Часто мне запитують, де я мову свою взяв.

Мову свою я взяв з маминої циці. Це – невичерпне джерело мовне.

Зверніть увагу на це, матері, і наших діточок ніколи не доведеться українізувати.

Хто вивершив мою мову? Робота. Робота і вказівки А. Ю. Кримського та Модеста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.

Жив я в Києві. В Харків “мене переїхали” [6] 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у “Вістях” з Вас. Блакитним.

У “Вістях” почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося таки як слід пріти над газетними отими перекладами.

Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:

“Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетону писати?! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму”.

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.

Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка - не те, що там шість годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.

Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як “Книгоспілка” взялась постачати добре канцприладдя - стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалося, - твори кращими виходять, чепурнішими.

Потім купив портфеля - зробився вже справжнім солідним письменником.

Роки собі минають – стаж собі набігає.

Ах, яка це хороша штука - стаж!

Він так сам по собі непомітно набігає, а здорово нашого брата підтримує.

А там за стажем, дивись і “маститість” прийде.

Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня “маститості” прибавляється. Швидко-швидко вже замість волосся сама “маститість” на голові буде.

Тоді вже зовсім добре. Прийдеш до редакції, принесеш що-небудь, редакторові незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретареві:

– Пустіть! Воно, положим, ні к лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник... Надрукуємо!

А ви, маститий, сопричислений до старої дегенерації, коли до вас прийде хто-небудь з молодої дегенерації письменників, говоритимете:

– Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А тепер би ще писалося, та, знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. А то перед історією буде ніяково.

––––––––––––

 

Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в “Селянській правді”, де благополучно секретарював п’ять літ під орудою С. В. Пилипенка. Робилося добре. Хороша була газета, царство їй небесне. Селян вона любила дуже. З любові й померла.

–––––––––––

 

Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.

З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо - нема рації рахувати, бо це вже ж не буде “момент творчості”. Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу – нічого не виходить. Чому це так, так я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника – замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку – тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.

Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує од нього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.

Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на голову.

Всі ці спостереження з власного досвіду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості. Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що “налита вкрай” всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за “половими питаннями”, коли ж ти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або “полового імпульса” бережи.

На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка...

–––––––––––

Як я ставлюся до теперішніх літературних організацій?

Ставлюся. Ставлюся я до “Вапліте”, до “Плугу”, до “ВУСПП”, до “Молодняка”, до “Марсу”, до “Неокласиків”, до “Бумерангу” [7] (чи як він там зветься...). До всіх ставлюся.

Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по батькові й на прізвище, не знаю, як там він був.

Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:

“Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане”.

..............

––––––––––

 

Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!

Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий, а ліворуч од тебе Досвітній. Як їх не любить?!

І коли вони, – ні Хвильовий, ні Досвітній, – ніколи не говорять про літературу.

А решта всі – хороші письменники, – так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець та Остромир.

–––––––––––––––

 

Як я ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан... Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, – у нас би, їй-Богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.

–––––––––––––––––

 

Із тварин – найбільше люблю кіз. Із комах – осу. Найулюбленіший колір – жовто-бурий. Запах – фіалка. Із квіток найбільше люблю – фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша – смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема.

Крім усього цього, я: член МОПРу, Авіохему, “Геть неписьменність”, товариства “Змичка” і літературного клубу ім. Вас. Блакитного. Жонатий.

Це все – для психології творчості!

–––––––––––––––––––

 

Якось я запитав у свого сина:

– Вячку [8]! Чим ти будеш, як виростеш?...

– Людиною буду!

Я й подумав:

“А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур’янів. Нема де замислюватись”.

–––––––––––––––––––––

 

Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте їх.

–––––––––––––––

 

Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.

–––––––––––––––––

 

P. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію... А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.

 

15 – 16 березня 1927 р.

Харків

ДЕЩО З УКРАЇНОЗНАВСТВА

І. СПЕЦІАЛЬНО ДЛЯ РУСОТЯПІВ

 

Кілька популярних лекцій з українознавства спеціально для тих людей, що досі цією справою не цікавилися, не цікавляться і не цікавитимуться…

 

Що таке Україна?

