Самостійна робота студентів з дисципліни

"Психологія і етика ділових відносин"

N з/п	Назва теми	Кількість годин
1.	Галузі психології.
2.	Християнська концепція моралі.
3.	Самосвідомість.
4.	Моральні цінності і стандарти в структурі особистості.
5.	Гендерні відмінності: психологія чоловіча і жіноча.
6.	Теорії темпераменту.
7.	Прийоми мнемотехніки.
8.	Стресовий стан психіки. Шляхи подолання.
9.	Механізми взаємовпливу: імітація, навіювання, конформність, переконання.
10.	Прийоми та засоби підвищення ефективності взаєморозуміння.
11.	Діалог як прагнення людей зрозуміти один одного.
12.	Поняття НЛП.
13.	Техніка слухання.
14.	Стилі управління.
15.	Моральна проблема співвідношення цілей і засобів діяльності.
16.	Спрямованість особистості.
17.	Соціальні групи. Види.
18.	Фактори формування колективу.
19.	Класифікація конфліктів.
20.	Наслідки конфліктів.
21.	Візитні картки.
22.	Ергономічні вимоги до робочого місця.
	Разом

Тема 1. Галузі психології. (2г)

Сучасна психологія представляє собою розгалужену систему наукових психологічних дисциплін та галузей. За спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки доцільно виділяти три великі групи галузей – теоретичну, науково-прикладну та практичну психологію.

До теоретичної психології належать:

загальна психологія – розробляє фундаментальні теоретичні проблеми психології, формулює основні принципи, категорії, поняття, закономірності, становить фундамент розвитку психологічної науки;

історія психології – розглядає формування психологічних знань впродовж існування психологічної науки, історію психологічних досліджень у різні часи в різних школах;

експериментальна – розробляє методи дослідження та вивчення психічної реальності;

генетична – вивчає закономірності розвитку психіки і філогенезі (біологічної та історичної еволюції) та онтогенезі (упродовж життя окремої особи);

соціальна – досліджує психічні явища в процесі взаємодії людей в великих та малих групах та також механізми соціального впливу на психіку окремої людини;

порівняльна – досліджує філогенетичні форми психічного життя, зіставляє психіку тварин і людини, специфіку подібності та відмінності їх поведінки (її розділом є зоопсихологія);

диференційна психологія – досліджує індивідуально-психологічні особливості психіки, відмінні особливості психіки людей;

психофізіологія – вивчає фізіологічні механізми діяльності мозку, вищої нервової системи, які пов’язані з функціонуванням психіки;

психологія особистості – вивчає психічні властивості психіки людини як цілісного утворення, як певної системи психічних властивостей. яка має відповідну структуру, внутрішні взаємозв’язки, якій притаманна індивідуальність;

моделювання психіки – як розділ теоретичної психологіївикористовує наукові відомості про психіку для формування математичних і кібернетичних моделей психічних функцій (сприймання, мислення, пам’яті, спілкування тощо) та всієї психіки загалом з метою розроблення і вдосконалення технічних систем, перевірки психологічних теорій за допомогою комп’ютерного моделювання.

До науково-прикладної психології належать:

За видом діяльності та поведінки людини – психологія праці, інженерна психологія, психологія управління та менеджменту, військова психологія, психологія спорту, психологія творчості, авіаційна психологія, космічна психологія, економічна психологія, психологія торгівлі, та т. ін.;

За критерієм розвитку людини – вікова психологія, екологічна психологія, педагогічна психологія, психологія аномального розвитку або спеціальна психологія: патопсихологія, олігофренопсихологія, сурдопсихологія, тифлопсихологія і т.ін.

За критерієм збереження здоров’я – патопсихологія, нейропсихологія, психофармакологія, психотерапія, психопрофілактика, психогігієна.

За критерієм правових відносин – юридична психологія:психологія юридичної діяльності (розслідування злочину), психологія скоєння злочину (психологія злочинця), психологія покарання (пенітенціарна психологія), реституційне правосуддя (відновлювальна психологія).

Практична психологіяфункціонує як система спеціальних психологічних служб, спрямованих на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні їхніх психологічних проблем.

До практичної психології належать: психологічна служба сім’ї та соціального захисту населення, психологічна служба системи освіти, психологічна служба системи охорони здоров’я, практична юридична та пенітенціарна психологія, практична педагогічна психологія, практична психологія праці та профорієнтації, соціально-психологічна служба в армії, практична психологія економіки та бізнесу, практична психологія та педагогіка спорту і т. ін.

Галузі сучасної психології також виникають як міждисциплінарні, на стику психології та інших наук і науково-практичних комплексів:

- на стику психології та суспільних наук виникли такі галузі психології: соціальна психологія, економічна психологія, політична психологія, етнічна психологія, юридична психологія, психолінгвістика, психологія мистецтва;

- на стику психології і природничих наук виникли: психофізіологія, психофізика, зоопсихологія, порівняльна психологія, психобіохімія;

- на стику психології і медицини виникли: патопсихологія, медична психологія, нейропсихологія, психотерапія, психофармакологія;

- на стику психології і педагогіки виникли: вікова психологія, педагогічна психологія;

- на стику психології і технічних наук виникли: інженерна психологія, ергономіка.

Отже, психологія, ґрунтуючись на сучасних досягненнях філософії, біології, анатомії, фізіології, соціології та ін. наук, є наукою, що вивчає факти, закономірності й механізми становлення, розвитку та функціонування психіки людини та інших живих істот.

Завдання психології:

- якісне дослідження психічних явищ;

- визначення інформативних методів діагностики та психокорекції;

- вивчення впливу соціальної дійсності на психіку людини, міжособистісні та міжгрупові взаємини;

- виявлення індивідуальних особливостей, закономірностей та шляхів формування особистості в сучасних умовах;

- дослідження психологічних умов професійної діяльності, встановлення закономірностей динаміки працездатності;

- визначення заходів та засобів психологічного забезпечення професійної діяльності;

- визначення психологічних засобів впливу на особистість, колектив;

- підвищення ефективності управління в різних сферах суспільства, розкриття впливу особистості керівника та його стилю керівництва на підлеглих та колектив;

- розробка та впровадження психологічних методів саморегулювання людиною психічних станів, які виникають у небезпечних та інших (стресових) ситуаціях, запобігання психічним станам, які знижують ефективність діяльності людини та їхнє подолання;

- підвищення ролі психології в підтриманні правопорядку, організованості, психічного здоров’я та добробуту громадян;

- сприяння планомірному впровадженню психологічних знань в практику життєдіяльності людей.

Тема 2. Християнська концепція моралі. (2г)

 

Велике значення в історії людської цивілізації, морального прогресу людства мала ранньохристиянська моральна доктрина, викладена в текстах Біблії. Утвердження первісним християнством принципу загальної любові означало визнання рівності людей в їхніх домаганнях гідного й щасливого життя, моральної гармонії. Християнство стало релігією абстрактної людини, а його мораль набула загальнолюдської форми. Ідея рівності людей, їхнього всесвітнього громадянства зустрічалась і в античній етиці, зокрема у вченнях софістів і стоїків. Вона була одним із елементів теоретичних роздумів і їх відправним пунктом. Ця ідея в античній етиці ніколи не набирала нормативного змісту, хоча певною мірою зіставлюваного з вимогами поміркованості чи дружби. В межах християнського світогляду ця ідея, поєднана з принципом любові, набула провідних нормативних установ і форми, сприйнятливої для основної частини населення.

Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10:9; Кор. 12:3; 15:3—5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообов´язковий для всіх християн догматичний мінімум.

Зі становленням і розвитком християнства виникла ціла низка правил та Символів віри, які регламентували й спрямовували життя християнських громад перших століть нашої ери. Та найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був затверджений на перших двох Вселенських соборах.

Символ віри — стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов´язком віруючого.

Усі християни дотримуються такого Символу віри:

- існує один всемогутній Бог, який своїм словом усе створив, всім керує та існує вічно;

- Бог є справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає;

- Бог — один, але в трьох іпостасях (особах): Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий; три іпостасі утворюють Пресвяту Трійцю;

- Син Божий став людиною, страждав, помер і воскрес задля спасіння людей;

- Ісус Христос заснував єдину соборну й апостольську церкву, в якій відбувається спасіння людини Божою благодаттю;

- є вічне життя і воскресіння покійників.

Ці положення є обов´язковими для визнання їх християнами. Аби витлумачити їх глибинну сутність, було створено особливі тлумачні книги — катехізиси. Це дохідливі посібники для релігійного навчання. Символ віри, сформований на Нікейському та Константинопольському Вселенських соборах, визнається трьома основними напрямами християнства: православ´ям, католицизмом та протестантизмом. Католицька церква сповідує ще й восьмий пункт Символу віри (про Святого Духа) з додатком filio que (філіокве, тобто «і від Сина»), який означає, що Святий Дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Заповіді Мойсея. Основою і першим джерелом моральної доктрини християнства є Десять заповідей Божих, які були дані пророкові Мойсею на горі Синай (Вих. 20:2—17).

1. Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною.

2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм.

3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно.

4. Пам´ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота для Господа Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбу!

8. Не кради!

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жінки ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого!

Тема 3. Самосвідомість. (2г)

Як головне надбання психіки людини свідомість знаходить своє завершення в самосвідомості. Самосвідомість – це усвідомлення людиною за допомогою мови себе самої, свого ставлення до природи і до інших людей, своїх ідей, думок та вчинків, на основі чого й формується її особистістна поведінка. Самосвідомість дозволяє людині критично відноситися до актів особистої свідомості, відокремлювати своє внутрішнє від всього, що відбувається зовні, аналізувати його і співставляти із зовнішнім.

За своїм походженням, свідомість та самосвідомість – це однопорядкові явища психіки, в основі яких лежить принцип відображення. Але самосвідомість може здійснюватися лише на основі свідомості, оскільки в онтогенезі самосвідомість з’являється дещо пізніше, ніж свідомість і на її основі.

З психологічної точки зору, самосвідомість являє собою складний психічний процес, який полягає в тому, що особистість сприймає багаточисленні «образи» самої себе в різних ситуаціях діяльності і поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми. В результаті ці образи поєднуються в єдине цілісне утворення – в уявлення, а потім в поняття свого власного «Я» як суб’єкта, відмінного від інших суб’єктів. Поступово число таких образів збільшується, вони все більше інтегруються і формується все більш досконалий, глибокий і адекватний образ власного «Я».

В структурному відношенні самосвідомість складається з трьох компонентів:

1 – пізнавальний (самопізнання);

2 – емоційно-ціннісний (самовідношення);

3 – дієво-вольовий, регулятивний (саморегуляція).

Розвиток самосвідомості людини виявляється у формуванні самоспостереження, в оцінюванні своїх позитивних і негативних сторін, тобто критичного ставлення до себе, самовладанні, відповідальності за свої вчинки.

Узагальнені результати пізнання себе та емоційно-ціннісного ставлення до себе закріплюються у відповідну самооцінку, котра включається у регуляцію поведінки особистості як один із її визначальних моментів та визначає самопочуття людини.

Самооцінка – це уявлення про себе і оцінка людиною самої себе, яка є інтрегрованим і інтеріоризованим результатом такої системи оцінок:

- увлення людини про те, якою вона здається іншій людині;

- увлення про те, як людину реально оцінюють інші люди;

- і самооцінка – почуття гідності або самопридушення.

Отже, три показника – самооцінка, очікувана оцінка і оцінка особистості групою – входять в структуру особистості та виступають особистим індикатором самопочуття людини, її успішності або неуспішності в досягненнях, в позиції по відношенню до себе та оточуючих.

Самооцінка формується за життя людини завдяки ставленню до неї оточуючих людей. Власне, формування самооцінки відбувається завдяки механізму інтеріоризації (перенесення у внутрішній світ) соціальних контактів, цінногстей і орієнтацій.

Самооцінка може бути: підвищеною, заниженою, адекватною (середньою,нормальною).

Сформована самооцінка відбивається в особливостях поведінки людини, у взаємовідносинах з іншими, у засобах вирішення життєвих проблем, в досягненнях тощо. А також може стати джерелом конфлікту, як особистісного, так і міжособистісного.

Самооцінка є суб’єктивною основою для визначення рівня домагань, тобто тих завдань, які людина ставить перед собою в житті і до досягнення яких вважає себе придатною. Рівень домагань визначається в результаті дії простого фактора: людина прагне переживати успіх і запобігати невдач.

Це визначає діапазон рівня домагань, який також може бути: високим, підвищеним, нормальним (середнім, адекватним), заниженим, низьким.

Рівень домагань також формується в процесі життєдіяльності та впливу інших значимих людей, а також не тільки завдяки передбаченню, але й реальній оцінці попередніх власних досягнень і невдач.

 

Тема 4. Моральні цінності і стандарти в структурі особистості. (2г.)

Моралі не існує поза свідомістю та відносинами.

Говорячи, про структуру моралі, можна виокремити такі її компоненти:

- моральну свідомість (основні норми, принципи, мотиви, ціннісні орієнтації, категорії: добро, зло, обов'язок, відповідальність, справедливість, сенс життя, ставлення до смерті, щастя, моральна самосвідомість людини, честь, гідність, совість, сором);

- моральну діяльність (свобода дії, вибору, волі; вчинок; співвідношення мети і засобів діяльності, мотиву та результату дії);

- моральні відносини (моральна сутність спілкування між людьми; відкритість-замкненість; монологічність-діалогічність; толерантність, повага, співчуття, любов, етикет та культура спілкування).

Свідомість - вища, інтегральна форма психіки, результат суспільно-історичних умов формування людини у процесі трудової діяльності та постійного спілкування з іншими людьми.

Свідомість має суспільний характер, оскільки її носій, людина, є істотою суспільною. Свідомість є вищим рівнем функціонування психіки.

До характеристик свідомості відносяться: здатність акумулювати знання про навколишній світ (на основі пізнавальних процесів); виокремлення суб'єкта і об'єкта («Я» і «Не-Я»); забезпечення цілеспрямованої діяльності людини (свідомість формує мету діяльності, зважує мотиви, вносить корективи); наявність у складі свідомості певного ставлення до кого-небудь/чого-небудь (проявляється в почуттях).

Моральна свідомість - людська свідомість взагалі, з властивими їй внутрішніми механізмами, смисловим та ціннісним змістом; свідомість у стані осмислення і розв'язання суто моральних проблем, споряджена для цього відповідним концептуальним і категоріальним апаратом.

