Спантеличений Далла Піккола 5 страница

Настав дивовижний 1848 рік. Кожен студент радів, бо на папський престол вступав кардинал Мастаї Феретті, папа Пій IX, що два роки тому амністував політичних в'язнів. Рік розпочався антиавстрійськими виступами у Мілані, де городяни вирішили перестати палити, щоб спустошити казну Королівського імперського уряду (моїм друзям з Турина наші міланські товариші, що рішуче стояли проти солдатів та функціонерів з поліції, котрі дражнили протестувальників, випускаючи димок з ароматних сигар, здавалися героями). Того ж місяця у Королівстві обох Сицилій вибухнули революційні виступи, після яких Фердинанд II[79]пообіцяв конституцію. Та у той час, як у лютому в Парижі після народних повстань було скинуто з трону Луї‑Філіпа і проголошено республіку (знову і, на щастя, назавжди), скасовано смертну кару за політичні злочини, рабство і було введено загальне голосування, а в березні папа дозволив не лише ввести конституцію, але й запровадити свободу слова та звільнив євреїв, котрі мешкали в гетто, від багатьох принизливих звичаїв та приневолень. Одночасно з цими подіями ерцгерцог Тосканський теж прийняв конституцію, а Карл‑Альберт проголосив конституцію Сардинського королівства[80]. Врешті відбулися революційні виступи у Богемії, Відні та Угорщині, протягом п'яти днів відбувалося міланське повстання, завдяки якому з міста вигнали австріяків і п'ємонтську армію, що йшла війною на місто, щоб приєднати до П'ємонту звільнений Мілан. Мої друзі також тихенько пліткували про те, що з'явився «Маніфест» комуністів – ось це справді була радісна звістка не тільки для студентів, але й для робітників з нижчих верств, адже всі були певні, що незабаром на кишках останнього короля повісять останнього попа.

Звісно, не всі звістки приносили радість. Карла‑Альберта, який постійно зазнавав поразок, міланці, та й взагалі кожен, хто був патріотом, оголосили зрадником; Пій IX, переполошившись через убивство одного зі своїх послів, сховався у Ґаеті у короля обох Сицилій і, діючи тихою сапою, виявився не таким ліберальним, яким здавався спочатку; багато конституцій, про які було проголошено, скасували… А до Рима тим часом прийшли ґарібальдійці та мацціанці, і вже на початку наступного року було проголошено Римську республіку.

Остаточно батько зник з дому у березні, і нянька Тереза запевняла, що він став до лав міланських повстанців. Проте наприкінці осені один з єзуїтів, що мешкав у нашому домі, отримав звістку, що батько приєднався до мацціанців, котрі поспішали боронити Римську республіку. У розпачі дід розсипав найжахливіші пророцтва, через які annus mirabilis обертався на annus horribilis [81]. І дійсно, саме цими днями п'ємонтський уряд скасував єзуїтський орден і почав відчужувати його майно, а щоб лишити після них лише випалену землю, разом з єзуїтами скасували й так звані єзуїтські ордени: облатів Святого Карла, Богородиці та редемптористів[82].

– Світ на порозі пришестя Антихриста, – скиглив дід, певна річ, звинувачуючи в усьому євреїв з їхніми каверзами, переконуючись у тому, що найгірші передбачення Мордехая справджуються.

 

 

* * *

 

Дід прихищав у нашій оселі кількох єзуїтів, що перечікували народний гнів, сподіваючись згодом знайти собі місце серед білого духівництва, тож на самому початку 1849 року багацько з них таємно повтікали до Рима, переповідаючи про звірства, що там коїлися.

Падре Паккі. Прочитавши «Агасфера» Сю, падре Паккі я бачив як викапаного падре Родіна, бридкого єзуїта, який завжди діяв тишком‑нишком, жертвуючи всіма моральними принципами заради свого ордену. Може, через те, що падре Паккі завжди приховував свою належність до єзуїтського ордену, перевдягаючись у міщанина, вдягаючи зношений плащ з комірцем, забрудненим столітнім потом, а там, де має бути краватка, носив слинявець, був убраний у жилетку з протертого чорного сукна та завжди заляпані брудом величезні черевики, які він безсоромно ставив на наші килими. Обличчя він мав худе та бліде, із загостреними рисами, волосся жирне й липке на скронях, черепашачі очі та тонкі, посинілі губи.

