Спантеличений Далла Піккола 2 страница

Я завжди більше насолоджувався їжею, ніж сексом… Можливо, це так на мене попи вплинули.

Я ніби відчуваю у голові якусь хмарину, яка повсякчас змушує мене озиратися назад. Чому раптом з пам'яті виринають мої втечі у Бесерін, перевдягнувшись у сутану падре Берґамаскі? Я геть забув про падре Берґамаскі. Хто він такий? Мені подобається, коли рука пише сама по собі, що їй заманеться. Якщо вірити тому австрійському лікареві, у певний мент я маю дійти до якогось насправді болісного для мене спогаду, який би пояснив, чому я настільки несподівано викреслив з пам'яті так багато.

Прокинувшись учора, як я гадав, 22 березня, у вівторок, я ніби чудово усвідомлював, хто я такий: капітан Симоніні, вже стукнуло шістдесят сім, але тримаєшся нівроку (угодований я якраз настільки, аби мене можна було назвати «роздобрілим»), успадкував у Франції цей титул на згадку про діда, пославшись на свої військові прогріхи у лавах Тисячі ґарібальдійців[25], факт, який у країні, де Ґарібальді шанують більше, ніж в Італії, викликає певну повагу. Симоне Симоніні, народився у Турині, батько туринець, мати – француженка, чи то пак савоянка, хоч по кількох роках після її народження Королівство Сардинія поступилося Савойєю Франції.

Досі не вилізши з ліжка, я фантазував… З огляду на мою халепу з росіянами (які ще росіяни?) мені не варто показуватись в улюблених рестораціях. Я б міг сам собі щось приготувати. Готуючи кілька годин якусь смакоту, я відволікаюся. Приміром, «côtes de veau Foyof»[26]: м'ясо порізати щонайменше чотири сантиметри завширшки, звісно, порція розрахована на двох; узяти дві цибулини середнього розміру, п'ятдесят грамів хлібного м'якуша, сімдесят п'ять грамів швейцарського ґрюерського сиру, п'ятдесят грамів масла, м'якуш протерти, аж поки з нього не утвориться паніровка, яку слід змішати з сиром, потім почистити й порізати цибулю, в одній маленькій каструльці ставите розпуститися сорок грамів масла, а в іншій поволі розпускаєте решту масла з цибулею, на дно тареля викладаєте половину цибулі, приправивши м'ясо сіллю та перцем, викладаєте його на тарель, збоку кладете решту цибулі, потім треба покласти на м'ясо перший шар паніровки з сиром, гарненько притискаючи м'ясо до дна тареля; дайте розтопленому маслу стекти, легенько натискаючи рукою; покладіть ще один шар м'якуша так, щоб утворилося щось на кшталт купола, а потім, додаючи розтоплене масло, полийте все білим вином та бульйоном, але таким чином, щоб рідина вкривала м'ясо лише не більш як наполовину. Ставите страву в духову шафу десь на півгодинки, не забуваючи поливати вином та бульйоном. На гарнір подайте цвітну «капусту‑стрибунку»[27].

Страва забирає небагато часу, та задоволення від неї відчуваєш ще до того, як спробуєш на смак, тож готувати – значить, передчувати, як роблю я, доки ніжуся у ліжку. Щоб не почуватися самотніми, телепням необхідно, аби під ковдрою поряд з ними лежала жінка чи хлоп'я. Вони ж бо гадки не мають, що повен рот слини краще за ерекцію.

У мене було все, окрім м'яса та швейцарського сиру. Будь‑якого іншого дня я б пішов до знайомого м'ясника на пляс Мобер, але бозна‑чому по вівторках у нього зачинено.

