Спантеличений Далла Піккола 6 страница

Кумедно. Ви гадаєте, що ми двоє – одна особа. Однак у вас чимало спогадів про своє власне життя, а от я про себе знаю дуже мало. І якщо вірити вашому щоденнику, ви про мене нічого не знаєте, а ось я, здається, навпаки, пригадую про вас багацько, і – який збіг – саме про той час, про який, здається, ви анічогісінько не змогли пригадати. Тож тепер я маю сказати, що, позаяк у мене про вас стільки споминів, я – це ви?

А може, й ні, можливо, з якоїсь незбагненної причини у нас ніби співжиття, врешті, я священик, тож можу знати про вас те, що, під таємницею сповіді, ви самі мені розповіли. То я той, хто замість лікаря Фройда витяг з вашого нутра те, що ви бажали залишити там навіки похованим, а ви цього навіть не підозрюєте?

Хай там як, а мій обов'язок як священика – розповісти вам про те, що сталося після смерті вашого вельмишановного дідуся, й про те, що Господь благословив його праведним спокоєм. Звісно, якби ви у цю мить віддали Богові душу, то Він би не обдарував її цим спокоєм, адже мені здається, що ви ставитеся до собі подібних геть не по‑доброму, й саме тому ваша пам'ять не хоче повертати вам спогади, які не роблять вам честі.

 

 

* * *

 

Утім, Далла Піккола розповів Симоніні лише доволі куценьку черговість фактів, записаних дрібним почерком, який так відрізнявся від руки самого Симоніні; проте ці факти стали для Симоніні ніби вішалкою, на яку він вішав хмару тих образів та слів, які раптово виринали у його свідомості. Оповідач намагатиметься переказати це, чи то пак до пуття все розширити, аби ця гра спонукань та відповідей стала більш логічною й аби не нав'язувати читачеві лицемірно‑доброчесний тон, яким абат, нагадуючи, занадто улесливо докоряв своєму альтер еґо за огріхи.

Здається, що Симоніні не надто приголомшило ані те, що розігнали орден босих кармелітів, ані навіть те, що відійшов його дід. Можливо, він і був прив'язаний до діда, але, проживши дитинство та юність у домівці, яку, здається, придумали саме для того, щоб гнітити його, де дід та його вчителі у чорних сутанах тільки й робили, що вселяли хлопцеві недовіру, злість та образу на світ, Симоніно все менше й менше був спроможний виплекати у собі будь‑які інші почуття, окрім підозріливого себелюбства, яке помалу набуло спокійної безсторонності філософського судження.

Позбавившись клопотів, пов'язаних з дідовим похороном, на який прийшов дехто з найповажніших представників духівництва й кращі із шляхетних посланців п'ємонтського товариства, що були пов'язані з Ancien Régime, Симоніно звернувся до такого собі Ребауденґо – чоловіка, який здавна був їхнім сімейним нотаріусом, котрий прочитав заповіт, за яким дід залишав онукові все своє майно. Тільки от, повідомив нотаріус (неабияк з того тішачись), через те, що старий постійно брав заставу, та через кілька невдалих інвестицій від того майна майже нічого не лишилося, хіба будинок з усім умеблюванням, яке, втім, уже давно мало відійти кредиторам, але з поваги до такого вельмишановного добродія дотепер ніхто його звідти не забирав, однак тепер на онука вони не зважатимуть.

– Бачте, адвокате, зараз уже не те, що колись було, і навіть уродженці шляхетних родин мають гнути спину задля того, щоб мати роботу. І якщо буде Ваша ласка пристати на мою пропозицію, хоч, щиро кажучи, й принизливу, я б міг запропонувати Вам місце у себе, мені б згодився молодий помічник із хоч якеньким знанням права, звісно, я не в змозі платити вам стільки, скільки варті ваші здібності, але цієї суми стало б вам, аби винайняти іншу оселю й жити скромно, але гідно.