Не обмежуючись тим, що від його присутності за столом ставало гидко, він ще й псував усім апетит, розповідаючи історії, від яких стигла в жилах кров, таким тоном і використовуючи такі вирази, наче був святим проповідником: «Друзі мої, хоч голос мій тремтить, я, однак, мушу вам розповісти це. Проказа йде з Парижа, адже Луї‑Філіп, хоч і не був святим та божим, та все ж стояв на перепоні анархії. Я зустрічав римлян цими днями. Та хіба ж це римляни? То були розтріпані обірванці, шибеники, які за чарку вина зречуться Раю Небесного. Не люди – чернь, що злилася в одне з найстрашнішою підлотою й потолоччю міст італійських та іноземних: ґарібальдійці та мацціанці – це сліпе знаряддя всякого зла. Ви й гадки не маєте, як мерзенно все спаплюжили республіканці. Вони заходять у церкви й нищать урни з останками мучеників, розсіюючи прах за вітром, а посудини використовують замість нічних горщиків. Скидають священне каміння з вівтарів, обмазуючи його фекаліями, кинджалами шкрябають статуї Діви Марії, виколупують очі у святих образів, вуглиною надписуючи лайливі слова, як бордельна шльондра. Один священик насмілився висловитись проти Республіки, то вони затягли його за двері, скололи кинджалом, видлубали очі й вирвали язика, а потім, випатравши його, накрутили йому кишки на шию й задушили. Не думайте, що навіть якщо Рим звільнять (а вже подейкують про підтримку з Парижа), то мацціанці зазнають поразки. Вони сунуть з кожної італійської провінції, кмітливі і хитрі, вміють вводити в оману й прикидатися, вони рішучі й хоробрі, терплячі й незворушні. Вони й далі гуртуються у найпотаємніших кублах міста, удаваннями й лицемірством вони прослизають у тайники кабінетів, поліцію, військо, флоти і фортеці».

– І серед них – мій син, – плакався дід, зломлений тілом і душею.

Сказавши це, він поставив на стіл прекрасну печеню у червоному п'ємонтському вині «бароло»:

– Мій син ніколи не зрозуміє прекрасний смак цієї печені з цибулею, морквою, селерою, шавлією, розмарином, лаврушкою, гвоздикою, корицею, ялівцем, сіллю, перцем, маслом, оливковою олією, з гарніром з кукурудзяної каші чи картоплі і, певна річ, пляшечкою «бароло». Робіть, робіть свою революцію… Загубили смак життя. Хочете вигнати папу, аби напихатися bouillabaisse[83]по‑ніццівському, як нас змусить той рибалка Ґарібальді… безбожники…

 

 

* * *

 

Частенько, перевдягнувшись у мирське, падре Берґамаскі зникав з дому на кілька днів, не сказавши, куди йде й навіщо. Тоді я заходив до його кімнати, брав його сутану й, вдягнувши її, біг до дзеркала, милувався собою й пританцьовував. Неначе я, Господи прости, жінка; чи це жінка той, кого я наслідував? Якщо врешті виявиться, що абат Далла Піккола – це я, то он з яких далеких днів ростуть ноги у моїх смаків до театралізації.

