Після смерті Й. Сталіна (1953) та ХХ з’їзду КПРС (1956), на якому тодiшнiй радянський керiвник М. Хрущов з метою збереження i часткового реформування комунiстичної системи розкритикував сталiнськi методи керiвництва країною, відчулося певне послаблення ідеологічного тиску на українську літературу. Посмертний вихід “Зачарованої Десни” О. Довженка (1957) та “Мисливських усмішок” Остапа Вишні (1958), в яких ігнорувалися ідеологічнi схеми соціалістичного реалізму, знаменували кінець доби сталінського тоталітаризму та початок нового періоду української літератури.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС
1960 – 1990-ті рр.
Період 1956 - 1964 рр. отримав у СРСР назву “хрущовської відлиги”. Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов у 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС зробив спробу врятувати комуністичну ідеологію шляхом відмови від масових репресій, гострої критики сталінізму та послаблення ідеологічного тиску. Повернулися живими зi сталiнських таборiв Б. Антоненко-Давидович, В. Мисик, З. Тулуб. В УРСР у цей час з’явилися нові журнали “Березіль (до 1991 р. “Прапор”, з 1956), “Всесвіт” (1958), “Слово і час” (до 1990 р. “Радянське літературознавство”, з 1957). Були виданi твори частини знищених у добу терору письменників (І. Микитенко, Г. Косинка, М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Свiдзинський, Б.-І. Антонич та ін.) і вилучених на довгі роки українських класиків (М. Драгоманов, М. Костомаров, Б. Грінченко, О. Олесь, М. Старицький). Але залишилися нереабілітованими М. Хвильовий, К. Буревій, М. Івченко, Г. Михайличенко, Г. Чупринка, не друкувалися твори В. Пiдмогильного, не всіх класиків до літератури було повернуто (П. Куліш, В. Винниченко, Б. Лепкий), пiд суворою забороною залишалися науковцi та письменники емiграцiї. Однак і такі заходи стали поштовхом до творчого оживлення і розвитку української літератури.
Послаблення iдеологiчного тиску сприяло певному творчому пiднесенню митцiв старшого поколiння: М. Рильського (сам поет назвав це добою свого “Третього цвiтiння”), М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малишка та інших поетів старшого покоління. В. Сосюра написав автобіографічний роман “Третя рота” та поему “Розстріляне безсмертя” (якi були надруковані лише наприкінці 1980-х рр.). Тема сталінських репресій стала однією з провідних у романах О. Гончара “Людина і зброя” (1960), М. Стельмаха "Правда і кривда" (1961), Л. Первомайського "Дикий мед” (1963), поеми М. Бажана “Політ крізь бурю” (1964).
На початку 1960-х рр. постало нове покоління молодих поетів та письменників, які отримали загальну назву “шістдесятники”. Це були поети: Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, В. Коротич, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Жиленко, Р. Третьяков, М. Сингаївський; прозаїки: Ю. Мушкетик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Щербак, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, Р. Іваничук; критики: І. Дзюба, І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Шiстдесятники зробили спробу звiльнитися з лабетiв тоталiтарної iдеологiї та ствердити в українськiй лiтературi гуманiстичнi цiнностi, вiдродити нацiональну культуру. На думку сучасної дослiдницi Н. Зборовської, шiстдесятництво постало в iсторiї української лiтератури як “дволике, перехiдне явище”. Оскiльки бiльшiсть митцiв значною мiрою залишалося в полонi радянських iлюзiй, то зруйнувати старий “соцреалістичний” мiф та створити модерний нацiональний їм так i не вдалося. Свiтоглядна роздвоєнiсть мiж радянським та українським призвела до подальшого конформiзму та вiдсутностi принципово нових художнiх iдей. Як зазначає Н. Зборовська, “характерною ознакою провалу в прозi була відсутність повноцiнного реалістичного роману” в українській лiтературi другої половини ХХ ст.