Я знав ще одного, до нього йти метрів із двісті, на бульвар Сен‑Жермен, та й коротенька прогулянка мені не завадить. Я вдягнувся, та, перш ніж вийти з дому, підійшовши до дзеркала, що височіло над мискою, наліпив чорні вуса та мою чудову бороду. Потім, ледь змочивши гребінця у воді й зачесавши проділ посередині, я надів перуку. Одягнув сюртука й поклав до кишені жилета срібного годинника так, аби ланцюжок було добре видно. Задля того, щоб якнайбільше бути подібним до капітана у відставці, мені подобається під час розмови гратися черепаховою коробкою, усередині якої повно льодяників із солодки, а на кришці – портрет бридкої, але гарно вбраної пані: безсумнівно, покійної коханої. Часом, аби говорити повільніше, я ганяю у роті льодяника: тоді співрозмовник, відволікаючись на те, як ворушаться твої губи, не дуже дослухається до того, що з них злітає. Найбільший клопіт – справити враження людини, котру радше благословили розумом, ніж посередністю.

Зійшовши вулицею, я, аби обминути пивницю, з якої вже ранньої години чулися противні голоси тамтешніх розпусниць, повернув на рю Сотон.

Пляс Мобер уже не той двір чудес, яким був ще тридцять п'ять років тому, коли я тут оселився. Наразі вона кишма кишить продавцями тютюну вторинної переробки: крупного, який виробляють із залишків люлькового тютюну і решток від сигар, та дрібного, що отримують з цигаркових недопалків. Крупний коштує франк та двадцять сантимів, а дрібний – франк сорок чи франк шістдесят за фунт (хоч таке виробництво навряд чи колись було прибутковим, та й наразі на цьому багато не заробиш, адже жоден з цих спритних переробників вторинної сировини, спустивши в якомусь винному льосі значну частку свого заробітку, не знає, де переночує). Також тут повно сутенерів, котрі, вилежуючись у ліжку до другої дня, потім проводять решту часу, підпираючи стіни, як багацько добре забезпечених пенсіонерів, які згодом, як вівчарки, беруться до діла, щойно спустяться сутінки; злодюжок, яких довели до того, що вони вимушені обдирати один одного, бо жоден буржуа (якщо не зважати на якесь ледащо, котре повертається з‑за міста) не насмілиться йти через цю площу; тож я був би для них гарною здобиччю, якби не моя військова виправка й палиця, якою я вихляв із боку в бік, та й кишенькові злодії мене вже знали й навіть звали «капітаном», вважаючи, що я якимось чином маю стосунок до їхнього середовища, а ворон ворону ока не виклює; і повій із зів'ялими принадами, бо якби їх ще хтось хотів, то прислужували б у brasseries à femmes, тому вони пропонують себе лахмітникам, шахраям чи другосортним смердючим тютюнникам, а от побачивши дорого вбраного добродія у добре начищеному циліндрі, вони можуть зачепити тебе чи навіть обійняти по‑панібратськи за плечі, підходячи до тебе так близько, що ти можеш відчути дешеві парфуми, що змішалися з запахом їхнього поту, а це вже надто бридка пригода (я б не мріяв про неї вночі), тож щойно я зауважую, що хтось із них простує у мій бік, починаю вихором крутити палицею, ніби окреслюючи навколо себе убезпечено‑неприступне коло: вони вмить усе второпують, адже звикли, що ними командують, а тому шанують палицю.

Зрештою, у цей натовп вливаються шпигуни з поліцейського управління, котрі приходять сюди, аби завербувати собі mouchards[28]або інформаторів, чи виловлюють у загальному галасі надзвичайно цінну інформацію про грабіжників, що саме змовляються і про яких хтось комусь шепоче надто голосно, сподіваючись, що слова потонуть у загальному галасі. Але їх легко можна впізнати з першого погляду, бо надто вже мерзотний мають вигляд. Жоден справжній негідник не схожий на негідь. Лише вони.

Зараз на площі вже навіть трамваї можна побачити, і ти вже не почуваєшся, як удома, навіть попри те, що, звісно, знаєш, як визначити потрібних тобі людей, їх ще можна знайти, коли вони стоять, підперши стіну на розі або ж на порозі кав'ярні «Метр‑Альбер» чи десь на вуличках поряд. Одначе відколи, куди не ступи, здалеку, як точильня для олівців, вигулькує Tour Eiffel[29], Париж уже не той, як колись.

Утім, досить рюмсати, у місті досі купа інших місцин, де можна розжитися тим, що тобі потрібно. Вчора вранці мені було потрібне м'ясо та сир, і пляс Мобер була для цього цілком слушним місцем.