У кишенях я знайшов трохи грошенят (напевно, отець про них забув), тож я вирішив не відмовляти собі у тому, щоб згрішити ненажерством і дослідити кілька місцин у місті, які, як я чув, люди хвалять. Одягнувшись у таке вбрання, я, навіть не усвідомлюючи, що у ті часи це вже було провокацією, пішов лабіринтами блошиного базару у районі Порта Палаццо, де в ті часи збиралася вся туринська потолоч і де набирали у ватаги всіх найбридкіших негідників, якими кишма кишіло місто. Та, позаяк час був святковий, на базарі у Порта Палаццо панувало неабияке збудження: люд кричав, юрмився навколо лотків, служниці гуртом сунули до м'ясних крамниць, дівчата захоплено зупинялися біля торгівців, що тут‑таки смажили мигдаль у цукрі та меду, ненажери закуповували птицю, дичину, ковбаси, а в рестораціях не було де миші прошмигнути; я торкався легковагих суконь панянок і, набожно втупившись поглядом у складені спереду руки, краєм ока помічав пані у капелюсі, очіпок, вуаль, хустинку; мене ошелешували екіпажі та карети, що снували з боку в бік, галас, шум, рейвах.

Захоплений веремією, від якої дід та батько, хай і з геть інших причин, тримали мене ув'язненим у домі, я прослизнув в одне з тогочасних легендарних місць у Турині. У єзуїтській сутані, лукаво насолоджуючись здивованими поглядами оточуючих, я зайшов у «Caffè al Bicerin», недалечко від площі Консолата, аби скуштувати келих напою під металевою кришечкою з ручкою, який пахне молоком, какао, кавою та іншими пахощами. Тоді я ще не знав, що про цей bicerin через кілька років напише Александр Дюма, один з моїх улюбленців. Та за два чи три нетривалих екскурси до цього казкового місця я скуштував усі божественні напої, прототипом яких була «bavareisa», хоч у тому напої молоко, каву та шоколад перемішують, а у bicerin з усього цього роблять три прошарки (залишаючи їх гарячими), тому можна окремо замовити bicerin pur e fiur з кави з молоком, bicerin pur е barba з кави та шоколаду та 'n рос' d tut, тобто всього по‑трошки.

Яке блаженство сидіти у тому інтер'єрі із залізними зовнішніми рамами, рекламними щитами по боках, чавунними колонками та капітелями, дерев'яною boiseries [84]усередині, прикрашеною дзеркалами та мармуровими столиками, стійкою бару, з‑за якої виднілися пляшки, мигдалевими пахощами і сорока видами цукерок… Над усе мені подобалося вести своє спостереження по неділях, позаяк цей нектар – напій для тих, хто, приготувавшись до причастя, щойно покинувши площу Консолата, шукав розради, тож усі вишукували bicerin, адже під час посту гарячий шоколад їжею не вважали. Лицеміри. Втім, якщо не зважати на насолоду від кави та шоколаду, я отримував задоволення від того, що видавав себе за іншу особу: від того, що оточуючі гадки не мали, хто я такий, я почувався вищим за них. У мене була таємниця.

 

 

* * *

 

Однак пізніше я мусив навідуватися туди рідше, а з часом узагалі припинив ходити, бо боявся наскочити на когось зі своїх товаришів, які зовсім не вважали мене лицеміром, гадаючи, що я теж охоплений їхньою карбонарською пристрастю.

Зустрічався я з цими юнаками, що палко прагнули повсталої батьківщини, зазвичай у корчмі «Золотий рак». На вузенькій, темній вуличці, над неосвітленим досі входом висіла вивіска, на якій під золотавим раком був напис: «Золотий рак: смачне вино, гарний відпочинок». Вхідні двері відчинялися у кімнату, яка була водночас і кухнею, і винним льохом, де були складені пляшки з вином. Ми випивали, огорнені пахощами ковбас та цибулі, іноді грали у морру[85], але частіше ми були змовниками без змови, просто сиділи, фантазуючи про прийдешні повстання. Завдяки дідовому кулінарному вмінню я став гурманом, тоді як у «Золотому ракові» можна було щонайбільше (якщо, звісно, маєш гарний апетит) утамувати голод. Та, щоб притертися у товаристві й утекти від домашніх єзуїтів, то вже краще засалений «Рак» з кількома привітними друзями, ніж похмурі домашні застілля.