 

Україною зветься «искони русская земля – Малая Русь, где все обильем дышит»…

Розляглася вона на просторах Харківської, Полтавської, Чернігівської губерень, Новоросії і Юго-Западного краю.

Це велика Україна. Крім того, до України ще належать: Червона Русь, потім Прикарпатська Русь, Угорська Русь і взагалі всяка така Під’яремна Русь.

От, значить, Мала Русь + Червона Русь + Угорська Русь + Прикарпатська Русь + Під’яремна Русь = Україні.

Є ще на світі Біла Русь, Фінляндська Русь, Литовська Русь, Кавказька Русь, Туркестанська Русь, Сибірська Русь, але ці до України не належать.

Столиця України – Київ.

Виконує обов’язки «матери городов руських».

Батька городів руських не знайдено, але він, безперечно, десь є.

Утік своєчасно, наплодивши силу всіляких городенят.

Дядько руських городів – Чернігів, вітчина св. Федоська Углицького, що його дуб і досі допомагає від зубного болю. <…>

Кумувала в Києві Біла Церква, а бабувала Полтава.

Житомир на христини книші пік, а Вінниця самогон гнала.

Головна річка на Україні – Дніпро, що зветься ще «Русской славы колыбель».

Населення на Вкраїні – малоросійські хохли.

Звуть їх Солопіями. Вони всі в широких штанях.

Балакають мужицькою мовою і співають малоросійських пісень з гопаком.

Мужицька мова тепер державна і всі її повинні знати.

Вона дуже подібна до російської.

По російському – трест і по-вкарїнському – трест.

Синдикат – і по-російському і по-вкраїнському – синдикат.

Тантьєма – так саме і по-російському і по-вкарїнському.

Так що різниці майже нема ніякої і вивчитися тої мови для тих, кому я оце присвячую свої українознавство, – не тяжко.

От тільки слово процент по-вкраїнському не процент, а відсоток. Але зміст його однаковісінький.

А там біржа, золото, червінці, банкноти, стерлінги, долари, це однаково і по російському і по вкраїнському.

Отже, не бійтеся українізації.

 

ІІ. ДЛЯ ЩИРИХ УКРАЇНЦІВ

А це лекції для тих, що перецікавлювалися, перецікавлюються й перецікавливатимуться Україною.

 

Що таке Україна?

 

Ненька-Україна – це держава від Біскайського моря до пустелі Гобі або Шамо.

Заснувалася вона ще за 5000 років до сотворення автокефальним богом світу.

Першу людину звали Остап (не Вишня, бо тоді ще прізвищів не було), а його жінку – чорнобрива Галя.

Під час всесвітньої потопи ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що й урятував сім пар чистісіньких українців, одну вишневу кісточку, з якої й пішли на Вкраїні вишневі садки; брівка. що дав потім цілу породу щироукраїнських Рябків, Лисків та Лапків; кілька мотків заполочі для вишивання сорочок, шматок полотна, горщик для борщу, кишку для ковбаси, булаву, клейноди й ноти до «Гиля, гиля, сірі гуси»…

Потім того вже на Вкраїні жили єгипетські фараони, Генріх Наварський, династія Бурбонів, Римський Папа, Іван Калита. Все це були українські гетьмани, що їх свого часу Іловайський затаїв.

Дніпро на Вкраїні найбільша в світі річка, йде вона від Міссісіпі, через Гольфштром у Синеє Море. Раніш по Дніпру плавали «Титаніки», але треклятущі кацапи випили Дніпро-Славуту і він трохи ніби висох.

Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо.

Мова на Вкраїні найкраща, небо найкраще, ґрунт найкращий, залізниці найкращі, нарід – найкультурніший.

На північ від України живуть треклятущі кацапи, що годуються виключно українцями.

На сході поляки, дуже хороший, братній народ.

А далі вже йде Європа, що чекає на Українську культуру.

Оце невеличкі замітки, що їх нема в жодній історії Україні, і які я хочу нагадати, щоб їх не забули.

 

 

ПИСЬМЕННИКИ

 

Слово «письменник» походить від дієслова «писать», а не від якогось там іншого дієслова.

Отже, виходить, що письменником зветься людина, що пише.

