Сорти рослин та породи тварин; 11 страница

4. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій. Останніми визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції; а за порушення правил здійснення господарської діяльності - також і адміністративно-господарські санкції (ст. 217 Кодексу).

5. Частина 3 коментованої статті відображає вимогу реального виконання зобов'язання (виконання його в натурі) незалежно від застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання. Ця вимога означає необхідність здійснення зобов'язаною стороною саме тих дій (утримання від дій), які передбачені змістом зобов'язання, і недопустимість заміни їх відшкодуванням збитків чи застосуванням іншої санкції. Така заміна можлива лише тоді, коли це передбачено законом або договором або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

6. За загальним правилом виконання зобов'язання частинами не вважається належним його виконанням, і управнена сторона на свій розсуд вирішує приймати чи не приймати таке виконання (ч. 4 ст. 193 ГК). Обов'язок управненої сторони приймати виконання зобов'язання частинами може бути передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами чи договором або випливати із змісту зобов'язання (поквартальний, як правило, розподіл виробленої продукції відповідно до угоди між її сторонами — державою та інвестором згідно із Законом України «Про угоди про розподіл продукції» [476]; поставка товарів окремими партіями згідно з договором у погоджені сторонами терміни; оплата виконаних ремонтних робіт з розстрочкою відповідно до договору тощо).

7. Дострокове виконання зобов'язання також не вважається належним, але за загальним правилом воно допускається, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом чи договором або не випливає із змісту зобов'язання. Так, згідно із Законом України «Про зерно та ринок зерна в Україні» [292] за договором складського зберігання зерна зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом установленого строку і не може достроково повернути його поклажодавцеві.

8. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається і є підставою для застосування господарських санкцій. Винятки з цього правила можуть бути передбачені лише законом (ч. 7 ст. 193 ГК). Одним з таких винятків є право зобов'язаної сторони відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання (ч. 6 ст. 193 ГК). Другим прикладом такого винятку може служити оперативно-господарська санкція - одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це у разі порушення зобов'язання другою стороною (ст. 236 Кодексу).

Не допускається, під загрозою застосування господарських санкцій, також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

9. Посвідчення про виконання зобов'язання (повністю або частини), що надається управненою стороною на вимогу зобов'язаної сторони, складається за довільною формою, якщо інше не передбачено нормативними актами, і має бути підписано уповноваженою особою цієї сторони.

Стаття 194. Виконання господарського зобов'язання третьою особою

1. Виконання господарського зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

2. Неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених частиною третьою статті 193 цього Кодексу.

1. Суб'єктом виконання господарського зобов'язання є зобов'язана сторона, яка звичайно й виконує його сама. Але ця сторона може покласти виконання зобов'язання (у цілому або в частині) на третю особу, що не є стороною у зобов'язанні (передоручити виконання). В умовах реальної економіки таке передоручення досить поширене (підряд на капітальне будівництво із залученням генеральним підрядником субпідрядника і передорученням останньому виконання зобов'язання безпосередньо замовникові). Разом з тим передоручення виконання може бути здійснено і управненою стороною, що не суперечить змісту частини 1 коментованої статті. Це можливо, наприклад, у договірних зобов'язаннях щодо поставки товару виробником покупцеві через товарну біржу або іншого посередника. Такий посередник може як зобов'язана сторона щодо покупця передоручити здійснення поставки на його адресу виробнику і як управнена сторона стосовно останнього передоручити прийняття виконання покупцеві.

Управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою -безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто. Коли ж такою третьою особою не є безпосередній виконавець, управнена сторона на свій розсуд вирішує: прийняти чи не прийняти виконання зобов'язання.

2. В усіх випадках передоручення виконання зобов'язана сторона не вибуває із зобов'язання і залишається повністю відповідальною перед управненою стороною за виконання, що здійснюється третьою особою. Неналежне виконання зобов'язання цією особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання у натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом чи договором або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Стаття 195. Передача (делегування) прав у господарських зобов'язаннях

1. Управнений суб'єкт господарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передачу (делегування) таких прав може бути зумовлено певним строком.

2. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту - з дня офіційного опублікування цього акта.

3. Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

1. Частина 1 коментованої статті регулює два різні, але пов'язані між собою господарські правовідношення. Перше з них — правовідношення з передачі (делегування) прав управненою стороною (управненим суб'єктом - за текстом статті) другій стороні цього правовідношення безстроково або на певний строк. Об'єктом даного правовідношення є дії з передачі прав, а предметом - відповідні права, що передаються (делегуються). Причому такі права можуть бути двох видів: 1) майнові - права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном; 2) організаційні (управлінські) — права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Зазначені права належать управ-неній стороні за законом, статутом чи договором, і вона передає їх другій стороні, а остання приймає ці права з метою наступної їх реалізації. Залежно від предмета (характеру прав) і змісту правовідношення воно може бути відповідно майново-господарським чи організаційно-господарським.

Друге правовідношення, врегульоване у частині 1 даної статті, - це зобов'язання між управненою стороною (вона є такою в обох правовідношеннях) і третьою особою (за змістом статті) — зобов'язаною стороною у даному зобов'язанні, яка повинна відповідно передати майно або здійснити певну управлінсько-господарську (організаційну) дію чи утриматися від певної дії.

Зв'язок між цими двома правовідношеннями полягає у тому, що управнена сторона передає (делегує) право прийняти виконання за другим правовідношенням (зобов'язанням) другій стороні першого правовідношення. Тобто, правову норму, закріплену в коментованій статті, можна було б також охарактеризувати як виконання господарського зобов'язання на адресу третьої особи (другої сторони - за текстом статті). Але ж така характеристика була б не зовсім точною, оскільки зазначена норма передбачає саме передачу (делегування) прав у господарських зобов'язаннях.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює строки і порядок набуття чинності актом передачі прав та актом делегування господарсько-управлінських повноважень. Офіційним опублікуванням останнього вважається оприлюднення його у відповідних офіційних друкованих виданнях. Акти ненормативного характеру можуть не публікуватися і офіційно оприлюднюються шляхом надіслання їх відповідним органам державної влади, органам місцевого самоврядування, котрі доводять ці акти до відома відповідних суб'єктів (підприємств, установ, організацій), на яких поширюється чинність вказаних актів. У такому разі неопубліковані акти набувають чинності з моменту їх одержання відповідними організаціями, якщо орган, який їх видав, не встановив інший строк набрання ними чинності.

3. Із змісту коментованої статті випливає, що передача (делегування) прав здійснюється за згодою суб'єкта, якому останні передаються (делегуються). Але ж якщо суб'єкт дав згоду і одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, він стає зобов'язаним вирішувати відповідне до них коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

Стаття 196. Виконання господарських зобов'язань, у яких беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів

1. У разі якщо в господарському зобов'язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів, кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням.

2. У разі якщо це передбачено законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено законом.

1. У господарському зобов'язанні беруть участь дві сторони - управнена і зобов'язана. Але на кожній із сторін може виступати декілька суб'єктів, і тоді це буде зобов'язання з множинністю осіб. Множинність осіб у зобов'язанні може бути активною (множинність управнених суб'єктів), пасивною (множинність зобов'язаних суб'єктів) або змішаною (коли присутні у множині ті й інші). Коментована стаття, встановлюючи особливості виконання таких зобов'язань, передбачає як загальне правило принцип часткової вимоги і часткового виконання, тобто кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням. По мірі виконання суб'єкти, які отримують виконання у своїй частці або виконують свою частку, із зобов'язання вибувають, а інші учасники залишаються до виконання зобов'язання у повному обсязі.

2. У випадках коли це спеціально передбачено законодавством або договором, застосовується принцип солідарного виконання господарського зобов'язання з множинністю осіб відповідно до положень статей 541-544 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено законом. Інші принципи виконання господарського зобов'язання з множинністю осіб (субсидіарний тощо) Кодексом не передбачаються.

Стаття 197. Місце виконання господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

2. У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зобов'язання повинно бути виконано:

за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

3. У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

1. Визначення місця, де господарське зобов'язання повинно бути виконане, у ряді випадків має важливе значення і виступає істотною умовою зобов'язання. Від цього, зокрема, залежить, на яку сторону будуть покладені витрати з доставки у визначене місце товару і котра із сторін на цей час несе ризик його випадкової загибелі або псування. Належне місце виконання господарського зобов'язання є однією з необхідних умов виконання його належним чином.