На світанку ми полишали корчму зі стійким ароматом часнику та переповненим патріотичним запалом серцем, гублячись у втішній тумановій мантії – найліпшому укритті, – аби сховатися від пильних очей поліцейських шпигунів. Часом ми підіймалися на той берег річки По, аби з висоти помилуватися дахами та дзвонами, котрі гойдалися у туманових випарах, що огортали рівнину, а вдалині, здаючись самотнім маяком у морі, виднілася вже осяяна вранішнім сонцем базиліка Суперґа[86].

Втім, ми, студенти, звісно, обговорювали не лише те, що незабаром з'явиться Нація. Ми гомоніли й про жінок. З палаючими очима кожен по черзі згадував про усмішку, яку вдалося виманити у дівчини, дивлячись на балкон, те, як випадково торкнувся дівочої руки, спускаючись східцями, підібрану квітку, яку назнарошне випустили з молитовника (вихвалявся фанфарон), ще пропахчену парфумами руки, яка її поклала на ті святі сторінки. Сам же я сердито ухилявся від цих розповідей, заслуживши у товаристві славу суворого та доброчесного мацціанця.

Ось тільки якось увечері найбільший серед нас розпусник відкрив нам, що колись на горищі у скрині свого батька, гультяя й безсоромника, він знайшов книжечки, які тоді у Турині французькою називали cochons [87], але, побоявшись забруднити їх об засалені столи «Золотого рака», хлопець вирішив позичити ті книжечки нам, аби кожен по черзі прочитав їх, тож коли дійшло до мене, я вже не міг відмовитись.

Отож, пізньої ночі я почав гортати ті книжечки, які, мабуть, були дуже цінні й дорогі, адже були оправлені сап'яном, з корінцями з червоними прожилками та червоними написами, із золотими обрізами, позолоченими fleurons [88]на палітурці, а декотрі – aux armes [89]. Називалися видання «Une veillée de jeune fille» або «Ah! monseigneur, si Tomas nous voyait!», і, перегортаючи їхні сторінки, я здригався, бо через деякі гравюри на цих сторінках у мене від самого волосся по щоках і аж до шиї пробігали струмочки поту: молодиці задирали спідниці, показуючи свій сліпучо‑білий зад, відданий на збезчещення хтивим чоловікам; і я не знав, що бентежило мене більше – ці безсоромні повні форми чи майже цнотлива усмішка дівчини, яка повернулася до свого збезчесника, лукаво дивлячись на нього з усмішкою до того чистою, що могла б осяйнути вид, обрамлений волоссям кольору воронячих крил, розібраним по боках на двоє пучків. Чи ще страшніше видовище: трійко жінок на дивані, що, розвівши ноги, показують те, що від природи мало б захищати їхній цнотливий лобок, до якого правицею торкається чоловік зі скуйовдженим волоссям, другий у цю саму мить проникає в її безсоромну сусідку, цілуючи її, а третій, ігноруючи неприкритий пах, зминаючи корсета, розстібає сороміцьке декольте. Потім я побачив кумедну карикатуру на абата з обличчям, укритим наростами, який, захотівши роздивитися ближче, опинився у сплетінні оголених жіночих та чоловічих тіл у найрізноманітніших позах, пронизаному величезними пенісами, чимало з яких спадали на потилицю, ніби утворюючи своїми яєчками густу шевелюру, оторочену опецькуватими локонами.

Не пригадую, чим скінчилася та приголомшлива ніч, коли я дізнався про секс у його найсвятобливіших виявах (у найвищому сенсі цього слова, як буває, коли, почувши гуркіт грому, ми, одночасно з побожним відчуттям чогось божественного, відчуваємо страх перед диявольським та богохульним). Пам'ятаю лише, що позбувся я свого збентеження, пошепки повторюючи, немов ревну молитву, слова вже не згадаю якого теолога, котрі отець Пертузо змусив кілька років тому завчити напам'ять: «Уся чарівність тіла – у шкірі. Позаяк насправді, якби чоловіки побачили те, що приховує шкіра, сам лише вигляд жінки став би для них відворотним. Жіночі принади не що інше, як сало, кров, рідини, які виробляє організм та жовч. Подумайте про те, що ховається в ніздрях, горлянці, животі. Тоді як ми, боячись навіть кінчиками пальців торкнутися блювотиння чи гнояки, як ми можемо зажадати обіймати мішок екскрементів?»