Поети шiстдесятники прагнули оновити поезiю, пов’язавши українськi нацiональнi традиції iз модернiстськими художніми досягненнями вiтчизняної та свiтової лiтератур. Поезія, 1960-х рр. прагнула до синтезу, до взаємодії з публіцистикою і наукою, особливо з філософією та іншими формами мистецтва. Притча і балада – улюблені жанри шістдесятників. В українській поезії з’явилися такі різновиди східного вірша, як газель і рубаї.
Усе це мало на метi створити iнтелектуальний дискурс на нацiональному ґрунтi, вийти за межi утилiтарно-провiнцiйної обмеженостi, на яку прирікала українську культуру колонiальна сутнiсть соцреалiзму. У прозi 60-70-х рр. значно посилився психологiзм, що свiдчило про перенесення центру уваги зi сфери соцiального та публiчного до приватного та iндивiдуального. Найяскравiше психологiчна тенденцiя української прози проявилася в iнтелектуально-мiфологiчних творах В. Шевчука та реалiстично-iмпресiонiстичнiй новелiстицi Гр. Тютюнника. Провiдною ознакою творiв Гр. Тютюнника стала трагiчна самотнiсть його героїв, що програли боротьбу iз соцiумом внаслiдок своєї душевної незахищеностi та доброти. Цiкавими спробами створити український iнтелектуально-психологiчний роман стали твори Р. Андрiяшика “Люди зi страху” (1965), “Додому нема вороття” (1969), “Полтва” (1969).
Популяризації української літератури сприяли історично-психологiчнi романи П. Загребельного “Диво” (1968), “Первоміст” (1972), “Євпраксія” (1975), “Роксолана” (1980), “Я, Богдан” (1983). Письменник зробив спробу розширити межi росiйської історичної мiфологiї i розвинути державницьку iдею, запропонувавши авантюрно-гiпотетичне прочитання iсторiї. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психологiї персонажiв, фiлософською аналiтичнiстю, оригiнальною композицiйною побудовою.
Цiкавим явищем стала умовно-алегорична т. зв. “химерна” проза, що використовувала елементи міфологічного мислення, початок якій поклав роман О. Ільченка “Козацькому роду нема переводу” (1959). Це були твори “Катастрофа” (1968) та “Ірій” (1974) В. Дрозда, “Хроніка міста Ярополя” (1968) Ю. Щербака, “Жбан вина” (1968) Р. Федоріва, дилогiя “Лебедина зграя” (1971) i “Зеленi млини” (1976) В. Земляка та ін.
Шістдесятники виступали як певна культурно-ідеологічна опозиція системі, що викликало, зрозуміло, незадоволення з боку влади. З середини 1960-х рр. розпочалися арешти української iнтелiгенцiї. 1965 р. потрапили за ґрати І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Калинець, В. Стус, В. Захарченко. В. Марченко та ін. Нова хвиля арештiв пройшла 1972 р. Водночас були засудженi офiцiйною критикою за вiдступи вiд радянської iдеологiї та пропаганду нацiоналiстичних iдей такi твори, як “Собор” О. Гончара, “Мертва зона”, “Родинне вогнище” Є. Гуцала, “Мальви” Р. Іваничука, “Полтва” Р. Андріяшика, “Меч Арея” І. Білика та ін. Фактично, цi твори було вилучено з лiтературного процесу того перiоду. Звiльнили з роботи або позбавили можливостi друкуватися Б. Антоненка-Давидовича, М. Лукаша, Г. Кочура, Михайлину Коцюбинську, В. Голобородька, В. Іванисенка та ін. Багато з тих, хто дебютував у шістдесяті, змушені були на довгі роки замовкнути (В. Шевчук, Л. Костенко) або писати “покаянні листи”. Твори замовчуваних і ув’язнених митців поширювалися у машинописах (“самвидав”) або виходили за кордоном, де діяло кілька українських видавництв.