Допоки моральна свідомість не втілюється у дії та вчинки людей, що наявно репрезентують ті чи інші моральні уявлення, цінності та інший зміст моральної свідомості, ми не говоримо про неї як таку. Моральна свідомість не має сенсу у «безповітряному просторі» суб'єкт-об'єктної взаємодії, поза людськими актуальними стосунками. Коли людські стосунки усвідомлені, тільки тоді вони стають фактом особистісної і суспільної моральної свідомості.

До структури моральної свідомості належать:

- моральні норми («не вбивай», «не вкради», «не кажи неправду», «поважай батьків», «повертай борги») - елементарні форми моральної вимоги; певний взірець поведінки, який відображає усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов'язковий характер.

Структура моральної свідомості

Моральні норми можуть бути загальними (фундаментальними) та ситуативними, поверховими (зовнішня культура поведінки, правила етикету).

До рис норм відносяться: імперативність (обов'язковість); здатність до універсалізації (окрему норму можна підвести під універсальну); ієрархічний характер

- моральні принципи (принцип справедливості, працелюбства, гуманізму, патріотизму та ін.) характеризують цілісну лінію поведінки людини, є складовими її морального характеру.

Принципи надають людині моральної раціональності, передбачуваності її поведінки. Їм не властива категорична обов'язковість. Принципи можна прищеплювати силою власного прикладу, але не через спонукання чи примус.

Б.С.Батищев (1932-1990), російський філософ, писав: «...найзгубніше для моралі - це людина, озброєна принципами»;

- моральні мотиви. Людина може бути обізнана з моральними нормами і мати моральні принципи, та, водночас, і пальцем не ворухнути для практичного їх втілення у життя. Для цього необхідні мотиви, зацікавленість суб'єкта в певній дії, відповідь на питання «чому» власне, він її вчинив. Моральна вартість вчинку/дії не завжди відповідає моральній вартості мотиву, що лежить у їх основі;

- ціннісні орієнтації. Мотивація відповідає на питання «чому?», «для чого?» людина діє. Ціннісні орієнтації - «заради чого?» вона діє, чому вона присвячує свою діяльність. Наявність цінностей у людини формує довгостроковий план поведінки та діяльності.

Ставлення до цінностей є свідомим. Моральні цінності - орієнтири для людської свідомості. Обираючи вищі цінності, і діючи у відповідності з ними, людина утверджує свідоме ставлення до норм і принципів моралі, духовну цінність і дієвість своїх мотивів, цілісність своєї моральної свідомості.

Цінності (цінності справжнього, високого мистецтва, цінності історії й культури) визначають сенс існування людини, творять і відроджують її.

У найзагальнішому плані, можна виділити два види цінностей:

- цінності, сенс яких визначається наявними потребами та інтересами людини/цінності, які обслуговують самоствердження людської особистості;

- цінності, які надають смисл існуванню самої людини/цінності, які творять і відроджують людину в певній принципово новій якості (вищі цінності, культурні, смисложиттєві, самоцінності та ін.);

- святині - символи або своєрідні точки концентрації цілком реального, хоча й надприродного буття, що ієрархічно перевищує людську особистість. Ігнорування святині трактується як гріх.

До категорій моральної свідомості відносять категорії добра, зла, обов'язку, відповідальності, справедливості, гуманності, щастя та ін.

Усі категорії моральної свідомості можна поділити на об'єктивні (добро, моральний обов'язок, відповідальність, справедливість) та суб'єктивні (щастя).

Добро - вища цінність моральної свідомості, те, чого моральність вимагає від людини. Зло - антидобро, антиблаго.

М.Бубер говорив: «Зло не може творитися всією душею, а добро навпаки».

Обов'язок - моральне усвідомлення належного, яке постає перед людиною як її нагальне практичне завдання. Формула морального обов'язку - формула «золотої середини».

Відповідальність характеризує суб'єкта з точки зору виконання ним завдання, вимоги обов'язку.

Справедливість фіксує той належний порядок людського співжиття, стан справ загалом, який і має бути встановлений внаслідок відповідального виконання людьми свого обов'язку. Як говорив Лао-цзи, справедливість зникає після втрати людяності.

Гуманність часто вища за справедливість, хоча не може бути реалізована без неї. Гуманною є людина, світогляд котрої ґрунтується на ставленні до людини як до найвищої цінності, на захисті права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей

Щастя - стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокої радості. Арістіпп Кіренський ототожнював щастя з насолодою, втіхою. Вл.Таркевич (1886-1980), польський філософ визначив чотири підходи до розуміння щастя: щастя - щаслива доля, успіх, талан; щастя - внутрішній психологічний стан інтенсивної радості, захоплення, блаженства; щастя - володіння вищими благами життя; щастя - суб'єктивна моральна реакція на володіння благами, що находить вияв у певному задоволенні від життя загалом; «повне і тривале вдоволення від життя в цілому».

Тема 5. Гендерні відмінності: психологія чоловіча і жіноча. (2г)

За останні декілька десятиліть етичні та психологічні засади функціонування ділового життя зазнали серйозних змін. В першу чергу це стосується питання “ділової жінки”. Ми стали свідками швидкого просування жінок на високі професійні пости в корпораціях та до числа власників компаній та фірм. Але проблема гендерної рівності ще далека до свого вирішення.

У свідомості суспільства, особливо чоловічої половини, існують стереотипи, які заважають реалізації ідеї гендерної рівності в діловій сфері. Серед них можемо виділити такі:

· небажання чоловіків допускати в діловий світ жінок;

· перешкоди кар’єрному зростанню за гендерним принципом;

· сприйняття жінки, яка займає керівну посаду, чоловіками- менеджерами як конкурента;

· скептичне ставлення чоловіків-адміністраторів до жінок-менеджерів;

· надання переваги підлеглими чоловікові в ролі боса;

· засудження жінки-менеджера зі сторони близьких, друзів та інших жінок;

· наявність гендерних конфліктів в організації, які викликані тим, що чоловіки-підлеглі не визнають за жінкою права керувати, оскільки вона жінка;

· більші можливості у чоловіків знайти добреоплачувану роботу;

· нав’язування жінкам мускулінного ділового стилю;

· наявність сексуальних домагань на роботі з боку чоловіків щодо жінки та ін.

Існують також проблеми з визначенням, а особливо з реалізацією на практиці, етикету взаємин чоловіків та жінок в сфері ділових відносин.

Взаємини чоловіка і жінки в службовій обстановці – особлива сфера, дуже складна для формування відповідних принципів формування цих відносин.

Головне в діловій субординації – посада або належність до більш високого посадового рівня. Але належність до тієї чи іншої статі відіграє значну роль в побудові ділових стосунків, кар’єрному зростанні, службовій поведінці і конкретних вчинках.

Визначимо деякі особливості жінок і чоловіків та їх проявлення в діловій сфері, що дасть можливість уникати етичних помилок і конфліктів в процесі ділового спілкування. На думку психологів:

· жінки мають більш витончений смак, ніж чоловіки; чіткіше бачать відмінності в матеріалах, формах, кольорах;

· жінки більшою мірою відчувають острах, побоювання перед керівництвом, ситуаціями та обставинами;

· у жінок емоційне начало бере гору над раціональним;

· жінки менше, ніж чоловіки, орієнтовані на успіх;

· жінки легше адаптуються до нових умов праці, обставин, методів керівництва.

