Африканський банк розвитку (АфБР) створено в 1964 році, а функціонує з 1966 року.
Лекции.Орг

Поиск:


Африканський банк розвитку (АфБР) створено в 1964 році, а функціонує з 1966 року.




Міжамериканський банк розвитку (МАБР) створено у 1959 році зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Наприкінці 90-х років МАБР налічував 46 членів.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) створено в 1990 році, а операції здійснює з 1991 року. Штаб-квартира ЄБРР знаходиться в Лондоні.

Чорноморський банк торгівлі та розвитку - ЧБТР (he Black Sea Bank for Trade and Development - BSBTD). Розпочав здійснювати операції з 1999 року.

Паризький клуб е неформальною урядовою організацією країн-кредиторів. Створено в 1956 році

Лондонський клуб є організацією найбільших банків-кредиторів. На відміну від Паризького клубу, який займається питаннями державних боргів, Лондонський клуб регулює питання реструктуризації приватної заборгованості.

 

 

Тема 7. Міжнародні валютні відносини та валютні системи.
 
 
1. Суть міжнародних валютних відносин.
 
2. Міжнародні валютні системи та їх еволюція.
 
3. Валютний курс та валютне регулювання.
 
4. Валютні ринки їх структура та функції. 5. Міжнародні валютні розрахунки 6. Валютна політика держави. Валютна політика в Україні
 
 
 
 
1. Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин, які пов’язані з функціонуванням грошей, як світових.
 
Валютні відносини здійснюються на національному та міжнародному рівнях. На національному рівні вони охоплюють сферу національної валютної системи, яка характеризується наступними рисами:
 
 національна грошова одиниця;
 
 золотовалютні резерви;
 
 паритет національної валюти і механізм формування валютного курсу;
 
 умови оборотності валюти;
 
 наявністю, або відсутністю валютних обмежень;
 
 порядком здійснення зовнішньоекономічних розрахунків країн, тощо.
 
Міжнародна валютна система – це форма організації валютних відносин в рамках світового господарства.
 
Головні елементи міжнародної валютної системи:
 
 національні і колективні резервні валютні одиниці;
 
 механізм валютних паритетів і валютних курсів;
 
 форми міжнародних валютних ринків і світових ринків золота;
 
 статус міждержавних валютно-кредитних організацій (МВФ, МБРР, ЄБРР).
 
1. Етапи розвитку світової валютної системи.
 
До першого етапу розвитку світової валютної системи (СВС) відносять етап золотого стандарту. Він існував з початку XIX ст. до 1914 року. Золото оберталось у вигляді монет як на внутрішньому так і на міжнародному ринках, тобто виконувало функцію світових грошей.
 
Другий етап – золотодевізного стандарту він охоплює 1922 – 1976 роки:
 
Суть його полягає втому, що поряд з золотом функцію світових грошей виконували і окремі валюти провідних держав. Золотодевізний стандарт був закріплений на міжнародній конференції в Генуї.
 
У 1944 році золотодевізний стандарт був закріплений на міжнародній валютній конференції у місті Бреттон-Вудсі в США.
 
На Бреттон-Вудській валютній конференції було запроваджено:
 
1. Введений новий золотодевізний стандарт, який базувався на золоті і двох валютах (долар США і фунт стерлінгів).
 
2. Створені міжнародні організації МВФ і МБРР.
 
3. Передбачалася взаємна конвертованість валют.
 
4. Конвертованість валют почала здійснюватись на основі їх співвідношення до долара США.
 
Третій етап – система паперово-валютного стандарту:
 
В 1976 році у місті Кінгстоні (Ямайка) відбулась міжнародна валютна конференція, яка запровадила наступні принципи:
 
1. замість золотодевізного стандарту запроваджений стандарт СДР (спеціальні права запозичення);
 
2. завершена демонетизація золота:
 
 золото втратило функцію грошей;
 
 відмінена фіксація золотих паритетів;
 
 золото перестало виконувати функцію міри вартості;
 
3. міжнародне валютне регулювання почав здійснювати МВФ (міжнародний валютний фонд);
 
4. країни-члени МВФ – вільні у виборі режиму валютних курсів.
 
