

Був собі Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби донечка Мінка, а в дочки собачка Фінка, а в собачки товаришка киця Варварка, а в киці вихованка мишка Сіроманка.

Раз весною взяв дід рискаль та й мотику, скопав у городі грядку велику, мервицею попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірочку дрібку – та й посадив ріпку.

Працював дід немарно: зійшла ріпка гарно. Щодень йшов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку підливав, їй до життя охоти додавав.

Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потому як буряк, потому як кулак, потому як два, а на кінці стала така, як дідова голова.

Тішиться дід, аж не знає, де стати.

– Час, – каже, – нашу ріпку рвати.

Пішов він у город: гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, вперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дід бабу Марушку:

– Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи! Взяв дід ріпку за чуб, баба діда за плече – тягнуть, аж піт тече! Торгає дід ріпку за чівку, торгає баба діда за обшивку, працюють руками, упираються ногами – промучилися увесь день, а ріпка садить у землі, як пень. Кличе баба дочку Мінку:

– Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!

Пішли вони у город: гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, торгають руками, упираються ногами – промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дочка собачку Фінку:

– Ходи, Фіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи! Пішли вони в город: гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку. Торгає дід ріпку за чівку, баба діда за обшивку, дочка бабу за запаску, сучка дочку за спідничку – промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе собачка кицю Варварку:

– Ходи, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи! Пішли вони в город: гуп, гуп!

Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця сучку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами – промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе киця мишку Сіроманку:

– Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи! Пішли вони в город: гуп, гуп!

Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця сучку за хвостик, мишка кицю за лапку – як потягли, як потягли, та й бала-бунц!

Упала ріпка на діда Андрюшку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Фінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусь у шпарку.

 

Рукавичка

Ішов дід лісом та й загубив рукавичку.

От біжить мишка, влізла в ту рукавичку та й каже:

— Тут я буду жити!

Коли це жаба плигає та й питає:

— А хто, хто в цій рукавичці живе?

— Мишка-шкряботушка. А ти хто?

— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!

— Іди!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає:

— А хто, хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

— Іди!

От уже їх троє. Коли це біжить лисичка — та до рукавички:

— А хто, хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?

— А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

— Та йди!

Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовк та й собі до рукавички, питається:

— А хто, хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?

– Я вовчик-братик! Пустіть і мене!

– Та вже йди!

Вліз і той, – уже їх п’ятеро. Де не взявся, біжить кабан:

– Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?

— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!

— Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?

— Та вже влізу, пустіть!

— Та що вже з тобою робити, йди!

Вліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщить кущами, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:

— А хто тут, хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?

—Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!

— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?

— Та якось будемо.

— Та вже йди, тільки скраєчку!

Вліз і той,— семеро стало. Та так уже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься...

! Шкрябо'тушка, скрекоту'шка, скрає'чку, розі'рветься.

? Хто обрав собі за житло дідову рукавичку?

Підготуйся прочитати казку в особах, правильно передаючи слова кожного з героїв.

Як у казці названо мишку? Жабку? Зайчика? Кабана? Ведмедя? Поясни чому.

Лисиця та Їжак

Поверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду. Іде солодкими оченятами позирає.

Назустріч їжак.

– Здоров був, їжаче!

– Здоровенькі й ви будьте, – відповів їжак і згорнувся клубочком.

–Як здоров’ячко?

–Спасибі!

–А давно ми не бачилися, голубчику. Давай на радощах поцілуємося.

Згорнувся їжак іще тугіше, засопів.

– Не можу, – відповідає. – Я ще не вмивався.

– А знаєш, – каже лисиця, – я тепер уже не їм м’яса, самі овочі. Сьогодні цілий ранок з кроликами на капусті паслася. Та й наїлася ж!

– Та що ви кажете?! А я оце хотів сказати, що біля старої вільхи виводок тетеревенят пасеться.

– Де це? – так і підскочила лисиця.

– За струмочком, праворуч. Та куди ж ви?

– Побіжу, ніколи…

І лисиці як і не бувало.

Розгорнувся їжак:

– Піди-но, побігай! Нас, голубонько, не обдуриш…

! Пояснити значення слів та словосполучень: позирає, солодкими оченятами.

? Прочитайте казку мовчки. Підготуйтеся до читання в особах. Подумай, які почуття потрібно передати голосом, читаючи слова лисиці та їжака.

Закінчить речення: Лисиця _____, _____, а їжак ________, _______.

Лисичка та журавель

Були собі лисичка та журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі!

Кличе лисичка журавля до себе в гості:

— Приходь,— каже,— журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе — як для себе.

От приходить журавель на ласкаві запросини.

А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарілці та й припрошує:

— Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!

Журавель до кашки — стукав, стукав дзьобом по тарілці — нічого не вхопить.