Симоніно враз утямив, що нотаріус прикарманив чимало з того, що дід вважав утраченим через свої необережні іпотеки, але не міг цього довести, та й мав якось виживати. Він переконав себе, що, працюючи пліч‑о‑пліч з нотаріусом, він колись зможе віддячити тим же карбом, забравши назад усе, що той, безсумнівно, вкрав. Тож він призвичаївся мешкати у парі кімнатчин на вулиці Барбаро, заощаджувати на відвідинах усіляких ґенделиків, де збиралися його товариші, що теж прийшли працювати до Ребауденґо – жадібного, владного, недовірливого чоловіка, який ураз перестав звертатися до нього «адвокате» чи «ви», звучи просто «Симоніні», аби хлопець знав, хто тут хазяїн. Утім, пропрацювавши кілька років табеліоном[104](так зазвичай називали цю роботу), Симоніно набрався юридичного досвіду, й хазяїн, хоч і з пересторогою, та почав йому довіряти, а хлопець уторопав, що нотаріус головно займався не стільки безпосередньо нотаріальними справами, як йому годиться, – завіренням заповітів, дарчих, угод купівлі‑продажу та інших контрактів, скільки завіренням заповітів, дарчих та угод купівлі‑продажу, яких ніколи на світі не існувало. Іншими словами, нотаріус Ребауденґо за пристойну платню складав фальшиві акти, підробляючи, де потрібно, чужі почерки й забезпечуючи свідків, яких вербував у шинках неподалік.

– Щоб ти знав, Симоне, – пояснював він, уже називаючи хлопця на «ти», – я не роблю фальшивок, а створюю нові копії документів, які або ж загубили, або ж просто випадково ніколи не складали, але вони могли й мали б існувати. Я б підробив документ, якби склав свідоцтво про народження, в якому б зазначалося, даруй мені за приклад, що ти син шльондри з Одаленґо Пікколо (чоловік загигикав, зробивши таке припущення). Я б ніколи не наважився на злочин, бо я людина честі. Але припустімо, якийсь твій ворог – це я так, для прикладу, – заявляє права на твій спадок, а ти впевнений, що він не син ані твоєму батькові, ані матері, а що його мати – куртизанка з Одаленґо Пікколо, а він просто загубив своє свідоцтво про народження, щоб мати змогу претендувати на твій спадок, то хіба ти не прийшов би до мене, аби я зробив нове свідоцтво, щоб ти міг збити лиходія з пантелику; таким чином я, створивши свідоцтво про те, що й так, як ми знаємо напевне, є правдою, допоможу правді взяти гору й не матиму докорів сумління.

– Але як же ви дізнаєтеся, чий насправді той тип син?

– Але ж ти сам мені сказав, ти ж його добре знаєш.

– І ви мені повірите?

– Я завжди вірю своїм клієнтам, адже допомагаю завжди лише людям честі.

– А якщо клієнт збрехав?

– Отож, то він учинив гріх, а не я. Якщо я ще розмірковуватиму над тим, що мої клієнти можуть виявитися брехунами, то не займатимуся цією справою, адже вона ґрунтується на довірі.

Симоніні зовсім не був певен, що справу, якою займається Ребауденґо, інші б вважали чесною, але відколи йому відкрили секрети цієї науки, він уже не раз фальшував документи, й незабаром, перевершивши свого вчителя, відкрив у собі феноменальні здібності до підробки чужих почерків.

Крім того, нотаріус, чи то ніби вибачаючись за свої слова, чи то визначивши вразливе місце свого співробітника, частенько запрошував хлопця до «Камбіо» (туди навіть Кавур ходив) і посвятив його в секрети фінанцієри: поєднання півнячих гребенів, потрухів, телячих мізків та яєчок, яловичого філе, білих грибів з половиною келиха марсали, борошном, сіллю, олією й маслом, а щоб усе стало трішки терпкуватим – слід додати чарівну краплинку оцту, та для того, щоб насолодитися стравою сповна, вони мають вдягтися так, як того вимагає їхня репутація, – у сюртук, чи то редингот, байдуже, як називати.

Імовірно, попри батьківські заклики, Симоніно не набрався героїзму та жертовності, та за такі вечори хлопець був готовий служити своєму роботодавцю хоч до скону – принаймні, як побачимо згодом, ребауденґового, як не власного.