У літературі еміграції цікавим явищем стала поява наприкінці 1950-х рр. “Нью-Йоркської групи” поетів (Б. Рубчак, Б. Бойчук. Ю. Тарнавський, Емма Андієвська, Віра Вовк, Патриція Килина (до речі, ірландка за походженням) та ін). Представники Нью-Йоркської групи у своїй творчості прагнули відійти від публіцистичної заангажованості української емігрантської поезії та повернутися до естетичних витоків мистецтва, спираючись на засади філософії екзистенціалізму та естетику сюрреалізму. Також у цей час плідно працювали І. Багряний (повість “Огненне коло” (1954), романи “Маруся Богуславка” (1957) та “Людина біжить над прірвою” (1964)), В. Барка (роман “Жовтий князь” (1963)), У. Самчук (романна трилогія “Ост” (1948 – 1982), романи “Чого не гоїть вогонь» (1959), «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980), мемуари «П’ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі») та інші.
У 1970-тi рр. в українськiй радянськiй лiтературi позначенi печаттю жорсткого полiтичним диктату. Реалiстично-психологiчнi тенденцiї 1960-х рр. замiнялися заангажованою за канонами соцiалiстичного реалiзму творами. Н. Зборовська вважає, що компромiс мiж реалiзмом та соцреалiзмом, романтизмом i соцреалiзмом на користь останнього сприяв утвердженню “монументального епiчного стилю” в українськiй прозi цього перiоду. Об’єктом монументального епосу стала радянська епоха доби науково-технiчної революцiї. Яскравими зразками таких творiв стали романи “Розгін” (1976) П. Загребельного та “Твоя зоря” (1980) О. Гончара. Завдяки iдейнiй єдностi героїчної бiографiї центрального персонажа з iсторiєю радянського суспільства особисте i державне в таких творах ототожнювався. Основою героїчного самовизначення такого персонажа (що маскується духовно-етичною проблематикою) став захист соцiалiстичного свiтогляду.
Серед художньо вартiсних творiв цього перiоду можна назвати поетичні збірки “Сонети подільської осені” (1973) Д. Павличка; “Над берегами вічної ріки” (1977), “Неповторність” (1980), історичний роман у віршах “Маруся Чурай” (1979) Ліни Костенко; драматичну поему І.Драча “Дума про вчителя” (1977). У прозі – романи “Лебедина зграя” (1971) та “Зеленi млини” (1976) В. Земляка; збірки оповідань “Батьківські пороги” (1972) та “Коріння” (1976) Гр. Тютюнника; повісті Є. Гуцала “Шкільний хліб” та “Сільські вчителі” (1982); роман “Рубіж” (1983) Ю. Мушкетика, “Містечкові історії” (1983) А. Дімарова, “Спектакль” (1984) В. Дрозда та ін.
Початок “перебудови” в СРСР i Чорнобильська катастрофа 1986 р. дала новий поштовх для розвитку “критичного” та “документального” реалiзму в українськiй лiтературi. Цим позначенi поеми Б. Олійника “Сім” (1987) та І. Драча “Чорнобильська Мадонна” (1988), документальна повість Ю. Щербака “Чорнобиль” (1987), роман В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття” (1987).
“Перебудова” (1986 – 1991 рр.) прикметна передусім поступовим зняттям заборони з історичних постатей (І. Мазепи, М. Грушевського, С. Петлюри та ін.), повним розкриттям спецсховів і поверненням літературної творчості багатьох письменників (М. Куліша, М. Хвильового, В. Підмогильного, В. Винниченка (найкращі романи якого й досі не перевидано), Є. Маланюка. У. Самчука, І. Багряного, В. Барки, Б. Антоненка-Давидовича, В. Стуса та ін.). Суттєві зміни відбулися в українському літературознавстві після знайомства із забороненими працями українських вчених поч. ХХ ст. (М. Грушевського, С. Єфремова, М. Зерова) та літературознавців діаспори (Д. Чижевського, Ю. Шереха-Шевельова, Г. Костюка, І. Кошелівця, Г. Грабовича та ін.).
