Становлення євродоларового ринку прискорили три події.

Першою була заборона уряду Великої Британії в 1957 р. британським банкам фінансувати торгівлю нерезидентів. Однак британські банки змогли здобути переваги від використання наявних доларових коштів для фінансування своїх іноземних клієнтів. Британський уряд міг би відвернути розвиток цього доларового фінансування, але усвідомив вигоду від перетворення Лондона на провідний євродоларовий ринок. Тому початком функціонування ринку євродоларів можна вважати саме 1957 р.

Другою подією стало повернення в 1958 р. Німеччини, Франції та Італії до конвертованості валют при формуванні спільного ринку ЄЕС. Це означало, що їх резиденти могли розміщувати свої доларові заощадження в комерційних банках за конкурентними процентними ставками замість здавати їх у центральні банки.

Третьою подією було введення Федеральною резервною системою (ФРС) США обмежень щодо процентних нарахувань на депозити у внутрішніх банках країни. Ці обмеження спричинили відплив доларових коштів у Європу з метою одержання більших доходів. Позиція Лондона як центру міжнародного грошового ринку далі зміцнювалася завдяки припливу іноземних кредиторів і позичальників у 60-х і 70-х роках.

Уряд США змінив свою політику після краху в 1973 р. Бреттон-Вудської системи, ліквідувавши важливий стимул до зростання ринку евровалют. Проте хронічний дефіцит платіжного балансу США сприяв припливу доларів у країни Західної Європи, де вони осідали на рахунках місцевих банків, діставши назву євродолари. Пізніше цей термін став застосовуватися також до доларів, депонованих в іноземних банках за межами європейського континенту — Канаді, Японії, Лівані, Сінгапурі та інших країнах.

Ще одного сильного поштовху розвиткові євровалютного ринку дала інша політична подія — зростання цін на нафту, інспіроване ОПЕК у 1973—1974 та в 1979—1980 pp. (розмір євровалютного ринку в 1974—1981 pp. збільшився з 221 млрд до 1155 млрд дол., і це 5-кратне зростання було викликано рециклюванням нафтодоларів та інфляцією).

Через зростання цін на нафту арабські країни—члени ОПЕК нагромадили величезні доларові суми (в результаті нафтової кризи активне сальдо торговельного балансу країн—членів ОПЕК за 1974—1981 pp. збільшилося до 320 млрд дол.). Вони побоювалися вкладати свої гроші в американські банки та в їхні європейські філії, щоб уряд США не конфіскував їх. Натомість ці країни розміщували свої вклади в лондонських банках, що збільшувало пропозицію євродоларів.

Країни ОПЕК зробили значні депозитні вклади в міжнародні комерційні банки, які, своєю чергою, надали позики країнам, що розвиваються, з метою фінансування дефіциту платіжного балансу. Збільшення обсягу депозитних вкладів і кредитування в евровалютах стимулювало швидке розширення ринку евровалют, частиною якого є євродоларовий ринок.

Головним чинником привабливості ринку евровалют для вкладників і позичальників є відсутність державного регулювання.

Діяльність ринку евровалют не піддається державному контролю. Зокрема, на євровалютні операції банків не поширюються правила та обмеження, що регламентують їхню діяльність на національних ринках позичкових капіталів (ринок евровалют вільний від національних податків і резервних вимог). Саме це робить євровалютні операції більш прибутковими порівняно з кредитними операціями в національних валютах.

Євровалюта — 1) іноземна валюта, в якій комерційні банки здійснюють безготівкові депозитно-позичкові операції за межами країни—емітента цієї валюти; 2) валюта, перерахована на рахунки іноземних банків, що використовується ними для операцій у всіх країнах, включаючи країну—емітента цієї валюти.

 

3. Міжнародний кредит, класифікація і його роль у світовій економіці.

Міжнародний кредит—це позика в грошовій або товарній формі, яку надає кредитор однієї країни позичальнику іншої країни на умовах строковості, повернення і платності.

Класифікація кредитів різноманітна:

1.За призначенням:

а)комерційні кредити—це кредити, що надаються для закупівлі певних товарів або оплати необхідних послуг.

б)фінансові кредити—це кредити, які можуть викорстовуватися позичальниками на довільні цілі(інвестиції, придбання цінних пеперів, погашення зовнішньої заборгованості, валютну інтервенцію.)

2.За джерелами кредитування:

а)внутрішні—це кредити, які надаються суб”єктами однієї країни один одному для здійснення ЗЕД.

б)зовнішні—це кредити іноземних позичальників національним суб”єктам для здійснення ЗЕД.

3.Суб”єктами кредитування:

а) приватні кредити—це кредити приватних фізичних та юридичних осіб.

б)державні кредити—це міжнародні кредити, що надаються урядовими установами від імені держави.

в)кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

г)змішані кредити—це міжнародні кредити, що надаються під одну програму різними кредитлрами.

4.За формою надання:

а)товарні кредити—це переважно комерційні кредити, для закупівлі певних видів товарів чи послуг.

б)валютні кредити—це грошові фінансові кредити.

5.За формою забезпечення:

а)забезпечений кредит—це кредит, що забезпечується нерухомістю, товарами, цінними паперами, як заставою.

б)бланковий кредит—це міжнародний кредит, який надається під зобов”язання боржника сплатити його і під соло-вексель з одним підписом позичальника.

6.За терміном дії:

а)короткострокові кредити – до 1 року.

б)середньострокові кредити – від 1-5 років.

в)довгострокові кредити – зверх 5-7 років.

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. У той же час він може приводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платіжну спроможність позичальників за рахунок сплати величезних процентів за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.