Згідно з коментованою статтею місце виконання господарського зобов'язання визначається законом, господарським договором або змістом зобов'язання. Господарський договір, зокрема, може визначити місце виконання зобов'язання шляхом посилання в ньому на одну з базових умов, визначених Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів - Правилами Інкотермс [13] (див. Указ Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 р. [147]). Щодо визначення місця виконання зобов'язання змістом останнього, то, наприклад, концесійне зобов'язання за Законом України «Про концесії» [311 ] не може бути виконане в іншому місці, ніж за місцезнаходженням об'єкта концесії.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює місце виконання певних видів господарських зобов'язань у тих випадках, коли місце виконання для них не визначено законом, господарським договором або змістом зобов'язання. Причому під місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони мається на увазі місце державної реєстрації вказаної сторони як суб'єкта господарської діяльності відповідно до статті 58 Кодексу.

3. Виконання господарського зобов'язання шляхом внесення зобов'язаною стороною належних з неї грошей або цінних паперів до депозиту державної чи приватної нотаріальної контори за місцем виконання зобов'язання вважається належним його виконанням у випадках, визначених частиною 3 коментованої статті. Таке виконання регулюється також главою 13 Закону України «Про нотаріат» [338] і здійснюється відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 18 червня 1994 р.. [153]

Стаття 198. Виконання грошових зобов'язань

1. Платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

2. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

3. Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

1. Виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарювання та іншими учасниками господарських відносин здійснюється шляхом платежів у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. Порядок розрахунків у безготівковій формі регулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [135], затвердженою постановою Правління Нацбанку України від 29 березня 2001 р. Готівкові розрахунки здійснюються відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Нацбанку України від 19 лютого 2001 р. [178] (див. також коментар до ст. 342).

2. Частина 2 коментованої статті встановлює валюту господарських зобов'язань, у тому числі валюту їх виконання, якою, за загальним правилом, є національна грошова одиниця -гривня. Випадки, умови і порядок застосування іноземної валюти як платіжного засобу в господарських зобов'язаннях встановлені Законом України «Про Національний банк України» [332], декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [444], Інструкцією про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України [ 155] та Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України [253], затвердженими відповідними постановами Правління Нацбанку України, та іншими нормативно-правовими актами.

3. Нарахування і сплата відсотків у грошових зобов'язаннях учасників господарських відносин найчастіше здійснюється як плата за користування чужими грошовими коштами (ст. 536 Цивільного кодексу України), у тому числі кредитами банківських установ (див. коментар до ст. 345-347 ГК). Відсотки можуть також набувати форми господарських санкцій (ч. 6 ст. 231 ГК). Розміри відсотків та порядок їх нарахування і сплати визначаються відповідним законом або договором.

Стаття 199. Забезпечення виконання господарських зобов'язань

1. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

2. Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

1. Заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, спрямованими, зокрема, на забезпечення виконання господарських зобов'язань, згідно з Кодексом є: визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій тощо (див. коментар до ст. 20 та відповідних статей розділу V цього Кодексу).

За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. Це передбачені главою 49 Цивільного кодексу неустойка, порука, гарантія, застава, завдаток, притриманім, а також факторинг (див. коментар до ст. 350), акредитив (пар. З гл. 74 Цивільного кодексу, розд. VIII Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Нацбанку України від 29 березня 2001 р. [150]), передоплата, аванс тощо. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу.

Специфічним видом забезпечення виконання податкового зобов'язання (організаційно-господарського за аналогією) є податкова застава (див. Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [403]).

2. У частині 2 коментованої статті йдеться про можливість забезпечення державною гарантією зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки. Умови і порядок такого забезпечення передбачені окремими законодавчими, а також підзаконними нормативними актами. Так, казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 6 ст. 77 ГК). Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників (ч. 2 ст. 183 ГК).

Стаття 200. Банківська гарантія забезпечення виконання господарських зобов'язань

1. Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

2. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

3. Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

4. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

1. Банківська гарантія є засобом забезпечення виконання господарського зобов'язання і одночасно окремим договірним зобов'язанням (на платній, як правило, основі) між гарантом і зобов'язаною стороною основного зобов'язання, щодо якого воно виступає як додаткове. У силу цього гарантійне зобов'язання підпорядковується нормам цього Кодексу та інших законів щодо господарських договорів з урахуванням особливостей такого зобов'язання, однією з яких є те, що воно підлягає виконанню на користь третьої особи - управненої сторони основного зобов'язання (ст. 636 Цивільного кодексу).

2. Надання гарантій є одним з видів фінансових послуг і здійснюється відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [490]. Гарантами можуть виступати фінансові установи, які відповідно до закону надають такі послуги і внесені до відповідного реєстру в установленому порядку (банки, кредитні спілки, страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії тощо). Незалежно від того, яка саме фінансова установа надала гарантію, остання згідно з частиною 1 коментованої статті має назву банківської гарантії.

3. У разі якщо зобов'язана сторона не виконає свої обов'язки за основним зобов'язанням, вказані у письмовому підтвердженні (гарантійному листі), або настануть інші умови, передбачені у ньому, управнена сторона вправі звернутися до гаранта з письмовою вимогою про виконання зобов'язання за банківською гарантією відповідно до порядку, встановленого Господарським процесуальним кодексом щодо пред'явлення претензій. При цьому гарант має право висунути управненій стороні зустрічні вимоги, але лише ті, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона за основним зобов'язанням у разі наявності заперечень щодо вимог управненої сторони може висунути ці заперечення гаранту, але тільки за умови, що її договір з гарантом містить зобов'язання останнього внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

4. До відносин банківської гарантії у частині, не врегульованій Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, зокрема параграфа 4 глави 49 (див. також п. 5 коментарю до ст. 175 ГК).

Стаття 201. Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань

1. З метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

1. Коментована стаття спрямована на забезпечення захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб, які вкладають свої кошти або цінні папери у банківські, фінансові, страхові, інвестиційні чи інші подібні організації або акціонерні товариства тощо, а також на покриття відповідних майнових ризиків цих організацій і товариств шляхом формування за рахунок їх страхових платежів (внесків) єдиного страхового фонду публічної застави. Створення такого страхового фонду потребує запровадження страхування (бажано обов'язкового) діяльності із залучення грошових коштів або цінних паперів. Можливість прийняття відповідного закону передбачена у цій статті.

Стаття 202. Загальні умови припинення господарських зобов'язань

1. Господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

2. Господарське зобов'язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

3. До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

1. Частина 1 коментованої статті містить перелік загальних умов (способів, випадків) припинення господарських зобов'язань, кожна з яких докладно регламентується у наступних статтях Кодексу. Зазначені умови є загальними для всіх видів господарських зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення, суб'єктного складу і змісту. Наведений перелік не має вичерпного характеру і може бути доповнений за рахунок інших випадків, передбачених Кодексом або іншими законами, зокрема тими, що стосуються окремих видів господарських зобов'язань. Так, зобов'язання може бути припинено переданням відступного (ст. 600 Цивільного кодексу). Згідно зі статтею 15 Закону України «Про концесії» [311] дія концесійного договору (а відповідно - і концесійного зобов'язання) припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено. Господарське зобов'язання може бути припинено також у результаті односторонньої відмови від виконання свого зобов'язання управненою стороною у разі невиконання другою стороною своїх обов'язків, обумовлених змістом зобов'язання, або при застосуванні інших оперативно-господарських санкцій, які вправі передбачити сторони у господарських договорах на випадок порушення зобов'язання будь-якою із сторін відповідно до статті 236 Кодексу.

2. Припинення господарського зобов'язання найчастіше обумовлюється волевиявленням обох його сторін, як це має місце при належному виконанні, прийнятому управненою стороною, або при припиненні зобов'язання за згодою сторін. Волевиявлення однієї із сторін може слугувати підставою припинення зобов'язання у випадках, зокрема, зарахування зустрічної однорідної вимоги або розірвання зобов'язання. З підстав, не залежних від волі сторін, зобов'язання припиняється; наприклад, у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі, через неможливість виконання та в деяких інших випадках.

3. Правило частини 3 коментованої статті означає, що норми Цивільного кодексу мають застосовуватися до тих правовідносин щодо припинення господарських зобов'язань, стосовно яких у Господарському кодексі відсутнє адекватне правове регулювання (докладніше див. п. 5 коментарю до ст. 175).

Стаття 203. Припинення господарського зобов'язання виконанням або зарахуванням