Купивши сиру, я, як і зазвичай, пішов до свого м'ясника й зауважив, що у нього відчинено.

– Отакої, а чому ж це ви у вівторок відчинені? – спитався я, заходячи до крамниці.

– Таж сьогодні середа, капітане, – відповів мені чоловік усміхаючись. Я спантеличено вибачився, сказавши, що з віком пам'ять усихає, а він запевнив мене, що я завжди був як парубок і що коли встаєш раненько, кожен може згубити голову у хмарах, тож я, вибравши м'ясо, розплатився, навіть не намагаючись торгуватися. Це єдиний спосіб змусити продавця тебе поважати.

Питаючи себе, який же сьогодні день, я зійшов сходами у квартиру. Вирішив зняти вуса та бороду, як робив зазвичай, коли був удома сам, і піднявся у спальню. Лише тепер мене вразило дещо, що здавалося геть недоладним: на вішалці, поряд з комодом, висіло вбрання – сутана, і вона, безсумнівно, була попівська. Підійшовши, я зауважив на полиці комода каштанову, трохи білявувату перуку.

 

Я досі питався, якому ж волоцюзі цими днями дав притулок, коли усвідомив, що я теж приховував свою зовнішність, позаяк вуса та борода, які я сьогодні чіпляв, певно були чужими. Отож я був кимось, хто перевдягався то заможним світським добродієм, то духовною особою. Але як же могло трапитися, що я викреслив з пам'яті будь‑який спогад про дві мої різні особистості? Чи, можливо, я чомусь (може, щоб уникнути ордера на арешт) приклеював собі вуса та бороду, але водночас давав притулок комусь іншому, хто перевдягався абатом? А якщо цей несправжній абат (бо якби був справжнім, то нащо ж йому перука?) жив у мене, то де ж він спав, зважаючи, що у моєму помешканні лише одне ліжко? Чи, може, він зовсім не живе зі мною, просто вчора знайшов тут прихисток, а потім хтозна‑чому перевдягнувся і пішов бозна‑куди коїти бозна‑що?

Я відчув у голові порожнечу, ніби я мав когось згадати, але не міг, тобто я маю на увазі, що то ніби були не мої, а чужі спогади. Гадаю, «чужі спогади» – це слушний вислів. У ту мить я почувався так, ніби був іншою людиною, що спостерігає за собою збоку. Хтось спостерігав за Симоніні, котрий несподівано відчув, що не розуміє, хто він такий.

 

– Спокійно, помізкуємо, – мовив я до себе. Як для чоловіка, який, прикриваючись торгівлею bric‑à‑brac, підробляє документи і вирішив оселитися у найменш годящому для цього кварталі Парижа, видається малоймовірним, щоб я дав притулок комусь, хто замішаний у не надто чистих оборудках. Одначе забути, кого прихистив, – це вже не здається нормальним.

Мені схотілося озирнутися, й аж раптом я відчув, що моя власна оселя стала для мене незнайомим місцем, яке може приховувати й інші таємниці. Я почав досліджувати свій дім, ніби то було чуже помешкання. Коли вийдеш з кухні, праворуч буде спальня, а ліворуч – вітальня, обставлена цілком звичайними меблями. Я зазирнув у шухлядку свого письмового столу, де зберігалося моє робоче приладдя: пера, пляшечки з різноманітним чорнилом, білий або пожовклий папір різних розмірів та давнини; на полицях разом з книгами стояли коробки з моїми документами та старовинна капличка, вирізьблена з горіха. Я саме силкувався згадати, для чого вона була потрібна, аж раптом унизу почувся дзенькіт. Я зійшов донизу, збираючись випхати будь‑якого надокучливого причепу геть, але побачив стареньку, яка, здається, була моєю знайомою. Крізь скло вона мовила до мене: «Мене прислав Тіссо», – тож я мусив її впустити; хто його зна, чому я обрав цей пароль.

Увійшовши, жінка розгорнула сукно, яке міцно притискала до грудей, і подала мені два десятки облаток.

– Абат Далла Піккола сказав, що вас зацікавить.

Дивовижно, та я відповів: «Аякже», – і спитав, скільки.

Вона попросила двадцять франків за штуку.

