Стаття 221. Прострочення кредитора

1. Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобо­в'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржни­ком, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або ви­пливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобо­в'язання перед кредитором.

2. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих про­строченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кре­дитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.

3. У разі якщо кредитор не виконав дій, зазначених у частині першій цієї статті, за по­годженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення креди­тора.

1. Факт прострочення кредитора має бути доведений боржником шляхом надання доказів його спроможності виконати зобов'язання в установлений строк, звернення до кредитора з пропозицією прийняти виконання, бездіяльності останнього, яка спричинила неможливість виконання зобов'язання боржником.

2. По суті, частина 2 статті, що коментується, встановлює виняток із загального правила про те, що господарсько-правова відповідальність настає незалежно від вини правопоруш­ника. Отже, при доведенні факту прострочення кредитора останній може бути звільнений від відповідальності у вигляді відшкодування збитків за умови, що доведе відсутність своєї ви­ни у будь-якій формі (умислу чи необережності), а також відсутність вини осіб, яким він до­ручив прийняття виконання чи котрі повинні були це зробити в силу закону. Тягар доказу­вання відсутності вини несе в даному разі кредитор.

3. Частина 3 коментованої статті надає право сторонам за взаємною згодою змінити (по­довжити) строк виконання зобов'язання боржником на строк прострочення кредитора. За­значена норма має загальний характер, оскільки можливість за погодженням сторін змінити умови договору, в тому числі строк виконання взаємних зобов'язань, випливає з принципу свободи договору, закріпленого у статті 627 Цивільного кодексу України.

Стаття 222. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідаль­ності

1. Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтере­си інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

2. У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з по­рушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претен­зією, якщо інше не встановлено законом.

3. У претензії зазначаються:

повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій пре­тензія пред'являється;

дата пред'явлення і номер претензії;

обставини, на підставі яких пред'явлено претензію;

докази, що підтверджують ці обставини;

вимоги заявника з посиланням на нормативні акти;

сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці;

платіжні реквізити заявника претензії;

перелік документів, що додаються до претензії.

4. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належ­ним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії.

5. Претензія підписується повноважною особою заявника претензії або його пред­ставником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом або вру­чається адресатові під розписку.

6. Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено цим Кодексом або іншими законодавчими актами, Обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити.

7. При розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору.

8. Про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово. Від­повідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом або вру­чається йому під розписку.

9. У разі порушення встановлених строків розгляду претензії або залишення її без відповіді суд при вирішенні господарського спору стягує в доход держави з винної осо­би штраф у розмірі, встановленому законом.

 

1. Положення стосовно порядку досудового врегулювання господарських спорів, яке три­валий час існує у господарському (арбітражному) процесуальному законодавстві, ча практи­ці довело свою ефективність та корисність для регулювання господарських відносин, підви­щення правової культури та ділової етики суб'єктів господарського обігу.

У зв'язку з внесенням змін до розділу II Господарського процесуального кодексу України Законом від 17 травня 2001 р. [6] та прийняттям рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. у справі за конституційним зверненням ТОВ «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини 2 статті 124 Конституції Укра­їни [497] обов'язковість застосування досудового врегулювання спору поставлена в залеж­ність від волі учасників господарських відносин, яку вони повинні закріпити у договорі у формі застереження про те, що спори між ними, пов'язані з укладенням, розірванням, вико­нанням цього договору, можуть бути передані на вирішення господарського суду тільки за умови додержання порядку досудового врегулювання, визначеного розділом II ГПК Укра­їни. За умови відповідності договору вимогам закону таке застереження має обов'язковий характер як для сторін, так і для господарського суду (див. роз'яснення Президії Вищого ар­бітражного суду України від 1 листопада 1995 р. № 02-5/781, із змінами, внесеними роз'яс­ненням Президії Вищого арбітражного суду України від 18 листопада 1997 р. № 02-5/445 та від 31 травня 2002 р. № 04-5/609 [124]).

Проте слід мати на увазі, що статтею 5 Господарського процесуального кодексу України передбачені окремі випадки, коли сторони зобов'язані вжити заходів до досудового вирі­шення спору.

2. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності, встановлений коментованою статтею, майже повністю відповідає існуючому порядку досудового врегу­лювання господарських спорів у частині визначення вимог до змісту претензії та відповіді на неї, порядку надіслання та строків розгляду претензії, інших дій, які повинні вчинити учас­ники господарських відносин.

Підприємства та організації, які порушили майнові права і охоронювані законом інтереси інших підприємств та організацій, зобов'язані вживати всіх необхідних.дій для їх поновлен­ня, не чекаючи пред'явлення претензії чи позову. Це стосується і підприємців - фізичних осіб, оскільки у відповідності зі статтею 1 ГПК України на них також поширюються загальні правила вирішення господарських спорів, пов'язаних із здійсненням ними підприємницької діяльності.

Претензія викладається тільки у письмовій формі у відповідності з вимогами до змісту і основних реквізитів претензії, досить чітко зафіксованих у тексті коментованої статті.

Разом з тим судова практика дозволяє їх дещо конкретизувати, запобігаючи недолікам в оформленні претензій та доборі аргументів при вмотивуванні претензійних вимог.

3. Перш за все, у претензії мають бути вичерпно викладені повні дані про учасників спору. Заявник зобов'язаний навести у претензії повне найменування, поштові і банківські реквізити всіх учасників спору. В претензії з посиланням на законодавство та умови договору ви­кладаються конкретні вимоги до її отримувача про відновлення порушеного права заявника претензії. При цьому претензійні вимоги мають описуватися з посиланням на документи, якими підтверджуються фактичні обставини, що стали підставою для заявлення претензії.

Виклад претензійних вимог у разі коли претензія підлягає грошовій оцінці, має доповню­ватися обґрунтованим розрахунком претензійних сум. Розрахунок у переважній більшості не становить труднощів, за винятком, можливо, досить складних розрахунків у спорах про відшкодування збитків. Тут необхідно залучати значну кількість документів, здійснювати їх обробку, щоб розрахувати суму збитків, які виникли у зв'язку з невиконанням або нена­лежним виконанням договірних зобов'язань. Слід проаналізувати, порівняти і вивести, на­приклад, різницю між одержаними сумами і фактично наданими (одержаними) послугами. Це досить кропітка робота з огляду на кількість документів, що оброблюється під час підго­товки претензії.