Для чоловіків притаманним є розрахунок, зіставлення фактів, логічний аналіз і раціональний підхід. У жінок своя жіноча логіка, яка відрізняється інтуїцією, ситуаційністю, асоціативністю.

Рисами жіночого характеру є добродушність, м’якість, висока чутливість, емоційність. Властивості характеру чоловіків – самостійність, надійність, схильність до ризику, твердість.

Чоловіки цінують у собі ділові якості, інтелект, мужність. Для жінок важливим є позитивна оцінка їх зовнішності, жіночості, емоційності.

Оскільки жінки більш емоційні, ніж чоловіки, вони частіше бувають “конфліктоносіями”. До конфліктності також приводять максималістські судження жінок, що теж проявляються частіше, ніж у чоловіків.

З іншого боку, наведені властивості жінок дозволяють їм краще розуміти інших людей, проявляти до них співчуття. Жінки більш уважні до дрібниць, деталей, але узагальнення, висновки – не завжди їх сфера. Відмінністю також є те, що у чоловіків, краще ніж у жінок, розвинута просторова уява.

Тому для попередження можливого виникнення ситуацій, які можуть викликати етичні порушення, для створення сприятливої моральної атмосфери потрібно враховувати психологічні особливості представників різних статей.

Проте в сфері ділового етикету існує ряд рекомендацій, що є результатом того, що в деяких випадках перевага віддається жінці:

· жінка перша подає руку для рукостискання;

· жінці рекомендують чоловіка, а не навпаки;

· в службовому автомобілі жінка займає більш почесне місце і першою сідає в автомобіль;

· в службовому приміщенні жінка може прийняти допомогу чоловіка (з урахуванням його більшої фізичної сили) при необхідності пересунути чи перенести меблі або якесь важке обладнання;

· чоловік поступається жінці дорогою.

Багато чоловіків і жінок все ще не знають деяких тонкощів взаємин між собою і тому допускаються помилок ділового етикету. Так на цю проблему звертає увагу у своїй книзі “Бізнес-етикет” Сабат Енн Мері.

Помилки чоловіків:

· звертання до жінок-колег зі словами “дорогуша”, “любочка”;

· манера торкатися жінок-колег руками;

· виключення жінок з “кола старих добрих друзів”.

Помилки жінок:

· при відповіді на телефонний дзвінок називати тільки своє ім’я;

· хіхікати, щоб заповнити паузу;

· вести себе не так само дружелюбно з дружинами чоловіків-колег, як з самими колегами;

· використовувати на робочому місці ненормативну лексику;

· телефонувати під час роботи у особистих справах.

Таким чином, належність до тієї чи іншої статі накладає на суб’єктів ділових стосунків додаткові обов’язки з дотримання норм ділового етикету.

Тема 6. Теорії темпераменту. (2г)

Перша спроба пояснити відміну одну людину від іншої була зроблена в V ст. до н. е.. Гіппократом. Давньогрецька медицина вважала, що головні особливості людей залежать від поєднання рідин в організмі (крові, лімфи, жовчі). Під темпераментом Гіппократ розумів «красис», т. е. порушення у пропорції в тілі чотирьох рідин:

крові (по-латині - «сангвіс»);

лімфи (по-грецьки - «флегма»);

жовчі (по-грецьки - «холе»);

чорної жовчі (по-грецьки - «мелайнехоле»).

Ці рідини співвідносилися з елементами, оточуючими людини, - вогнем, землею, повітрям, водою. Звідси з'явилися і назви темпераментів - сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік.

Наступний етап розвитку теорій про темперамент пов'язаний з ім'ям римського лікаря К. Галена. Він характеризує типи темпераменту і з точки зору моральних і психологічних властивостей. Подальше уявлення про темперамент можна знайти у німецького філософа І. Канта (кінець XVIII ст.). Він пояснює його тільки як психологічну категорію. У зв'язку з цим в поняття темпераменту більшою мірою включаються над фізіологічні ознаки, а психічні властивості. Темперамент, за Кантом, - це співвідношення різних почуттів і активності діяльності.

Протягом століть висувалися різні теорії темпераменту. У гуморальної основою темпераменту вважали індивідуальні особливості кровообігу. У конституційній теорії Е. Крогмера і У. Шелдона - будова тіла.

У традиційній психології В. Вундта властивостями темпераменту вважалися швидкість і сила емоційних реакцій; у американського психолога Диамонд - рівень активності і переважний чуттєвий тон; у швейцарського психолога К. Юнга - заглибленість у внутрішній світ або спрямованість на зовнішній (інтроверсія - екстраверсія), у англійського психолога Айзенка - екстра-, інтроверсія і нейротизм.

Австрійсько-німецький психолог Отто Гросс (1877-1920) одним із перших почав вивчати відмінності способів реагування людей на певні подразники. При дослідженні психопатій він виокремив первинні функції (безпосередні реакції на стимуляцію) і вторинні (пов'язані з відновленням затрат на первинну функцію). Типологічні особливості людської поведінки були пов'язані із співвідношенням первинних і вторинних функцій, вважав О. Гросс: якщо первинна функція інтенсивна, тобто людина реагує глибоко емоційно, то і на відновлення буде потрібно більше сил, що вимагає наявності тривалої вторинної функції. Такі люди повільніше переробляють інформацію і довше її зберігають. Якщо ж людина реагує не сильно, то і відновити сили вона може швидше; у таких людей швидкість реагування і переключення уваги істотно вища. Отже, формально не використовуючи цих понять, О. Гросс першим звернув увагу на темпорально-енергетичні характеристики людської діяльності (пізніше їх вивчали Я. Стреляу, Г. Хейманс і Р. Ле Сенн).

Я. Стреляу запропонував вивчати роль темпераменту в пристосуванні людини до умов її життя і діяльності. Виходячи з положення І. Павлова про роль темпераменту в адаптації людини до навколишнього середовища і ґрунтуючись на понятті Д. Хебба про оптимальний рівень збудження, він розробив регулятивну теорію темпераменту. Фундаментальними характеристиками темпераменту, які перебувають в антагоністичних відносинах, Стреляу вважає реактивність (величина реакцій людського організму у відповідь на дії, чутливість і витривалість або здатність до роботи) і активність (інтенсивність і тривалість поведінкових актів, обсяг виконуваних дій) за певної величини стимуляції. В уявленнях Я. Стреляу про темперамент відсутні характеристики емоційності. Його теорія має у своїй основі такі положення:

1. Індивідуальні відмінності формальних характеристик поведінки - інтенсивність (енергетичний аспект) і час (темпоральний аспект) є відносно стабільними.

2. Темперамент характеризує за якостями інтенсивності і часу не тільки людей, а й усіх ссавців.

3. Темпераментні характеристики є результатом біологічної еволюції і тому повинні мати генетичний базис, який разом із середовищними впливами визначає індивідуальні прояви темпераменту.

Із дорослішанням індивіда і під дією зовнішніх середовищних умов темперамент, вважає Я. Стреляу, частково може змінюватися.

Основним напрямом у вивченні властивостей нервової системи і темпераменту стало встановлення зв'язку між типологічними особливостями властивостей нервової системи і окремими характеристиками (властивостями) темпераменту.