– Та ви здуріли! – відказав я, радше за крамарським інстинктом.

– То ви божевільний, якщо відправляєте чорні меси! Гадаєте, легко за три дні обійти двадцять церков, причащатися, перед тим намагаючись не назбирати у роті слини, ставати на коліна, затуливши обличчя руками, й виймати з рота облатку, не заслинивши її, збираючи їх у торбинку на грудях так, аби ані кюре, ані хтось із прихожан нічого не зауважив? А про блюзнірство, яке я скоїла, й пекло, яке на мене за це чекає, годі й казати. Отож двісті франків, якщо ваша ласка, або я йду до абата Буллена.

– Абат Буллен помер. Вочевидь, ви не згодитесь віддати облатки задешево, – відповів я майже машинально. Втім, зваживши на плутанину у своїй голові, я мусив діяти інстинктивно, не надто розмірковуючи. – Гаразд, пусте, – мовив я до неї й розплатився. Я зрозумів, що, поки я чекаю на якогось зацікавленого клієнта, треба покласти облатки до моєї дерев'яної каплички. Звичайнісінька собі робота.

Загалом, усе здавалося мені знайомим, звичним. Одначе я відчував поряд себе якусь зловісну ауру, що лишалася для мене невловимою. Увійшовши до кабінету, я зауважив, що в глибині кімнати за запоною знаходилися двері. Розчиняючи їх, я вже був певен, що потраплю у настільки темний коридор, що доведеться брати з собою каганець. Коридор нагадував склад театрального приладдя чи комору лахмітника Тампля. На стінах висіло дуже різноманітне вбрання: селянина, карбонарія, дрантя жебрака, форма кондуктора, солдатська гімнастерка та штани, а поряд із вбранням – аксесуари, аби доповнити образ. На дерев'яних полицях стояла дюжина підставок з перуками. А далі, у глибині коридору виднівся coiffeuse [30], подібний до тих, які є в гримерках комедійних акторів, заповнений пляшечками з пудрою, помадами, чорними та бірюзовими олівцями, заячими лапками, пухом, пензлями та щітками.

 

У якусь мить коридор завернув під прямим кутом, і в глибині я побачив ще одні двері, що вели до кімнати, світлішої за мої кімнати у квартирі, адже світло до неї потрапляло не з вузенького завулка Мобер. Власне, визирнувши з одного з вікон, я побачив, що вони виходять на рю Метр‑Альбер.

З кімнати на вулицю вели невеличкі сходи, але на цьому все. Помешкання було схоже на однокімнатну квартиру, щось середнє між кабінетом та спальнею; обставлене простими, темними меблями: стіл, підставка, щоб стояти навколішки під час молитви, ліжко. Поряд із входом – маленька кухонька, а на східцях – chiotte [31]та умивальник.

Вочевидь, це була pied‑à‑terre[32]того священика, з яким ми, мабуть, були близько знайомі, адже з моєї оселі до його помешкання можна було пройти через двері. Та, позаяк усе навколо про щось мені нагадувало, я мав таке враження, що бачу це помешкання вперше в житті.

Підійшовши до столу, я помітив купу листів у конвертах, на котрих зазначений був один і той же адресат: «Превелебний чи вельмишановний абат Далла Піккола». Поряд з листами лежало кілька папірців, списаних дрібним та гарним, майже жіночим, почерком, який дуже відрізнявся від мого власного. То були чернетки листів: у них не було нічого вартісного, лише подяки за дарунки та листи, які підтверджували призначені зустрічі. Однак той, що лежав на самісінькій верхівці, був плутаним, ніби автор занотовував свої думки, над якими хотів поміркувати. Доклавши трохи зусиль, я прочитав:

 

Усе видається несправжнім. Почуваюся так, ніби за мною стежать. Треба занотувати, щоб переконатися, що так і є.

Сьогодні 22 березня.

Де ділася сутана та перука?

Що я робив учора? У голові все ніби оповило туманом.

Я навіть гадки не мав, куди ведуть двері в глибині кімнати.

Я знайшов коридор (уперше побачив?), повний костюмів, перук, пудри та гриму, як у акторів.

На драбинній перекладині висіла нічогенька сутана, а на поличці я знайшов не лише годящу перуку, а й накладні брови. З обличчям кольору вохри та ледь підрум'яненими щоками я, гадаю, знову став тим, ким я є насправді: блідим і трохи хворобливим чоловіком. Аскетичним. Отакий я. Хто я?

Знаю, що я – абат Далла Піккола, чи радше той, кого всі навколо знають як абата Далла Пікколу. Проте очевидно, що насправді це не я, позаяк для того, щоб стати абатом, мені доводиться у нього перевдягатися.

Куди виведе той коридор? Лячно дійти до самого кінця.

Перечитати вище записане. Якщо я справді так написав, значить, усе це сталося зі мною насправді. Треба йняти віри писемним свідченням. Хтось обпоїв мене. Хто, Буллен? От хвацько! Єзуїти? Франкмасони? А я до них яким боком?

Євреї, ось хто це міг бути.

У цій оселі я почуваюся в небезпеці. Хтось може, прокравшись сюди вночі, поцупити мій костюм або, ще гірше, бігцем проглянути мої папери. Цілком можливо, що саме зараз хтось розгулює Парижем, переконуючи всіх у тому, що він – абат Далла Піккола. Треба сховатися в Отьої. Може, Діані відомо? Що за Діана?

 

Отже, нотатки абата Далла Пікколи було залишено тут, але чому ж він не забрав із собою таку конфіденційну інформацію? Це є незаперечним доказом хвилювання, яке його, безсумнівно, охопило. Власне, на цьому й усе, що я про нього знаю.

Я повернувся до помешкання у завулку Мобер і сів за свій робочий стіл. Який же зв'язок існує між життям абата Далла Пікколи та моїм власним?

Певна річ, що на думку мені спав найочевидніший здогад. Я та абат Далла Піккола – це одна особа, й якщо все саме так, то це б усе пояснило: два об'єднаних помешкання й навіть той факт, що до помешкання Симоніні я повернувся, перевдягнувшись абатом, зняв перуку й сутану, а потім заснув. Окрім однієї манесенької дрібнички: якщо Симоніні дійсно був абатом Далла Пікколою, то чому ж я нічогісінько не знав про Далла Пікколу і не почувався абатом, якому геть незнайомий Симоніні? Ба навіть більше, для того, щоб дізнатись, про що думає Далла Піккола, мені довелося читати його нотатки! Крім того, якщо я справді Далла Піккола, тоді я мав би зараз бути у Отьої – маєтку, який він ніби так добре знає й про який я (тобто Симоніні) не знаю зовсім нічого. І хто така Діана?

Хіба що я часом був абатом Далла Пікколою, котрий не пам'ятав про існування Симоніні, а часом – Симоніні, котрий гадки не мав про абата Далла Пікколу. Ото ще новина! Хто ж то мені розповідав про роздвоєння особистості? Цікаво, з Діаною таке трапляється? Що ж то за Діана?

Я вирішив розмірковувати по порядку. Я знав, що у мене є зошит, де я занотовую всі свої справи, тож у ньому я прочитав таке:

21 березня – меса

22 березня – Таксиль

23 березня – Ґуїлло, за заповітом – Бонефуа

24 березня – до Дрюмо?

 

Гадки не маю, чого б це 21‑го я мав плентатися на месу, бо не думаю, щоб я був віруючим. Якщо ти віруючий, то маєш у щось вірити. Чи я у щось вірю? Щось на те не скидається. Отож, я невіруючий. Оце й є логіка. Гаразд, проїхали. Іноді люди ходять на месу з найрізноманітніших причин, і віра не має до них жодного стосунку.

Більш імовірно, що того дня, коли я думав, що був вівторок, насправді була середа, й Ґуїлло прийшов, аби попросити мене переписати заповіт Бонефуа. Насправді було 23‑тє, а я думав, що 22‑ге. Але що ж сталося 22‑го? І що то за Таксиль?

А про того Дрюмо, з яким я мав зустрітися у четвер, уже й говорити не варто. Як же я міг зустрічатися з кимось, коли я гадки не мав, хто я такий? Мушу ховатися, принаймні поки мені у голові не проясниться. Дрюмо… Мені здавалося, що я чудово його знаю, але коли я намагався згадати, у голові виникало таке відчуття, ніби я захмелів від вина.