4. В обгрунтування претензії заявник має додати до неї необхідний мінімум документів (доказів), які підтверджують заявлені вимоги (в оригіналі або у копії). Наприклад, до претен­зії, пов'язаної з повною втратою вантажу під час перевезення додаються: оригінал рахунка і транспортної накладної (або вантажна квитанція, довідка станції відправлення) з відміткою на ній станції призначення про неприбуття вантажу; розрахунок тощо. До претензії про част­кову втрату або пошкодження вантажу приєднуються: оригінал транспортного документа, комерційний акт (рівноцінний акт приймання, коли це допускається відповідними правила­ми, якщо у складанні комерційного акта відмовлено), рахунок, акт експертизи, витрати на ремонт, розрахунок тощо. До претензії про стягнення штрафу за порушення узгодженого плану перевезень вантажів додаються: облікова картка на даний місяць (планова узгоджена заявка), різноманітні акти, розрахунок суми штрафу.

Щодо подання документів у оригіналі або у копії загальне правило таке: документи мають подаватися в оригіналі, щоб потім не виникла потреба додатково їх надсилати, коли виявить­ся, що контрагент не має можливості розглянути претензію в копіях. До претензій, які подаються транспортним організаціям, обов'язково додаються документи в оригіналі.

Якщо ж претензія пред'являється кільком сторонам, то другій та іншим сторонам у будь-якому разі надаються належним чином засвідчені копії. Але, як свідчить практика, частіше за все трапляються випадки, коли у долученні до претензії оригіналів документів взагалі немає потреби, оскільки вони є в іншої сторони. У випадках коли до претензії не додаються документи, які є у другої сторони, в ній необхідно вказати на цю обставину.

5. Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником. Не підлягає розгляду за встановленими правилами претензія, підписана осо­бами, до кола повноважень яких заявлення претензій не входить.

Претензія надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку особі, яка має відповідні повноваження. Доказом виконання цих вимог може бути поштова квитанція про те, що за адресою другої сторони прийнято рекомендованим або цінним лис­том відправлення та опис вкладення. Коли претензія здається під розписку, то особа, яка її приймає, повинна залишити на примірнику заявника розписку про прийняття претензії і за­свідчити її печаткою підприємства.

6. Пред'явлення претензії є суб'єктивним правом юридичних осіб, незалежно від їх форм власності та організаційно-правових форм, а також підприємців — фізичних осіб, у той час як надання відповіді на одержану претензію в установленому порядку та в установлений строк є їх обов'язком.

У Кодексі встановлено загальний строк для відповіді на претензію в один місяць, який об­числюється з дня її одержання.

Обґрунтованість вимог заявника претензії з'ясовується на підставі доданих до неї доку­ментів. Слід враховувати, що інша сторона може запросити заявника надіслати додаткові до­кументи для розгляду претензії по суті. Для пред'явлення цих документів заявнику надаєть­ся необхідний строк, тривалість якого залежить від кількості витребуваних документів та складності їх підготовки, але він не може бути встановлений меншим за п'ять днів без ураху­вання часу поштового обігу. В цьому разі перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів. Якщо додаткові документи у передбачений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.

7. У процесі розгляду претензії нерідко виникає необхідність у спільних зусиллях для роз­гляду претензії по суті. Йдеться про звірку фактичних даних та їх об'єктивну спільну оцінку. Наприклад, при розрахунках сторони виставляли одна одній багато рахунків. При цьому мали місце помилки в закритті одних сум іншими. У таких випадках необхідно ретельне до­слідження виставлених рахунків, відповідності похідних документів первинним тощо. Для цього потрібно, щоб сторони підготували взаємоузгоджений документ (зазвичай - акт або протокол звірки взаєморозрахунків). У разі коли одна із сторін не погоджується пристати на запропонований контрагентом варіант (наприклад, акт звірки взаєморозрахунків), він підпи­сується з мотивованими запереченнями проти необгрунтованих вимог контрагента сторони. У таких випадках важливу роль може відіграти експертиза. Однак при цьому варто мати на увазі, що вона є лише одним з доказів, хоча й високого рівня достовірності, але не має абсо­лютного характеру.

8. На пред'явлену претензію друга сторона зобов'язана дати відповідь, у якій повинна по­відомити про визнання (повне або часткове) заявлених вимог. Відповідь подається у письмо­вій формі (лист, телеграма тощо), а її зміст має відповідати передбаченим коментованою статтею вимогам.

Якщо претензія відхилена повністю або частково, заявникові мають бути повернуті ори­гінали документів, отриманих як додатки до претензії, а також відправлені документи, якими обґрунтовується відхилення претензії, якщо вони відсутні у її заявника.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником і надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під роз­писку. Інші посадові особи не мають повноважень на підписання відповідей на претензії.

9. Як уже зазначалося, дотримання строків розгляду претензії та надання відповіді на неї є обов'язком господарюючих суб'єктів. У статті, що коментується, встановлено відпові­дальність за порушення строків розгляду претензії. Перш за все маються на увазі строки, ви­значені статтею 7 ГПК, а також інші, коли вони є обов'язковими для сторін і передбачені чинним законодавством. В останньому разі йдеться про строки, встановлені законодавством про транспорт і зв'язок. У даній статті передбачається також відповідальність за залишення претензії без відповіді.

Повністю обґрунтованими видаються пропозиції юристів - як науковців, так практиків -про необхідність застосування до боржника, що проігнорував претензію кредитора, більш жорстких санкцій майнового характеру. Це не тільки відповідало б духу і змісту господар­ського законодавства, зокрема статті 6 ГПК, якою передбачено, що підприємства та орга­нізації, які порушили майнові права та законні інтереси інших суб'єктів господарського обігу, зобов'язані їх поновити, не чекаючи пред'явлення претензії, а й суспільному інтере­су в збереженні стабільності у господарському обороті та зниженні трансакційних витрат суб'єктів господарювання.