 

Може, у тому віці я ще вірив у Божу кару, тому те, що сталося наступного дня, я вважав покаранням за ту бентежну ніч. Я побачив, як дід лежав голічерева у своєму кріслі й задихався, тримаючи в руках зім'ятий папірець. Ми покликали лікаря, я підняв листа й прочитав, що мого батька під час оборони Римської республіки на смерть прошила французька куля саме того червня 1849 року, коли генерал Удіно[90]за наказом Луї Наполеона погнався захищати святий престол від мацціанців та ґарібальдійців.

 

Та, попри свої більш як вісімдесят років, дід вижив, тільки тепер цілими днями ображено мовчав, чи то ненавидячи французів та папістів, які вбили його сина, чи то свого сина, котрий безвідповідально насмілився кинути їм виклик, чи всіх тих патріотів, що так його споганили. Часом він жалісливо свистів, натякаючи на те, що в усіх подіях, що останнім часом розворушили Італію, так само, як і в тих, які кілька років тому зруйнували Францію, винні євреї.

 

 

* * *

 

Можливо, задля того, щоб вшанувати батькову пам'ять, я годинами просиджую на горищі, читаючи книжки, які залишилися після нього, а ще ту, яку перехопив, коли вона прийшла поштою, а він уже не мав можливості її прочитати, – «Джузеппе Бальзамо» Дюма.

У цій дивовижній книжці, як усім відомо, ідеться про графа Каліостро, який задумав оборудку з намистом королеви, одним ударом доводячи кардинала Роґана[91]до моральної згуби й фінансового банкрутства, компрометуючи королеву й виставляючи на посміховисько увесь двір, тим паче, що багато хто вважає, що шахрайство Каліостро неабияк підмочило репутацію монархічного інституту, створивши атмосферу недовіри, яка з часом призвела до Великої Французької революції.

Але Дюма заходить ще далі, він бачить у Каліостро, чи то пак Джузеппе Бальзамо, людину, яка свідомо не просто зшахраювала, а під прикриттям усесвітнього масонства вчинила політичну змову.

Увертюра мене зачарувала. Місце дії: Mont Tonnerre, Гора Грому. На лівобережжі Рейну, за кілька миль від німецького Вормсу, бере початок вервечка похмурих гір: Королівське Крісло, Соколина Вершина, Зміїний Гребінь і найвища – Гора Грому. 6 травня 1770 року (майже за два десятки років до вибуху Революції, яка стала пророчою), у годину, коли сонце ховалося за шпиль кафедрального собору у Страсбурзі, розділяючи світило майже на дві палаючі половини, з Майнца прибув Незнайомець і, піднімаючись схилами цієї гори, на півдорозі навіть залишив коня. Раптом двоє істот у масках напали на нього і, зав'язавши очі, повели на той бік лісу, до галявини, де на них чекали три сотні примар, загорнених у савани, з мечами в руках; вони взялися за надзвичайно ретельний допит гостя.

– Чого тобі треба?

– Побачити світло.

– Будеш присягати?

А слідом почалися випробовування на кшталт випити крові щойно вбитого зрадника, вистрілити собі у скроню водяним пістолетом, щоб перевірити, наскільки ти покірний, і подібні незначні витівки, що наслідували добре відомі навіть простим читачам Дюма масонські ритуали найнижчого ієрархічного щабля, аж поки подорожній, вирішивши якнайшвидше з цим покінчити, з гонором не дає всім зрозуміти, що він у курсі всіх цих звичаїв та трюків, і наказує їм припинити клеїти з ним дурня, позаяк він вищий за всю їхню спільноту й з Божої волі є Верховним магістром усіх масонів у світі.

Незнайомець наказав скликати всіх верховних магістрів масонських лож Стокгольма, Лондона, Цюриха, Мадрида, Варшави та кількох азійських товариств, які, очевидно, вже з'їхалися на Гору Грому.