– Гаразд, зробімо кілька припущень, – сказав я сам до себе. – Перше. Далла Піккола – то зовсім інша особа, яка часто навідується до мого помешкання, котре поєднане з його квартирою більш‑менш секретним коридором. Увечері, 21 березня, він прийшов до моєї оселі із завулка Мобер, зняв свою сутану (навіщо?) й пішов спати до своєї квартири, а наступного ранку прокинувся, нічого не пам'ятаючи. Два дні потому так само без спогадів прокинувся й я сам. У такому разі, що ж я робив у вівторок, 22 березня, коли вранці 23‑го прокинувся геть позбавлений своїх спогадів? І чому б це абат роздягався у мене, а потім пішов ночувати додому, залишивши сутану? І котра була година? Мене охопив жах, коли мені спало на думку, що я міг провести півночі у ліжку… Святий Боже, адже правда, що жінки жахають мене, але з абатом – то навіть ще гірше. Я незайманий, але не збоченець…

Чи все ж таки ми з абатом Далла Пікколою – одна особа? Позаяк я знайшов сутану у своїй кімнаті після того, як мав побувати на месі (21‑го), то я міг повернутися до помешкання у завулку Мобер в одязі Далла Пікколи (якщо я мав піти на месу, то найімовірніше я б пішов туди, перевдягнувшись абатом); аби, знявши перуку та сутану, потім піти ночувати до квартири абата (забувши, що зняв сутану у помешканні Симоніні). Наступного ранку, 22 березня, у вівторок, прокинувшись абатом, я не знайшов не лише спогадів у своїй голові, а й сутани на бильці ліжка. Вже безпам'ятним Далла Пікколою я знайшов запасну сутану в коридорі й мав предостатньо часу, аби того ж дня чкурнути в Отьой, а потім, перебуваючи у безпечному місці, до вечора передумати й, набравшись сміливості, повернутися пізньої ночі до Парижа у квартиру в завулку Мобер, повісити сутану на вішалку для речей у кімнаті, лягти спати, а потім прокинутись у середу, вважаючи, що наразі вівторок, так само без спогадів, але вже паном Симоніні. Отож, думав я про себе, Далла Піккола втрачає пам'ять 22 березня зранку, проживає весь день, анічогісінько не пам'ятаючи, аби 23‑го прокинутися так само без спогадів, але вже як безпам'ятний Симоніні. Нічого дивовижного, зважаючи на те, чого я наслухався від…. як же звали того лікаря з клініки у Венсенні?

Ось лишень є одна проблема. Я перечитав нотатки Симоніні. Якщо все правильно, тоді, прокинувшись 23‑го, він мав знайти в кімнаті радше дві сутани: одну, залишену 21‑го, а іншу ту, що зняв 22‑го. Але, як на те, сутана була всього одна…

Стривайте, оце так йолоп! Далла Піккола повернувся з Отьой 22‑го у помешкання на рю Метр‑Альбер, зняв там свою сутану, потім пішов до квартири у завулку Мобер, ліг спати, а прокинувшись паном Симоніні (23‑го), знайшов на вішалці лише одну сутану. Отож, коли я 23‑го зайшов до оселі Далла Пікколи, я мав би знайти там сутану, яку він облишив там увечері 22‑го. Але він міг перевісити її у коридор, де я і знайшов її. Значить, варто лише перевірити.

Трохи тремтячи, я, взявши в руку лампадку, пройшов коридором. Якщо Далла Піккола – то не я, розмірковував я, тоді я міг би наткнутися на нього у кінці коридору, може, навіть він теж ніс би перед собою каганець… На щастя, я нікого не зустрів. У глибині коридору висіла сутана.