На тлі значного звуження застосування процедур досудового врегулювання господар­ських спорів наведене видається ще більш виправданим і логічним, бо якщо підприємець не звернувся одразу до суду і намагається вирішити наявні розбіжності шляхом зближення позицій сторін, не завантажуючи суди непродуктивною роботою, такий підхід повинен вва­жатися суспільно прийнятнішим. А тому його опонент, що зайняв неконструктивну позицію і намагається за чужий рахунок вирішити свої господарські негаразди, має відчути реальний тягар негативної суспільної оцінки його дій.

Стаття 223. Строки реалізації господарсько-правової відповідальності

1. При реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, пе­редбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом.

2. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб'єктів госпо­дарювання встановлюються цим Кодексом.

 

1. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права чи інтересу. Застосування позовної давності спонукає учасни­ків господарських відносин своєчасно здійснювати та захищати свої права, слугує впорядку­ванню правовідносин у сфері господарювання.

Правила позовної давності закріплені у главі 19 ЦК (ст. 256-268), яка передбачає загаль­ний та спеціальні строки позовної давності. Загальний строк встановлено у три роки.

Скорочені строки позовної давності застосування господарсько-правової відповідальності в один рік передбачено для стягнення неустойки (штрафу, пені), відповідальності за недоліки проданого товару, відповідальності перевізника вантажу і пошти (п. 1, 4, 6 ст. 258 ЦК).

Частиною 3 статті 258 ЦК встановлені подовжені строки позовної давності у п'ять років до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, частиною 4 - десятирічний строк позовної давності до вимог про застосування наслідків нік­чемного правочину. Таким чином, застосувати до правопорушника таку господарсько-пра­вову санкцію, як стягнення збитків, у цих випадках можна протягом подовжених строків по­зовної давності.

Новелою законодавства, що регулює позовну давність, є можливість збільшення остан­ньої за домовленістю сторін, зафіксованою у письмовій формі, а також застосування судом позовної давності лише за заявою сторони у спорі до винесення судом рішення.

Зменшення строків позовної давності за згодою сторін порівняно із строками, встановле­ними у законі, не допускається.

2. Аналіз положень про строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб'єктів господарювання міститься у коментарі до статті 250 цього Кодексу.

Глава 25 ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Стаття 224. Відшкодування збитків

1. Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

2. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або по­шкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення госпо­дарської діяльності другою стороною.

 

1. Згідно з частиною 2 статті 217 ГК України відшкодування збитків є видом господарських санкцій, під якими розуміються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування котрих для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Натомість, для учасника господарських відносин, який потерпів від правопорушення, відшкодування збитків є способом захисту його прав та законних інтересів (ч. 2 ст. 20 ГК).

Як вбачається із структури розділу V, Кодекс на передній план вперше у законодавчій практиці висунув саме таку універсальну санкцію, як відшкодування збитків. її універсаль­ність полягає як у тому, що збитки, як правило, не є санкцією заздалегідь визначеного роз­міру, так і в тому, що їх стягнення (відшкодування) передбачено на випадок будь-якого гос­подарського правопорушення, якщо інше прямо не передбачено законом. Головне для її застосування — це те, щоб у результаті правопорушення у потерпілого суб'єкта дійсно виник­ли збитки. Причому обов'язок їх відшкодування настає не тільки у разі невиконання різних договірних зобов'язань, а й при порушенні (обмеженні) державними органами й іншими учасниками господарських відносин прав власності чи інших майнових прав, що охороняю­ться законом, інших порушень прав та законних інтересів суб'єктів господарювання. Таким чином, із змісту частини 1 статті 224 випливає, що право на відшкодування збитків — один з основоположних принципів господарсько-правової відповідальності.

Не слід змішувати поняття збитків і шкоди. Остання може бути матеріальною і нематеріальною. Збитки є матеріальною шкодою, яка характеризується зовнішніми (фізічними) та внутрішніми (якісними) змінами майнової бази суб'єкта господарювання. Тому збитки в господарських правовідносинах - це завжди вартісний (грошовий) вираз майнової шкоди, завданої противоправними діями (бездіяльністю) одного учасника таких відносин іншому. Інакше кажучи, це дійсний і об'єктивний факт, що існує незалежно від правової оцінки і від того, підлягають чи не підлягають за законом збитки відшкодуванню.

2. Частина 2 коментованої статті не дає загального визначення збитків, а встановлює лише їх обсяг, ті складові збитків, які підлягають відшкодуванню правопорушником — учасником відносин у сфері господарювання.

Усі збитки поділяються на два види. Ті з них, які дістають вияв у зменшенні наявної май­нової маси потерпілого суб'єкта господарювання, тобто того майна, яке фактично було у нього до правопорушення (втрата або пошкодження майна, зроблені ним витрати), прийнято називати позитивною шкодою у майні, або прямими збитками, Інша частина збитків, яка по­лягає у неотриманні ним того майна, яке повинно було йому надійти у разі, коли не відбулося б правопорушення, тобто при звичайному перебігу справ, називається в господарській прак­тиці неотриманим доходом (втраченою або упущеною вигодою). Відшкодування ж обох ви­дів збитків називається повним. За загальним правилом правопорушник зобов'язаний повністю відшкодувати завдані ним збитки, якщо інше не передбачено законом.

 

Стаття 225. Склад та розмір відшкодування збитків

1. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила госпо­дарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

2. Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

3. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або догово­ром, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на дань задо­волення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

4. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкоду­вання збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

5. Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздале­гідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій су­мі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторона­ми зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

6. Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення роз­міру відшкодування збитків у сфері господарювання.

7. Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відно­синах, визначається відповідними суб'єктами господарювання - господарськими орга­нізаціями з урахуванням специфіки їх діяльності.

 

1. Дана стаття конкретизує і розвиває положення статті 224 цього Кодексу. Безумовно, ви­значення складу та розміру збитків - справа складніша, ніж просто стягнення неустойки (штрафу, пені). Адже для цього необхідно виконати певні розрахунки і підкріпити їх відпо­відними доказами, які беззастережно підтверджували б їх реальний розмір на визначену да­ту. При цьому слід мати на увазі, що склад збитків, порядок їх розрахунку і доказування залежать не від характеру (виду) правопорушення, а від характеру ситуації, яка виникла у потерпілого суб'єкта у зв'язку з правопорушенням.

Однак незалежно від того, чи виникли всі види збитків чи лише деякі з них, розрахунок їх розміру необхідно проводити по кожному виду окремо, а отримані результати підсумувати.