Тим часом зарплатня Симоніно, хоч і помалу, зросла ще й тому, що його роботодавець почав страшенно швидко старітися: у нього погіршувався зір, тремтіли руки, тож незабаром хлопець став для старого незамінним. Однак саме через те, що зараз Симоніні міг дозволити собі більше комфорту, не маючи сил відмовитися від найвідоміших туринських ресторацій (ох, яка ж то смакота – аньолотті по‑п'ємонтськи: з начинкою з печені з білого та червоного м'яса, вареною яловичиною, курятиною без кісточок, головчастою капустою, тушкованою у печені, чотирма цілими яєчками, пармезаном з Реджіа‑Емілії, мускатним горіхом, сіллю та перцем, під соусом з поливки з‑під печені, змішаної з маслом, зубчиком часнику та гілочкою розмарину), тож, аби вдовольнити те, що вже ставало для юнака найсильнішою й найсуттєвішою пристрастю, молодий Симоніні не міг ходити туди в дранті, а отже, що більше росли його можливості, то більшими були хлопцеві запити.

Працюючи у нотаріуса, Симоніні зрозумів, що той не лише виконує конфіденційні замовлення своїх приватних клієнтів, а й, мабуть, заради прикриття, якщо раптом про якийсь з аспектів його не зовсім чесної діяльності стане відомо владі, іноді надавав послуги представникам карної поліції, позаяк, як він говорив, часом, щоб винести підозрюваному правильний вирок, треба надати суддям який‑небудь задокументований доказ того, що поліціянти не висмоктали свої висновки з пальця. Отак він почав спілкуватися з непевними особистостями, яких сам нотаріус називав «добродії з Кабінету», й не треба бути надто кебетливим, аби здогадатися, що йшлося про таємні справи, якими займався уряд.

Одним з цих людей був кавалер Б'янко, котрий якось заявив, що надзвичайно задоволений тим, як Ребауденґо зробив один неспростовний документ. Вочевидь, чоловік був з тої когорти, що, перш ніж зав'язати з кимось знайомство, дізнається про цю людину якнайправдивішу інформацію, позаяк одного дня він, відтягнувши Симоніні убік, спитав, чи той ще відвідує «Caffè Bicerin», позвавши хлопця туди, як він висловився, «для приватної розмови». А тоді сказав таке:

– Любий наш адвокате, ми чудово знаємо, що ви – онук щиро вірного підданого Його Величності, а тому отримали правильну освіту. Ми навіть знаємо, що ваш дорогий батько поклав життя за те, що ми теж вважаємо ділом праведним, навіть попри те, що зробив він це, як би то краще висловитися, занадто випереджаючи події. Тож ми розраховуємо на вашу щирість та прагнення до співпраці, навіть усвідомлюючи, що ми надто поблажливі до вас, адже вже давно могли притягти вас та нотаріуса Ребауденґо до суду за не надто вже схвальні справи. Ми знаємо, що ви зустрічаєтеся зі своїми друзями, колегами, духовними товаришами, як же ж бо це, – мацціанцями, ґарібальдійцями, карбонаріями. Це, видається, цілком природна річ для молодих поколінь. Але ось у чому заковика: ми не хочемо, щоб ці молоді люди капризували, принаймні не раніше, ніж це буде корисно й слушно. Наш уряд дуже стурбований тією божевільною витівкою, яку утнув той Пізакане[105], котрий кілька місяців тому сів на борт разом з іншими двадцятьма чотирма бунтівниками й, висадившись у Понці, почав розмахувати триколором, допоміг утекти з‑під варти трьом сотням в'язнів і поїхав у містечко Сапрі, сподіваючись, що місцеві зустрінуть його вже озброєними. Прихильники називають його чоловіком хоробрим, скептики – дурнем, а насправді його обдурили. Ті невігласи, яких він хотів звільнити, зарізали його разом зі своїми. Бачте, куди можуть завести добрі наміри, якщо не оцінювати реальний стан речей.

– Розумію, – відповів Симоніні. – Але чого ви від мене хочете?