З 1979 року почала функціонувати Європейська валютна системаяка:
 
 базувалась на колективній Європейській валюті – ЕКЮ;
 
 країни ЄВС створили спільний золотий фонд, який становив 20% від їх офіційних золотих резервів (2660 тон. золота);
 
 головним режимом валютних курсів був плаваючий, але у межах певного валютного коридору, який дістав назву “валютна змія”.
 
З 1999 року 1-го січня введена Європейська національна валюта “ЄВРО” , у валютний простір євро спочатку увійшло 11 європейських країн. Євро замінив попередню грошову одиницю ЄС – ЕКЮ у співвідношенні один до одного (1 ЕКЮ = 1 євро). З першого січня 2002 року Євро став єдиною валютою у країнах ЄВС, всі національні валюти країн-членів вилучені з обігу і замінені на євро як у безготівковому так і в готівковому обігу.
 
2. Валютний курс та валютне регулювання.
 
Валюта – це грошові знаки іноземних держав та міжнародні розрахункові одиниці. ВКВ (вільно конвертована валюта) – це валюта, яка вільно і в необмеженій кількості обмінюється на інші валюти.
 
Частково конвертована валюта – національна валюта країни, де застосовуються валютні обмеження для резидентів та нерезидентів при обороті валюти.
 
Неконвертована валюта – національна валюта яка функціонує тільки в межах певної країни, і не обмінюються на інші валюти.
 
Резервна валюта - це валюта яка знаходиться у резерві МВФ, з допомогою цієї валюти здійснюють міжнародні розрахунки, надають кредити.
 
Види резервних валют:
 
 долар США;
 
 євро;
 
 англійський фунт стерлінгів;
 
 японська ієна.
 
Валютний паритет – законодавчо встановлене співвідношення між двома валютами, яке є основою валютного курсу. Валютний паритет встановлює МВФ на основі СДР (спеціальних прав запозичення) і за спеціальним валютним кошиком.
 
Валютний курс – це ціна однієї валюти певної країни виражена в одиницях валюти іншої країни.
 
Види валютних курсів:
 
1. Фіксований – офіційно встановлена угода між національними валютами, заснована на певному валютному паритеті, встановлюється національним банком;
 
2. Контрольований валютний курс – курс валюти встановлений державою, уряд вирішує, які обсяги валюти можна купити, визначає її склад, цільове призначення і час використання.
 
3. Плаваючий валютний курс – різновид валютного курсу, який передбачає використання ринкового механізму валютного регулювання і т.д.
 
Інструменти валютного регулювання.
 
Девальвація –зниження курсу національної валюти відносно закордонних валют, або міжнародних розрахункових одиниць (СДР, ЕКЮ), шляхом зменшення вмісту золота у національній валюті.
 
Ревальвація – підвищення курсу національної валюти стосовно іноземних валют чи міжнародних розрахункових одиниць шляхом підвищення золотого вмісту грошової одиниці.
 
Валютні обмеження – це система економічних, юридичних та організаційних заходів, які регламентують операції з національною та іноземною валютою.
 
4. Валютні ринки та їх структура та функції.
 
Валютні ринки представляють собою центри, де здійснюється купівля-продаж іноземних валют на національну по курсу, який базується на основі попиту та пропозиції.
 
Світовий валютний ринок включає в себе:
 
 світові валютні ринки;
 
 регіональні;
 
 національні (місцеві) валютні ринки;
 
Світові валютні ринки концентруються у світових фінансових центрах. Світові фінансові центри – це місця зосередження банків, спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів. У них відбуваються міжнародні кредитні, валютні та фінансові операції з цінними паперами та золотом.
 
Головні валютні ринки розміщені у Лондоні, Нью-Йорку, Франкфурті на Майні, Цюріху, Токіо.