Для того, щоб до складу збитків була включена вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, згідно з частиною 1 статті 225, необхідно дотримуватися загального правила: вар­тість такого майна мас бути визначена відповідно до вимог законодавства.

Слід підкреслити, що чинне законодавство містить багато таких вимог. Так, зокрема, пунк­том 2 Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) ма­теріальних цінностей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. [232], передбачено: розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) ма­теріальних цінностей визначається за їх балансовою (з вирахуванням амортизаційних відра­хувань) вартістю, але не нижче 50 відсотків від балансової вартості на момент встановлення такого факту з урахуванням індексів інфляції, які щомісячно визначає Мінстат, відповідного розміру податку на додану вартість та розміру акцизного збору. Чимало таких вимог (правил) передбачено Повітряним кодексом України, Статутом залізниць України та низкою інших нормативних актів.

Що ж стосується включення до складу збитків зроблених управненою стороною витрат, то слід мати на увазі, що коментована стаття встановлює не вичерпний, а лише приблизний їх перелік. Крім названих, до них можуть бути включені, наприклад, витрати з доставки про­дукції прискореним способом (літаком замість залізниці), додаткові витрати з метою міні­мізації збитків шляхом форсування виробництва після простою (доплати до середнього за­робітку при переведенні працівників на час простою на іншу, менш оплачувану, роботу), провізна плата, яку стягнуто перевізником за втрачений вантаж тощо. Ці додаткові витрата підлягають відшкодуванню на загальних підставах. Але при включенні їх до складу збитків треба враховувати, як мінімум, таке. По-перше, відшкодуванню підлягають фактично поне­сені додаткові витрати, а не ті, які потерпіла сторона має ще зазнати у майбутньому у відпо­відності із законом чи договором. По-друге, відшкодуванню підлягають не будь-які витрати потерпілого суб'єкта господарювання, а лише ті, які були зроблені ним в розрахунку на прийняття належного виконання за договором (витрати з оренди складу, проценти за кре­дит, взятий посередником для попередньої оплати продукції, що не була поставлена) або з метою запобігання збиткам чи їх зменшення. По-третє, якщо додаткові витрати були спря­мовані на запобігання збиткам чи їх зменшення, то витрати на реалізацію цих заходів не по­винні перевищувати самих збитків. У протилежному разі дані витрати підлягають відшкоду­ванню лише у межах понесених збитків.

Важливою складовою збитків є неодержаний прибуток (втрачена вигода). Такі збитки мають місце, як правило, при зменшенні обсягів виробництва або реалізації продукції (робіт, послуг), вимушеній зміні їх асортименту або погіршенні їх якості внаслідок правопорушен­ня, допущеного іншим учасником господарських відносин.

Неодвржаний прибуток (втрачена вигода) - це розрахункова величина втрати Очікуваного приросту в майні, що базується на даних бухгалтерського та податкового обліку, які безза­стережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарю­вання певних грошових сум чи інших цінностей, якаю інший учасник відносин у сфері гос­подарювання не допустив би правопорушення.

За характером прояву неодержаний прибуток (втрачена вигода) буває двох видів. Це,, з од­ного боку - пряма, безпосередня втрата прибутку (доходу) за кожною одиницею продукції (робіт, послуг) в результаті зменшення обсягу їх виробництва чи реалізації або вимушеної зміни асортименту. З іншого - це опосередкована втрата прибутку (доходу) через збільшен­ня постійних витрат у собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) внаслідок зменшення обсягу їх виробництва або асортиментних зрушень (для торгових підприємств - це відповід­не збільшення фактичних витрат обігу). Поняття постійних, а також перемінних витрат наве­дено у пункті 16 Положення (стандарті) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затверджено­го наказом Мінфіну України від 31 грудня 1999 р. [224].

Віднесення тих чи інших витрат до постійних, а також визначення самої суми постій­них витрат у собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) здійснюється у відповідності з діючими у галузях положеннями (інструкціями) з планування, обліку і калькулювання собі­вартості продукції (робіт, послуг). На необхідність включення до складу збитків двох зазна­чених вище видів неодержаного прибутку (втраченої вигоди) вказують, зокрема, роз'яснен­ня Президії Вищого арбітражного суду України від ЗО березня 1995 р. № 02-5/218 [121].

До складу збитків, які підлягають відшкодуванню особою, котра допустила господарське правопорушення, коментована стаття включає також матеріальну компенсацію моральної шкоди. Під шкодою у праві прийнято розуміти будь-яке зменшення блага, що охороняється законом. Воно може бути майновим або немайновим. Відповідно, і шкода, що завдається, може бути майновою і моральною (немайновою).

Необхідно відразу зробити застереження: коментована стаття не дає визначення мораль­ної шкоди. Воно міститься у правових нормах низки спеціальних законів, зокрема, у стат­ті 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права» [56], статті 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» [438], статтях 1, 33, 34 Закону «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність» [293] тощо. Проте слід мати на увазі, що норми цих законів встановлюють різні критерії вказаного поняття, а отже, не дають однозначного трактування. Разом з тим вони не містять вичерпного переліку обставин, за наявності яких учасники господарських відносин могли б вважати, що їм заподіяно моральну шкоду.

Більш послідовною у цьому питанні є судова практика, яка у відповідності з пунктом 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 [122] мораль­ною визнає шкоду, заподіяну організації порушенням її законних немайнових прав. Іншими сло­вами, моральну шкоду судова практика завжди пов'язує з порушенням немайнових прав. До найбільш типових (характерних) випадків заподіяння моральної шкоди вона відносить поши­рення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать її ділову репутацію чи завдають шкоди її інтересам (ст. 49 Закону України «Про інформацію» [299]), а також порушення авторського права і суміж­них прав (п. З ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

При вирішенні питання щодо відшкодування моральної шкоди треба враховувати таке. На відміну від права на відшкодування матеріальних збитків, право на відшкодування мо­ральної шкоди є обмеженим. Тому згідно з частиною 1 даної статті вимагати відшкодування такої шкоди можна лише у тому випадку, коли вказане прямо передбачено законом. При цьо­му відшкодування повинно здійснюватись у грошовій або іншій матеріальній формі, тобто у формі матеріальної компенсації. Якщо ж учасник відносин у сфері господарювання своїми діями (бездіяльністю) заподіяв як майнову, так і моральну (немайнову) шкоду, то слід вихо­дити з того, що відшкодування майнової шкоди не звільняє такого учасника від обов'язку відшкодувати моральну шкоду. Оскільки остання є самостійним видом шкоди, то, безумов­но, обсяг матеріальної компенсації не повинен ставитися у залежність від заподіяної право­порушником майнової шкоди (збитків). При визначенні розміру компенсації моральної шко­ди слід брати до уваги характер діяння особи, яка її заподіяла, а також ті негативні наслідки, що виникли через порушення майнових прав позивача (п. 6 роз'яснення Вищого арбітраж­ного суду України від 29 лютого 1996 р.).

