Стаття 253. Вилучення незаконно одержаного прибутку (доходу) 1 страница

1. Прибуток (доход), незаконно одержаний суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення статей 29, ЗО і 32 цього Кодексу, стягується за рішенням суду до Державного бюджету України.

Прибуток, одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення норм антимонопольно-конкурентного законодавства, є незаконним, а тому підлягає стягненню судом або господарським судом у державний бюджет за позовом Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень (ст. 25 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», п. 5 Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету Укра­їни, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23 лютого 2001р. №32-р. [391]).

Незаконно одержаний прибуток (доход) може виникати внаслідок скоєння суб'єктом господарювання правопорушення у вигляді:

зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку;

неправомірних угод між суб'єктами господарювання;

недобросовісної конкуренції.

При цьому необхідно зауважити, що незаконно одержаний прибуток (доход) може бути стягнуто до Державного бюджету України також шляхом добровільної сплати сум, само­стійно нарахованих суб'єктом господарювання.

Розмір незаконно отриманого прибутку (доходу) може бути підрахований таким чином: суми фактично одержаних внаслідок незаконних дій прибутків (доходів) слід зменшити на суму прибутку (доходів), яку одержав би суб'єкт господарювання у разі утримання від пра­вопорушення, а також на суму податків та обов'язкових платежів, котрі були сплачені, та су­му повернених коштів.

 

Стаття 254. Вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання

1. У разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, ре­кламних матеріалів, упаковки або факту копіювання виробів, передбачених статтею 33 цього Кодексу, заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного коміте­ту України, його територіальних відділень із заявою про вилучення в судовому порядку товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого суб'єкта господарювання як у виробника, так і у продавця.

2. Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання застосовується у разі якщо можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.

3. Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України.

1. Зазначимо, що вилучення товарів, у тому числі з обігу, можливо лише за умови, якщо вказані товари є предметом правопорушення у вигляді недобросовісної конкуренції.

Оскільки нелегітимне використання товару призводить до неотримання фактичним ви­робником очікуваного прибутку, таке вилучення відбувається не тільки у виробників, а й у розповсюджувачів (продавців) нелегітимного товару.

2. Вилучення передбачає примусові безоплатні дії щодо всього або частки майна, яке є предметом правопорушення у вигляді недобросовісної конкуренції. При цьому вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням можливо лише у разі відсутності засобів усунення наслідків правопорушення іншим шляхом.

3. Залежно від особливостей товару, що вилучається, його може бути знищено або, у від­повідності з рішенням Кабінету Міністрів України, використано у подальшому.

 

Стаття 255. Відшкодування збитків

1. Збитки, заподіяні зловживанням монопольним становищем, антиконкурентними узгодженими діями, дискримінацією суб'єктів господарювання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також збитки, заподіяні внаслідок вчи­нення дій, визначених цим Кодексом як недобросовісна конкуренція, підлягають від­шкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, встановленому законом.

У разі порушення антимонопольно-конкурентного законодавства порушники повинні відшкодувати завдані збитки. Останнім може бути відшкодовано за позовами зацікавлених осіб у порядку, визначеному господарським законодавством України (гл. 25 Кодексу).

Особи, яким заподіяно шкоду, мають можливість звернутись до суду, господарського су­ду із заявою про її відшкодування. Слід зазначити, що законодавством не передбачено пов­новаження Антимонопольного комітету України та його органів щодо відшкодування збит­ків, завданих порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства.

У подвійному розмірі завданої шкоди збитки відшкодовуються особою, яка спричинила шкоду, якщо така заподіяна порушеннями антимонопольно-конкурентного законодавства, серед яких порушення у вигляді:

антиконкурентних узгоджених дій;

зловживання монопольним (домінуючим) становищем;

здійснення учасниками узгоджених дій — суб'єктами господарювання без отримання в установленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету України антиконкурентних узгоджених дій, що сприяють удосконаленню виробництва, придбанню або реаліза­ції товарів; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфі­кованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва;

недотримання умов безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у влас­ність іншим способом чи одержання в управління часток, акцій, паїв, що забезпечує досяг­нення або перевищення 25 чи 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання;

концентрації без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету в разі якщо наявність такого дозволу необхідна;

обмеження у господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із за­явою про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства;

невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими обу­мовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію.

