Туди не наближайся – там
кострище.
Ще й досі палить, спопеля –
завіщо? –
Й крило до мене горне золоте.
Там біль твій, там задавнений
твій біль,
Зметнувся птахом чорним –
серце, тихше! –
Хоч запитав би, спомином
обпікши:
– А хто такі? Як звати?
І звідкіль?
Ось тут, над його бескидом –
давно? –
Я вже була, уже колись ходила,
Щаслива – цвітом ружі паленіла,
Сама собі яскріла у вікно.
Ах серце, чи замало ще біди?
Ще не навчилось розуму і досі.
Спіткнулося… упало… зайнялося…
А я ж казала: не ходи туди.
***
Поховай моє ймення
в день осінній і хмарний,
Поховай, щоб не мучило душу марно,
На околиці міста горба
нагорни
Отакенної вишини!
І спочинь. І у землю
встроми лопату.
Піт зітри із чола.
(Буде галич хрипка
в лісосмугах кричати).
І в печальний цей день,
в забуття на краю
Відпусти мені гріх мій –
любов мою.
***
І любов, як дурне дитинча,
Побреде кудись світом білим.
Я свіча, біла-біла свіча,
З двох кінців себе підпалила.
Мить остання... Останній зблиск...
Десь далеко світання бродить.
По воді розпливеться віск –
Дитинча із води виходить.
***
Впилася душа не життям –
то згубою,
Впилась досхочу
із твоїх долонь.
Відрубано крила,
й порубано,
І кинуто у вогонь.
Спитаю: – За віщо?
Мій болю, мій милий,
Ах, защо? Могла б іще й політать...
– А це тобі, мила, за те, що
посміла
Нелюба – мене кохать.
***
З твоїх долонь спила я гіркоти,
Мов птах – передосіннього крайнеба.
Були мости від мене та до тебе –
Такі високі та круті мости.
Я йшла – мені димилася ріка.
Я кликала – мені полинів берег,
І вже снігів над серцем чувся шерех –
Була в снігів така стрімка хода.
Вже не зову,
Що мала призабуть.
Уже не кличу на шляхи зворотні.
Ось тільки знов запраглося сьогодні
Сліпучих сонць на берег твій хлюпнуть.
***
І здавалось, немов роззутою
По засніжжю іду колючому.
Я із холоду, ще й із лютого
Враз упала в твою жагучість.
Так у вогнище в мить безпам’ятну
Птаха падає задубіла.
Не устигла іще й відтанути,
Коли, бачить, – уже згоріла.
***
В твоєму пеклі зиму я жила,
Палали в ньому і сніги, і
криги,
Пером зі спопелілого крила
Писалася ця невесела книга.
Спасибі, любий, за притулок твій,
Було душі моїй у ньому тепло,
А те, що став негадано він
пеклом,
Скажи, хто винен у печалі цій?
Цей дім – як міцно він мене
тримав!
А думала, в нім час лиш перебуду,
Свій гострий біль переживу,
забуду,
А він мені – ще більшим
болем став.
Схилюсь чолом – востаннє! – до чола.
О, при тобі я так багато сміла…
Спасибі, що свій усміх
відігріла,
Прости, що сивизни передала.
***
В палкі затоки рік торішніх,
В затоки рук, і слів, і віч,
Мій боже звергнутий, колишній,
Не повернуся, клич – не клич…
Не запливе на плеса темні
Моя душа – душа твоя.
Тече ріка. Шукать даремно,
Де та п'янлива течія.
Ім'я, що в споминах ночує,
І цвіт, розквітлий на льоду,
Не оскверню, не прокляну я, –
До уст тихенько прикладу.
Завішу смерком згадок небо,
Що спом'яну – то мимохідь.
І так втомлюся вік без тебе –
Тебе приречено любить.
***
Скрикне потяг в осінню іржавість ночі.
Я забуду.
Але не забудуть очі.
Будуть німо, безсонно і сумовито
За очима твоїми весь вік тужити.
Опадуть, наче мальви, край вікон згуки.
Я забуду.
Але не забудуть руки.
Мов оті розпаровані два лелеки,
Будуть руки вмирати без рук далеких.
І схолоне зоря над високим зрубом.
Я забуду.
Але не забудуть губи.
Будуть губи у снах, чебрецем наллятих,
Порятунку у губ твоїх знов шукати.
***
Я бачу білий-білий острів
І між каміння – шерхіт хвиль.
А навкруги – лиш безвість тоскна
І тоскний за тобою біль.
І мріє обрію півколо,
І на розп'ятті всіх вітрів –
Моє кохання птахом зболеним,
А парус був – і здаленів.
Я плакала… О, я не знаю,
Що то було, що то було:
Розлук минулих горе маяло
А чи майбутнє вже ішло.
***