Ні верхньої, ні нижньої межі відшкодування моральної шкоди коментована стаття не вста­новлює. Проте господарські суди виходять з того, що за всіх обставин розмір такого відшко­дування не може бути меншим п'яти мінімальних розмірів заробітної плати (п. 6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р.). Оскільки інші строки позовної давності цим Кодексом не встановлені, то є достатні підстави вважати, що до вимог про відшкодування як матеріальної, так і матеріальної компенсації моральної шкоди повинні за­стосовуватись строки давності, передбачені статтями 256 і 257 Цивільного кодексу України (за винятками, встановленими ст. 268 ЦК).

2. За загальним правилом збитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі за всіма їх видами. Тому обмеження відповідальності, передбачене частиною 2 даної статті, є винятком з принципу їх повного відшкодування. Проте вона не містить вказівок ні щодо того, у яких конкретно господарських зобов'язаннях розмір відповідальності у формі відшкодування збитків обмежується, ні тих способів, якими має реалізуватись зазначене обмеження. У ній передбачена лише можливість такого обмеження відповідними законами, що регулюють ті чи інші господарські правовідносини.

Чинне законодавство передбачає реалізацію вказаних обмежень такими способами:

1) відшкодування збитків обмежується межами вартості втраченого, пошкодженого або знищеного майна. Це означає, що потерпілому суб'єкту господарювання не відшкодо­вуються у зв'язку з порушенням зобов'язання як додаткові витрати, понесені ним, так і неодержаний прибуток (втрачена вигода). Зокрема, таку відповідальність несуть практично всі перевізники у випадках втрати, нестачі і пошкодження ними вантажу (див., наприклад, ст. 314 ГК України), підприємства поштового зв'язку (див.: п. 5 Правил виплати відшко­дування операторами поштового зв'язку збитків, завданих унаслідок ненадання чи нена­лежного надання послуг з пересилання міжнародних поштових відправлень від 18 березня 2003 р. [251]);

2) відшкодування збитків обмежується межами позитивної шкоди (прямих збитків). У цьому разі потерпілому суб'єкту не відшкодовується неодержаний прибуток (втрачена ви­года). Відповідальність у таких межах несуть, наприклад, проектно-конструкторські, а та­кож підрядні організації за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво, оскільки дія положень Закону України «Про майнову відповідальність за порушення умов договору (контракту) про виконання робіт на будів­ництві об'єктів» [319], які передбачають повну відповідальність сторін, вже чотири роки підряд зупиняється (див., наприклад, п. 25 ст. 63 Закону «Про Державний бюджет України на 2003 р.» [101], п. 23 ст. 80 Закону «Про Державний бюджет України на 2004 р.» [102]);

3) відшкодування збитків обмежується іншими шляхами. Так, у статті 352 Кодексу торго­вого мореплавства України вказується, що відповідальність судновласника за своїми зо­бов'язаннями обмежується щодо будь-яких інших вимог (крім вимог, викликаних втратою життя або ушкодженням здоров'я) для судна місткістю не більше 500 одиниць - 167000 роз­рахункових одиниць. До зазначеної суми додається така сума на кожну одиницю: від 501 до 3000 одиниць - 167 розрахункових одиниць тощо.

У даному пункті йдеться про можливість обмеження відповідальності за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань тільки щодо окремих їх видів. З цього, на наш погляд, випливає такий висновок: на відміну від цивільних, у господарських зобов'язан­нях обмеження відповідальності не може відбутися внаслідок згоди сторін.

3. Розмір збитків, що виникли в результаті господарського правопорушення, доводиться потерпілим суб'єктом господарювання. Пункт 3 статті 225 встановлює загальне правило, згідно з яким такі збитки повинні визначатись з урахуванням тих цін, що існували за місцем виконання зобов'язання на день добровільного задоволення боржником вимог сторони, яка зазнала збитків, а в разі його відмови від добровільного відшкодування — за цінами, що існу­вали на день пред'явлення позову, якщо інше не передбачено законом або договором. Ціна (тариф) - це форма грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання (ст. 189 ГК України). При цьому слід мати на увазі, що вони мо­жуть використовувати у господарській діяльності різні ціни: вільні і державні. Перші - це ті, що визначаються суб'єктами господарювання самостійно, за згодою сторін на всі види про­дукції (робіт, послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни). Для розрахунку збитків у таких випадках можуть бути застосовані ціни, вказані у договорах, прайс-листах та надані офіційно статистичними органами на запити суб'єктів господарювання. Другі — ті, що встановлюються державою. Переліки продукції, послуг, на які встановлюються державні ціни, затверджуються Кабінетом Міністрів України. Державне регулювання названих цін здійснюється різними шляхами, а саме: встановленням граничних рівнів цін, фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів торговельних надбавок, запровадженням обов'язкового декларування зміни цін тощо.

4. Із загального правила, встановленого частиною 3 статті 225, зроблено один виняток, а саме: суду надається право, виходячи з конкретних обставин, задовольнити вимогу про ви­значення розміру збитків з урахуванням ціни, що існувала на день винесення рішення суду (ч. 4 ст. 225 Кодексу). Це можливо, наприклад, тоді, коли ціна на продукцію (роботи, послу­ги) на день пред'явлення позову істотно відрізняється від ціни на день винесення рішення суду у бік зменшення чи збільшення. Тому клопотання про застосування такої ціни може бу­ти заявлено до суду і позивачем, і відповідачем.