Валютні операції — це операції:

пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком тих, що здійснюються між резидентами у валюті України;

пов’язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності;

пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням по території України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за кордон валютних цінностей.

Конверсійні операції:

¾ угоди з негайною поставкою типу «today», «tomorrow», «spot»;

¾ строкові угоди: форвардні, ф’ючерсні, опціонні;

¾ угоди типу «swap»;

¾ валютний арбітраж: просторовий, часовий, конверсійний валютний.

Кореспондентські відносини з іноземними банками:

¾ встановлення прямих кореспондентських відносин з інозем­ними банками;

¾ самостійне відкриття банком рахунків для міжнародних розрахунків з іноземними банками;

¾ досягнення домовленості про порядок і умови ведення банківських операцій по міжнародних розрахунках;

¾ робота через кореспондентські рахунки Центру міждержавних розрахунків НБУ або через кореспондентські рахунки уповноважених банків;

¾ встановлення кореспондентських відносин і здійснення міжнародних банківських операцій з іноземними банками через кореспондентські рахунки Центру міжнародних розрахунків НБУ або уповноважених банків.

Відкриття та ведення валютних рахунків:

¾ відкриття валютних рахунків юридичним особам (резидентам і нерезидентам), фізичним особам;

¾ нарахування процентів по залишках на рахунках;

¾ надання овердрафтів (особливим клієнтам згідно з рішенням керівництва банку);

¾ надання виписок у міру здійснення операції;

¾ оформлення архіву рахунку за будь-який проміжок часу;

¾ виконання операцій з розпорядження клієнтів відносно кош­тів на їхніх валютних рахунках (оплата наданих документів, купівля та продаж іноземної валюти за рахунок коштів клієнтів);

¾ списання сум, передбачених законодавством;

¾ контроль експортно-імпортних операцій.

Неторгові операції:

¾ купівля та продаж готівкової іноземної валюти і платіжних документів в іноземній валюті;

¾ інкасо іноземної валюти та платіжних документів в іноземній валюті;

¾ випуск та обслуговування пластикових карток клієнтів;

¾ купівля (оплата) дорожніх чеків іноземних банків;

¾ оплата грошових акредитивів і виставлення аналогічних акредитивів;

¾ організація роботи і порядку проведення операцій в обмінних пунктах.

Операції із залучення та розміщення валютних коштів:

¾ кредитні;

¾ депозитні;

¾ з цінними паперами;

¾ лізингові;

¾ форфейтингові;

¾ факторингові.

Поділяються на активні і пасивні операції.

Пасивні операції — створення валютних резервів в іноземній валюті та прийом депозитів в іноземній валюті; продаж за іноземну валюту цінних паперів, емітованих резидентами України і номінованих у національній валюті (включаючи власні цінні папери банку); отримання кредитів в іноземній валюті від інших уповноважених банків.

Активні операції — використання створених валютних резервів: видача кредитів в іноземній валюті; купівля за іноземну валюту цінних паперів, номінованих у національній валюті.

 

5. Міжнародні валютні розрахунки

Міжнародні розрахунки являють собою систему регулювання платежів за грошовими вимогами, які виникають між державами, організаціями, громадянами різних країн. Міжнародні валютні розрахунки здійснюються в основному через банки. Найпоширеніші умови міжнародних розрахунків:

безпосередній (повний) розрахунок, тобто повна оплата товару до моменту чи в момент переходу товару або товаророзпорядних документів у розпорядження покупця;

розрахунок у кредит (з розстроченням), тобто спосіб надання експортером імпортеру кредиту в комерційній формі.

Зауваження: при експорті вигідно відразу брати гроші, а кредит є більш вигідним для імпортера.

Форми міжнародних розрахунків (подаються у напрямку спаду вигідності для експортера):

1. 100% аванс або авансові платежі (так звана передоплата). Це дуже рідкісне явище у нормальних міжнародних валютних розрахунках.