А лисичка як узялася до страви — лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу чисто вилизькала.

Вилизькала та до журавля:

— Вибачай, журавлику,— що мала, тим тебе й приймала, а більше нема нічого.

— То спасибі ж,— мовить журавель.— Приходь же, лисичко, тепер ти до мене в гості.

— А прийду, журавлику, прийду, лебедику! На тому й розійшлися.

Он уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв і м'яса, й картопельки, й бурячків — усього-усього, покришив дрібненько, склав у глечичок з вузькою шийкою та й каже:

— Призволяйся, люба приятелько, не соромся!

От лисичка до глечика — голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона й боком, і лапкою, і навстоячки, і зазирати, й нюшити... Нічого не вдіє!

А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку — та й поїв, що наварив. А тоді й каже:

— Оце ж вибачай, лисуню,— що мав, то тим і приймав. Та вже більше нічого не маю.

Ох і розгнівалася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться.

Та від того часу й не приятелює з журавлями.

! Призволяйся – пригощайся.

Нюшити – нюхати.

При'ятелі, запро'сини, припро'шує, призволя'йся, ви'лизькала, розійшли'ся, гости'ну, при'ятелько, навсто'ячки, зазира'ти, розгні'валася.

? Прочитайте, як лисичка і журавель запрошують одне одного до себе на гостину.

На що сподівався кожен з гостей, прийшовши до приятеля?

Яке було частування в лисички? А в журавля?

Прочитайте Про що це свідчить?

Знайдіть у казці зачин, основну частину і кінцівку. Від чого застерігає народ у цій казці? Подумайте і розкажіть.

Яка головна думка цієї казки? Підберіть українські народні приказки та прислів’я, які б виражали головну думку казки.

Колосок

Круть і Верть

Жили собі на світі двоє мишенят, Круть і Верть, та півник Голосисте Горлечко. Мишенята тільки те й знали, що співали і танцювали, крутились та вертілись. А півник рано-ранесенько прокидався, спочатку всіх піснею будив, а потім до роботи брався.

От якось підмітав півник подвір'я і побачив на землі пшеничний колосок.

— Круть, Верть,— покликав півник,— глядіть, що я знайшов!

Прибігли мишенята і кажуть:

— Треба його обмолотити.

— А хто молотитиме? — спитав півник.

— Тільки не я! — закричало перше мишеня.

— Тільки не я! — закричало друге мишеня.

— Гаразд! — сказав півник,— я обмолочу.

І взявся до роботи. А мишенята почали гратися.

Скінчив півник молотити і гукнув:

— Гей, Круть, гей, Верть, глядіть, скільки зерна я намолотив!

Прибігли мишенята і запищали:

— Треба зерно до млина віднести, борошна намолоти!

— А хто понесе? — спитав півник.

— Тільки не я! — закричав Круть.

— Тільки не я! — закричав Верть.

— Гаразд,— сказав півник,— я віднесу зерно до млина.

Взяв собі на плечі мішок і пішов.

А мишенята тим часом почали в довгу лозу гратися. Одне через одного стрибають, веселяться.

Повернувся півник додому, знову кличе мишенят:

— Сюди, Круть, сюди, Верть! Я борошно приніс.

Прибігли мишенята, дивляться, не нахваляться:

— От так півник! От так молодець! Тепер треба тісто замісити та пироги спекти.

— Хто міситиме? — спитав півник. А мишенята знову за своє:

. — Тільки не я! — пропищав Круть.

Тільки не я! — пропищав Верть.

Подумав, подумав півник і каже:

— Мабуть, мені доведеться.

Замісив він тісто, приніс дров, розпалив вогонь у печі. А як піч витопилась, посадив у неї пироги.

Мишенята теж часу не гають: пісні співають, танцюють.

Спеклися пироги, півник їх вийняв, поклав на стіл. А мишенята тут як тут. І кликати їх не довелося.

– Ох, і зголоднів я! – пищить Круть.

– Ох, і їсти мені хочеться! – пищить Верть.

Швиденько сіли за стіл. А півник їм і каже:

– Стривайте, стривайте! Ви, мені спочатку скажіть: хто знайшов колосок?

– Ти знайшов! – голосно закричали мишенята.

– А хто колосок обмолотив? – знову спитав півник.

– Ти обмолотив! — тихіше сказали вони.

– А хто його до млина відніс?

– Теж ти, – зовсім тихо відказали Круть і Верть.

– А тісто хто місив? Хто дрова носив? Піч топив? Хто пироги пік?

– Все ти, все ти, – ледве чутно пропищали мишенята.

– А ви що робили?

Що відповісти мишенятам? І сказати нічого.

Почали Круть і Верть вилазити з-за столу, а півник їх не затримує.

Нема за що таких нероб і ледарів пирогами частувати!