І то не така людина є письменник, що випадково там щось напише і стане… Ні! Письменник – так він увесь час пише, і нема йому нікотрого впину.

Це починається завжди так.

– Ось подивіться… Чи не підійшло б оце до вашої газети? Це я написав…

Дивитесь…

– Не підійшло б… Знаєте… Не такого нам треба… Нам би якби щоб отакого…

– Так у мене є й таке. Ось…

– І це не таке… Нам би якраз не такого треба…

– Так у мене є й не таке. Тільки вдома… Я принесу…

– Принесіть…

Ви дивитесь йому вслід. як він повернувся йти. дивитесь… дивитесь… дивитесь…

– Н-да! – кажете собі. – Єсть!

Потім приноситься «не таке, а отаке»,

– У мене й ще є!

– Та ні, нам так що й цього досить… Подивимось… Зайдіть так через тиждень…

– Бувайте!

– Товаришу! там друкарня прохає на «корпус»… Робітники стоять…

– І ти лиха година! Дивись… І нема нічого підходящого… Ага! Ось… Почекайте трохи… Подивлюсь… М-м-м… «Били ми Врангеля»… «Червоні наші … орли»… «Загнали в море»… «Хай живе»… Щось підходяще… Нате… На «корпус», скажіть хай наберуть…

І пішло.

А як уже пішло, то тоді держись.

– Товаришу! Я ще вам приніс… Ось… і ось… і ось…

– Добре! Подивимось. Залишіть.

У всякому разі, з цього моменту вважайте. що є один новий письменник, якому кажуть:

– Випишитесь! Нічого… Не святі горшки ліплять…

Потім так місяців через два, дивись, уже в «Гарті», або в «Плузі», або в «Більшовику» він про «форму» і «зміст» жарить та:

– У Тичини, знаєте, є щось старе… Не скажу напевно, що саме, але щось є… Отаке щось, знаєте… Не таке, а отаке…

Маєте письменника кваліфікованого.

 

 

* * *

 

Отак, як бачите, письменники получаються…

Далі зі зростом чуприни зростає й той чи інший письменників світогляд, та чи інша його ідеологія, та чи інша платформа…

Власне, платформа не «та чи інша». Платформа переважно тепер радянська. Навіть не переважно, а виключно радянська.

Світогляд здебільша революційний…

Ідеологія здебільша пролетарська або пролетарсько-селянська…

Коли до цього ще додати порожній здебільша шлунок, прекрасний апетит, гарячу кров, хоч і без відповідного числа червоних кров’яних кульок, то внутрішній вигляд письменників уже можна собі уявити добре.

Назовні письменники всі в штанях. іноді дуже добрих, іноді дуже дірявих (залежно від талану), мають вони (як уже говорилось) здебільша довге волосся.

Більше особливих ознак, здається, нема.

Довжиною рядка в творі всі письменники поділяються на прозаїків, на поетів і на футуристів.

Прозаїками звуться ті письменники, у яких рядок дуже широкий, і дуже довгий, і дуже дешевий.

Поети – це ті, що рядок у них коротенький, яскравий. І на кінці в нім причеплено або риму, або асонанса, або алітерацію.

Коли цього не причеплено, то такий вірш зветься верлібром, або ліверною ковбасою.

Футуристи походять від латинського futurum, тобто майбутній. Отже, це, власне, ще не є справжні письменники. Це письменники майбутні. Ще колись писатимуть, а тепер вони тільки бавляться, граються, вчаться на письменників і лаються.

А взагалі народ вони всі симпатичний, і мали в Києві свою газету, а в Москві товариша Троцького, який сказав: «Хай чим хоче та дитина бавиться, аби тільки не плакала. Не займайте! Може з їх що й буде путнє…».

Рядок у футуристів безформений якийсь, бо, кажу ж, вони не насправжки ще пишуть, а дряпають.

Незрозумілістю свого твору письменники поділяються на символістів, імажиністів, неокласиків, реалістів (і ще сила є різних «істів»).

Символісти – це ті, що пишуть віршами «символ віри». Потім вони перевертаються на неокласиків, з неокласиків на пролетарських, з пролетарських на футуристів, крім поета Якова Савченка, який був символістом, так і залишився ним і до цього часу, бо розгубив усі свої «символи віри» й тепер усе одно що без паспорта.

Неокласики – це ті, що кажуть:

Їй-бо, ми не такі. як ви нас розумієте!.. Їй-боку, ні! А ви нас отак розумієте?!? Ай-яй-яй! Як вам не сором!

Імажиністи – від слова «і ми мажемо». Так що це всім зрозуміло. У нас їх мало.

Реалісти – це, як ви й самі догадуєтесь, письменники, що скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки. Так реалістами й залишились…

Є ще особливий ґатунок письменників. Це так звані гумористи. Вони пишуть для того, щоб читачі плакали або самі плачуть, як пишуть, бо їм писати не хочеться. Нещасний народ усі гумористи, бо, навіть коли зуби болять, мусять писати щось «веселе».

Символіст, або імажиніст, або взагалі інший який-небудь письменник, так тому можна писати. що він хоче. Трррагедію так трррагедію, комедію так комедію. А гумористові – ні. Обов’язково – веселе.

Найголовніше в письменникові – талант.

Талантом своїм письменники – поділяються… Ні. Будем одверті… Письменники всі талановиті. Їй-богу, всі. Нема неталановитих письменників. І не буде ніколи.

Попробуйте сказати якому-небудь, що він неталановитий… Спробуйте…

Та ніколи не скажете…

А як скажете, так спересердя, і він вам не повірить…

От тільки де в письменника той талант знаходиться – не знаю. Ніколи навіть бачити його не доводилось…

З декотрими ж і купався навіть і не зауважив, хоч і придивлявся пильно…

Дивишся: людина як людина… Сяде писати – талант…

Талант – це штука дуже тендітна, і про його краще багато не будемо писати… Бог із ним.

Найголовніше для письменника – гонорар.

Гонорар декотрі теоретики вважають за головний чинник у психології творчості.

Схиляюсь і я до їхньої думки, звичайно, не як теоретик, а як практик од літератури.

Хороша штука, що й казать, і задля нього, задля гонорару, можна навіть отакі вірші встругнуть:

 

Коли я бачу на вулицях тічку

І коло неї ватагу собак,

Я згадую гарну дівчину,

Оточену компліментами

Перехожих гуляк…

(Гео Шкурупій, Барабан, стор. 16)

 

Коли б не було на світі гонорару і поет побачив на вулиці тічку, він або пройшов би собі потихеньку повз неї, або (коли він молодий і «рєзвий») почав би тюкати… І більш нічого… А так бачите: зразу «при-гадав дівчину», та ще й «гарну».

От що значить – гонорар…

– Та… що вже казати. Якби не було гонорару. Ну, годі.

Крапка.

 

P. S. Мене попрохали написати художньо-літературний фейлетон. Так ото все був фейлетон літературний, а кінець я додав для художності. Отже, завдання виконав

 

[1] У тексті виділено уривки, які (переважно з політичних міркувань) вилучалися радянською цензурою з багатьох видань творів Остапа Вишні.

[2] Чиновники в Російській імперії поділялися на чотирнадцять рангів. Найнижчим був саме чотирнадцятий, а найвищим - перший.

[3] Після 1921 року в УСРР письменники мали змогу існувати і друкуватися лише за умови, якщо вони, як тоді казали, “визнають і підтримують політичну платформу радянської влади”.

[4] Кам’янець-Подільський у 1919 – 1920 рр. був тимчасовою столицею УНР.

[5] Остап Вишня має на увазі свої перші виступи на сторінках “уенерівських” газет “Народна воля” і “Трудова громада”.

[6] Письменник натякає на свій арешт органами ЧК та ув’язнення в Холодногірській тюрмі за фейлетони в газетах УНР.

[7] Літературної організації з такою назвою не існувало. Під такою назвою вийшла збірка творів, у якому спробували об’єднатися окремі представники футуризму та члени літературно-мистецької групи “Авангард” на чолі з В. Поліщуком, який проголошував принцип “конструктивного динамізму” або “динамічного спіралізму” як “стилю епохи”. Пародіюванням “ультрареволюційної” автобіографії В. Поліщука позначений даний твір Остапа Вишні.

[8] Син В’ячеслав від першої дружини письменника.