2. Акредитивні розрахунки

Ця форма міжнародних розрахунків має вигляд доручення банку, (клієнтом якого є імпортер) одному або декільком банкам здійснити платежі фізичній чи юридичній особі в межах визначеної суми на умовах, указаних в акредитиві. Акредитив – це платіжний документ, за яким кредитна установа (банк, тощо) дає розпорядження іншій кредитній установі за рахунок спеціально заброньованих коштів оплатити товарно-транспортні документи за відвантажений товар чи виплатити пред'явникові акредитиву визначену суму грошей.

3. Інкасо – це банківська операція, згідно з якою банк за дорученням свого клієнта і на основі розрахункових документів отримує грошові суми від покупця з подальшим зарахуванням цих сум на рахунок свого клієнта. Розрахунки при інкасо здійснюються у відповідності до «Уніфікованих правил з інкасо», прийнятих Міжнародною торговою палатою.

4. Розрахунки при відкритому рахунку

Це форма розрахунків, при якій відсутні надійні гарантії для експортера, котрий направляє на адресу покупця товар і товарні документи, а імпортер протягом обговореного терміну повинен переказати на рахунок імпортера гроші.

5. Банківський переказ

Це форма розрахунків, яка використовується при погашенні боргів за кредити, при видачі авансів, при врегулюванні рекламацій, при розрахунках за неторговельними операціями. Суть банківського переказу полягає в дорученні одного банку іншому виплатити переказоотримувачу визначену суму.

У формі банківського переказу здійснюється також оплата інкасо, тобто банківські перекази можуть поєднуватись з іншими формами розрахунків, а також з гарантіями.

6. Розрахунки з використанням векселів і чеків

У тих же випадках, що й банківські перекази, застосовують розрахунки чеками й переказними векселями (а останні – ще й при наданні комерційного кредиту).

Тратта (переказний вексель) – це письмовий беззастережний наказ кредитора (трасанта) позичальнику (трасату) про сплату визначеної суми ремітенту (третій особі, на яку виписано тратту і/або яка бере на себе зобов'язання платежу чи гарантує оплату за векселем).

Банківський акцепт – це переказний вексель, що виписується на банк, котрий його акцептує, тобто дає згоду на оплату цього векселя.

Чек – це спеціальний грошовий документ певної форми, який містить розпорядження банку видати або перерахувати певну суму з поточного рахунку особи, яка підписала чек.

Платіжне доручення – це письмове розпорядження покупця своєму банку про перерахування визначеної суми грошей з його рахунку на рахунок продавця.

Платіжна вимога – це письмове розпорядження продавця своєму банку про перерахування на його рахунок грошей, що надійшли чи надійдуть від покупця, супроти товарних документів.

 

6. Валютна політика держави.

Валютна політика – це сукупність дій, що які проводяться державою в сфері міжнародних валютних відносин із стратегічними і поточними цілями і є складовою частиною державної економічної політики.

Основними інструментами проведення валютної політики є:

1) маневрування дисконтною ставкою центрального банку з метою регулювання грошової маси в обігу, рівня цін, руху через кордон короткострокових капіталів, зміна валютного курсу шляхом девальвації або ревальвації;

2) валютна інтервенція з метою впливу на курс національної валюти;

3) зміна валютних обмежень і диверсифікація валютних резервів;

4) підписання міжнародних угод про структурні зміни в міжнародній валютній системі.

Одним із способів реалізації валютної політики є валютне регулювання.

Валютне регулювання – це діяльність держави спрямована на регламентацію міжнародних розрахунків і порядок здійснення угод з валютними цінностями.

Дисконтна політика – це одна з форм грошово-кредитної політики національних банків, яка спрямована на регулювання економіки країни шляхом збільшення чи зменшення дисконтних ставок за кредит, з метою впливу на попит і пропозицію позичкового капіталу, з метою впливу на інфляцію, на стан платоспроможного балансу країни і валютного курсу.