– Справа ось у чім. Якщо ми хочемо вберегти цих молодиків від помилок, то найкращий спосіб зробити це – посадити їх на деякий час у в'язницю за звинуваченням у зазіханнях на державний лад, а пізніше, коли дійсно знадобляться хоробрі серця, – звільнити. Треба заскочити їх за неспростовними змовницькими діями. Ви, певна річ, знаєте, кому з командирів вони довіряють. Достатньо, щоб вони отримали наказ від одного зі своїх командирів зібратися у певному місці, повністю озброєними, прихопивши з собою кокарди, стяги та інші свої цяцьки, за якими видно, що це – озброєні карбонарії. Приїде поліція, всіх арештує, та й по всьому.

– Але якщо я буду разом з ними, мене теж арештують, а якщо ні – то вони вмить утямлять, що зрадник саме я.

– Е ні, любий мій пане, ми ж не настільки недалекоглядні, аби цього не передбачити.

Як побачимо з часом, Б'янко дійсно про все гарно продумав. Але наш Симоніні теж неабияк умів розкидати розумом. Отож, уважненько вислухавши, що йому пропонують, Симоніно вигадав собі незвичну винагороду, тут‑таки й розповівши Б'янко, яким саме він бачить вияв королівської щедрості.

– Бачте, кавалере, нотаріус Ребауденґо накоїв багацько незаконних речей ще до того, як я почав на нього працювати. Достатньо, щоб я знайшов кілька таких справ, які мають вагомі задокументовані докази і до яких непричетна жодна справді важлива особа, а лише дехто, хто вже віддав Богові душу, а потім я передав би, з вашою допомогою, звісно, анонімно, документи, які доводять провину, в державні судові органи. Цього вам стане для того, щоб звинуватити нотаріуса у неодноразовій підробці державних актів і надійно сховати його на розумний термін, якого старому цілком вистачить, адже природа бере своє, й брати їй лишилося недовго, з огляду на те, в якому старий зараз стані.

– А що потім?

– Потім, щойно нотаріус втрапить за ґрати, я пред'явлю документ, датований кількома днями до арешту, який засвідчуватиме, що, вже виплативши старому всі внески, я придбав у нього практику, яка тепер офіційно належить мені. Що ж до грошей, які фігуруватимуть у якості оплати, то всі подумають, що я отримав великий спадок від діда, адже єдина людина, котра знає правду, – це Ребауденґо.

– Цікаво, – відповів Б'янко. – Але суддя спитає, що сталося з грошима, які він від вас отримав.

– Ребауденґо не довіряє банкам, тому ховає гроші у сейфі в кабінеті, і, звісно, я знаю, як його відчинити, адже, повертаючись до мене спиною, він думає, якщо мене не бачить, то я не розберу, що він робить. Тоді юристи якимось чином відкриють сейф і побачать, що він порожній. Я б міг засвідчити, що Ребауденґо зробив пропозицію так несподівано, що я сам був здивований тим, наскільки мізерну ціну він правив, запідозривши, що у нього були причини, щоб покинути свої справи. Окрім спорожнілого сейфа, у каміні знайдуть купу попелу, й хтозна, що саме там палили, а ще у шухлядці столу лежатиме лист з готелю в Неаполі, в якому підтверджуватиметься бронювання номера. Тоді вже стане цілком зрозуміло, що Ребауденґо був свідомий того, що за ним стежать органи правосуддя, й хотів від них сховатися, поїхавши насолоджуватися своїми статками до Бурбонів, куди вже, мабуть, перевів свої грошенята.

– Але коли в присутності судді його спитають про цю угоду, він заперечуватиме…

– Бозна, скільки ще він усього заперечуватиме, тож великої довіри до нього не буде.

– Ви дуже передбачливо все спланували. Адвокате, ви мені до вподоби. Ви меткіший, зацікавленіший, рішучіший за Ребауденґо, а також, як би це мовити, значно багатогранніший. Отже, спочатку ви допоможете нам у справі з карбонаріями, а потім ми візьмемося за нотаріуса.