З кінця 80-х років письменники України беруть активну участь у розгортанні політичної і культурної боротьби за державну незалежність. З ініціативи письменницької громади створюється Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, Народний Рух України (І з’їзд якого відкривав О. Гончар), відбувається масовий вихід творчої інтелігенції з лав КПРС та участь у створенні й дiяльностi політичних партій тощо.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. остаточно скасовуються будь-які обмеження для самовираження митця. У сучасному літературному процесі плідно працюють письменники старшого покоління (шістдесятники):Д. Павличко, В. Шевчук, В. Дрозд, Ю. Мушкетик, П. Загребельний та ін. Українська література плідно засвоює нові для себе теми, передусім еротичну (“Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко, “Юлiя” П. Загребельного, “Кохати хлопчика” Р. Кухарука, “Золоте ябко” Д. Павличка, епатажні твори Ю. Винничука тощо). 1990-ті рр. позначені появою нового покоління поетів і прозаїків, які прагнуть позбутися одвічних протиріч української літератури: “народництво / модернізм”, “тоталітарне / антитоталітарне”, “колоніальне / антиколоніальне”. У творах молодих письменників відчутні риси постмодернізму: поезія Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака, Е. Андiєвської, С. Жадана, Р. Мельникова, Р. Трифонова, проза В. Медвідя, В. Єшкілєва, романи Ю. Андруховича (“Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія”), В. Шкляра (“Ключ”, “Елементал”), В. Кожелянка (“Дефіляда в Москві”, “Конотоп”) та ін.
ОСТАП ВИШНЯ
(1889 – 1956)
Остап Вишня – видатний український письменник-сатирик і гуморист. Павло Михайлович Губенко (справжнє ім’я письменника) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва Охтирського району Сумської області в багатодітній родині управителя панського маєтку. 1907 закінчив Київську військово-фельдшерську школу. З 1917 року навчався в Київському університеті, який через події революції 1917 р. та громадянської війни так і не закінчив.
Друкуватися почав у Кам’янці-Подільському, який у 1919 – 1920 рр. був тимчасовою столицею Української Народної Республіки. З перших публікацій (більшість яких не збереглася) відомі фейлетони “Демократичні реформи Денікіна” в газеті “Трудова громада” за підписом “П. Грунський” та “Казка (про красногвардєйця)” у сатиричному журналі “Реп’яхи”, підписаного “П. Михайлович”. У цьому фейлетоні розповідається про те, як не придатний ні до якого діла бовдур, пристає до погромників і бандитів, а коли набирається там “досвіду”, то сам Ленін благословляє його до лав червоногвардійців.
Після поразки УНР Остап Вишня був заарештований ЧК і спроваджений до Харкова на слідство. Із в’язниці його визволив у квітні 1921 р. В. Еллан-Блакитний і запропонував роботу перекладача в газеті “Вісті ВУЦВК”. З того ж року письменник почав друкуватися в “Селянській правді” під псевдонімом Остап Вишня. У 1920 – 1930-х рр. видав збірки “Діли небесні” (1923), “Вишневі усмішки (сільські)” (1923), “Кому веселе, а кому й сумне” (1924), “Вишневі усмішки кримські” (1925), “Українізуємось” (1926), “Вишневі усмішки кооперативні” (1927), “Вишневі усмішки літературні” (1927), “Вишневі усмішки театральні” (1927), “Вишневі усмішки закордонні” (1930) та інші.
26 грудня 1933 р. Остап Вишня за звинуваченнями в політичному тероризмі був заарештований і засуджений до розстрілу. Вирок було замінено десятирічним ув’язненням у північних таборах. Відповідно до наказу Головліту УРСР за № 228 від 25 вересня 1938 року, всі твори Остапа Вишні підлягали вилученню з книготорговельної мережі та бібліотек загального користування. У Гадячі на Полтавщині навіть відбувся процес над учителями та учнями за читання творів опального гумориста й сатирика.