5. За взаємною згодою сторони господарського зобов'язання вправі встановити ще до виникнення збитків (наприклад, на стадії укладення договору чи у період його дії) заздалегідь погоджений порядок визначення їх розміру. Коментована стаття передбачає встановлення наперед погодженого розміру збитків у формі:

1) твердої суми, що підлягає відшкодуванню (наприклад, за порушення строку поставки обладнання в сумі 15 000 грн.);

2) відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушен­ня зобов'язання (наприклад, за годину простого цеху чи підприємства, за одиницю недоотриманої продукції, за поставку одиниці товару неналежної якості тощо). Так, сторони можуть передбачити у договорі, що у разі простою цеху протягом 4 годин через недопоставку си­ровини постачальник сплачує споживачу збитки в розмірі 4000 грн.

Тверді суми і відсоткові ставки можуть розроблятись як на базі даних попередніх спорів, так і шляхом прогнозування наслідків порушень умов договорів з урахуванням особливос­тей виробництва у галузі чи на окремому підприємстві. Вибір такого варіанта визначення розміру відшкодування збитків має ряд суттєвих переваг, і перш за все тому, що потерпілий суб'єкт господарювання, вказавши у договорі їх розмір у твердій сумі, звільняється від обов'язку доказувати дійсний розмір своїх збитків. Проте такий варіант не повинен застосо­вуватись для обмеження відповідальності сторін у тих випадках, коли розмір відповідально­сті для певного виду зобов'язань визначений законом. Так, закон забороняє сторонам вклю­чати у договір умову про відмову від стягнення неодержаного прибутку (втраченої вигоди) тоді, коли його стягнення передбачено законом для даного виду зобов'язань. Саме це, з на­шої точки зору, і має на увазі частина 5 даної статті.

6. На сьогодні, крім Господарського кодексу України, існує понад 40 законів, які містять положення про необхідність відшкодування збитків у сфері господарювання. Проте загальноприйнятної методики їх підрахунку і доказування не існує. Тимчасова методика визначен­ня розміру шкоди (збитків), яка завдана порушенням господарських договорів, розроблена за активної участі співробітників Інституту економіко-правових досліджень НАН України і схвалена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21 грудня 1990 р., явно застаріла, оскільки була розрахована на планову систему господарювання. То­му більш логічно було б не надавати Кабінету Міністрів України право лише затверджувати відповідні методики розрахунку збитків, а навпаки, зобов'язати його розробити, а потім і за­твердити їх.

7. Право вирішувати питання щодо складу збитків у внутрішньогосподарських, відноси­нах Кодекс делегує самим суб'єктам господарювання, які, безумовно, здатні найповніше врахувати специфіку діяльності своїх внутрішніх підрозділів.

 

Стаття 226. Умови і порядок відшкодування збитків

1. Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зо­бов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.

2. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного змен­шення розміру збитків.

3. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі, якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.

4. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов'яза­ної сторони від подальшого виконання зобов'язання.

5. У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків.

6. У разі невиконання зобов'язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (на­дання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов'язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання.

7. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звіль­няє зобов'язану сторону від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, зазначе­них у частині третій статті 193 цього Кодексу.

1. Слід зазначити, що коментована стаття у законодавчому порядку встановлює для пра­вопорушників низку обов'язків, яких раніше не існувало. Після вчинення господарського правопорушення на них нині покладаються обов'язки, по-перше, вжити необхідних заходів для попередження можливості виникнення збитків у господарській сфері інших учасників господарських відносин або для зменшення їх розміру (наприклад, у разі неможливості для перевізника надати клієнту свій автотранспорт під завантаження, він може за згодою остан­нього оперативно домовитись з іншим перевізником про надання його автотранспорту); по-друге, якщо збиткам не вдалося запобігти, то на правопорушників покладається обов'я­зок на вимогу потерпілого суб'єкта господарювання відшкодувати у добровільному порядку завдані збитки у повному обсязі, якщо законом чи договором не передбачено їх відшкоду­вання в іншому обсязі.

2. Правило, передбачене частиною 2 коментованої статті, с новим і стосується воно тільки правопорушника. До введення у дію Господарського кодексу подібного обов'язку для право­порушника в українському законодавстві не існувало. Нині ж він поставлений перед необ­хідністю невідкладно повідомляти своїх контрагентів про кожний факт порушення взятих ним зобов'язань, який щойно стався, але про який вони (контрагенти) те не знають. Дана норма Кодексу, крім цього, зобов'язує кожну сторону господарського договору невідкладно інформувати контрагентів і про реальність невиконання нею зобов'язань у майбутньому при настанні конкретних строків, якщо у цьому є впевненість уже зараз. За невиконання або несвоєчасне виконання правопорушником цих обов'язків передбачено відповідну санкцію: він позбавляється права вимагати зменшення розміру заявлених йому збитків під приводом того, що потерпіла сторона не вжила всіх заходів до запобігання або зменшення їх розміру.

Що розуміти під терміном «невідкладно»? На наш погляд, він означає - негайно, одразу ж, як тільки стало відомо про факт скоєння правопорушення або про очевидну реальність його вчинення у майбутньому при настанні конкретних строків виконання зобов'язання. Іншими словами, йдеться про такі строки направлення інформації про правопорушення, щоб інша сторона мала ще реальну можливість вжити якихось превентивних заходів з відвернення негативних наслідків або зменшення їх розміру (придбати продукцію в інших продавців, пе­рейти на випуск іншої продукції, попередити своїх контрагентів про невиконання зобов'язан­ня перед ними тощо). Отже, перш ніж ставити питання про зменшення розміру збитків, пра­вопорушник тепер повинен подбати про докази, які підтвердили б факт своєчасного направ­лення ним відповідної інформації потерпілій стороні.

3. Норма, передбачена частиною 3 цієї статті, є також новою для господарського законо­давства, і стосується вона вже не правопорушника, а потерпілої сторони, тобто тієї, у сфері діяльності якої виникли збитки. На останню покладається обов'язок вжити всіх, необхідних заходів з мінімізації збитків у разі, якщо вона була своєчасно попереджена правопорушни­ком про можливе невиконання взятого ним зобов'язання. В іншому разі потерпіла сторона взагалі позбавляється права на відшкодування збитків. Цс дуже серйозна санкція для потер­пілого суб'єкта господарювання. Обов'язки і санкції за їх порушення, передбачені частина­ми 2 і З цієї статті, здатні, на наш погляд, суттєво вплинути на зменшення кількості випадків заподіяння збитків у сфері господарювання і навіть виключити з практики окремі види пра­вопорушень, оскільки ці норми мають значно більший превентивний потенціал, ніж, можли­во, всі інші штрафні санкції.