Арешт карбонаріїв виявився дитячою забавкою, хоча насправді дітьми були якраз ці ентузіасти, котрі лише у своїх найпалкіших мріях були карбонаріями. Симоне вже давно, хоч спочатку лише через марнославство (адже знав, що кожне його викриття спишуть на інформацію, яку він дізнався від свого батька‑героя), розпатякував про карбонаріїв усілякі вигадки, які йому розповідав отець Берґамаскі. Єзуїт безугавно застерігав його від махінацій карбонаріїв, масонів, мацціанців, республіканців, юдеїв, замаскованих патріотами, які, ховаючись від поліції та всього світу, видають себе за торгівців вугіллям, збираючись у різних потаємних місцях під приводом проведення своїх комерційних операцій.

– Усіма карбонаріями керує «Альта Вендіта»[106], що складається з сорока чоловік, здебільшого (як жахливо про таке казати) то цвіт римських патриціїв і, певна річ, серед них є євреї. Очолював її Нубіус, шанований пан, чиєї корумпованості стало б на ціле довічне ув'язнення, але, дякуючи своїй репутації та щастю, він у Римі зробив собі таке становище, що був поза всілякими підозрами. У Парижі Буонаротті, генерал Лафайєт чи Сен‑Симон радилися з ним, як з Дельфійським оракулом. З Мюнхена, як і з Дрездена, з Берліна, як і з Відня чи Петербурга, керівники головних «Вендіт» – Тшарнер, Хейман, Якобі, Ходзко, Лєвін, Муравйов, Штраус, Паллавічіні, Дрістен, Бьом, Басьяні, Опенгейм, Клаус та Каролус, питали у нього, що робити далі. Нубіус стернував «Вендітою» майже до самого 1844‑го, поки його хтось не отруїв. Не думайте, що це ми, єзуїти. Підозрюють, що це був Мацціні, який прагнув, та й наразі за допомогою юдеїв прагне очолити всю карбонаріївську організацію. Наступником Нубіуса став Малий Тигр, єврейчик, який, як і його попередник, безугавно бігає туди‑сюди, аби відправити своїх ворогів на Голгофу. Однак хто входить до «Альта Вендіти» й де вона знаходиться, тримають у таємниці. Ложі теж не мають про це знати, адже «Вендіта» є їхнім дороговказом і спонукою. Самі сорок членів «Вендіти» ніколи гадки не мали, звідки прийде наказ, який треба буде передати комусь чи виконати самим. А ще кажуть, що єзуїти – раби тих, хто стоїть вище за ієрархією. Це карбонарії – раби свого володаря, який не показується їм на очі, може, якийсь старець, що диригує цією підземною Європою.

Симоне перетворив Нубіуса на свого героя, майже на чоловічий варіант Бабетти Інтерлакен, й оправив у епічну поему те, що отець Берґамаскі розповів йому як готичну новелу. Симоне заворожував Нубіусом своїх товаришів, щоправда, не згадуючи про те, що він уже давно помер.

Аж ось одного дня він показав листа, зробити якого йому не коштувало жодних зусиль, у якому Нубіус повідомляв, що незабаром у всьому П'ємонті, у місті за містом відбудуться повстання. У загону, який очолював Симоне, було складне й водночас захопливе завдання. Якщо вони визначеного ранку зберуться у дворищі шинку «Золотий рак», то побачать там шаблі, рушниці та чотири вози, повні старих меблів та матраців, озброївшись якими, вони мають піти до завулку Барбаро й спорудити там барикаду, яка перекриє дорогу до площі Кастелло. І чекати подальших наказів.

Щоб запалити серця двадцятьох студентів, годі було шукати чогось іншого, тож того провісницького ранку вони, зібравшись у дворищі шинку, знайшли у кількох бочках обіцяну зброю. А поки вони роззиралися навколо, шукаючи вози з домашнім приладдям, навіть не подумавши зарядити рушниці, на подвір'я висипало з півсотні жандармів, що тримали в руках наведену на них зброю. Нездатні чинити опір, молодики здалися. У них забрали зброю, наказали йти вперед, стати обличчям до стіни з обидвох боків вхідних дверей. «Вперед, негідники, руки вгору, мовчати!» – горланив насуплений жандарм у штатському.