 

Стаття 256. Спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей

1. У разі встановлення факту дискредитації суб'єкта господарювання Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право прийняти рішення про спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або не­повних відомостей у строк і спосіб, що визначені законодавством або цим рішенням.

1. Якщо встановлено факт дискредитації господарюючого суб'єкта, а також зв'язок між діями порушника та настанням негативних наслідків для суб'єкта господарювання, Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право приймати рішення про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неповних та неточних відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням.

Під офіційним спростуванням слід розуміти публічне оголошення щодо невідповідних дійсності неправдивих, неточних або неповних відомостей у засобах масової інформації або іншим чином, передбаченим законодавством.

Виходячи зі змісту статті 277 Цивільного кодексу України офіційне спростування, зокрема, може відбуватися шляхом:

спростування недостовірної інформації особою, яка її поширила;

відкликання виданого (прийнятого) документа, у якому міститься недостовірна інформація;

прийняття відповідного судового рішення за заявою про встановлення факту неправдиво­сті інформації та її спростування.

Важливою вимогою є те, що спростування недостовірної інформації повинно відбуватися у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Щодо спростування недостовірної інформації законодавством встановлена спеціальна по­зовна давність, яка обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової ін­формації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про вказані відомості (п. 2 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України).

 

Стаття 257. Процесуальні засади розгляду Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями справ про недобросовісну конкуренцію

1. Справи про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства розгляда­ються Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями у по­рядку, встановленому законом.

Справи про недобросовісну конкуренцію розглядаються Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями.

Порядок розгляду Антимонопольним комітетом та його територіальними відділеннями справ про недобросовісну конкуренцію передбачений законами України «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції» та іншими актами зако­нодавства України.

Відповідно до Закону України «Про Антимонопольний комітет України» і Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України [269] за­тверджено Положення про Постійно діючу адміністративну колегію Антимонопольного ко­мітету України від 2 березня 1995 р. Колегії підвідомчі справи про порушення законодавства про припинення недобросовісної конкуренції, за винятком тих, які підвідомчі Антимонопольному комітету. Крім того, Колегія переглядає у порядку нагляду за поданнями держав­них уповноважених, протестами прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів об­ластей, міст Києва і Севастополя та їх заступників рішення голів територіальних відділень.

Особи, права яких порушені діями, що є недобросовісною конкуренцією, можуть протя­гом шести місяців з дня, коли вони дізнались або повинні були дізнатися про порушення сво­їх прав, звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про захист своїх прав.

За результатами розгляду справи про припинення недобросовісної конкуренції в разі до­ведення вчинення порушення, залежно від обставин, приймається одне (постанова або роз­порядження) або два рішення (постанова і розпорядження).

У тих випадках, коли зацікавлені юридичні особи не згодні з винесеним рішенням, вони мають право у тридцятиденний строк з дня одержання його копії звернутися до суду або господарського суду для визнання вказаних рішень цілком або частково недійсними.

 

Розділ VI ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ОКРЕМИХ ГАЛУЗЯХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 29 ГАЛУЗІ ТА ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 258. Загальні умови, що визначають особливості регулювання господар­ських відносин

1. Особливості правового регулювання господарських відносин визначаються за­лежно від сфери суспільного виробництва, в якій складаються ці відносини, особливос­тей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми резуль­тату господарської діяльності, простору, на якому складаються господарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринку), особливостей суб'єктів, між якими виникають господарські відносини.

2. Правове регулювання господарських відносин здійснюється з урахуванням су­спільного розподілу праці, що склався, та об'єктивно існуючих галузей народного гос­подарства.

3. Особливості правового регулювання зовнішньоекономічних відносин визначаю­ться розділом VII цього Кодексу.

1. Розділ VI Кодексу присвячено особливостям правового регулювання в окремих галузях господарювання, у зв'язку з чим він відкривається загальною главою, в якій містяться ви­значення галузей господарювання та видів господарської діяльності (гл. 29), а перша стаття її містить характеристику загальних умов, що визначають особливості регулювання госпо­дарських відносин.

Стаття 258 ГК виходить з того, що сфера господарювання не є абсолютно однорідною сферою людської життєдіяльності - в ній складаються багатоманітні господарські відноси­ни, які потребують адекватного, особливого, залежно від конкретних умов, правового регу­лювання.

Насамперед особливості правового регулювання господарських відносин залежать від тієї частини сфери суспільного виробництва, в якій вони складаються. Як відомо, суспільне виробництво утворюють такі його складові, як сфера виробництва, сфери розподілу та обігу. Кожна з цих сфер має свою економічну специфіку, а тому й відносини, які складаються в кожній з них, об'єктивно зумовлюють їх специфічне правове регулювання. Останнє повинно враховувати відмінності економічної форми, якої набуває майно у кожній із згаданих сфер (виробничій, товарній, грошовій).

Разом з тим, сфера суспільного виробництва розглядається як відмінна від сфери особис­того (невиробничого) споживання. Враховуючи це майнові відносини, що складаються у сфері невиробничого споживання, не є господарськими і тому не входять до предмета регу­лювання цього Кодексу, вони регулюються цивільним та іншим законодавством. Зокрема, не вважаються господарськими майнові відносини, що виникають у процесі реалізації про­дукту господарської діяльності для потреб особистого споживання. Водночас на відносини з реалізації продукту господарської діяльності юридичним особам поширюється дія цього Ко­дексу (див. коментар до ст. 4 ГК).

Сучасне суспільне виробництво є глибоко диференційованою системою, що включає чис­ленні галузі народного господарства, безліч видів господарської діяльності. Коментована стаття вимагає здійснювати правове регулювання господарських відносин з урахуванням специфіки галузі господарювання та виду господарської діяльності, з якими пов'язуються відповідні відносини. Цим Кодексом, зокрема, визначаються особливості правового регулю­вання господарсько-торговельної діяльності, комерційного посередництва, перевезення ван­тажів, капітального будівництва, інноваційної та фінансової діяльності. Визначенню виду господарської діяльності та галузі народного господарства, а також їх класифікації присвя­чено відповідно статті 259 і 260-261 Кодексу.

Так само правове регулювання господарських відносин має враховувати як умову, що ви­значає його особливості, економічну форму результату господарської діяльності. Залежно від цільового використання продукти господарської діяльності призначаються для сфери ви­робництва і функціонують у нових актах виробництва або для сфери особистого споживан­ня, коли продукт виробництва вибуває з виробничого процесу. Відтак, розрізняються про­дукція виробничо-технічного призначення і вироби народного споживання. Цей поділ пе­редбачає відповідні особливості правового регулювання, зазначені у статті 262 Кодексу.

Правове регулювання господарських відносин залежить також від того, на якому просторі вони складаються (внутрішньому чи зовнішньому ринку). У зв'язку з цим Кодексом передба­чено окремий розділ, що визначає особливості регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання. Нарешті, умовою, що визначає специфіку правового регулювання господарських відносин, є особливості суб'єктів, між якими виникають ці відносини (суб'єк­ти вітчизняні чи іноземні, державні, комунальні, приватні тощо).

2. Частина 2 коментованої статті конкретизує положення частини 1 щодо галузевого ви­значення особливостей правового регулювання господарських відносин. Нею, зокрема, вста­новлюється вимога, згідно з якою поділ народного господарства на галузі та визначення ви­дів господарської діяльності повинні здійснюватися на основі об'єктивного критерію, тобто виходячи із суспільного поділу праці, що склався на даний час, і тих галузей народного господарства, які існують реально. Тому, наприклад, не можна розглядати як галузі народно­го господарства штучно об'єднані утворення, такі як «агропромисловий комплекс» тощо (див.: Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» в редакції від 15 травня 1992 р. [421]).

3. Зважаючи на значну кількість особливостей правового регулювання відносин, що вини­кають на зовнішньому ринку (зовнішньоекономічних відносин), порівняно з загальними правилами здійснення господарської діяльності, Кодексом передбачено спеціальний роз­діл VII, присвячений зовнішньоекономічній діяльності, її визначенню та законодавчому ре­гулюванню. У ньому встановлюються загальні вимоги щодо державного регулювання цієї діяльності, її законодавчого визначення, порядку її здійснення суб'єктами господарювання, а також режиму іноземних інвестицій в Україні (див. коментарі до статей 377 - 400 ГК). Та­ким чином, відпадає необхідність спеціальних застережень у багатьох статтях Кодексу щодо особливих вимог до здійснення господарської діяльності на зовнішньому ринку. Разом з тим, якщо положеннями розділу VII ГК або окремим спеціальним законом не визначено особливі правила здійснення тієї чи іншої господарської діяльності у зовнішньоекономічній сфері, застосовуються вимоги загальної частини цього Кодексу, а за їх відсутності можуть застосовуватися відповідні загальні положення цивільного законодавства. У даному випад­ку діє відомий принцип: «Спеціальний закон скасовує дію загального закону».

 

Стаття 259. Види господарської діяльності та їх класифікація

1. Вид господарської діяльності має місце у разі об'єднання ресурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та матеріалів, робочої сили) для створення вироб­ництва певної продукції або надання послуг. Окремий вид діяльності може складатися з єдиного простого процесу або охоплювати ряд процесів, кожний з яких входить до відповідної категорії класифікації.

2. У правовому регулюванні господарської діяльності та у здійсненні державного управління народним господарством мають враховуватися особливості здійснення суб'єктами господарювання окремих видів цієї діяльності.

3. Для віднесення суб'єкта господарювання до відповідної категорії обліку визна­чаються основні, другорядні та допоміжні види господарської діяльності.

4. З метою забезпечення системи державного управління народним господарством обліково-статистичною інформацією, яка задовольняє потреби учасників господар­ських відносин в об'єктивних даних про стан і тенденції соціально-економічного роз­витку, господарські та фінансові взаємозв'язки на міждержавному, державному, регіо­нальному і галузевому рівнях, а також впровадження міжнародних стандартів у галузі обліку і звітності та переходу на міжнародну систему обліку і статистики Кабінет Міні­стрів України затверджує заходи щодо розвитку національної статистики України і дер­жавної системи класифікації техніко-економічної та соціальної інформації.

5. Складовою частиною державної системи класифікації і кодування техніко-еконо­мічної та соціальної інформації є класифікація видів економічної діяльності (КВЕД), яка затверджується центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації та має статус державного стандарту.

6. Об'єктами класифікації в КВЕД є усі види господарської (економічної) діяльності суб'єктів.

1. Сучасний рівень суспільного поділу праці характеризується надзвичайно складною роз­галуженою системою суспільного виробництва, що включає велику кількість видів господар­ської (економічної) діяльності. Зважаючи на це визначення видів господарської діяльності набуває суттєвого значення в багатьох аспектах: законодавчому, організаційно-господар­ському, управлінському, міжнародному тощо. Зокрема, чітке визначення видів господарської діяльності є необхідною передумовою уніфікації господарського, податкового тощо законо­давства, усунення двозначності в законах, якими встановлюється режим певних видів госпо­дарської діяльності. Класифікація видів останньої стає необхідною для сучасного інформа­ційного забезпечення управління народним господарством, для гармонізації національної правової системи з міжнародними вимогами до здійснення економічної діяльності. Нарешті, нормативне визначення видів господарської діяльності стає необхідним для розробки суб'єк­тами господарювання своїх статутів (положень) та використання ними відповідної інформа­ції про характер діяльності та інші показники різних господарюючих суб'єктів з метою пла­нування та здійснення власної господарської діяльності. Крім того, відповідно до частини 8 статті 19 ГК усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати облік результатів своєї ро­боти, складати відповідну фінансову звітність та надавати статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності. Виконання цього обов'язку також неможливе без норматив­ного визначення її видів.