4. Норма частини 4 коментованої статті заснована на загальному правилі, згідно з яким збитки (шкода), завдані правомірними діями, відшкодуванню не підлягають. Правомірна

369відмова зобов'язаної сторони від подальшого виконання зобов'язання — один з прикладів та­ких правомірних дій. Не слід залишати поза увагою, що, з іншого боку, згідно з теорією гос­подарського права така правомірна відмова є одним з видів оперативно-господарських санк­цій, яка застосовується до іншої сторони у відповідь на порушення нею умов договору (див. коментар до ст. 235-237 цього Кодексу).

Кодекс не встановлює ні вичерпного, ні приблизного переліків випадків, коли учасник госпо­дарських відносин вправі на законних підставах відмовитись від подальшого виконання зобов'я­зання. Вони містяться у низці законодавчих актів і в деяких статтях даного Кодексу. Зокрема, стаття 269 передбачає, що у разі поставки товарів нижчої якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком, покупець має право відмовитись від їх прийняття і оплати. Таке ж право надається йому і в разі поставки некомплектних виробів (ст. 270 ГК).

5. За загальним правилом зобов'язання повинні виконуватись реально, у натурі, крім ви­падків, передбачених законом. Під реальним виконанням (у натурі) теорія і практика розу­міють таке виконання, яке відповідає умовам щодо предмета зобов'язання. Частина 5 цієї статті є винятком з принципу реального виконання зобов'язання. Конкретно вона передба­чає наслідки невиконання зобов'язання з передачі речей. На відміну від попереднього зако­нодавства, Кодекс не встановлює різних наслідків для випадків невиконання зобов'язання щодо передачі індивідуально визначеної речі і речей, визначених родовими ознаками. За управненою стороною в обох зазначених вище випадках Кодекс закріплює право вимагати на свій розсуд або відібрання речі (речей), або відшкодування збитків. Тобто за її бажанням обов'язок з передачі речі (речей) може перейти в обов'язок відшкодування збитків. Підста­вою для застосування даних санкцій є, безумовно, протиправна бездіяльність боржника.

6. Частина 6, як і попередня, також передбачає наслідки невиконання зобов'язання в нату­рі. Але, на відміну від неї, вона регулює вже наслідки невиконання зобов'язання, згідно з яким боржник був зобов'язаний виконати певну роботу чи надати певні послуги, але не зро­бив цього. Оскільки примусове виконання таких зобов'язань у натурі державними органами замість боржника неможливе, то закон дає управненій стороні право виконати цю роботу са­мостійно або доручити її виконання чи надання послуг третій особі. Крім того, вона має пра­во вимагати відшкодування збитків. Отже, правило, встановлене цим пунктом, також є ви­нятком з принципу реального виконання зобов'язання.

7. На відміну від двох попередніх, останній пункт коментованої статті, навпаки, зобов'язує правопорушника дотримуватись принципу реального виконання зобов'язання. Суть його, як уже зазначалось, полягає у тому, що зобов'язання повинні виконуватись у натурі, крім випад­ків, передбачених законом. І до того часу, доки воно не буде виконано, жодне відшкодування збитків не може розглядатись як спосіб його припинення. Положення цього пункту поши­рюється на всі випадки неналежного виконання зобов'язання (див. коментар до ст. 193).

 

Стаття 227. Солідарне відшкодування збитків

1. У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських відносин кожний з них зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єкту, якому завдано збитків, відпо­відно до вимог статті 196 цього Кодексу.

 

1. Із змісту даної статті випливає, що солідарне відшкодування збитків має здійснюватись відповідно до вимог статті 196 цього Кодексу. Остання, у свою чергу, також є бланкетною (відсилочною) нормою і передбачає, що при вирішенні питання щодо солідарного відшкоду­вання збитків мають застосовуватись відповідні положення Цивільного кодексу України, як­що інше не передбачено законом (тобто положенням ст. 543 ЦК України).

У відповідності з ними солідарні зобов'язання, а отже, і солідарне відшкодування збитків, будуються на принципі, згідно з яким потерпілий учасник господарських відносин вправі за своїм вибором вимагати їх відшкодування частково або у повному обсязі як від усіх боржни­ків разом, так і від будь-кого з них окремо, а кожен з них зобов'язаний провести таке від­шкодування у повному обсязі, якщо інше не передбачено законом. При цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними до того часу, доки збитки не будуть відшкодовані повністю.

Оскільки вимога відшкодування збитків до кожного із солідарних боржників має само­стійний характер, це тягне низку правових наслідків. Зокрема, відшкодування збитків одним з боржників у повному обсязі припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед потер­пілою стороною. Пред'явлення позову до одного із солідарних боржників перериває строк позовної давності і щодо решти таких боржників тощо. Ці особливості випливають з того, що для всіх солідарних боржників предмет виконання зобов'язання - єдиний.

2. Боржник, який один виконав обов'язок із солідарного відшкодування збитків, має пра­во на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти боржників, тобто він стає відносно до них кредитором. Така вимога є уже регресною, а не солідарною. Це означає, що кредитор вправі вимагати відшкодування збитків від кожного з них у рівній частці, якщо інше не вста­новлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо ж один із солідарних боржників з тих чи інших причин не сплатив частку, належну солідарно­му боржникові, котрий у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припа­дає на кожного з решти солідарних боржників у рівних частках (ст. 544 ЦК).

 

Стаття 228. Регресні вимоги щодо відшкодування збитків

1. Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути збитки з третіх осіб у порядку регресу. Державні (комунальні) підприємства за наявно­сті підстав зобов'язані вжити заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків з інших суб'єктів господарювання або стягнути збитки з винних працівників підприємства від­повідно до вимог законодавства про працю.