Після несподіваного звільнення 3 грудня 1943 року Остап Вишня був змушений писати памфлети, спрямовані проти збройної боротьби УПА на Західній Україні (“Українсько-німецька націоналістична самостійна дірка”, “Самостійний смітник” тощо). Письменника навіть змусили заперечити факт власного ув’язнення у творі “Великомученик Остап Вишня”.
У повоєнний період виходили книжки “Весна-красна” (1949), “Вишневі усмішки” (1950), “Мудрість колгоспна” (1950), “Отак і пишу” (1954), “Великі ростіть!” (1955). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 у Киеві, похований на Байковому кладовищі. Вже після смерті письменника було упорядковано та видано цикл “Мисливські усмішки” (1958) та щоденникові записи “Думи мої, думи мої...”.
Не всі твори Остапа Вишні є однаковими за своїм художнім рівнем. Йому доводилося віддавати данину часові і використовувати свій талант на розв’язання численних, часом химерних, вигаданих “проблем”, як того вимагали партія та радянське керівництво. Проте, незважаючи на певні недоліки, Остап Вишня залишився в літературі своїми найкращими творами, які завжди викликали щирий, безпосередній сміх. Гумор Остапа Вишні дуже близький до народного анекдоту. У творах часто присутній мудрий оповідач, завжди іронічно-усміхнений, який користується “соковитою” народною лексикою, лаконічними народними жартами і фразеологізмами, несподіваним поєднанням “високого” та “низького” стилів. Дотепні й художньо неповторні діалоги стають одним із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Чималу роль відіграють також пейзаж і художня деталь, створюючи неповторну атмосферу “вишневих” усмішок.
МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні Зінківського повіту на Полтавщині.
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку - колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш - і ростеш собі помаленьку. [...]
Так ото й пішло, значить: їси - ростеш, потім ростеш - їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від них не було! З горілки померли, царство їм небесне!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько, було, батько казав матері:
– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися милосердному. [...]
Почав, значить, я рости.
– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячі на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди діти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в житті втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина
Що проста людина? Живе собі, поживе собі, помре собі.
А письменник - ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, “куди дірка дівається, як бублик їдять”.
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що такі справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б таких явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать оті явища – і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа - картопля, коноплі, бур’яни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі - амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне:
– А де ж ти ото сів, сукин ти сину?
І натхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос, про соціалізм [1].
І все думаєш, думаєш, думаєш...
Аж поки мати не крикне:
– Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не каляв. Хіба на них наперешся?!
З того то й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку.
А мати, було, лається:
Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе у височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь.
– Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
“Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу?!”
Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав дуже я з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо тир після того хворів. І отоді я зрозумів, що я нащось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.
Потім - оддали мене в школу.
Школа була не проста, а “Міністерства Народнього Просвещенія”, Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо й сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді “система” була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до барині в горниці, посилаючи, каже:
– Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
“Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба”.
Неясна якась тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого – клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).
Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
– Подожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас... і т. д. і т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.
Отут мені й повернути б було на “неокласицизм”, бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим. Так я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути – силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником – значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що, наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він – на Рим, я на – Шенгерієвку.
Зіньківську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду[2].
Та куди ж мені в ті чиновники, коли “мені тринадцятий минало”.
Приїхав додому.
– Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батька, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на “казьонний кошт”.
Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.
Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.
Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель.
Про гонорар до того хворого говорити не буду.
А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився - хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
Війна застукала мене на залізниці, де я хоробро захищав “царя, престол і отечество” від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши в залізничній лікарні.
Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до “Просвіти”, з “Просвіти” на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. та куди вам? Де співають, – там і я! Де говорять, – там і я! Де засідають, – там і я!