 

? Чи справедливо вчинив півник? Чому мишенята не допомагали півнику? Прослідкуйте, як змінювався настрій мишенят під час розмови з півником. Чому?

Голосом передайте вдачу і настрій мишенят, читаючи виділені словосполучення. Як ви гадаєте, чому в мишенят такі імена?

Знайдіть у казці зачин, основну частину та кінцівку.

 

! Попрацюйте разом! Підготуйтесь і прочитайте казку в особах. Зверніть увагу на розділові знаки і слова, що «підказують» інтонацію читання.

Дрізд та голуб

Якось голуб став просити дрозда, щоб той навчив його гніздо мости'ти. Пого'дився дрізд. Та тільки поклав декілька гілочок, як голуб сів на них і вуркоче: «Знаю, знаю…»

Розгнівався дрізд та й каже:

– Коли знаєш, то навіщо просиш?

І полетів собі геть.

А голуб зовсім не вмів гніздо мостити.

Ото скільки дрізд йому допоміг, таке гніздо в нього й лишилося назавжди.

 

? Читаючи казку, передай голосом почуття голуба і дрозда. Які це почуття?

Яким же залишилося гніздо в голуба? Чому?

Розкажи казку: з чого вона починається, що було потім, чим закінчується.

Дві білки і лисиця

Дві білки знайшли горіх і засперечалися між собою:

– Він мій, – сказала перша білка, – бо я його перша побачила.

– Ні, він мій, – кричала друга. – Я його підняла.

Почула це сперечання лисиця.

–Не сваріться,– сказала вона,– я помирю вас!

Стала між білками, розкусила горіх і сказала:

*** Що сказала лисиця, як вона помирила білок? Складіть кінцівку до цієї казки.

Муха і павук

Була собі незвичайна муха – зовсім не схожа на інших мух. Природа наділила її незвичайною вродою: голова в неї зелена із золотим відтінком, спина голуба – з жовтим, крила червоні – з коричневим. Усі мухи заздрили їй і ненавиділи, бо мухи-кавалери були закохані в красуню. Муха знала про це і загравала з ними. Тому подарує усмішку веселу, тому – погляд лагідний. Усі вони розум втрачали від неї. Засипали її різними подарунками, гризлися між собою – кожен хотів бути єдиним. Натішилася муха над ними, переключилася на комарів. Таке ж було і з комарами. Усі, як один, закохалися в красуню. Тішилася вона ними, поки набридли. Поміркувавши трохи, подалася вона до жуків. Адже це особи поважні, не такі джиґуни, як комарі. Зачарувала муха й жуків своєю вродою та веселою вдачею. Що тільки було між ними! Перекусались, перебились всі між собою за одну муху. Покинула вона й жуків, бо не було між ними такого, на якому могла б зупинитись. Вже й нудьгувати почала. Та ось побачила павука. Будував він свої хороми. Зацікавилася ним. Дивилася й дивилася, як він працює своїми довгими руками. Подумала: «Ну, оце і є той, що мені треба». Муха відчула, що закохалася. Стала вона залицятись до павука.

– Не для мене, часом, ці хороми будуєш? – лагідно запитала.

– Давно тебе жду, моя люба, для тебе будую. Хочу, щоб ти назавжди залишилась у моїх хоромах. Заходь же скоріш! — радісно каже павук.

Зайшла муха; не встигла оглянути хороми, як павук уже заснував той хід, яким вона зайшла.

– Ну от, тепер ти назавжди залишишся в мене.

Муха дивилась на його довгі руки й думала: «Ще ніхто такими руками мене не обіймав. У таких обіймах від щастя померти можна».

Як і попереднім своїм кавалерам, вона сказала павуку:

– Клянуся тобі, що це моє перше й останнє кохання! З радістю муха кинулася в павукові обійми, бо він уже простягав до неї свої довгі руки.

Міцно обійняв павук муху, і вона дійсно померла. Але, як ви здогадуєтесь, не від щастя.

Сірко

Був собі в одного чоловіка собака Сірко – тяжко старий. Узяв хазяїн та й прогнав його від себе. Никає Сірко по полю, і так йому гірко: «Скільки років я хазяїнові вірно служив, годив, добро йому робив, а тепер на старості літ він мені шматка хліба жаліє і з двору прогнав». Ходить він так, думає; коли це приходить до нього вовк та й питає його:

— Чого ти тут ходиш? Сірко йому відповідає:

— Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, от я й ходжу тут. Тоді вовк йому:

—А зробити так, щоб тебе хазяїн ізнову прийняв до себе?

Сірко каже:

— Зроби, голубчику, я вже чимсь тобі віддячу.

Вовк каже:

— Ну, гляди: як вийде хазяїн із жінкою жати, і вона дитину положить під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля, – щоб я знав, де те поле, – то я візьму дитину, а ти будеш віднімати від мене ту дитину, тоді наче я тебе злякаюсь та й пущу її.