Згідно з частиною 1 коментованої статті вид господарської діяльності має місце тоді, коли об'єднуються ресурси (засоби виробництва і робоча сила) для здійснення процесу вироб­ництва продукції виробничого або невиробничого призначення чи надання послуг. Отже, вид діяльності - це процес поєднання дій, які призводять до отримання відповідного набору продукції чи послуг, що характеризується використанням відповідної комбінації ресурсів, специфікою виробничого процесу та випуском певного виду продукції чи надання певного виду послуг. При цьому окремий вид господарської діяльності може складатися як з єдиного простого процесу, наприклад зварювання тощо, так і охоплювати кілька процесів, що вхо­дять до єдиного комплексного виробничого процесу (як, наприклад, виробництво автомо­білів, що охоплює лиття, ковальські роботи, зварювання, складання, фарбування тощо). Як­що виробництво окремих елементів (двигунів, коробок передач, меблів, приладів) є складо­вою частиною одного й того самого процесу виробництва, то всі процеси разом розгляда­ються як єдиний вид діяльності. Таким чином, орієнтуючим показником виду діяльності є продукт відособленого виробничого процесу, яким завершується даний процес.

2. Частина 2 коментованої статті зобов'язує всі органи влади, які мають відношення до право­вого регулювання господарської діяльності та державного управління народним господарством (як центральні й місцеві органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування), врахо­вувати особливості здійснення суб'єктами господарювання окремих видів цієї діяльності. Зокре­ма, такі особливості можуть визначатися законами, що, відповідно до частини 2 статті 379 ГК, передбачають види зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюються на території України, а також перелік товарів і послуг, заборонених для експорту та імпорту. Згідно з частиною 4 статті 12 ГК законом може бути встановлений перелік видів діяльності, в яких заборонено під­приємництво. Залежно від цих та інших особливостей видів господарської діяльності визначаю­ться умови, обсяги, сфери та порядок застосування тих чи інших засобів її державного регулю­вання (ч. З ст. 12 ГК), наприклад ліцензування, патентування окремих видів господарської діяльності, квотування певних товарів і послуг (ст. 14 ГК) тощо.

3. Здійснення тих чи інших видів господарської діяльності суб'єктом господарювання зу­мовлює віднесення його до відповідної категорії державного обліку. Разом з тим більшість господарюючих суб'єктів здійснюють не один, а одразу декілька видів господарської діяль­ності, стають багатопрофільними, переслідуючи мету гнучкості функціонування в умовах ринку. Зважаючи на це частиною 3 коментованої статті встановлено правило, згідно з яким для віднесення певного суб'єкта господарювання до відповідної категорії обліку передбаче­но визначення основних, другорядних та допоміжних видів господарської діяльності.

Основний вид діяльності може визначатися за кількома критеріями (за питомою вагою в загальному обсязі виробництва продукції, робіт, послуг, за кількістю зайнятих працівників, за питомою вагою в отриманому загальному прибутку) виходячи з максимального відсотко­вого значення щодо всіх видів господарської діяльності, здійснюваної даним суб'єктом гос­подарювання.

Другорядним видом господарської діяльності визнається будь-яка інша діяльність суб'єк­та господарювання, частка якої згідно з обраним критерієм є меншою від частки основного виду діяльності. Кожний суб'єкт господарювання може мати кілька другорядних видів ді­яльності.

Допоміжний вид діяльності - це діяльність, спрямована виключно на сприяння здійснен­ню насамперед основного, а також другорядних видів діяльності. Зокрема, діяльність, яку здійснюють несамостійні структурні підрозділи суб'єкта господарювання (внутрішні пере­везення, внутрішній зв'язок тощо), враховується у складі основного виду діяльності цього суб'єкта.

4. Враховуючи необхідність гармонізації нормативного регулювання національної еконо­міки з відповідними міжнародно-правовими вимогами, запровадження в Україні міжнарод­них стандартів у галузі обліку і звітності та переходу на міжнародну систему обліку і статис­тики, частина 4 коментованої статті зобов'язує Кабінет Міністрів України затверджувати заходи щодо розвитку вітчизняної статистики і державної системи класифікації техніко-економічної та соціальної інформації. Вказана діяльність має здійснюватися відповідно до Кон­цепції побудови національної статистики України та Державної програми переходу на міжна­родну систему обліку і статистики, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р.

5. Відповідно до частини 5 статті 259 ГК, класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою частиною державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації. Таким чином, на рівні закону закріплюється факт існування вказаної державної системи та КВЕД як її складової, що зобов'язує центральний орган вико­навчої влади з питань стандартизації затверджувати названу класифікацію у формі держав­ного стандарту, а всі державні органи враховувати цей факт у своїй діяльності.