Підвищення офіційної процентної ставки спрямовано на скорочення видачі центральним банком кредитів комерційним банкам, що сприяє скорочення грошової маси в обігу, а також стимулює притік іноземного капіталу для покращення платоспроможності балансу країни, збереження валютних резервів і підтримує курс валют. І навпаки – зниження процентної ставки заохочує видачу кредитів.

Девізна політика – це метод впливу на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу державними банками іноземної валюти.

Різновиди валютної політики:

1. Валютна інтервенція – втручання центрального банку в операції в операції на валютному ринку для того, щоб впливати на курс національної валюти. Здійснюється за рахунок офіційного золотовалютного резерву, чи за рахунок міжбанківського кредиту. Як правило проводиться доларова інтервенція, тобто коли ціни на валюти знижувалася вона скуповувалася і відповідно зростала ціна. Країни з розвиненою економікою здійснюють інтервенції з метою просування експорту (зниження курсу валюти країни стимулює попит на товари).

2. Валютні обмеження – це обмеження, які вводяться державою на операції з валютою та золотом, що знижує оборотність валюти.

3. Диверсифікація валютних резервів – це політика держави, банків, монополій, яка спрямована на регулювання структури валютних резервів, шляхом включення їх до складу резервних валют з метою забезпечення міжнародних розрахунків, з метою забезпечення міжнародних розрахунків, проведення валютних інтервенцій. Ця політика здійснюється шляхом продажу нестабільних валют і купівлі стійких валют.

4. Девальвація – зниження курсу національної валюти по відношенню до іноземних або розрахункових одиниць ЕКЮ. Об’єктивною основою для проведення девальвації є завищення офіційного валютного курсу у порівнянні з реальною купівельною спроможністю грошової одиниці. Метою девальвації є підвищення споживчого попиту на національному ринку.

5. Ревальвація – це підвищення курсу національної валюти по відношенню до іноземних. Мета ревальвації є підвищення попиту на національну валюту.

 

Тема 9. Міжнародні науково-технічні відносини.
 
 
 
1. Суть міжнародних науково-технічних відносин.
 
2. Форми міжнародних науково-технічних відносин.
 
3. Міжнародна передача технологій.
Тема 9. Міжнародні науково-технічні відносини.
 
План
 
1. Суть міжнародних науково-технічних відносин.
 
2. Форми міжнародних науково-технічних відносин.
 
3. Міжнародна передача технологій.
 
Ключові питання
 
Суть міжнародних науково-технічних відносин. Що відображають сучасні науково-технічні відносини. Які є форми міжнародних науково-технічних відносин? Міжнародний ринок технології. Комерційна та некомерційна форма передачі технологій. Міжнародні науково-технічні програми. Міжнародні науково-технічні організації.
 
1. Міжнародні науково-технічні відносини – це відносини між суб’єктами світового господарства, пов’язані з розвитком і використанням світових досягнень науки та техніки.
 
Міжнародні науково-технічні відносини відображають зв’язки по:
 
- спільному проведенню науково-дослідних робіт;
 
- спільній розробці і використанню науково-технічних нормативів і стандартів;
 
- обміну результатами наукових робіт;
 
- проведенню спільних досліджень (НД, ДКР);
 
- впровадженню та використанню спільних науково-технічних програм.
 
В організаційно-виробничому аспекті міжнародні науково-технічні відносини можна класифікувати на:
 
- обмін загальною науково-технічною інформацією;
 
- укладання та реалізацію контрактних угод щодо проведення НД ДКР;
 
- здійснення міжнародних науково-технічних програм по спеціальних проблемах (біотехнологія, генна інженерія і т.д.);
 
- спеціалізація в галузі науково-технічних робіт;
 
- кооперування в галузі науково-технічних робіт (об’єднання зусиль партнерів з метою спеціального розв’язання науково-технічних задач);
 
- міжнародні науково-виробничі об’єднання:
 