 

1. Господарське законодавство в силу специфіки тих правовідносин, які воно регулює, до­пускає відповідальність одного учасника господарських відносин за дії (бездіяльність) іншо­го. Це зумовлено тим, що підставою господарсько-правової відповідальності учасників на­званих відносин є вчинене ними правопорушення. Тобто їх відповідальність, у тому числі у формі відшкодування збитків, настає незалежно від того, чи є їх вина у виникненні збитків у іншого суб'єкта господарювання. Тому при такій конструкції відповідальності, безпереч­но, має бути передбачено інститут регресних вимог. Інакше негативні економічні наслідки нестиме не той учасник господарських відносин, дії (бездіяльність) якого фактично призве­ли до виникнення збитків, а інший. Саме з метою максимальної охорони інтересів останньо­го дана стаття і передбачає, що учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, що були фактично спричинені третіми особами, має право у порядку регресу стягнути їх з цих осіб.

Право на регресну вимогу виникає у момент, коли учасник господарських відносин сам замість третьої особи відшкодував збитки потерпілому суб'єкту господарювання. Тобто регресне зобов'язання є похідним від іншого зобов'язання. Обсяг відповідальності третьої особи перед учасником господарських відносин, який відшкодував збитки, визначається їх сумою, якщо інші межі відшкодування не встановлені законом. Отже, принцип повного від­шкодування у регресних зобов'язаннях застосовується настільки, наскільки інший розмір відшкодування не встановлено спеціальним законом.

На відміну від усіх інших учасників господарських відносин, державні (комунальні) під­приємства наділяються не правом, а на них покладається уже обов'язок вжити у подібних випадках усіх необхідних заходів до стягнення збитків з третіх осіб у порядку регресу. Якщо ж фактично збитки спричинені не зовнішніми, а внутрішніми факторами (умовами), то ко­ментована стаття зобов'язує державні (комунальні) підприємства стягнути збитки з винних працівників свого підприємства з урахуванням вимог законодавства про працю.

 

Стаття 229. Відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань

1. Учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

2. Обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повин­ні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом.

3. У разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредито­ром повинен бути зазначений грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіцій­ним курсом Національного банку України на день висунення вимог,

1. До грошових зобов'язань належать усі ті, за якими обов'язком боржника (учасника гос­подарських відносин) є сплата грошей. Воно може мати характер і зустрічного зобов'язання (обов'язок контрагента-иокупця оплатити поставлену йому продукцію), і самостійного зо­бов'язання (обов'язок позичальника повернути суму кредиту за кредитним договором).

Із змісту даної статті випливає, що боржник - учасник господарських відносин не звільняєть­ся від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання за будь-яких обставин. Це пояснюється тим, що гроші завжди є в обігу, а їх відсутність у боржника не вважається форс-мажорною обставиною, яка виключає його відповідальність (ч. 2 ст. 218). За порушення грошових зобов'язань господарсько-правова відповідальність настає у двох формах: 1) відшкодування збитків; 2) сплата штрафних санкцій. При цьому в коментованій статгі не вка­зано, як мають співвідноситись між собою збитки і штрафні санкції. У ній міститься лише засте­реження, що штрафні санкції повинні бути сплачені відповідно до вимог, встановлених цим Ко­дексом та іншими законами. Такі вимоги передбачені статтею 232 ГК. Зокрема, у її частині і йдеться: «Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями». Такі санкції Кодек­сом встановлені. Згідно з частиною 6 статгі 231 штрафні санкції за порушення грошових зо­бов'язань встановлюються у розмірі облікової ставки Національного банку України. Таким чи­ном, збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням грошового зобов'язання, під­лягають відшкодуванню лише у частині, не покритій цими санкціями.

2. Для грошових зобов'язань характерне те, що у них прийнято розрізняти валюту боргу і валюту платежу. Валюта боргу - це грошова одиниця (валюта), в якій виражене грошове зобов'язання. Валюта платежу - та грошова одиниця (валюта), в якій має бути проведена оплата боргу. Частика 2 коментованої статгі встановлює загальне правило, згідно з яким об­числення розміру збитків повинно здійснюватись у валюті платежу, якщо інше не встановле­но законом.

3. У відповідності з цим Кодексом обчислення розміру збитків може бути здійснено як у валюті України, так і в іноземній валюті. Даний пункт стосується тих випадків, коли вимога про відшкодування збитків заявлена в іноземній валюті. Ним передбачено, що учасник гос­подарських відносин при пред'явленні такої претензії (позову) повинен додатково зазначити у них:

а) грошовий еквівалент суми збитків у гривнях:

б) грошовий еквівалент, обчислений за офіційним курсом Національного банку України,

в) суму збитків, визначену на. день висунення вимоїн.

Це зумовлено необхідністю гарантувати своєчасну реалізацію таких вимог, оскільки гривня — єдиний законний засіб платежу на території України, яка приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено валютним законодав­ством.

 

Глава 26 ШТРАФНІ ТА ОПЕРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКІ САНКЦІЇ

Стаття 230. Штрафні санкції

1. Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобо­в'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

2. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері гос­подарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

 

1. Законодавство, судова і господарська практика, поряд з терміном «неустойка», вжива­ють терміни «пеня» і «штраф». їх, на відміну від відшкодування збитків, Господарський ко­декс України іменує «штрафними санкціями». При цьому він передбачає, що штрафні санк­ції застосовуються до учасників господарських відносин як за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань, так і за порушення правил здійснення господарської діяльності.

Слід зазначити, що за порушення правил здійснення господарської діяльності до учасни­ків останньої застосовуються також адміністративно-госпсдарські санкції. Відрізнити ці два види можна лише за такими ознаками:

- відповідно до частини 4 статті 217 ГК господарські санкції застосовуються в установле­ному законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністратив­но-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місце­вого самоврядування;

- адміністративно-господарські санкції застосовуються за порушення правил здійснення господарської діяльності, встаноилеких законодавчими актами.

2. Перелік осіб, які є учасниками господарських правовідносин, визначений у статті 2 ГК. До них належать: суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, гро­мадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійс­нюють щодо них органїзаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Стаття 231. Розмір штрафних санкцій

1. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається,

2. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або пору­шення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного креди­ту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості {комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) то­варів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких, допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штрафу розмірі семи відсотків вказаної вартості.

3. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.

4. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовують­ся в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встанов­лено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зо­бов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг)..

5. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

6. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо