Туди не йди – там огниво цвіте.

Туди не наближайся – там

кострище.

Ще й досі палить, спопеля –

завіщо? –

Й крило до мене горне золоте.

Там біль твій, там задавнений

твій біль,

Зметнувся птахом чорним –

серце, тихше! –

Хоч запитав би, спомином

обпікши:

– А хто такі? Як звати?

І звідкіль?

Ось тут, над його бескидом –

давно? –

Я вже була, уже колись ходила,

Щаслива – цвітом ружі паленіла,

Сама собі яскріла у вікно.

Ах серце, чи замало ще біди?

Ще не навчилось розуму і досі.

Спіткнулося… упало… зайнялося…

А я ж казала: не ходи туди.

 

***

Поховай моє ймення

в день осінній і хмарний,

Поховай, щоб не мучило душу марно,

На околиці міста горба

нагорни

Отакенної вишини!

 

І спочинь. І у землю

встроми лопату.

Піт зітри із чола.

(Буде галич хрипка

в лісосмугах кричати).

І в печальний цей день,

в забуття на краю

Відпусти мені гріх мій –

любов мою.

 

***

І любов, як дурне дитинча,

Побреде кудись світом білим.

Я свіча, біла-біла свіча,

З двох кінців себе підпалила.

 

Мить остання... Останній зблиск...

Десь далеко світання бродить.

По воді розпливеться віск –

Дитинча із води виходить.

 

***

Впилася душа не життям –

то згубою,

Впилась досхочу

із твоїх долонь.

Відрубано крила,

й порубано,

І кинуто у вогонь.

Спитаю: – За віщо?

Мій болю, мій милий,

Ах, защо? Могла б іще й політать...

– А це тобі, мила, за те, що

посміла

Нелюба – мене кохать.

 

***

З твоїх долонь спила я гіркоти,

Мов птах – передосіннього крайнеба.

Були мости від мене та до тебе –

Такі високі та круті мости.

 

Я йшла – мені димилася ріка.

Я кликала – мені полинів берег,

І вже снігів над серцем чувся шерех –

Була в снігів така стрімка хода.

 

Вже не зову,

Що мала призабуть.

Уже не кличу на шляхи зворотні.

Ось тільки знов запраглося сьогодні

Сліпучих сонць на берег твій хлюпнуть.

 

***

І здавалось, немов роззутою

По засніжжю іду колючому.

Я із холоду, ще й із лютого

Враз упала в твою жагучість.

Так у вогнище в мить безпам’ятну

Птаха падає задубіла.

Не устигла іще й відтанути,

Коли, бачить, – уже згоріла.

 

***

В твоєму пеклі зиму я жила,

Палали в ньому і сніги, і

криги,

Пером зі спопелілого крила

Писалася ця невесела книга.

 

Спасибі, любий, за притулок твій,

Було душі моїй у ньому тепло,

А те, що став негадано він

пеклом,

Скажи, хто винен у печалі цій?

 

Цей дім – як міцно він мене

тримав!

А думала, в нім час лиш перебуду,

Свій гострий біль переживу,

забуду,

А він мені – ще більшим

болем став.

 

Схилюсь чолом – востаннє! – до чола.

О, при тобі я так багато сміла…

Спасибі, що свій усміх

відігріла,

Прости, що сивизни передала.

 

***

В палкі затоки рік торішніх,

В затоки рук, і слів, і віч,

Мій боже звергнутий, колишній,

Не повернуся, клич – не клич…

 

Не запливе на плеса темні

Моя душа – душа твоя.

Тече ріка. Шукать даремно,

Де та п'янлива течія.

 

Ім'я, що в споминах ночує,

І цвіт, розквітлий на льоду,

Не оскверню, не прокляну я, –

До уст тихенько прикладу.

 

Завішу смерком згадок небо,

Що спом'яну – то мимохідь.

І так втомлюся вік без тебе –

Тебе приречено любить.

 

***

Скрикне потяг в осінню іржавість ночі.

Я забуду.

Але не забудуть очі.

Будуть німо, безсонно і сумовито

За очима твоїми весь вік тужити.

 

Опадуть, наче мальви, край вікон згуки.

Я забуду.

Але не забудуть руки.

Мов оті розпаровані два лелеки,

Будуть руки вмирати без рук далеких.

 

І схолоне зоря над високим зрубом.

Я забуду.

Але не забудуть губи.

Будуть губи у снах, чебрецем наллятих,

Порятунку у губ твоїх знов шукати.

 

***

Я бачу білий-білий острів

І між каміння – шерхіт хвиль.

А навкруги – лиш безвість тоскна

І тоскний за тобою біль.

 

І мріє обрію півколо,

І на розп'ятті всіх вітрів –

Моє кохання птахом зболеним,

А парус був – і здаленів.

 

Я плакала… О, я не знаю,

Що то було, що то було:

Розлук минулих горе маяло

А чи майбутнє вже ішло.

 

***