- міжнародні науково-дослідні організації;
 
- міжнародні науково-дослідні інститути (МАГАТЕ інститут ядерних досліджень в Дубліні);
 
- міжнародні науково-технічні лабораторії (лабораторія сильних полів у Варшаві);
 
- міжнародні науково-технічні центри (центр по електрозварюванню – інститут ім. Патона);
 
2. Форми міжнародних науково-технічних відносин:
 
- обмін ліцензіями, патентами (ринок ліцензій патентів);
 
- “ноу-хау” – надання технічного досвіду, новинок і секретів виробництва;
 
- інжиніринг – надання технологічних знань необхідних для придбання, монтажу і використання куплених або орендованих машин та обладнання;
 
- міжнародні виставки та ярмарки;
 
- міжнародні зв’язки між науковими установами;
 
- підготовка та перепідготовка кадрів;
 
3. Міжнародна передача технологій – це не просто переміщення науково-технічних знань, а й обов’язковість їх використання у будь-якій діяльності.
 
Міжнародна передача технологій включає:
 
- вибір і придбання технології;
 
- адаптацію і освоєння нової технології;
 
- розвиток місцевих можливостей по вдосконаленню технології з врахуванням потреб національної економіки;
 
Причини швидкого розвитку міжнародного обміну технологіями:
 
- зростання швидкими темпами НТП;
 
- посилення нерівномірності економічного розвитку держав;
 
- закупівля передових іноземних технологій для країн, що розвиваються є важливим засобом подолання технічної відсталості;
 
- монополізація НТП крупними фірмами;
 
- загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками на світовому ринку.
 
Основні канали передачі технологій:
 
- внутріфірмовий – дочірні підприємства ТНК (припадає 2/3 світової торгівлі ліцензіями);
 
- міжфірмовий – по ліцензійних, коопераційних, управлінських, та інших угодах з іноземними фірмами;
 
- зовнішньоторговий – нові технології поставляються разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції.
 
Головні форми передачі технологій відбуваються як на комерційній так і на некомерційній основі, в залежності від того чи ведуться грошові розрахунки між покупцями і продавцями технологій.
 
Технології є результати інтелектуальної діяльності в уречевленій (обладнання, агрегати, інструменти, технологічні лінії і т.д.) і не уречевленій формі (різного роду технічна документація, знання, досвід і т.д.).
 
Суб’єктами світового ринку технологій є: держава, університети, фірми (ТНК), науково-дослідні центри, фізичні особи – вчені, спеціалісти.
 
Форми передачі технологій на некомерційній основі:
 
- інформаційні масиви спеціальної літератури, комп’ютерні банки даних, патенти, довідники і т.д;
 
- конференції, виставки, симпозіуми, семінари;
 
- навчання, стажування, практика студентів, вчених, спеціалістів, які здійснюються на паритетних основах університетами, фірмами;
 
- міграція вчених і спеціалістів “відплив мозку” з наукових структур;
 
Головний потік передачі технологій в некомерційній формі припадає на непатентносопроможну інформацію НД ДКР, ділові ігри, наукові відкриття.
 
Головні форми комерційної передачі технологій:
 
- продаж технологій в матеріальній формі – танків, агрегатів, обладнання, технологічних ліній, і т.д;
 
- іноземні інвестиції, якщо вони супроводжуються притоком інвестиційних товарів, а також лізингом;
 
- продажа патентів;
 
- продажа ліцензій, на всі види запатентованої власності;
 
- продажа “ноу – хау”;
 
- спільне проведення НД ДКР, науково-виробнича кооперація;
 
- інжиніринг.
 
Весь об’єм передачі технологій у комерційній формі супроводжується, або оформляється ліцензійним договором.
 
Основні категорії теми.
 
Ліцензійні відносини, патентні відносини, “ноу – хау”, інженірінг, НД ДКР, міжнародний трансферт.

 





Дата добавления: 2017-02-28; просмотров: 223 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.012 с.