На даний час в Україні діє Державний класифікатор України ДК 009-96 «Класифікація ви­дів економічної діяльності» [38], затверджений наказом Держстандарту України від 22 жовт­ня 1996 р. і введений в дію з 1 липня 1997 р.

Впровадження КВЕД забезпечує: проведення статистичних обстежень економічної діяль­ності підприємств та організацій і аналізу статистичної інформації на макрорівні; реєстрацію та облік суб'єктів господарювання за видами господарської діяльності в єдиному державно­му реєстрі підприємств і організацій; застосування єдиної статистичної термінології та визначень щодо статистичних одиниць, прийнятих у Європейському Союзі; можливість зіставлення національної статистичної інформації з міжнародною.

КВЕД гармонізовано з Класифікацією видів економічної діяльності Статистичної Комісії Європейського Союзу (NАСЕ) на рівні класів, що дає змогу використовувати її для порів­няння національних статистичних даних з даними названої Комісії без перехідних ключів. У структурі КВЕД передбачено також можливість порівняння національних статистичних да­них з даними Міжнародної стандартної галузевої класифікації видів економічної діяльності (ISIС) Організації Об'єднаних Націй. Ведення КВЕД здійснює Науково-дослідний інститут статистики. Підставою для змін у Державному класифікаторі є відповідні зміни у NАСЕ та у структурі економіки України.

6. Остання частина коментованої статті встановлює, що об'єктами класифікації в КВЕД є всі види господарської (економічної) діяльності суб'єктів господарювання, як юридичних осіб, так і громадян (фізичних осіб).

Стаття 260. Галузі народного господарства та їх класифікація

1. Сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють переважно однакові або по­дібні види виробничої діяльності, складає галузь.

2. Загальна класифікація галузей народного господарства є складовою частиною єдиної системи класифікації і кодування техніко-економічної і статистичної інформації, яка використовується суб'єктами господарювання та іншими учасниками господар­ських відносин, а також органами державної влади та органами місцевого самовряду­вання в процесі управління господарською діяльністю.

3. Вимоги до класифікації галузей народного господарства встановлюються законом.

1. На основі суспільного поділу праці об'єктивно складається галузева диференціація на­ціональної економіки, концентрація суб'єктів господарювання, що беруть участь у здійснен­ні однорідної економічної діяльності, у відповідні галузі народного господарства. Згідно з частиною 1 статті 260 ГК галузь - це сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють переважно однакові або подібні види виробничої діяльності.

2. Галузева класифікація є частиною єдиної системи класифікації і кодування техніко-економічної і статистичної інформації, яка використовується в інформаційних автоматизо­ваних системах управління, податкових органах для розрахунку податків, органах державної реєстрації суб'єктів господарювання, інших органах виконавчої влади, підприємствах і орга­нізаціях.

Належність до тієї чи іншої галузі є класифікаційною ознакою суб'єкта господарювання, що відбивається в його ідентифікаційному коді, незалежно від форми власності та організа­ційно-правової форми господарювання. Класифікатор видів економічної діяльності (КВЕД) побудовано так, що виділені об'єкти охоплюють усі або майже всі види діяльності, які здій­снюються в будь-якій галузі господарства. Належність суб'єкта господарювання до певної галузі визначається основним видом його діяльності. З введенням у дію КВЕД було припи­нено чинність Загальної класифікації галузей народного господарства (ЗКГНГ), затвердже­ної наказом Мінстату України від 24 січня 1994 р. № 21.

3. Класифікаційні ознаки суб'єктів господарювання є елементом правопорядку у сфері госпо­дарювання, від якого залежить режим їх функціонування, обсяг і зміст їх прав та обов'язків. Адже, за правилом частини 7 статті 58 ГК, на печатках і штампах суб'єкта господарювання по­винен зазначатись ідентифікаційний код, за яким даного суб'єкта включено до державного ре­єстру суб'єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця; наявність печатки з ідентифікаційним кодом у підприємства передбачена також частиною 4 статті 62 ГК.