Чому ж зібралися разом усі масони світу? Незнайомець усе пояснив: йому була потрібна залізна рука, вогняний меч та діамантові терези, аби вигнати із землі Нечисть, пригнітивши й урешті знищивши двох найбільших ворогів людства – престол та вівтар (і дід мені казав, що девізом мерзотника Вольтера було «écrasez l'infame»[92]). Отож Незнайомець нагадав, що, як і кожен поважний чорнокнижник, він уже живе чортзна‑скільки років і прибув зі Сходу, аби повідомити, що година вже настала. Народи сходяться в один величезний гурт, що невблаганно рухається до світла, і, йдучи попереду всіх, очолює цей гурт Франція. Що вона вкладе собі в руку праведний смолоскип і запалить новим світлом увесь світ. У Франції король уже старий, йому лишилося небагато. А коли один з тих, хто зібрався на горі, – котрим згодом виявиться Лафатер[93], найвеличніший знавець людських облич, – зазначив, що на обличчях королівських наступників (майбутнього короля Луї XVI та його дружини Марії‑Антуанетти) він прочитав знак доброти та милосердя, Незнайомець (у якому читач уже, ймовірно, впізнав Джузеппе Бальзамо й про котрого Дюма ще не згадував у своєму романі) нагадав, що не варто зважати на людську жалість, коли потрібно просувати вперед світоч поступу. За двадцять років французька монархія має бути стерта з лиця землі.

У цю мить виступили вперед представники кожної зі світових лож, пропонуючи своїх людей чи багатства задля успіху масонсько‑республіканської справи під знаком lilia pedibus destrue [94], «топчи та знищуй французькі лілії».

У мене не виникало питання, чи змова між п'ятьма континентами – то не занадто для того, щоб змінити конституційний устрій Франції. Врешті, як і кожен тогочасний п'ємонтець, я був переконаний, що у світі існують лише Франція, звісно, Австрія, може, десь там далеко‑далеко Кохінхіна[95], а більше жодної країни, гідної уваги, не налічувалося, хіба що, певна річ, Ватикан. Читаючи виставу, поставлену Дюма (я глибоко шаную цього великого письменника), я питав себе, чи не відкрив Вате[96]лише одним прикладом змови Всесвітню модель узагалі будь‑якої можливої в природі змови?

«Забудьмо про Гору Грому, рейнське лівобережжя, тодішні часи, – подумав я. – Згадаємо про змовників з усіх куточків світу, що є щупальцями цього таємного товариства, котре розрослося в кожній країні на землі. Зберемо їх на галявині серед гаю, у печері, у замку, на цвинтарі, у склепі, аби тільки там було доволі темно, даймо одному з них сказати слово, яке відкриє всім очі, і вселімо бажання завоювати світ…» У мене завжди були знайомі, які повсякчас боялися, що проти них змовиться якийсь прихований ворог – для діда це були євреї, для єзуїтів – масони, для мого батька‑ґарібальдійця – єзуїти, карбонарії для королів половини Європи, король, підбурений церковниками, – для моїх товаришів мацціанців, баварські ілюмінати – для поліції половини світу, і хтозна‑скільки ще люду вірить у те, що їм загрожує чиясь змова.

Дюма дійсно був надзвичайним знавцем людської душі. До чого прагне кожен, тим більше, чим він нещасніший і чим менше до нього прихильна доля? Грошей і влади, отриманої без жодного зусилля зі свого боку (як же солодко командувати собі подібним, принижуючи його), а ще відомщення за кожну несправедливість, якої зазнав у житті (кожну людину хоча б раз у житті ображали, байдуже, якою незначною була несправедливість). І ось у «Графі Монте‑Крісто» Дюма демонструє, як, маючи незчисленний статок, можна отримати й надлюдську владу, й змусити всіх своїх кривдників заплатити їхній борг. Але ось кожен питає себе: а чому ж доля до мене не прихильна (чи менш прихильна, ніж я того бажаю), чому мені не щастить так, як щастить комусь, хто вартий цього менше за мене? А позаяк ніхто й не подумає, що всі його нещастя від його ж власної нікчемності, то починає шукати винного. І ось Дюма, доводячи до фрустрації[97](як окрему особу, так і цілі народи), пропонує пояснення їхніх невдач. Винний не ти, а хтось, хто, зібравшись на Горі Грому, планує твою згубу…

Втім, якщо як слід помізкувати, то Дюма не вигадав нічого нового, оправивши у повість те, що дідові розповів отець Баррюель. Завдяки цьому я усвідомив, що, аби якось продати розкриту змову, покупцю не потрібно давати нічого нового, а лише виключно те, що він або вже знав, або міг легко дізнатися у значно легший спосіб. Люди вірять лише в те, про що вже знають, і саме в цьому краса Всесвітньої моделі змови.

 

 

* * *

 

Був 1855 рік, мені вже було двадцять п'ять, я отримав диплом з юриспруденції й ще гадки не мав, що робити із власним життям. Я зустрічався зі старими товаришами, не надто переймаючись їхнім революційним трепетом, скептично чекаючи, що через кілька місяців вони розчаруються: ось у Римі знову панує папа, Пій IX, який з понтифіка‑реформатора перетворився на ще більш відсталого за своїх попередників, ось розтають надії, чи то через безталання, чи то боягузтво, на те, що Карл‑Альберт стане провісником об'єднаної Італії, ось після захопливо‑стрімких виступів соціалістів, які запалювали безліч сердець, Франція знову стала імперією, а ось новий п'ємонтський уряд, замість того щоб звільнити Італію, посилає війська на нікому не потрібну Кримську війну…

І я вже не мав змоги читати романи, які вплинули на мою особистість більше, аніж спромігся вплинути будь‑хто з моїх учителів‑єзуїтів, бо у Франції під час Вищої ради університету, де не знати чому засідали троє архієпископів і єпископ, прийняли так звану поправку Р'єнсі, за якою кожна газета з додатком, яка випускає фейлетон, обкладається податком у п'ять сантимів за кожен номер. Для тих, хто мало знався на видавничих справах, ця звістка стала полегшенням, але ми з друзями швидко второпали, наскільки це важливо: податок був надто тяжким покаранням, тож французькі газети будуть вимушені відмовитися від публікації романів. Голоси тих, хто викривав суспільні болячки, таких, як Сю та Дюма, змовкли навіки.

Навіть дід, який з часом усе більше згасав, але іноді знову із запалом відзначав те, що йому видавалось ознаками повернення колишніх часів, жалівся, що п'ємонтський уряд, відколи їх схопили за рукав масони штибу Д'Адзельо[98]та Кавура[99], перетворилися на сатанинську Синагогу.

– Ти усвідомлюєш, хлопче, що закони цього Сіккарді[100]скасовують так звані привілеї духовенства. Нащо відміняти право прихищати людей у священних місцях? Чи, може, у церкви прав менше, ніж у жандармерії? Нащо відміняти церковний суд над тими, хто вчинив карні злочини? Може, церква не має права судити своїх? Нащо відміняти церковну цензуру у пресі? Чи тепер кожен може без угаву казати те, що заманеться, не поважаючи ані віри, ані моралі? А коли наш архієпископ Фальконе наказав туринському духовенству не дотримуватися цих заходів, то його засудили як злочинця до року ув'язнення! А зараз ми дожилися до того, що нами командують ордени старцювальників[101]та споглядальників[102], усього з шість сотень священиків. Держава відчужує їхні багатства, запевняючи, що воно піде на сплачення платні приходським священикам, але якщо порахувати добро всіх тих орденів, то набіжить сума, яка вдесятеро, де там – у сотні разів перевищить загальну суму платні по всій державі; уряд витратить ці кошти на державні школи, де вчитимуть того, що біднякам геть не згодиться, а як згодиться, то лише для вимощення бруківки у гетто! І все це прикриваючись гаслом «Вільна церква у вільній державі», у державі, де єдиний, хто насправді вільний, – то це держава, яка вільна зловживати своїм становищем. Справжня свобода – це право людини йти за законом Божим і заслужити собі рай або пекло. А зараз під свободою розуміють право обирати собі те, у що вірити й про що думати, як тобі заманеться, коли й одне й інше варте одне одного, – і державі байдуже, чи ти масон, чи християнин, чи юдей, чи послідовник Великого Турка[103]. Саме так правда стає байдужою.

– Отак, сину мій, – журливо заговорив якось увечері дід, через свій маразм уже плутаючи мене зі своїм сином, важко дихаючи, зі стогоном, – зникають з лиця землі лютеранські каноніки, каноніки спільноти Сант‑Еджидіо, монахи ордену братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель та братів з ордену босих кармелітів, монахи‑картезіанці, бенедиктинці з абатства Кассіно, цирсианці, олівети, відлюдники Святої Марії з Паоли, францисканці, капуцини, облати Святої Марії, монахи ордену Святої Марії Милосердної, служителі Святої Марії, монахи спільноти Страстей Христових, домініканці, ораторіанці, а разом з ними сестри Клариси, сестри‑розп'ятниці, сестри бенедиктинки‑селестинки, монашки ордену Благовіщення Богоматері, монашки‑баттистинки.

А потім, читаючи цей перелік, немов молитву, чимраз швидше й швидше, ніби забувши набрати у груди повітря, він виклав на стіл циветту: із беконом, маслом, борошном, петрушкою, півлітрою барбери, кролячим м'ясом, порізаним на великі шматки, завбільшки з яйце, укупі з серцем та печінкою, невеличкими цибулинками, сіллю, перцем, спеціями та цукром. Він уже майже втішився, але в якусь мить, широко розплющивши очі, ледь чутно відригнувши, згас.

 

Дзиґар пробив північ, нагадуючи мені, як довго я вже пишу, майже без упину. Наразі, як би я не старався, я вже не можу пригадати нічого, що відбувалося у роки по смерті діда.

У мене паморочиться в голові.

 

Симоніно‑карбонарій

 

Уночі 27 березня 1897 року

Даруйте мені, капітане Симоніні, що встряю у ваш щоденник, який я не міг не прочитати. Але ж я не з власної волі прокинувся сьогодні вранці у вашому ліжку. Ви вже второпали, що я (принаймні сам себе ним вважаю) – абат Далла Піккола.

Я прокинувся у чужому ліжку, у незнайомому помешканні, не знайшовши жодного сліду ані своєї сутани, ані перуки. Поряд з ліжком знайшлася лише накладна борода. Яка ще накладна борода?

Кілька днів тому зі мною вже траплялося, що я прокидався, не розуміючи, хто я, тільки тоді це відбувалося у моїй власній оселі, а от сьогодні зранку я прокинувся в чужій. У мене було таке відчуття, ніби на очах гнійники. Болів язик, наче я його собі прикусив.

Визирнувши у вікно, я зрозумів, що воно дивиться на завулок Мобер, котрий розташований за рогом вулиці Метр‑Альбер, де мешкаю я.

Я почав порпатися по всій квартирі, в якій, як виявляється, мешкає мирянин, вочевидь, той, якому належить накладна борода, а отже (пробачте вже мені), людина сумнівних моральних принципів. Я пройшов у кабінет, обставлений дещо хвалькувато; за завісою у глибині кімнати я побачив маленькі дверцята, крізь які потрапив до коридору. Коридор видавався театральними лаштунками, де було повно костюмів та перук, і був точнісінько такий, як той, де я кілька днів тому знайшов свою сутану. Тепер я зрозумів, що цей коридор, яким я пройшов того дня у зворотному напрямку, веде до моєї оселі.

На моєму столі я знайшов купу списаних нотатками аркушів, які, якщо вірити вашому відтворенню подій, я певно зробив 22 березня, коли я, так само, як і сьогодні вранці, прокинувся безпам'ятним. І що означає, питався я, мій останній запис, який я зробив того дня, про Отьой та Діану? Яку ще Діану?