І хоч здавалося, що змовники зібралися разом майже випадково, двійко жандармів наказали Симоне стати у самісінькому кінці ряду, просто на розі вулички, а потім їх раптом покликав сержант, і вони відійшли до самого входу до дворища. Трапилася слушна нагода. Симоне, повернувшись до товариша, який стояв найближче, щось тому прошепотів. Хлопці кинули погляд на жандармів, що стояли далеченько, а потім умить завернули за ріг і пустилися навтьоки.

– Стріляй, тікають! – хтось прокричав. Утікаючи, хлопці зауважили кроки й вигуки жандармів, які теж завертали за ріг. Симоне почув два постріли. Один з них поцілив у його напарника, але йому було байдуже, чи була та рана смертельною. Йому було досить, що вдруге стріляли у повітря, достоту так, як вони вмовились.

Тоді він повернув на іншу вулицю, потім ще на одну, чуючи здаля крики переслідувачів, котрі, слухаючись наказу, повернули на неправильний шлях. Незабаром він уже проходив площею Кастелло, повертаючись додому, наче пересічний городянин. Для своїх товаришів, яких у цю мить волокли геть, він був утікачем, а позаяк, арештувавши їх цілою юрбою, юнаків відразу поставили обличчям до стіни, то цілком очевидно, що ніхто з представників закону його не впізнає. Тож природно, що й покидати Турин йому не потрібно, й він може продовжити працювати, навіть навідуючись у родини арештованих товаришів, аби розрадити їх.

Тепер нічого не лишалося, як узятися за знищення нотаріуса Ребауденґо, якого здихалися саме так, як планувалося. За рік у в'язниці у старого зупинилося серце, але Симоніні не відчував у тому жодної провини: вони квити. Ребауденґо звів зі світу його діда, а Симоне – його.

 

Отож, це саме те, що абат Далла Піккола відкрив Симоніні. Те, що ці спогади геть знесилили чоловіка, довів той факт, що його запис у щоденнику обірвався на недописаній фразі, ніби, пишучи, він несподівано став розпливатися.

 

На службі у служби

 

28 березня 1897 року

Пане абате!

Кумедно, що те, що мало б бути щоденником (який читає лише той, кому він належить), перетворюється на обмінник повідомленнями. Ось я пишу вам листа й певен, що якось, мимохідь зазирнувши сюди, ви його прочитаєте. Ви забагато про мене знаєте. Ви надзвичайно неприємний свідок. До того ж – надто суворий.

Звісно, я визнаю, що зі своїми друзяками, запеклими карбонаріями, як і з нотаріусом Ребауденґо, я поводився не так, як Ви наставляєте у своїх проповідях. Утім, погляньмо правді у вічі: Ребауденґо був негідником, отож усе, що я накоїв після знайомства з ним, гадаю, було лише обшахраюванням негідників. Що ж до тих хлопчиків, то вони були фанатиками, а фанатики – то світова негідь, через хисткі принципи, за які вони фанатіють, вони власними руками творять війни та революції. А позаяк я вже давно втямив, що фанатики з цього світу ніколи не зникнуть, то чому б не отримати користь з їхнього фанатизму.

Отож, якщо дозволите, я повернуся до власних спогадів. Пригадую, як керував конторою покійного Ребауденґо, й у тому, що я вже тоді клепав фальшиві документи, немає нічого дивного, адже саме цим я займаюся наразі у Парижі. А зараз я бачу перед собою кавалера Б'янко. Одного дня він повів таку розмову:

– Бачте, адвокате, попри те, що єзуїтів вигнали з Сардинського королівства, всім відомо, що вони й надалі продовжать свою справу, діючи як адепти під удаваною личиною. Таке відбувається у всіх країнах, куди їх вирядили, й мені нещодавно показали надзвичайно кумедну карикатуру з однієї іноземної газети: щороку єзуїти вдають, що прагнуть повернутися у рідну землю (вочевидь, на кордоні їх зупиняють), аж поки не втямлять, що вже мають братів у цій країні, й вони розгулюють у сутанах інших орденів без жодних запобіжних заходів. Отже, вони є всюди, а ми маємо знати, де саме. Наразі нам відомо, що відколи утворилася Римська республіка, декотрі з них відвідують маєток вашого вельмишановного діда. І нам видається малоймовірним, щоб ви не зав'язали знайомство з кимось із них, тож ми просимо вас прослідкувати чутки й плани, оскільки, на нашу думку, у Франції орден знову набрав впливу, й те, що коїться там, цілком імовірно, станеться і в Турині.

Б'янко помилявся щодо того, що я маю стосунок до доброчесних отців, однак я отримував про них достовірні відомості з надійного джерела. У той період Ежен Сю опублікував свій останній шедевр «Таємниці народу», який дописав просто перед смертю у вигнанні у містечку Аннесі у Верхній Савойї, позаяк довгий час підтримував соціалістів і був палким противником влади й проголошення імперії Луї Наполеоном. З огляду на те, що через закон Р'єнсі фейлетонів більше не публікували, останній роман Сю вийшов окремими випусками, і кожен з них у П'ємонті також піддали жорсткій цензурі, тож умудритися зібрати їх усі докупи було надзвичайно важко. Пригадую, мені було до смерті нудно читати ту бридку історію про родини Франкі та Ґаллі, що жили ще до правління Наполеона III. У книзі родина Франкі була справжніми гнобителями, а Ґаллі всі як один – соціалісти ще з часів Верцингеторикса[107], однак Сю, як і всі інші ідеалісти, вже був у полоні єдиної своєї пристрасті.

Безперечно, останні розділи він дописував у вигнанні, коли Луї Наполеон уже помалу захоплював владу, перетворюючись на імператора. А щоб показати, які мерзенні у нього плани, Сю спала на думку геніальна ідея: позаяк з часів Французької революції найбільшим ворогом Французької республіки були єзуїти, то не лишалося нічого іншого, як показати, що Луї Наполеон захоплює владу за заохоченням та настановами єзуїтів. Єзуїтів справді ще після Липневої революції 1830‑го вигнали й із Франції також, та вони досі таємно були в країні, а відколи Луї Наполеон почав своє сходження до влади, ставлячись до них поблажливо, аби не зіпсувати стосунки з папою, їх навіть побільшало.

Отож у романі було наведено довжелезний лист падре Родіна (про котрий уже писалося в «Агасфері») Ротану, генералу єзуїтського ордену, в якому до цяточки розкривалася їхня змова. У романі є найсвіжіші події повстання соціалістів та республіканців проти державного перевороту, тож складається враження, що те, що дійсно зробить Луї Наполеон, у листі описується так, ніби все ще тільки планується. Отож, коли читач читає про те, що вже здійснилося, пророцтво видається ще більш приголомшливим.

Певна річ, мені відразу спав на гадку початок «Джузеппе Бальзамо» Дюма: варто лишень замінити Гору Грому якоюсь більш звичною для попів місциною, хоч би монастирською криптою, зібрати у ній разом не масонів, а синів Лойоли[108], котрі поз'їжджалися докупи з цілого світу, а замість Бальзамо неодмінно має проказувати слово Родін – і ось вам древній змовницький сценарій, адаптований під наші дні.

Ось звідки у мене з'явилася думка про те, що я міг би продати Б'янко не лише плітки, позбирані з миру по нитці, а цілий документ, який я буцімто поцупив у єзуїтів. Звісно, треба буде дещо змінити: викинути Родіна, в якому хтось міг би впізнати книжкового героя, замінивши його на падре Берґамаскі, який уже бозна‑де дівся, але комусь у Турині його ім'я обов'язково буде знайомим. Крім того, коли Сю писав свій роман, генералом ордену ще був Ротан, а зараз, за чутками, на його місце став такий собі падре Бекс.

Треба, щоб документ вважали майже дослівним цитуванням надійного джерела, але у жодному разі не шпигунського (адже всі знають, що єзуїти ніколи не зрадять своє Товариство), а радше, скажімо, всі б думали, що то якийсь дідів старий друг, який відкрив йому все це як доказ величі й могутності свого ордену.