Одначе, одначе… Якщо Далла Піккола, повернувшись з Отьой і повісивши сутану, пройшов коридором аж до моїх апартаментів і впевнено завалився у моє ліжко, то, значить, у цю мить він мене згадав і знав, що він може спокійнісінько заснути поруч мене, ніби він спить поруч себе самого, позаяк ми з ним – одне ціле. Отже, лягаючи спати ввечері, Далла Піккола знав про існування Симоніні, тоді як прокинувшись наступного ранку, пан Симоніні гадки не мав, що він – абат Далла Піккола. Ніби спочатку пам'ять утрачає Далла Піккола, потім вона до нього повертається, він засинає зі спогадами, передаючи своє знепам'ятство пану Симоніні…

 

Безпам'ятство… Це слово, що означає відсутність спогадів, ніби утворило прогалину у поволоці забутих мною часів. Більш як десять років тому я говорив про знепам'ятних у «Маньї». Саме там ми мали про них розмову з Бюро та Бурю, з дю Мор'єром та з тим лікарем‑австрійцем.

 

Chez magny

 

25 березня 1897, на світанку

«Ше Маньї»… Пригадую, що дуже небайдужий до гарної кухні і що у тому ресторанчику на рю Контрескарп‑Дофін не брали більше десяти франків з носа і наїдки там цілком відповідали ціні. Та хіба ж находишся щодня у «Фойо»? Раніше, аби віддаля подивитися на відомих літераторів, таких як Ґотьє чи Флобер, а також на того змарнілого польського піаніста на утриманні однієї дегенератки, котра бігала у підштаниках, багато хто ходив до «Маньї». Якось я зазирнув туди, але відразу ж ушився. Митці, навіть віддаля, – люд нестерпний, вони повсякчас озираються навкруги, аби переконатися, що їх упізнають.

Пізніше, коли до «Маньї» більше не приходили «величні», перебравшись до ресторанчика «Brébant Vai chette», що на бульварі Пуасоньє, де їжа була краща, хоч і брали за це дорожче, та було зрозуміло, що carmina dant panem [33]. А коли заклад, так би мовити, очистився, я почав час від часу навідуватися туди й ходив до нього аж до початку вісімдесятих.

Я помітив, що «Маньї» навідує багацько науковців, відомих хіміків, таких як Бертло[34], а також чимало лікарів з клініки «Сальпетрієр»[35]. Звісно, до клініки звідти не рукою подати, але, ймовірно, ті лікарі віддавали перевагу коротенькій прогулянці Латинським кварталом, а не обідові в загиджених gargottes [36], куди приходили попоїсти родичі пацієнтів. Послухати розмови лікарів завжди цікаво, адже вони розповідають про чужі хвороби, а у «Маньї», аби перекричати навколишній галас, відвідувачі аж дерли горлянку, та якщо ваші вуха вже призвичаїлися, то у тих розмовах завжди можна вихопити щось цікавеньке. Прислуховуватися – зовсім не означає намагатися дізнатися про щось конкретне. Все, навіть найменша дрібничка, колись може прислужитися. Якщо ти про щось знаєш, то важливо, щоб ніхто інший не знав, що тобі про це відомо.

Та якщо письменники й художники завжди сиділи за столом разом, то науковці, як і я, обідали наодинці. Одначе, кілька разів опинившись за сусіднім столиком, починаєш знайомитися. Найперше я познайомився з лікарем дю Мор'єром – такий осоружний чолов'яга, що починаєш питати себе: як психіатр (а то був саме психіатр) з такою бридкою пикою може викликати довіру у своїх пацієнтів? Він мав злостивий і заздрісний вигляд, як людина, що вважає себе завжди другим. Насправді ж дю Мор'єр очолював у Венсенні клініку для людей з хворими нервами. Однак його лікувальний заклад ніколи не заживе такої слави й не матиме таких доходів, як клініка найвідомішого психіатра, лікаря Бланше, навіть попри саркастичні розповіді дю Мор'єра про те, що тридцять років тому в тій клініці лікарі долікували такого собі Нерваля[37](на його думку, досить талановитого поета) до самогубства.

Інші двоє лікарів, з якими я потоваришував за обідом, були Бюро та Бурю[38]– двійко непересічних особистостей, схожих на братів‑близнюків: вони завжди були вдягнені в чорні, майже однакового крою костюми, й обидва носили майже однакові чорні вуса і мали гладенько виголене підборіддя й завжди трохи брудненькі комірці, бо були в Парижі проїздом, адже проходили науку в медичній школі Рошфора і приїздили до столиці лише на кілька днів на місяць, аби подивитися на експерименти лікаря Шарко.