В. Русалов уважав, що темперамент можна визначити за мовною поведінкою людини. Найлегше діагностувати перепади інтонацій, тривалість висловів, частоту звернень до партнера, легкість приєднання до бесіди, персеверації (мимовільне повторювання фраз, слів), гучність голосу, плавність і легкість мовлення, швидкість відповідей, паузи-зупинки, використання вигуків, присутність граматичних порушень і новоутворень.

Отже, більшість сучасних підходів зосереджені на розумінні темпераменту як характеристики загальної активності і менше зважають на емоційність.

Велике значення мала теорія І. П. Павлова про типи вищої нервової діяльності. Їм було встановлено, що причина індивідуальних відмінностей у поведінці залежить від властивостей нервової системи. Вони можуть бути загальними і приватними (парціальними). Загальні властивості визначають показники темпераменту, парціальні - приватні спеціальні особливості, побічно говорять про темперамент.

Тип вищої нервової діяльності (ВНД) з'являється в результаті поєднання таких властивостей нервових процесів, як сила, врівноваженість і рухливість. Вивчався він за допомогою універсального методу - вироблення умовного рефлексу.

Сила нервових процесів - це здатність нервової клітини витримувати сильне збудження і гальмування. На сильний подразник нервова клітина в сильній нервовій системі дає сильну відповідну реакцію (сильне роздратування), на слабкий - слабку (слабке роздратування). За цим параметром нервова система може бути сильною і слабкою. Сильна нервова система володіє витривалістю і працездатністю. Її нервові клітини витримують сильні і надсильні тривалі подразники, не входячи в позамежне гальмування. Нервові клітини слабкої нервової системи не здатні витримати такі подразники, настає виснаження.

Врівноваженість нервових процесів - це співвідношення збудження і гальмування. Перевага процесів збудження свідчить про те, що воно з'являється відразу у відповідь на подразник, довго зберігається. Переважання може бути по силі і за врівноваженістю.

Рухливість - здатність нервових процесів поширюватися по нервовій системі і швидко змінювати один одного.

В одній нервовій системі процеси (наприклад, збудження) можуть бути дуже рухливими, в іншій - малорухомими, в третій - рухливими. Співвідношення цих властивостей створює, по Павлову, тип вищої нервової діяльності.

За силою нервових процесів можуть бути три типи сильних і один слабкий; по врівноваженості - неврівноважений, врівноважений (живий), урівноважений і слабкий; по рухливості - нестримний, рухливий, малорухливий (інертний), реактивний (метушливий).

Павлов вивів чотири типи вищої нервової діяльності - нестримний, живий, інертний і слабкий. Нестримний тип - сильний, неврівноважений, рухливий; живий - сильний, урівноважений, рухливий; інертний - сильний, урівноважений, малорухливий. Ці типи лежать в основі темпераментів.

 

Тема 7. Прийоми мнемотехніки. (2г)

Робота різних видів пам'яті підпорядковується деяким загальним законом. Розглянемо найбільш важливі з них.

Закон осмислення: чим глибше осмислення інформації, тим краще вона зберігається в пам'яті. Найкращий спосіб запам'ятати - навчитися належним чином організовувати інформацію в момент запам'ятовування. Смислову організацію матеріалу забезпечують такі розумові процеси, як аналіз, синтез, систематизація та узагальнення. У пам'яті запам'ятовуються не стільки самі слова і припущення, складові тексту, скільки містяться в них думки. Вони ж першими приходять в голову, коли потрібно згадати зміст тексту. Слід ширше використовувати опорні слова, схеми, діаграми і таблиці. Крім того, ефективний прийом прогнозування: почавши читати абзац, спробуйте після висунення автором кількох аргументів самостійно зробити висновок. Виникаючі при цьому позитивні (молодець, вгадав!) або негативні (внаслідок незгоди) емоції підсилюють запам'ятовування.

Закон інтересу: цікаве легко запам'ятовується, тому що ми не витрачаємо на це зусиль. Звідси випливає, що запам'ятовування потрібно робити цікавим. Основа формування інтересу - мета. Якщо ми знаємо, що інформація знадобиться для майбутньої роботи, то її освоєння буде більш продуктивним.

Закон установки. Він може бути представлений у двох аспектах.

Установка на запам'ятовування по часу: запам'ятовування краще відбувається в тому разі, якщо людина ставить перед собою завдання запам'ятати "всерйоз і надовго ".

Якщо дана установка розрахована на запам'ятовування і зберігання інформації протягом певного терміну, що буває при використання оперативної пам'яті, то саме до цього терміну спрацьовують механізми пам'яті. Якщо у студента є установка на запам'ятовування матеріалу лише до чергової сесії, то знання після іспитів легко забуваються.

Установка на сприйняття матеріалу за змістом (вона визначає сприйняття). В тексті людина в першу чергу знайдете,на що у нього є установка. Так, якщо потрібно ознайомитися з описом деякого технічного пристрою, то ми готуємося до того, що в цьому описі зустрінуться: назва пристрою, область його застосування, принцип дії, робочі параметри. Саме ці матеріали і "вихопить" наша увагу.

Закон посилення початкового враження: чим яскравіше перше враження від потрібного для запам’ятовування матеріалу, тим міцніше саме запам'ятовування. Первісне враження можна посилити раціонально й емоційно. При раціональному посиленні потрібно намагатися направити інформацію по декількох каналах: записати, намалювати, проговорити, проспівати. Дуже корисно з ким-небудь обговорити інформацію (особливо з особою, дотримуються протилежної точки зору). При емоційному посиленні слід постаратися викликати максимум емоцій, які пов'язані з інформацією. Нерідко емоційні враження ми пам'ятаємо набагато довше, ніж "враження розуму". Однак негативні емоції, не пов'язані з цікавим матеріалом (невпевненість, смуток, роздратування, страх), заважають запам'ятовуванню.

Закон контексту: інформація легше запам'ятовується і відтворюється, якщо співвідносити її з іншими одночасними враженнями. Контекст, в якому відбувається та чи інша подія, іноді виявляється більш важливим для запам'ятовування, ніж саме ця подія. Подібна інформація зберігається в нашій пам'яті десь поруч. Асоціації допоможуть згадати необхідне.

Закон обсягу знань: чим більше знань за певної теми, тим краще запам'ятовується нове. З цієї причини так важко буває "увійти" у раніше невідому дисципліну, тему. Перед читанням слід згадати все, що вже відомо з досліджуваної проблеми, "підняти" знання, погортати довідники.

Закон оптимальної довжини інформаційного ряду: чим більше по довжині ряд інформації (перевищує обсяг короткочасної пам'яті), тим гірше він запам'ятовується. Якщо людині потрібно запам'ятати два різних по довжині ряду слів, в одному з яких 10, а в іншому 30 слів, то, природно, перший запам'ятає краще.

Для того щоб людина могла відтворити як можна більше матеріалу, необхідно, щоб одночасно пред'явлений їй ряд стимулів дорівнював або ненабагато перевищував середній обсяг короткочасної пам'яті: 7+2 (закон Міллера).

Закон гальмування: всяке подальше запам'ятовування гальмує попереднє. Звідси ясно: кращий спосіб забути тільки що завчене - відразу слідом за цим постаратися запам'ятати подібний матеріал. Саме тому не можна вчити фізику після математики, літературу після історії. Будь-яка інформація, щоб бути запомненной, повинна "відстоятися".

Закон краю: краще запам'ятовується те, що сказано (написано) на початку і кінці ряду інформації (тобто як би з його краю) і гірше запам'ятовується середина ряду.

Закон повторення: повторення сприяє кращому запам'ятовування. Народна мудрість відобразила це в наступній прислів'я: "Повторення - мати вчення". Повторення сприяє тому, щоб інформація зберігалася в оперативній пам'яті до того, як вона буде закодована і введена в довготривалу пам'ять.

Психолог Р. Еббінгауз встановив, що більша частина матеріалу, що запам’ятовується "втрачається" відразу після запам'ятовування, а з плином часу забувається все меншу кількість інформації. Саме тому ми так добре пам'ятаємо враження дитинства.

Якщо потрібно надовго запам'ятати, то необхідно як мінімум чотири повторення: перший раз потрібно повторити відразу після запам'ятовування, другий - через 20-30 хв, третій - через день, четвертий - через дві-три тижні. При цьому слід пам'ятати про те, що повторення повинно бути активним. У вигляді відтворення воно в кілька разів ефективніше, ніж у вигляді додаткового пасивного читання (прослуховування, перегляду).

Для кращого запам'ятовування широко використовуються мнемотехнічні прийоми, що мають свою специфіку при запам'ятовуванні іноземних слів, чисел, великого обсягу інформації. Суть мнемотехнічних прийомів полягає в тому, що матеріал певним чином структурується. Так, рік французької революції 1789-й - легко запам'ятати, виділивши структуру дати (послідовність цифр 7, 8, 9). Крім того, римування також сприяє запам'ятовування. Розглянемо деякі прийоми мнемотехніки.

Метод асоціацій. Запам'ятовування дати, наприклад, можна асоціювати з подією, яка добре збережена в пам'яті: за стільки-то років... або через стільки-то років після... При цьому визначальне значення мають міцність асоціацій та їх кількість. Чим різноманітнішими і численнішими асоціації, тим міцніше вони закріплюються в пам'яті. Ірраціональні, дивні, нелогічні асоціації сприяють кращому запам'ятовуванню.

Метод зв'язок. Він полягає в об'єднанні опорних слів тексту в єдину цілісну структуру, єдину розповідь.

Метод місць. Він заснований на зорових асоціаціях; потрібно ясно уявити собі предмет, який слід запам'ятати, і об'єднати його образ з образом місця, яке легко витягається з пам'яті. Цей метод не потребує логічних асоціацій, він базується на асоціаціях, що диктуються послідовністю предметів і місць. Насамперед потрібно вибрати постійний "маршрут". Це може бути дорога до місця роботи, розташування кімнат у квартирі, окремих місць всередині кімнати (диван, килим, шафа). Для початку досить набору з 15-20 місць, чітко пронумерованих у певній послідовності. Потім по добре відомому вам "маршруту" ви розміщуєте предмети, які треба запам'ятати, і фіксуєте в пам'яті їх зорові образи. Таким чином досягається запам'ятовування необхідного матеріалу в певній послідовності. Метод ефективний тоді, коли предмети важко "розбити" за якоюсь ознакою. Цим методом широко користувалися римські оратори.

Названі прийоми дозволяють значно збільшити обсяг матеріалу, що запам’ятовується.

Тема 8. Стресовий стан психіки. Шляхи подолання. (2г)

За останні роки надто зріс темп життя. Разом з цим збільшилось психоемоційне навантаження на нервову систему людини відповідно до індивідуальних особливостей психіки та типу вищої нервової діяльності. Кожна людина намагається встигнути адаптуватись до сучасного технічного прогресу, інформаційного перевантаження,соціальних, політичних, екологічних умов.

Адаптація — це біологічна функція стресу. Тобто стрес, як особливий психо-фізіологічний стан, забезпечує захист організму від загрозливих та руйнівних впливів, як психічних, так і фізичних. Тому виникнення стресу означає, що людина включилась в певну діяльність, спрямовану на протидію небезпечним для неї впливам. При цьому в організмі розвивається функціональний стан, який характеризується комплексом реакцій нервової, гормональної та інших систем організму. Таким чином, стрес — це нормальна реакція здорової людини, захисний механізм біологічної системи. Але здатність до адаптації не безмежна. У тому випадку, коли інтенсивність впливу та його тривалість перевищують функціональні можливості протидій організму людини, коли вплив має різко негативний характер, такий стан називається дистрес (протил. — еустрес).

У процесі еволюції при зіткненні організму з труднощами, було доведено, що він виробляє такі основні типи реагування: активний — це боротьба; пасивний — це втеча; компромісний — це терпіння. Незалежно від того, який тип реагування вибере організм, перша реакція буде однотиповою — мобілізація функціональних можливостей для подолання надто високих потреб. Походження стресових факторів (стресорів) може бути різноманітним. Це фізичні, хімічні, теплові, соціальні, психічні чинники. Напруга, втома, біль, приниження, втрата крові, довготривала фізична або розумова робота, безсоння, раптовий успіх, проте, незалежно від того позитивні чинники діють чи негативні, відповідь організму буде однаковою. Стрес не завжди є результатом порушення. Будь-яка нормальна діяльність — гра в шахи, емоційні обійми, придбання цуценяти, можуть обумовити розвиток стану стресу, не завдаючи організму шкоди.

Після впливу на організм стресового подразника активізується функція гіпофізу. Він починає в підвищеній кількості виділяти адренокортикотропний гормон, який у свою чергу стимулює діяльність кори наднирників. Ті ж починають виробляти більше гормонів, зокрема кортикостероїдів. Кортикостероїди стимулюють механізми, завдяки яким організм пристосовується (адаптується) до нових умов.

Фізіологічний стрес пов'язаний з об'єктивними змінами умов життєдіяльності людини. Стресорами при цьому можуть бути мікроклімат, радіація, шум, вібрація, природні стихійні лиха (землетрус, повінь, виверження вулкану) та навіть затоплення квартири сусідами. Психоемоційний стрес виникає з особистої позиції індивіда. Людина реагує на те, що її оточує згідно зі своєю інтерпретацією зовнішніх стимулів, яка залежить від особистісних характеристик, соціального статусу, рольової поведінки, віку, вихованості, життєвого досвіду. Скажімо, крадіжка гаманця для одного стане стимулом бути уважнішим, сконцентрованим, більше попрацювати, щоб повернути втрачене. А іншого навпаки охопить апатія, відчуття своєї нікчемності та постійного невезіння. Повна відсутність стану стресу при впливі збуджуючих факторів означає смерть. Здатність організму до адаптації поступово втрачається з віком.

Стадії стресу

Три стадії розвитку стресової ситуації

Г. Сельє запропонував виділити три стадії розвитку стресової реакції:

1) Стадія тривожності — характеризується зменшенням розмірів вилочкової залози, селезінки,лімфатичних вузлів, що пов'язано з активацією глюкокортикоїдів.

2) Стадія резистентності — розвивається гіпертрофія кори наднирників зі стійким підвищенням секреції кортикостероїдів та адреналіну. Вони збільшують кількість циркулюючої крові, підвищують артеріальний тиск, підсилюється утворення печінкою глікогену. В цій стадії зазвичай підвищується стійкість та протидія організму до надзвичайних подразників. У людини на цій стадії активізується розумова та м'язова діяльність, мобілізується воля та бажання подолати незвичні обставини або надзвичайну ситуацію. Якщо дія стресору на цій стадії припиняється або слабшає, зміни, які він викликав, поступово нормалізуються.

3) Стадія виснаження. Однак, якщо вплив патогенного фактору не припиняється, він продовжує бути надто сильним і тривалим, розвивається стійке виснаження кори наднирників. Знову з'являються реакції тривожності. Ці процеси є необоротними і закінчуються загибеллю організму (смертю).

 

Що робити з симптомами стресу?

Вияви	Стрес	Антистрес
Голос	Високий, часто зривається на фальцет. Раптові спазми, легка заїкуватість, скреготіння зубами, різкий, недоречний сміх	Активно промасажуйте великий палець руки. Він пов'язаний з мозковим центром мовлення.
Мовлення	Темп прискорюється, паузи між реченнями відсутні. Повторюються окремі слова і навіть цілі речення. Прагнення виправити щойно вимовлену фразу	Вдихніть на повні груди повітря і на видиху подумки накажіть собі: «Говоритиму спокійно…». Зробіть глибокий вдих і тричі усміхніться. З’єднайте мізинець лівої руки з великим пальцем. Злегка стисніть їх, скомандувавши: «Тільки-но почну говорити схвильовано, я стисну пальці й одразу заспокоюся». Виконувати тричі.
Міміка	Брови насуплені, очі широко розплющені, часте моргання. Обличчя почервоніло або, навпаки, сполотніло. Гучний, переривчастий подих через ніс, піт, нервовий тік.	Заплющте очі й розслабте м’язи обличчя. Опустіть щелепу і потримайте її в такому положенні 6-7 секунд. Різко затуліть рота і видихніть ривками через ніс.
Жести	М’язи тіла напружені до межі, рухи рук хаотичні, жестикуляція надмірна. Щоб зайняти руки, ви вертите в них ключі або ручку. Тремтіння в руках. Пальці зчеплені.	Допоможе йогівська вправа. Станьте прямо, руки зчепіть за спиною в «замок». Витягніть їх назад, зводячи лопатки. Сильно напружте м’язи рук і замріть у цьому положенні 5 секунд. Потім повільно відкиньте голову назад і затримайтеся ще на 5 секунд. Повільно поверніться в початкове положення – спочатку руки, потім голова.
Поза	Тіло буквально втискається у крісло, руки вчепилися в бильця або коліна. Ноги напружено впираються в землю. Руки то нервово переплітаються, то активно жестикулюють.	Напружуйте і розслабляйте по черзі м’язи ніг, стегон, тулуба, рук. Якщо тіло почне приємно поколювати, не хвилюйтеся, це лише гра вегето-судинної системи – сигнал того, що ви впоралися зі стресом.

 

Тема 9. Механізми взаємовпливу:

імітація, навіювання, конформність, переконання. (2г)

Взаємний обмін думками, почуттями, вчинками в процесі взаємодії викликає в людини зміну поведінки, установок, оцінок. У ньому разі йдеться про феномен взаємовпливу.

Взаємовплив спрямований на формування сталих оцінок, учинків, що характеризуються подібністю. Це сприяє зближенню, поєднанню інтересів і ціннісних орієнтацій - відбувається процес уподібнення членів однієї групи. Механізмами взаємовпливу є імітація, навіювання, конформність, переконання.

Імітація - неспрямований вплив, що не ставить перед собою спеціальної цілі, але має кінцевий ефект і є найпростішою формою відображення людиною поведінки інших людей. На основі імітації пізніше формуються інші регулятори взаємовпливу - навіювання, конформність, переконання. Вони регулюють норми міжособистісного спілкування. Норми, у свою чергу, визначають характер міжособистісних стосунків. Наявність відпрацьованих норм демонструє однозначність у розумінні та оцінці подій.

Навіювання - найменш усвідомлюваний процес - ґрунтується на некритичному наслідуванні зразків поведінки іншої людини. Навіювання може бути пряме (коли один із партнерів по спілкуванню ставить перед собою таке завдання) і непряме, мимовільне.

Конформність, на відміну від навіювання, є процесом свідомої зміни оцінок, установок, поведінки під впливом групи. Це виражається у свідомій зміні ціннісних орієнтацій, прийнятті групових норм, очікувань та ролі, яку нав’язує група. Міра прийняття особистістю зовнішніх оцінок і норм поведінки свідчить про ступінь її конформності. Прийняття норм може мати поверховий характер або ж глибинний, пов"язаний зі зміною диспозицій особистості. Соціальні ролі особистості показують, як глибоко вона сприймає груповий тиск, виявляючи певну конформність.

Слід чітко розрізняти конформність як ситуативне явище та конформізм як рису характеру Конформність виявляється в повсякденному житті, оскільки людині доводиться узгоджувати свою поведінку з іншими людьми, з певними соціальними нормами. Конформізм як особистісна риса - це готовність людини змінювати власну поведінку, роль, думки та переконання відповідно до нав’язаних їй норм, оцінок.

Переконання - процес свідомого прийняття оцінок, думок і стереотипів поведінки, що належать групі. У процесі переконання відбувається звертання в основному до раціональних сторін психіки, досвіду, знань, логічного мислення, хоча все це не виключає участі емоцій та почуттів.

У повсякденній практиці спілкування явища навіювання, конформності, переконання ідуть поряд. Вплив людини на людину - процес багатоплановий, проте можна виділити кілька його загальних умов. Ступінь конформності та переконаності залежить від того, хто є суб’єктом впливу. Тут відіграють велику роль такі фактори, як соціальний статус особи, належність її до певної організації, вік, професія, популярність та ін. Вплив на людину буде ефективнішим, якщо він здійснюватиметься у присутності інших людей.

Міжособистісний взаємовплив залежить від ступеня визначеності чи невизначеності фактів і подій, завдяки яким приймаються ті або інші рішення. Дослідники виявили таку залежність: за умов високої визначеності завдань вірогідність зміни оцінок і думок менша, а адекватність їх вирішення вища; за умов високої невизначеності завдань вірогідність зміни оцінок більша, адекватність менша

Суттєвим моментом взаємовпливу є стосунки симпатій та антипатій. Міжособистісні симпатії "нав’язують" більшу згоду, антипатії - - незгоду. Симпатії роблять людей більш "відкритими" до взаємовпливу, антипатії, навпаки, - ізолюють їх один від одного. Людина малосприйнятлива до думок та оцінок людей, яким вона не симпатизує Причому антипатії можуть суттєво погіршувати сутність взаємовпливів. Тому оптимальними вважаються такі стосунки, які найменше пов’язані з симпатіями й антипатіями і спрямовані на ефективність діяльності.

Проте міжособистісні взаємовпливи можуть приводити і до характерологічних змін. У процесі спільного життя люди не тільки набувають загальних рис, що робить їх схожими один на одного, а й виробляють протилежні характерологічні властивості. Так, за даними досліджень, наявність у батька такої риси, як домінантність, спричинює формування в дитини зворотної риси - пасивності, але домінантність матері позитивно впливає на формування цієї риси в дитини.

Загалом закономірність міжособистісних стосунків, що демонструє зближення психологічних рис у людей, названо законом "міжособистісного уподібнення", а частковий його прояв - ефект "поляризації" особистісних рис - формується у процесі тривалих стосунків.

Тема 10. Прийоми та засоби підвищення ефективності взаєморозуміння. (2г)

«Уміння спілкуватися з людьми - це товар, і я заплачу за таке вміння більше, ніж за що-небудь інше на світі». (Дж. Рокфеллер)

Ефективне спілкування - це єдина річ, яка може бути дійсно важлива для всіх людей, що мешкають в суспільстві. Не думати про ефективне спілкуванні в той час коли спілкуєшся, це все одно, що переходити дорогу в жвавому місці не дивлячись на всі боки.

Ефективне спілкування:

· Сприяє взаєморозумінню;

· Направляє потік інформації в потрібне русло;

· Допомагає людям подолати бар'єри для проведення відкритої дискусії;

· Стимулює співрозмовників вживати дії для досягнення поставлених цілей;

· Передає інформацію, заохочуючи співробітників думати по-новому і діяти більш ефективно.

Технології ефективного спілкування - це такі способи, прийоми та засоби спілкування, які повною мірою забезпечують взаємне розуміння і взаємну емпатію (емпатія - здатність поставити себе на місце іншої людини, здатність до співпереживання) партнерів по спілкуванню.

Основне ж зміст технологій ефективного спілкування в кінцевому підсумку зводиться до дотримання певних правил і норм спілкування.

Основні правила ефективного спілкування:

· Концентруйте увагу на співрозмовнику, його повідомленні.

· Уточнюйте, чи правильно ви зрозуміли як загальний вміст прийнятої інформації, так і її деталі.

· Повідомляйте іншій стороні в перефразований формі сенс прийнятої інформації.

· У процесі прийому інформації не перебивайте співрозмовника, не давайте поради, не критикуйте, не підводьте підсумок, не відволікайтеся на підготовку відповіді. Це можна зробити після отримання інформації та її уточнення.

· Домагайтеся, щоб вас почули і зрозуміли. Дотримуйтесь послідовності повідомлення інформації. Не пересвідчившись у точності прийнятої партнером інформації, не переходьте до нових повідомлень.

· Підтримуйте атмосферу довіри, взаємної поваги, виявляйте емпатію до співрозмовника.

· Використовуйте невербальні засоби комунікації: частий контакт очей; кивання головою в знак розуміння та інші, які спонукають до конструктивного діалогу прийоми.

Для ефективного спілкування необхідно знати деякі прийоми, тому що багато з них діють на рівні підсвідомості.

Кілька прийомів для ефективного спілкування:

- "Правило трьох двадцяток":

· 20 сек. вас оцінюють.

· 20 сек. оцінюють як і що ви почали говорити.

· 20 сек. посмішки і чарівності.

Правила ефективного спілкування по Блеку:

· Завжди наполягати на правді.

· Будувати повідомлення просто і зрозуміло.

· Не прикрашати, не набивати ціну.

· Пам'ятати, що 1 / 2 аудиторії - жінки.

· Робити спілкування захоплюючим, не допускати нудьги і повсякденності.

· Контролювати форму спілкування, не допускати екстравагантності.

· Не шкодувати часу на з'ясування загальної думки.

· Пам'ятати про необхідність безупинного спілкування і з'ясування загальної думки.

· Намагатися бути переконливим на кожнім етапі спілкування.

Як результат ви отримаєте:

· Формальний контакт переростає в нормальне людське спілкування.

· Ви завоюєте співрозмовника.

· Ви підвищите вашу самооцінку.

Розглянемо деякі з прийомів ефективного спілкування та важливість їх застосування більш докладно.

Перше враження (перші 20 сек.) Перше враження про людину на 38% залежить від звучання голосу, на 55% від візуальних відчуттів (від мови жестів) і лише на 7% від вербального компонента. Звичайно, перше враження - не завжди остаточний вирок, але важливо, що з самого початку саме на його основі будується спілкування. Тому важливо вміти справити хороше враження на оточуючих.

Щоб благополучно пройти через «мінне поле» перших 20 секунд, необхідно використовувати «Правило трьох «плюсів».

Фахівцями відмічено: щоб з самого початку знайомства чи розмови розташувати до себе співрозмовника, потрібно дати йому, як мінімум три психологічні «плюса», іншими словами, тричі зробити приємні «подарунки» його Дитині (те ж стосується і закінчення бесіди або зустрічі).

Існує, звичайно, безліч можливих «плюсів», але найбільш універсальні з них: комплімент, усмішка, ім'я співрозмовника і підняття його значущості.

Уміння слухати

Правило 1: «Кращий співрозмовник не той, хто вміє добре говорити, а той, хто вміє добре слухати».

Правило 2: «Люди схильні слухати іншого тільки після того, як вислухали їх».

Досить дати співрозмовнику можливість виговоритися, розповісти все, чим він хотів поділитися, намагаючись виявляти максимум уваги і зацікавленості до його слів, щоб вдячний за це співрозмовник з радістю та увагою вислухав усе, що розповімо йому ми. Бесіда доставить взаємне задоволення.

Висновки

Під час спілкування має особливе значення вміння говорити, слухати, ставити питання, сприймати партнера, стимулювати емоції.

Для досягнення успіху при спілкуванні необхідно:

Сформулювати конкретну мету спілкування.

Створити атмосферу довіри і взаєморозуміння. Привернути увагу партнера, говорити про спільні проблеми.

Уміти правильно висловлювати свої думки, уважно слухати і задавати запитання.

Не відволікатися від наміченої мети. Вміти правильно сприймати партнера і володіти своїми емоціями.

Фіксувати одержану інформацію.

Закінчувати спілкування після досягнення мети.

При спілкуванні не перебивати співрозмовника.

Потрапивши у складну ситуацію – уважно слухати, намагатися зрозуміти.

Бути тактовним. Ввічливість обеззброює

При необхідності дати відступити протилежній стороні з гідністю. Іноді треба з чимось погодитись, щоб заперечити аргументи іншої сторони.

Дотепність – сильна зброя, але нею потрібно користуватись в конкретній формі.

Вміти вчасно промовчати.

 

Тема 11. Діалог як прагнення людей зрозуміти один одного. (2г)

Діалог - це різновид прямої мови, одна з форм передачі чужої мови, мови двох чи більше осіб. Речення, що промовляються учасниками діалогу називаються репліками.

В писемній мові репліки діалогу можуть супроводжуватися словами автора, але в діалозі вони не обов’язкові, бо з ситуації мовлення зрозуміло, кому належить пряма мова.

В кожній репліці - відповіді опускається все те, що відомі з попередньої репліки чи мовленнєвої ситуації. Тому в діалозі вживається дуже багато неповних речень, слів-речень, в яких повідомляється те нове, невідоме, що є інформаційним ядром висловлювання.

Репліки у складі діалогу тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок виявляється в інтонації, в логіці побудови діалогу, в залежності структури і змісту репліки-відповіді від попередньої репліки.

Діалог властивий усній формі літературної мови. Реалізації діалогічної мови сприяють обставини, в яких вона проходить, інтонація, міміка, жести. Тому нерідко в діалогах використовують неповні та незакінчені речення.

У драматичних творах перед реплікою вживають прізвища. Імена або інші назви дійових осіб. щоб показати кому вона належить.

Пряма мова і діалог широко використовують в художній літературі (драматургії, прозі, поезії) та деяких публіцистичних жанрах як зображальний засіб. Пряма мова і її різновид - діалог дозволяють автору дати мовленн