У жнива той чоловік і жінка вийшли в поле жати. Жінка поклала свою маленьку дитину під копою, а сама жне коло чоловіка. Коли це біжить вовк житом та за ту дитину – і несе полем. Сірко за тим вовком, доганяє його, а чоловік кричить:

— Гиджга, Сірко!

Сірко якось догнав того вовка, відняв дитину, приніс до того чоловіка та й віддав йому. Тоді той чоловік вийняв з торби хліб і кусок сала та й каже:

— На, Сірко, їж – за те, що не дав вовкові дитини з'їсти! Ото ввечері ідуть з поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:

— Жінко, вари лишень гречані галушки та добре їх салом затовчи!

Тільки вони зварилися, він садовить Сірка за стіл, сів сам коло нього та й каже:

— А сип, жінко, галушки, та будем вечеряти.

Жінка й насипала. Він Сіркові набрав у полумисок: так уже йому годить, щоб він часом гарячим не попікся!

Ото Сірко й думає: «Треба ж мені віддячити вовкові, що він мені таку вигоду зробив».

А той чоловік, діждавшись м'ясниць, віддає старшу дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:

— Прийди в неділю, ввечері, до нашого городу, а я тебе введу в хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.

Ото діждав вовк неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко казав. А в той самий день у того чоловіка було весілля.

Сірко вийшов до вовка, увів у хату і посадовив його під столом. Потім Сірко взяв на столі горілки, м'яса доволі і поніс під стіл. Люди хотіли того собаку бити, а чоловік каже:

— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я й йому добро буду робити, поки його й віку.

Сірко бере, що лучче на столі, та подає вовкові; нагодував і упоїв його так, що вовк не витерпів та й каже:

— Буду співати!

Сірко каже:

— Не співай, бо тут тобі буде лихо! Лучче я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи.

Вовк як випив ту пляшку горілки та й каже:

— Отепер уже буду співати!

— Не співай, бо обидва пропадемо – і я, й ти.

— Ой не видержу – співатиму! Та як завиє під столом!

Люди посхоплювались, – туди-сюди, деякі хотіли бити вовка. А Сірко й ліг на вовка, наче хоче задушити його. Хазяїн і каже:

— Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб'єте! Він і сам йому раду дасть, – ось не займайте!

Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже:

— Ти мені добро зробив, а я тобі!

Та й попрощались.

 

Пан Коцький

В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і Мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «нащо він мені здався? Тільки дурно буду годувати, – нехай краще в лісі ходе». Покинув його, а сам поїхав.

Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:

– Що ти таке?

А кіт каже:

– Я пан Коцький.

Так лисичка каже:

– будь мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.

А він і згодився. Ото веде його лисичка до своєї хати, – так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

Ото колись зайчик побачив лисичку та й каже їй:

– Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.

А вона йому каже:

- Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе і розірве.

І цей заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві,

Дикому кабанові. Ці зійшлися докупи, стали думати, як би тут побачити пана Коцького, та й кажуть:

– А зготуймо обід!

Тут і взяли міркувати, кому по що йти. Вовк каже:

– Я піду по м’ясо, щоб було що в борщ.

А дикий кабан каже:

– А я піду по Буряки, по картоплю.

Ведмідь:

– А я меду принесу на закуску.

Заєць:

– А я капусти.

От подобували всього, почали обід варити. Як зварили, стали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.

Ведмідь каже:

– Я не підбіжу, як доведеться тікати.

А кабан:

– А я теж неповороткий.

Вовк:

– Я старий уже і трохи недобачаю.

Тільки зайчикові і приходиться.

Прибіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає та й дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:

– А чого ти прийшов?

Він каже:

– Просив Вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла з своїм паном Коцьким до нас на обід!

А вона каже йому:

– Я з ним прийду, Але ви поховайтесь, бо він вас і розірве.

Зайчик прибігає до звірів та й хвалиться:

– Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то й подушить нас.

Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, Вовк сідає за кущем, кабан риється у хамло, а зайчик лізе в кущ. Уколи це – веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а кіт побачив, що на солі м’яса багато, та й каже:

– Ма-у!..Ма-у!.. Ма-у!

А звірі думають: От, вражого сина син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»

Виліз пан Коцький на стіл та й почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївсь, так простягсь на столі. А кабан лежав поблизу стола в хамлі, та якось його комарь і вкусив за хвіст, а він так хвостом і повернув; кіт же думав, що то Миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подрався туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачить, що кіт лізе до його, почав вище лізти по дереву та до такого доліз, що й дерево не здержало, так він додолу впав – гуп! Та просто на Вовка, – мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то то тільки видко; а заєць і собі за ними – забіг не знать куди… А потім посходилися та й кажуть:

– От, який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!