– Як же ж то сьогодні немає порею? – одного дня роздратовано горланив Бурю.

А Бюро й собі обурено:

– Немає порею?

І поки офіціант вибачався, я встряв у розмову з‑за сусіднього столика.

– А я віддаю перевагу козлобороднику. Мені він смакує краще за порей, – а потім, усміхаючись, узявся наспівувати: «Tous les vegumes, – au clair de lune – étaient en train de s'amuser – et les passants les regardaient. – Les cornichons – dansaient en rond, – les salsifis – dansaient sans bruit …»

 

Врешті, я переконав їх, і вони замовили salsifis[39]. Саме з цього моменту двічі на місяць повелася сердешна традиція.

– Бачте, пане Симоніні, – розтлумачував мені Бурю, – лікар Шарко глибоко вивчає істерію – форму неврозу, що має найрізноманітніші психосоматичні, сенсорні та вегетативні прояви. Колись її вважали властивою лише жінкам через розлади у роботі матки, але Шарко дійшов висновку, що істеричні прояви є однаковими в обох статей і можуть включати в себе параліч, епілепсію, сліпоту чи глухоту, утруднене дихання, порушення мовлення та ковтання.

– Мій колега, – втрутився Бюро, – не зазначив, що, за словами Шарко, він провадить терапію, яка цілковито виліковує ці симптоми.

– Я саме збирався про це розповісти, – виправдовувався Бурю. – Шарко обрав метод гіпнозу, який ще донині був забавкою шарлатанів штибу Месмера[40]. Пацієнти під гіпнозом мають згадати події, які спричинили істеричний напад, і, усвідомивши їх, видужати.

– І вони видужують?

– От в цьому й увесь фокус, пане Симоніні, – мовив Бурю. – На наш погляд, усе, що відбувається у «Сальпетрієр», радше тхне театральним видовищем, ніж психіатричним лікуванням. Домовимось не ставити під питання непомильні здібності маестро як діагноста…

– Не ставити під сумнів, – додав Бюро. – І техніку гіпнозу, яка сама по собі…

Бюро та Бурю розповіли мені про різноманітні способи гіпнозу, починаючи від шарлатанських методів такого собі абата Фаріа[41](від цього імені я нашорошив вуха, хоча відомо, що Дюма запозичував факти зі справжніх записів) аж до науково доведених методів справжнього першовідкривача доктора Брейда[42].

– Наразі, – додавав лікар Бюро, – хвацькі гіпнотизери використовують простіші техніки.

– І дієвіші, – уточнював Бурю. – Хворому перед очима розмахують медальйоном чи ключами, наказуючи йому невідривно слідкувати поглядом: протягом однієї‑трьох хвилин зіниці пацієнта бігають туди‑сюди, пульс уповільнюється, повіки опускаються, обличчя має розслаблений вигляд, – такий сон може тривати хвилин зо двадцять.

– Подейкують, – почав виправляти колегу Бюро, – що все залежить від пацієнта, оскільки на магнетизм впливає не передача якихось таємничих флюїдів[43](як того хотів той шахрай Месмер), а явище самонавіювання. Індійські праведники досягають того ж самого ефекту, не зводячи очей з кінчика носа, а монахи з гори Афон – витріщаючись собі на пупок.

– Ми не надто ймемо віри в ці методи самонавіювання, – мовив Бюро, – хоч тільки те й робимо, що практично використовуємо гіпотези того ж таки Шарко, які той висловив ще до того, як захопився гіпнотизмом. Нас цікавлять випадки зміни особистості, коли одна особа одного дня вважає себе однією людиною, а іншого – зовсім іншою, і обидві особистості й гадки не мають про існування іншої. Якось явився до нас у клініку такий собі Луї…

– Цікавий випадок, – озвався Бурю, – він жалівся на параліч, нечутливість до болю, контрактуру, м'язові спазми, гіперестезію, німоту, шкірні подразнення, геморрагію, кашель, нудоту, епілептичні напади, кататонію, лунатизм, малу хорею, вади мовлення…