Я хотів був приплутати туди ще й євреїв, як данину дідовій пам'яті, але Сю нічого про них не писав, а приплести їх до єзуїтів я не зміг ніяким боком, утім, у ті часи у П'ємонті євреї взагалі мало кого цікавили. Не треба членам уряду забивати голову зайвою інформацією, їм потрібні думки прості й зрозумілі, чорне та біле, хороші й погані хлопці, й бажано, щоб поганець був лише один.

Проте я не хотів відмовлятися від наміру вплутати у справу євреїв, тож я послався на них задля антуражу. Таким чином, я просто намагався викликати у Б'янко підозри щодо юдеїв.

Я переконався, що тим, що трапилось у Парижі, ба навіть гірше – у Турині, можна було б керувати. Я лише мав зібрати своїх єзуїтів у такому місці, до якого навіть п'ємонтським секретним службам важко буде дістатись і про яке вони чули лише за чутками. Тоді як єзуїти – всюди; спрути Господні, вони дісталися своїми покрученими щупальцями навіть протестантських країн.

Той, чия робота полягає у фальшуванні паперів, має підтверджувати свої підробки документально, саме тому я відвідую бібліотеки. Бібліотеки – то неймовірна штука: часом здається, ніби стоїш на вокзальній платформі і, читаючи з книжкових сторінок про екзотичні місця, подорожуєш далекими країнами. Так я в якійсь книзі знайшов чудові гравіювання про єврейське кладовище у Празі. На незначній території лежить майже дванадцять тисяч занедбаних надгробків, але насправді поховань там, певно, набагато більше, оскільки за декілька століть їх укрило не одним шаром землі. Коли цвинтар було покинуто, хтось попіднімав могили разом з надгробками, тож тепер вони стирчать з‑під землі, ніби безладне нагромадження могильних каменів, що понахилялися вусібіч (чи, може, то євреї, від природи начисто позбавлені відчуття краси й порядку, самі їх так повстромлювали).

Це місце здавалося мені слушним ще через свою невідповідність: чому б це єзуїти збиралися у священному для юдеїв місці? І яку владу мали над цим забутим людьми й, найімовірніше, недоступним місцем? На жодне з цих питань відповіді немає, й саме завдяки цьому в мою розповідь повірити було б легше, адже я знаю, що Б'янко має непохитну віру в те, що якщо факти скидаються на правду і їх можна легко пояснити, значить, уся історія – вигадка.

Мені, як здібному учневі Дюма, подобалося змальовувати ту ніч та їхнє бенкетування похмурими й жаскими, описувати поховальну територію, ледь освітлену чахлим місячним серпом, та єзуїтів, що стоять напівколом у своїх старих капелюхах з широкими полями, і від того згори здається, що земля кишить тарганами. Чи розповідати, як злостиво шкірився Бекс, виголошуючи темні наміри цих ворогів людства (у цю мить дух мого батька радітиме у небесній височині, та де там – у пекельних глибинах, куди, гадаю, Господь кидає всіх мацціанців та республіканців), викриваючи потім усіх мерзенних посланців, що роєм розсипаються вусібіч, аби повідати своїм родам, розкиданим по цілісінькому світові, новий бісівський план завоювання світу, ніби зловісне птаство, що здіймається, щойно займеться блідий світанок, аби довершити цей нічний шабаш.

Утім, розповідь моя, як справжня секретна доповідь, має бути кострубатою й викладати лише найсуттєвіше, адже, як відомо, поліцейські агенти не вельми грамотні у письменництві й не осилять більше двох‑трьох сторінок.

Отже, моє уявне джерело розповіло, що тієї ночі члени Товариства з різних країн світу зібралися в Празі, аби вислухати падре Бекса, який представив усім присутнім отця Берґамаскі, котрий завдяки кільком сприятливим збігам обставин став радником Луї Наполеона.

Пославшись на накази ордену, вірність котрим виказує Луї Наполеон, отець мовив: