Найглобальнішим показником національної економіки є національний продукт. Національний продукт – це маса матеріальних і духовних благ, створена національною економікою протягом певного періоду часу (як правило – рік). Функцірнальне призначення нац.продукту:
1) для того, щоб створити умови для виробництва товарів і послуг особистого споживання;
2) умови для виробництва товарів і послуг виробничого призначення;
Роль національного продукту в нац.економіці:
- національний продукт показує рівень розвитку продуктивних сил;
- національний продукт показує рівень спеціалізації та кооперування виробництва;
- нац.продукт показує рівень відкритості економіки;
Економічна природа нац.продукту має двоїсту форму:
1) натурально-речова:
- товари для особистого споживання;
- інвестиційні товари (верстати наприклад);
2) вартісна або грошова форма;
Весь нац.продукт поділяється на такі два види:
1) проміжний продукт – товари і послуги, вироблені в поточному періоді і використані у виробництві того ж періоду;
2) кінцевий продукт – це товари і послуги, створені у поточному періоді, що остаточно виходять за межі поточного виробництва і використовуються для особистого споживання, для інвестицій, амортизації (процес поступового перенесення вартості основного капіталу на знову виготовлену продукцію).
Вартісний вираз національного продукту представлений через вартість кінчевого продукту або через додану вартість – це ринкова ціна обсягу продукції, виробленої фірмою за відрахуванням спожитої сировини та матеріалів, придбаних фірмою у постачальників.
Існує два підходи до визначення вартості національного продукту:
- об’єктивний або класичний – прихильники цього підходу вважають, що національний продукт створюється працею, яка є продуктивною, тобто коли створює нову вартість, а саме у матеріальній сфері виробництва. Недоліки: при обчисленні вартості національного продукту не врахована національна сфера; присутній „повторний рахунок”, сюди відносять обчислення всіх проміжних товарів;
- суб’єктивний – представниками є сучасні економісти, які вважають, що праця є продуктивною, коли вона створює благо, яке має цінність для споживача.
Суспільне виробництво - це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) в їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності.
Суспільне виробництво структурно неоднорідне. Воно включає в себе два види (сфери) виробництв: матеріальне та нематеріальне виробництво.
У кожному конкретному випадку результат виробництва - це певний продукт: верстат, трактор, хліб, тканини і т.д. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукти - синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних галузях виробництва. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу. Як правило, за рік. У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу.
А. Сміт також виділяв у складі ССП засоби виробництва і предмети споживання. Взявши до уваги цю обставину К.Маркс обгрунтував поділ сукупного суспільного виробництва на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва; II - виробництво предметів споживання. Нині висувають пропозиції щодо виділення підрозділу, який створює засоби оборони та виробництва послуг.
При аналізі суспільного відтворення такого підходу дотримувався і Дж. М. Кейнс, використовував його лише щодо сфери обігу. При визначенні обсягів споживання Дж. М. Кейнс відраховував з цієї сукупності продуктів засоби виробництва (як визначав Кейнс, те, що підприємці купують один в одного). Це дає змогу отримувати обсяг реалізації предметів споживання.
Відповідно до натурально-речової форми та функціонального призначення відповідних благ сукупний суспільний продукт поділяється на засоби виробництва та предмети споживання. У промисловості виокремлюють групи "А" (виробництво засобів виробництва) та групу "Б" (виробництво предметів споживання). В усі часи існування матеріального виробництва вони виконували різні функції у процесі суспільного відтворення. Перші з них призначено для відтворення переважно речових (матеріальних) елементів продуктивних сил, а другі - для відтворення вартості робочої сили.
Цей поділ зумовлений тим, що продукція І підрозділу за своїм натурально-речовим складом є такою, що не може бути безпосередньо спрямована на відтворення вартості робочої сили, яка була витрачена при виробництві засобів виробництва. Для цього використовуються предмети споживання, які за натуральною формою є продукцією II підрозділу. Для поновлення виробництва цієї продукції треба відновити зношені засоби виробництва.
Продукція яка виробляється в І підрозділі, не може бути в ньому об'єктом особистого споживання. Але її створюється більше, ніж потрібно для виробничого споживання у І підрозділі. Частина засобів виробництва спрямовується у II підрозділ для обміну на предмети споживання. Подібно до цього вся продукція II підрозділу не може повністю використовуватися для виробничого споживання в ньому, але її створюється більше, ніж потрібно для особистого споживання в цьому підрозділі. Тому певну її частину спрямовують у І підрозділ для обміну на засоби виробництва для II підрозділу, потреба в яких визначається необхідністю поновлення використаних засобів виробництва та розширення виробництва.
Крім сфери матеріального виробництва, виділяється також сфера нематеріального виробництва, до складу якої належать галузі, в яких створюються нематеріальні блага (духовні та інші цінності) й надаються нематеріальні послуги (освіта, наукове обслуговування, охорона здоров'я). Сукупність виробництва матеріальних благ і нематеріальних послуг утворює сферу послуг.
У західній економічній літературі крім поділу на матеріальне і нематеріальне виробництво, існує також поділ на первинне, вторинне, третинне виробництво відповідно до характеру виробничих функцій. Щодо первинного виробництва, то до нього належать видобувні галузі та сільське господарство (землеробство, тваринництво, кормовиробництво і т. п.). Основою вторинного виробництва є первинне. Воно є похідним та залежним від первинного і охоплює всі галузі обробної промисловості, а також будівництво. Третинне виробництво є похідним від первинного і вторинного та пов'язане зі створенням і наданням різноманітних послуг. Послуги поділяються на ті, що обслуговують виробництво, і ті, що обслуговують окремих осіб, тобто існує поділ на виробничі та особисті послуги.
Нормальне протікання процесу суспільного відтворення неможливе без наявності виробничого транспорту, зв'язку, а також торгівлі, фінансово-кредитних установ. Сукупність галузей, які обслуговують суспільне відтворення, складають виробничу інфраструктуру. Економічно розвинені країни світу мають постійно зростаючу виробничу інфраструктуру з високим рівнем ефективності.
Важливою характеристикою сукупного суспільного продукту є його вартісна структура. Досить повне уявлення щодо цієї економічної категорії надав К. Маркс у другому томі "Капіталу". Він довів, що структура вартості сукупного суспільного продукту, так само як і окремого товару, складається з двох частин: матеріальних затрат (с) і новоствореної вартості (V + т). Остання охоплює необхідний продукт К, що використовується для відтворення робочої сили, і додатковий продукт т, який іде на розширення виробництва та задоволення суспільних потреб.
Натурально-речова та вартісна структура суспільного продукту перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємозалежності. Кожному елементу вартісної структури суспільного продукту має відповідати той або інший натурально-речовий елемент.
41. Нові тенденції розвитку відносин власності в країнах з розвиненою економікою.
Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємст-ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу. Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстроково го успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що доко-рінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність. Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в США не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності.
Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.
42. Нові тенденції розвитку відносин власності в Україні.
Принципово інші процеси відбуваються у країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності,інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об’єктивною основою процесу формоутворення власності.У країнах, де утвердилась командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.В теперішній час виникають складні і суперечнливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – на форму багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто приватній основі.Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства.З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації.З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності.
43. Організація підприємницької діяльності. Суб’єкти, об’єкти та види підприємництва.
Підприємницька діяльність здійснюється від імені та під майнову відповідальність певними суб'єктами. Суб'єктами підприємництва (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, юридичні особи всіх форм власності. Громадяни або фізичні особи (окремі індивідууми) виступають як: а) організатори індивідуального виробництва, у якому застосовуються засоби виробництва, що належать йому, і використовується власна праця; б) організатори виробництва, де застосовується капітал і наймана праця. Юридичні особи (товариства, акціонери, кооперативи, спільні підприємства, різні асоціації, об'єднання тощо) як суб'єкти підприємницької діяльності порівняно з індивідуальним підприємництвом займаються діяльністю у більших масштабах з обов'язковим залученням найманої робочої сили.
Особливо слід сказати про державу та її органи (адміністративно-господарські одиниці, органи уряду, в тому числі міністерства, комітети) щодо підприємницької діяльності. За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб'єктом ринкових відносин, а отже, і підприємцем. Ці функції вона як власник делегує корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим підприємствам. Зумовлено це тим, що держава є організатором загальних правил підприємництва і має контролювати виконання їх.
Заборонено заняття підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Не можуть займатися підприємництвом також певні особи, зокрема ті, що мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництва, інші корисливі злочини.
Чинником підприємницької діяльності є також капітал, який створює передумови для того, щоб стати реальним суб'єктом підприємництва. А оскільки капіталом володіють далеко не всі, то і підприємцями в суспільстві всі бути не можуть.
Об'єктом підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у вироблюваній продукції (або благах у вигляді послуг, інформації). Визначальним критерієм тут є не сфера, а зміст діяльності.
Такі види діяльності в Україні, як розвідка і експлуатація корисних копалин, ремонт спортивної, мисливської та інших видів зброї, виготовлення і реалізація медикаментів та хімічних речовин, виробництво пива, вина, лікеро-горілчаних виробів, сигарет, медична, ветеринарна та юридична практика, потребують спеціального дозволу — ліцензії.
За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:
· індивідуальне, засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники без постійно застосовуваної найманої праці);
· сімейне, що ґрунтується на приватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили;
· приватне, або партнерське зі створенням юридичної особи і з обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);
· акціонерне, засноване на власності акціонерів (власники цінних паперів — індивіди, юридичні особи);
· орендні — ті, що беруться за відповідну плату на певний час у користування, що дає їм право бути власником результатів праці, доходів та на розпорядження майном;
· колективні (народні), в основі яких лежить власність трудового колективу на майно, продукцію і доходи;
· інноваційні, які створюються на базі інтелектуальної власності;
· спільні, засновані на об'єднанні майна різних власників.
44. Орендні відносини.
Під орендою розуміють передачу права користування й розпорядження власністю однією юридичною особою — власником іншій — користувачу на принципах повернення і платності та умовах, передбачених договором.
Характерні ознаки орендних відносин:
• наявність двох суб'єктів цих відносин — власника й користувача (орендаря). В ролі того, хто надає оренду, може бути лише власник землі. Орендарями можуть бути фізичні і юридичні особи, їх коло чиним законодавством України не обмежується;
• орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні, вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю. Власність залишається за первинним власником, тому орендні відносини будуються на принципі повернення;
• власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю, тобто потенційну можливість отримати від оренди землі певний дохід. Цілком природно, що за це потрібно платити. Тому обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає в формі орендної плати;
• орендні відносини завжди мають договірний характер. Орендна плата — це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) й виплачується власнику землі щороку або щокварталу залежно від умов договору.
45. Основні етапи розвитку цивілізації.
Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський етнограф Л. Г. Морган (1818-1881) у книзі "Первісне суспільство", створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської історії - епоху дикості, варварства і цивілізованості.
Люди, які жили в період перших двох епох, споживали пере-важно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення тако-го споживання.
Становлення цивілізованості пов'язане з переходом від збираль-ництва до переробної суспільно-виробничої технології. Остання від-биває активне ставлення людини до навколишнього середовища, конкретно-історичний характер обміну, що відбувається між сус-пільством і природою. Розвиток суспільно-виробничої технології вказує на те, якими методами здійснюється праця і як на її основі виробляються матеріальні й духовні цінності, необхідні для забез-печення життєдіяльності людини. Перехід від однієї технології до іншої зумовлюється змінами у розвитку засобів виробництва, про-гресом науки і техніки.
цивілізація визначається як історично кон-кретний стан суспільства, який характеризується особливим спо-собом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповід-ною матеріальною і духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характе-ристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою.
